Картина Василя Смирнова (1883 р.)
Микола Жарких
Смирнов В. з правого боку наліво. Постать його маєстатична і патетична, але без надмірностей.
Інші постаті, природно, згруповані довкола Михайла. Праворуч за спиною Михайла бачимо боярина Федора у вигляді глибокого старця з лисиною і довгою білою бородою, у брунатному одязі. Погляд його спрямований вниз на центр картини. Праворуч і нижче Михайла бачимо князя Бориса у коштовному синьому одязі. Він упав на коліна, але уже не молить Михайла, а затулив очі правою рукою, тоді як ліва безвільно звисає уздовж тіла. Здається, він готовий знепритомніти, і за його спиною боярин у світло-коричневому одязі підтримує Бориса правою рукою. Ще один боярин у темній киреї стоїть біля правого краю картини. Він закрив очі і схопився руками за голову, не бажаючи бачити найстрашнішого, що ось-ось наступить. Обидві фігури зображають бояр князя Бориса, згаданих у «Сказанні» у множині, і обидва вони мають короткі густі бороди. Всі русини зображені без шапок. Рух в цьому секторі спрямовано від правого краю до центру картини.
Ліворуч від Михайла бачимо Домана у білому кафтані та хутряній накидці. Він – середнього віку, без шапки, як і всі русини (тому бачимо, що голова його поголена), з довгими вусами (ну, готовий тобі запорозький козак!). Постать його подана у складному бурхливому русі. Він всім тілом перегнувся ліворуч і правою рукою із кривим ножем замахується на Михайла. Голова його знаходиться на рівні серця Михайла, білий одяг додатково акцентує центр картини.
Далі наліво бачимо ще одного убивцю – татарина у червоній шапці з короткими вусами. Ліву руку із розчепіреною долонею він простягає до Михайла, у правій тримає якийсь предмет, мабуть ніж чи кинджал. Голова його знаходиться на рівні плечей Михайла. За спиною цього татарина видно ще одну голову татарина у клобуці – мабуть третього убивці (в «Сказанні» убивці згадані у множині).
Від лівого краю картини нахиляється до центру татарин у розкішному коричневому квітчастому кафтані, у синій шапці, з короткими вусами і короткою гострою борідкою. До глядача він обернений правим боком і спиною, так що його обличчя ми не бачимо, але воно звернене до Михайла. Це, слід думати, Єлдега. Голова його поставлена трохи вище від голови Домана, але все ж на рівні серця Михайла.
За Єлдегою бачимо постать волхва в оливковому одязі із гостроверхим клобуком, із сивими вусами і бородою. Він стоїть прямо і дивиться на Михайла, лівою рукою показуючи на ідола у верхньому лівому секторі картини. Голова його знаходиться на рівні шиї Михайла.
За спиною волхва маємо татарську голову у пишній хутряній шапці, з маленькими темними вусами. Він так само дивиться на Михайла, і голова його так само знаходиться на рівні шиї Михайла. Це не хто інший, як Батий. За його спиною видно ще одну татарську голову, яка на чорній шапці має прикрасу. Рух у лівому нижньому секторі спрямований направо, до Михайла.
В лівому нижньому куті картини зображено стос грубих полін, а направо від них – обгорілі поліна, котрі злегка куряться. Це – натяк на вогонь, крізь який мав би пройти Михайло.
В лівому верхньому секторі зображено скульптуру чоловіка, який сидить, підібгавши ноги, і тримає в лівій руці чашу, а в правій – жезл із півмісяцем. Скульптура поставлена на пишно різьблений постамент. Це – ідол, якому, на думку художника, мали би поклонятись татари. Зразком для нього були буддійські скульптури, попри те, що віра монголів не мала нічого спільного з буддизмом (це ще Рубрук дізнався). Наліво і далі в глибині бачимо ще одну золочену скульптуру людини на повний зріст, так само з чашею і жезлом. Третій переносний ідол на вершку палиці зображено ліворуч над головою Батия. Ідоли дивляться ліворуч, у татарський бік, чим поважно порушують центричну композицію нижньої частини картини.
Художник не знав, чим заповнити правий верхній сектор, і зобразив там якусь завісу, котра висить за спиною головного ідола і має в центрі велике біле коло із арабесками – теж, мабуть, деталь якогось буддійського храму. Оці ідоли є найслабшою частиною всієї картини і сильно псують враження.
Отже, картина дає досить повне візуальне зображення того, про що йшлося у «Сказанні», витримана у єдиному коричнево-оливково-золотистому колориті, скомпонована за всіма правилами мистецької алгебри (тієї, якою ще Сальєрі перевіряв гармонію). Але це не міняє загального враження сухої холодної казенщини. Так само як «Сказання» зшите із клаптиків давніших житій, так і ця картина, даючи колекцію цілком доречних і ретельно розроблених деталей, не показує того внутрішнього вогню, який запалив би глядача. Відчувається, що автор постави собі задачу написати цю картину будь-що-будь, незалежно від того, що її сюжет не захопив митця, залишив його байдужим. І тому всі персонажі картини виконують предписані їм ролі, а не живуть тим життям, яке вони мають показати нам (як кажемо ми, москалі, «во сне верёвки вьют»; сила виразу – лінива, недбала робота).
Втім, кращої картини на цей сюжет ми не маємо, ніхто поки що не наважився змагатись зі Смирновим. Також вважаю доцільним порівняння цієї картини із картиною Бориса Іогансона «» (1933).
