Татарська руїна

Микола Жарких

Київський стіл напередодні приходу татар

Загально визнаної послідовності зміни князів на київському столі в 1230-х роках нема. Попри велику кількість написаних слів ніхто нікого ні в чому не може переконати.

Мартін Дімнік присвятив цьому спеціальну статтю (докладніше – в розділі «історіографія»), котра нікого не переконала.

Коментуючи Іпат-46, Микола Котляр зазначив, що вокняжіння Ярослава в Києві сталось 1236 року. Потім кілька місяців у 1238 р. в Києві княжив Володимир Рюрикович, а по ньому – Михайло Всеволодович [. Дослідження, Текст. Коментар. – К.: Наукова думка, 2002 р., с. 229].

Коментуючи Іпат-57, Олексій Толочко взагалі знищив київський стіл як такий:

Очевидно, автор орієнтувався на повідомлення типу Лавр. 1239: "Взяша Татарове Черниговъ . князи ихъ . выѣхаша въ Оугры" (ПСРЛ 1:1: 469). Це тим вірогідніше, що буквально поруч він парафразуватиме інше повідомлення Лавр. – про захоплення Ярославом Всеволодовичем дружини Михайла чернігівського.

Фрагмент твердить, що після втечі Михайла Київ захопив "Ростиславъ Мьстиславичь . Смоленьского", а Данило Романович нібито вибив його з міста "и вдасть Кыевъ в роуцѣ Дмитрови". Жодне із цих тверджень не верифікується незалежними від Іпат. джерелами [ГВЛТ, с. 304].

Перше твердження нестійне. Ніякої залежності ГВЛ від ЛЛ нема, як я уже писав був у попередньому екскурсі.

Друге твердження так само нестійне і випливає із загального погляду О. Толочка, що одиниця дорівнює нулю.

І це – останнє слово нашої академічної науки!

Міфічні «чернігівські уділи»

Цілком помилково уявляв собі удільний лад Чернігівського князівства П. Голубовський:

Так ми знаємо уділи: Чернігівський, Козельський, Брянський, Карачевський, Стародубський, Вщизький, Сновський, Новгород-Сіверький, Курський, Путивльський, Рильський, Трубчевський, Липовицький, Лопасненський [Голубовский П. В. – К.: 1881 г., с. 191].

Методика складання переліку дуже проста: варто було літописцю згадати котрийсь город, як він негайно ставав «уділом», не зважаючи навіть на хронологію (в переліку зазначено й «уділи» кін. 13 – 14 ст., коли Чернігівського князівства не існувало, отже, не могло бути й «уділів»).

Загальний погляд П. Г. полягав у том, що ми маємо справу з «удільно-вічовим періодом», отже, повинні бути уділи – і крапка. Можна було би дати спокій цьому давно висловленому погляду, але біда в тому, що цей спосіб утворення «уділів» подекуди тримається в історичній літературі нашого часу.

Знищення князя Мстислава Глібовича

Звістку про приєднання Мстислав Глібовича до нападників (Т-122) М. Дімнік вважав помилковим подвоєнням звістки про дії Мстислава в 1239 р. (Т-146) [Dimnik M. in 1235 and 1236. – Canadian slavonic papers (Toronto), 1979, v. 21, № 1, p. 32]. Докладніший аналіз він обіцяв подати у статті про облогу Чернігова, недоступній для мене. Вважаю це припущення безпідставним.

Отже, Мстислав Глібович згаданий в джерелах двічі і, здавалось би, надійно захищений від нищівної теореми О. Толочка, що 1 = 0.

Та не на таких напали! Відома річ, що з одного помилкового твердження можна вивести будь-яке інше помилкове твердження. Зокрема, якщо прийняти, що 1 = 0, легко показати що всі числа рівні між собою, що 2 = 1, і що всі числа дорівнюють нулю, тобто 2 = 0.

І дослівно це ми читаємо у О. Толочка:

Здогадний син Мстислава Романовича, Ростислав Мстиславич, є "одноразовим" персонажем літопису, призначеним для єдиного нашого сюжету. Щодо цього функційно він тотожний до Мстислава Глібовича, який (дещо вище в тексті) виринає лише для того, щоб опинитися під стінами покинутого князями Чернігова, коли до міста підходять монголи. Існування князя "Мстислава Глібовича" не верифікується: його не знають ні новгородський, ні суздальський літописи […] в ГВЛ Мстислав Глібович фігурує (фіктивно) ще в одному сюжеті: чернігівському поході Данила Романовича, але щодо цього фрагмента є підозри, що його перенесено із монгольських сюжетів, див. коментар до ПСРЛ 2: 772) [ГВЛТ, с. 306]

Друга звістка довільно і безпідставно оголошується подвоєнням першої, отже, 2 = 1; ну, а далі вже простіше, бо для О. Толочка цілком очевидно, що 1 = 0.

Отже, 2 = 1 = 0, або скорочено 2 = 0. От і вся «наука». І з нею О. Толочко засідає членом-кореспондентом в Національній академії наук!

Знищення облоги Києва татарами

На думку Дж. Фенела:

Горькая история осады и взятия Киева изложена в Ипатьевской летописи. Написанная, по-видимому, свидетелем штурма, близким к воеводе Дмитру, которому в рассказе отводится выдающаяся роль, она изобилует подробностями и почти лишена клишированных оборотов и литературного приукрашивания, что производит отрадное впечатление [Феннел Д. : 1200 – 1304 гг. – М.: Прогресс, 1989 г., с. 123].

