Галич і татари

Микола Жарких

Ігор Іваськів надрукував статтю «Был ли взят Галич монголами в 1241 г.?» [Русь в эпоху монгольских нашествий (1223 – 1480). – Краков: 2013 г., с. 70 – 76. Цей збірник входить у серію Colloquia russica, і має цілих три титульних аркуші, що становить особливу проблему для бібліографії]. Суть погляду ясна із назви:

В качестве рабочей гипотезы осмелюсь предположить, что в такой ситуации город, не имея опытного военачальника, сдался без боя, рассчитывая на то, что после получения выкупа монголы, как и предыдущие кочевые племена, пойдут далее на запад [с. 71].

Тут слід зауважити, що, 1, попередні кочові племена не нападали на Галич; 2, ці племена не йшли далі на захід, а переважно жили на схід від Дніпра. Тому жителі Галича не мали такого досвіду і не могли мати таких сподівань. Але це пусте.

Які ж аргументи на користь такого погляду?

1. Метою татар була Угорщина, і вони не мали часу на довгу облогу Галича [с. 72].

2. Хроніст Романовичів не подав ніяких деталей щодо руйнування Галича [с. 72].

3. В Галичі уцілів Успенський собор, в якому князь Ізяслав Володимирович боронився в 1255 р., та церква св. Пантелеймона [с. 73].

4. Іоан із Плано Карпіні та Вільгельм Рубрук не згадували про руйнування Галича, хоча їм було відомо про руйнування Києва [с. 73].

5. Фома Сплітський у своїй хроніці, складеній в сер. 13 ст., згадав про здобуття татарами далекого Суздаля, але промовчав про ближчий до нього Галич [с. 73].

6. У «Великій хроніці» Матвія Паризького уміщено два листи, в яких йдеться про зруйнування татарами Русі та її найбільшого міста Клева / Ріона [с. 73].

7. Нема згадки про зруйнування Галича у «Нещасливій пісні» угорського хроніста Рогерія [с. 74].

8. Нема згадки про зруйнування Галича у «Великопольській хроніці» (2 пол. 13 ст.) [с. 74].

9. Археологічні дослідження Галича не дали ні одного зразка татарського воєнного спорядження, зокрема, стріл східного типу. Залишки локальних пожеж не обов’язково спричинені татарами. В одному зі спалених будників знайдено труп жінки, але автор розкопок В. Ауліх не стверджував, що це – справа рук татар [с. 74 – 75].

Висновок:

Галич во время военной кампании Бату–хана в 1241 г. если и был взят, то произошло это без боя (не исключено, что некоторые мелкие стычки все же имели место), а город не был поддан масштабным разрушениям, как Суздаль, Киев или Владимир [с. 76].

Чи справді так?

1. Якби татари справді поспішали до Угорщини, вони могли би пройти північними берегами Каспійського, Азовського і Чорного морів до нижнього Дунаю і далі потрапити в Угорщину через дунайські Залізні Ворота або перевали Карпат на території сучасної Румунії. На цьому шляху не було ніяких держав і укріплених міст, татари могли не боятись організованих армій і не витрачати сили на облоги. Треба було тільки розігнати (підкорити) половців, що й було зроблено, але майже не відбилось у письмових джерелах. Не думаю, що така війна зайняла би більше одного року, і наприкінці 1237 р. татари уже могли б бути на Дунаї.

Натомість вони витратили майже рік, завойовуючи Волзьку Булгарію (котра нітрохи не заважала їм рухатись далеко на півдні), далі зимова кампанія 1237 – 1238 рр. пішла на завоювання Рязанського і Владимирського князівств, котрі так само не заважали руху на Угорщину; кампанія 1239 р. була націлена на Переяславське і Чернігівське князівства, а в 1240 р. – на Київське князівство. І тільки після здобуття Києва татари почали «поспішати» до Угорщини.

Але як М. С. Грушевський так і деякі сучасні дослідники думають, що ми не маємо надійної дати падіння Києва, і відкидають 6 грудня 1240 р. як дату пізнього походження. Отже, це могло статись і раніше, скажімо, у серпні чи вересні 1240 р., і тоді півроку для маршу від Києва до Угорщини уже не здаються поспіхом.

Більше того, на цьому шляху татари могли зробити перепочинок, і саме в цей час (восени – взимку 1240 р.) болохівці могли постачати їм збіжжя. При цьому татари могли розложитись у Болохівській землі або й у Галичині. Ми не знаємо випадків, щоб татари проводили довший час на території Русі, але все колись трапляється вперше.

3. За переконливою реконструкцією В. Аристова, боротьба Ізяслава за Галич мала місце в 1236 р., а в 1255 рік потрапила помилково [Арістов В. Як не ходив на Галич князь Ізяслав у 1250-х роках. – «Academia. Terra Historiae», К., 2020 р., , с. 450 – 451]. Більше того, Аристов думає, що згадка церкви (не названої по імені) в цьому епізоді взагалі запозичена з опису облоги Галича в 1219 р. [там само, с. 456].

