Міфічні «чернігівські князі»
з «Переліку князя Костянтина»
Микола Жарких
Москалі пригадали, що десь на світі є місто Київ, а у них десь є ракети, здатні до нього долетіти. Вони так поспішали, що навіть не стали чекати глибокої ночі, коли-то звичайно відбуваються московські ракетні обстріли, і випалили скоро після того, як стемніло.
А все задля того, щоб устигнути, поки в Києві перебував генеральний секретар ООН А. Гутерріш. Так би мовити, нагадати про себе.
Дивні вони якісь, ці москалі, їй-богу. Могли ж ударити по цьому Гутеррішу своїми ракетами, ба навіть гранатометами, коли він перебував у Москві – і змарнували таку нагоду!
А тим часом в Києві – не до жартів. , що пошкоджено 25-поверховий будинок, постраждало 10 осіб…
Поки будинок, в якому я живу, цілий – продовжую (29 квітня 2022 р. о 7:50).
Може, комусь із читачів буде цікаво – а чому в моїй історії ніде не згадані чернігівські князі із Любецького синодика, котрі значаться в усіх історіях Чернігівщини, в усіх генеалогіях та в усіх енциклопедіях.
Відповідаю: це тому, що я пишу історію подій 13 ст., і не торкаюсь пізніх фантазій на теми цієї історії.
Те, що буде в цьому підрозділі далі – це концентрат моїх попередніх студій: статей «Любецький синодик», «Список князів із Любецького синодика» (2015 р.), монографій «Звичай постриження правителя в ченці» (2015 р.), «Введенський синодик» (2018 р.) і оглядової статті «Чого варті синодики як історичне джерело» (2018 р.). Всі вони давно опубліковані і легко Доступні в Мережі, і в кожній є свій розділ «Висновки». Він скрізь невеликий за обсягом і його можна прочитати, щоб мати загальне уявлення про предмет.
Ну, а для тих, хто не мав нагоди все це прочитати – коротко повторю:
1. Після публікації книги Р. Зотова [Зотов Р. В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – Спб.: 1892 г.] усі наступні дослідники увірували у неї як у скрижаль, що впала безпосередньо з неба і містить абсолютну істину. Все, що сказано у Зотова, сприймалось цілком і повністю, без найменшої критики. На усі його твердження посилались як на першоджерело.
2. Моя перевірка побудов Р. Зотова показала, що така довіра не має підстав. Книга сповнена різних фантазій та неймовірних припущень, і окремі слушні міркування просто тонуть і цій масі базгранини.
3. Я не рекомендую користуватись книгою Р. Зотова, натомість раджу користуватись моїми спостереженнями, які теж, ясна річ, слід сприймати критично.
4. Найкращий і найдавніший список ПКК походить із Введенського синодика (1654 р.), але він носить явні сліди католицького впливу, внесені у Києві в середині 17 ст.
5. Протограф ПКК, можна припускати, був складений у Москві в 1550-х роках. Первісно він не призначався для синодика і не був поминальним переліком.
6. ПКК складається з кількох частин (орієнтовно 5 – 6), але їх границі не можна встановити з певністю.
7. Для складання ПКК використано деякі письмові джерела, доступні тільки в Москві, але не використано жоден з відомих нам літописів.
8. Титул «великий князь» у ПКК застосовується у відповідності до історіографічної норми 16 ст., і не можна вважати його історичним джерелом.
9. Титули територіальних князів (зокрема «чернігівський князь») застосовуються у ПКК довільно, зокрема, щодо таких осіб, котрі ніякого стосунку до Чернігова ніколи не мали. Ці територіальні титули відображають уявлення автора ПКК і не можуть бути джерелом.
10. Імена княгинь, розсипані у ПКК, слід вважати авторською фантазією (за нечисленними випадками, коли ці імена підтверджені іншими джерелами).
11. Усі записи при чернецтво князів у ПКК є авторськими вигадками.
12. У парах «світське ім’я + християнське ім’я» в ПКК останні треба вважати авторськими вигадками (за нечисленними випадками, коли ці імена підтверджені іншими джерелами).
13. У ПКК виразно простежується тенденція – відкидати реальних брянських та сіверських князів і всіляко поповнювати корпорацію «чернігівських князів».
14. В цілому ПКК, проявляючи певний інтерес до минулого Чернігівщини, показує крайню некомпетентність автора. Треба чітко усвідомити: дані ПКК не можна сумістити з даними відомих нам літописів. Отже, або ми приймаємо як джерело ПКК і відкидаємо всі літописи, або приймаємо літописні дані і відкидаємо ПКК. Немає сумніву, що правильним є останній варіант.
15. ПКК може становити цікавість для московської історіографії 16 ст., але не може і не повинен використовуватись як історичне джерело для реконструкції подій та осіб 11 – 15 ст.
(От, не люблю самоцитування, але відчуваю, що краще, ніж я був написав у 2018 р., викласти це не зможу. Хіба що емоційності додам…)
Для того, щоб дійти таких висновків, зовсім не треба було якоїсь особливої геніальності – достатньо було подивитись на досліджувані тексти прямо, не зважаючи на всі попередні міркування щодо них. Всі ці міркування виявились помилковими. Лише в дуже незначній частині такі міркування були слушними, але вони завжди стосувались дрібних деталей окремих записів і ніколи не поширювались на ПКК в цілому.
Навіть кричущу невідповідність даних ПКК і даних 46 (сорока шести) томів «Полного собрания русских летописей» дослідники примудрились не зауважити. А між тим всі спроби погодити ці джерела, зроблені упродовж 150 (ста п’ятидесяти) років студій, скрахували. Так треба, мабуть, робити висновки?
Але де там! Сучасні історики продовжують довіряти Зотову як історичному джерелу, не звертаючи найменшої уваги на те, що це – «джерело» кінця 19 ст. Ніхто з них не здає собі справи, що використання такого «джерела» ставить їх роботи на донауковий рівень. Питома риса такого рівня – сліпа довіра до всього, написаного раніше, незалежно від того, хто, коли й навіщо те писав: «И все соглашались с его основным мнением, заимствованным от бабусь, что нельзя того выдумать и сказать, чего не было прежде того» (Г. Квітка-Основ’яненко).
Для цього навіть складена спеціальна формула: «У того чи того автора були, мабуть, якісь особливі джерела, котрі до нас не дійшли».
Застосування такої формули – ознака донаукового підходу. Джерела або є в нашому розпорядженні (введені в науковий обіг), або їх нема. Фантазувати з приводу джерел, які могли бути, а до нас не дійшли – це не науковий підхід, це підхід донауковий.
Отже, повторюся: щоб прийти до повищих висновків, зовсім не треба було особливих здібностей, і кожен із сучасних авторів, який цікавиться даною темою, міг би зробити це самостійно і тим просунути науки трохи вперед.
Міг би, але не зробив. Виходить, що не міг? Може, що й так, але в такому разі варто скористатись плодами моїх зусиль?
Та де там! Дослідники просто ігнорують мої роботи про «Перелік князя Костянтина». Не спростовують і не заперечують – ігнорують. І ніхто з них не здає собі справи, що таким прийомом вони ставлять свої роботи на антинауковий рівень. Можна не погоджуватись зі мною по будь-якому питанню (охоче вірю, що не все в моїх працях бездоганно). Але для цього треба: 1, прочитати мої роботи; 2, зрозуміти, що я пишу; 3, зрозуміти, чому я так пишу – і тоді висувати зустрічну аргументацію. А на це ніхто із сучасних авторів поки що не спромігся.
(Ну от, і на емоційний додаток вистачило…)