Далі, Успенський собор у Владимирі (на Клязьмі) татари в 1238 р. спалили, але він стоїть і донині, чого не можна сказати про Успенський собор Галича. Чому так? Вирішальним для долі галицького храму було сусідство попів, котрі в кінці 16 ст. збудували нову церкву, що стоїть і нині, використовуючи руїни старого собору в якості складу будівельного матеріалу.

Далі, збереження церкви св. Пантелеймона не говорить ані за, ані проти руїни 1241 р., бо в Чернігові та Києві збереглось по кілька храмів, а ці міста було безспірно зруйновані.

Ніякою мірою не думаю, що татари були аж такі люті, що свідомо витрачали немалі зусилля на руйнування дощенту церков, які були їм не цікаві і не становили загрози.

В Десятинній церкві, думаю, татари ударами тарану хотіли вибити двері, і ці удари струшували стіни. А будівничі церкви навіщось поклали на дно фундаментних ровів дерев’яні колоди й залили їх вапном (розкопки М. К. Каргера), і на цій «платформі» мурували фундамент. З часом дерево колод струхлявіло і утворились порожнини. Струс стін спричинив руйнування цих порожнин і осідання фундаментів та стін. Осідання на якихось 5..10 см – це повна катастрофа для цегляної споруди. Така катастрофа могла статись і раніше, але удари тарану дослівно стали тією соломинкою, котра зламала хребет верблюда.

4 – 8. Основна група аргументів І. І. – це мовчання мандрівників та європейських хронік. Згідно правил позитивізму, це не може мати ніякого значення. Чому дані про напад на одне з численних руських міст повинні там були бути? Видно, що хроністи подавали загальну інформацію про напад татар на далеку і маловідому їм країну Русь (Фома назвав її Суздаль, але мабуть це не конкретне місто, а все Владимирське князівство або й уся Русь), і ця трагедія концентрувалась у падінні її головного міста.

Мовчання джерела ще могли би мати певне значення, якби воно подавало якийсь перелік зруйнованих руських міст, і от у ньому не було би Галича. Простою мовою, якби джерело показало свою компетентність у справах Русі. Але такого джерела нема.

Назва Ріона (Р-н) не містить жодної спільної літери із назвою Київ (К-в) і дуже добре показує рівень [не]компетентності джерела. З таким самим успіхом можна було думати, що Ріона – це Галич (так само немає жодної спільної літери), але скоріше слід думати про Рязань (Р-з-н).

9. Я не збираюсь розглядати первинний археологічний матеріал, але не можу собі уявити, як це труп жінки, знайдений у спаленому будинку, залишився не похованим? Це говорить не просто про руйнування міста, а про його подальше запустіння (цілого міста або принаймні значної його частини). Списати це на дрібну локальну пожежу (можливо, й взагалі не пов’язану з воєнними діями) важко, бо вийде, що сусіди жили собі спокійно далі й не поховали трупа – якщо не з християнських, то принаймні з гігієнічних міркувань.

Те, що немає характерних татарських стріл – теж чисто негативне спостереження, котре не має доказової сили позитивних даних. Одна знахідка може все змінити. Не зашкодило би скласти загальну археологічну карту таких знахідок на Русі, як це зроблено у Польщі [Świętosławski W. Ślady najazdów tatarskich na Europę Środkową w XIII w. – Łódź: 1997. Сліди майже виключно складаються із татарських стріл].

Аналіз археологічних знахідок був би більш показовим, якби археологи подбали обчислювати відсоток дослідженої частини городища. Один локальний спалений будинок справді нічого не доводить, тільки система знахідок (так-так, нанесена на план!) може щось сказати. Повна географічна база даних усіх розкопок, виявлених об’єктів та знахідок – що ж тут неможливого? І не забуваймо про стратиграфічну колонку городища, яку краще мати, аніж не мати.

Я, звичайно, ніякий не археолог, але виконання цих загальнонаукових побажань зробило би інтерпретацію археологічних даних більш переконливою.

Отже, погляд І. Іваськова – цікавий і спонукає до подальших системних досліджень.

Але в книзі Б. Томенчука, на яку (в числі інших) посилається І. Іваськів, про Галич пишеться щось інше: укріплення князівського замку згоріли в середині 13 ст., і так само в той ж час згоріла дерев’яна стіна дитинця із прилеглими до неї будівлями [Томенчук Б. . Галицько-Буковинське Прикарпаття. Матеріали досліджень 1976-2006 рр. – Івано-Франківськ: 2008 р., с. 501, 515].

Я не можу заглиблюватись у питання чистої археології і розбирати, наскільки обгрунтована дата пожежі. Але якщо вже робити спроби інтерпретації археологічного матеріалу, то ця пожежа вимагає історичного пояснення. Можливо, що це й не є наслідок дій татар, а тоді – чим вона була? І чому після неї укріплення не були відбудовані?

Якщо ж пересувати цю пожежу на трохи раніший час, скажімо, на початок 13 ст., то вийде, що упродовж усієї штовханини за Галич він стояв зруйнований, без укріплень і початок його занепаду не зумовлений татарами, а розпочався раніше. А це докорінно змінило би наші уявлення про зміст подій в Галичині.