Більше-менше такого погляду тримаються інші вчені. Зокрема, гарний загальний нарис походу Батия дали білоруські вчені у своєму підручнику [. Монгольское нашествие на Русь: Учеб. пособие / С. Б. Жарко, А. В. Мартынюк. – Минск: 2003 г. – 108 с.]. Там немає посилань ані на Зотова, ані на Татищева, що не може не радувати.

Довгу облогу Козельська автори пояснюють так, що там стояв один тільки Батий зі своїм загоном, відрізаний розливом весняних вод від інших загонів. Коли ж ті підійшли, Козельськ було узято [с. 62]

Розглядаючи дату падіння Києва [с. 65 – 69], автори приходять до помилкового висновку, що найдавнішою за часом виникнення є дата псковських літописів – 19 листопада, яка, на їх думку, походить із міфічного «зводу митрополита Кирила», який нібито закінчувався на 1246 р. На повну плутанину звісток цих літописів автори не звертають уваги.

Але що то за «вчені», яких навіть до Національної академії наук України не обрали?! Що вони там можуть собі знати?

Справжня наука говорить нам, що ніякого воєводи Дмитра ніколи не існувало:

Можна гадати, що саме повідомлення про Дмитра в Києві з Іпат. 1250 вплинуло на повідомлення про Дмитра в Києві в Іпат. 1238. Статус цього другого останньої миті було визначено як "тисяцький", можливо, під впливом обізнаності з Іпат. 1213. Отже, принаймні "волинський" редактор "галицького" тексту таки сприймав усіх трьох руських Дмитрів за одну особу, що вплинуло й на дослідників [Ярослав Затилюк – ГВЛТ, с. 309].

Так само ця наука говорить нам, що ніяких татарських командирів під Києвом не існувало:

Це списки угорських воєвод, руських князів (учасників походу на Калку), монгольських воєначальників під Києвом, литовських князів, володимирських єпископів (див. коментар до ПСРЛ 2: 724; ПСРЛ 2: 735–736). У таких списках наводяться імена цілком реальних історичних персонажів, яких хроніст міг розшукати в актових документах або знати з усних джерел. Але в більшості випадків, які можна перевірити, прив’язання перелічених осіб до конкретної події є штучним [Вадим Аристов – ГВЛТ, с. 430].

(Я уже був наводив цю цитату раніше, але не можу утриматись, щоб не повторити, бо тут, як у чеховської ідеальної людини, «все прекрасно».)

Так само наука говорить нам, що ніяких подробиць облоги Києва хроніст Романовичів не знав, і всі вони запозичені з опису облоги Єрусалима у Йосифа Флавія:

Утім, ці обставини, навіть коли вони автентичні, є загального порядку, не індивідуально «київські». Очевидно, що текст складався через багато років після подій і його літературний компонент набагато переважає історичний [Олексій Толочко – ГВЛТ, с. 315 – 325; процитований висновок – на с. 325].

Так само наука говорить нам, що всі факти татарського походу є вигадками (не одні тільки деталі облоги Києва):

Гадаємо, докладність і деталізованість опису монгольського завоювання північно-східної Русі, не порівнянна з описом завоювання південної і західної Русі, пояснюється тією обставиною, що в руках літописця були джерела, яких бракувало для півдня. Наш огляд продемонстрував, що такими стали тексти типу ЛЛ і Н1ЛСІ. Надлишкова інформація є або плодом власної фантазії автора, або ж наступними редакторськими ампліфікаціями. Під цим оглядом сюжети завоювання північної Русі стоять осібно в тексті ГВЛ, в інших фрагментах якого досі не вдавалося з певністю констатувати обізнаність із літописними текстами окресленого кола [Вадим Стависький – ГВЛТ, с. 303 – 304].

Такого тотального розгрому «татарська облога Києва» не знала, мабуть, від часу романа Володимира Чівіліхіна «Пам’ять». Закономірно, що в українських авторів усе вийшло навіть краще, ніж у згаданого москаля (все українське повинно бути кращим за російське, навіть дурниці) – тому що Чівіліхін писав історичний памфлет, а наші науковці наїхали на цю облогу з боку джерелознавства.

Ще раз: це – останнє слово нашої академічної науки!

Літературна оборона Козельська

До літопису потрапляло не все, що літописець знав, а тільки те, що він вважав важливим. У якому ж відношенні Козельськ міг бути важливим? Роман Беспалов пише так:

Актуальность возникновения южного рассказа о Козельске связана с тем, что князья козельской ветви Мстислава Святославича занимали старшее черниговское княжение накануне битвы с татарами на Калке, а затем снова после смерти князя Михаила Черниговского […] В рассказе о Козельске за образец поведения взят героический подвиг козлян, павших в бою с татарами. Через их «славу сего света» утверждалась власть козельских князей на черниговском престоле, доставшаяся им в порядке старшинства рода [Беспалов Р. А. К истории создания Повестей о Батыевом нашествии в части событий 1237–1238 годов. – «. Новые исследования. 2017-2018», М. – Спб., 2019 г., с. 50].

Такого не може бути жодною мірою.

По-перше, я уже писав, що ніякого Козельського князівства із джерел 13 ст. добути не можна, а отже не існувало й ніякої «козельської гілки» князів.

По-друге, я уже писав, що козельський титул князя Мстислава Святославича – результат давньої описки. Чи мав він якесь князівство перед тим, як став чернігівським князем – наші джерела не знають, ну, і ми разом з ними не знаємо.

По-третє, Чернігівське князівство було знищене татарами в 1239 р. – раз, і, як виявилось, назавжди. Це було не тільки фізичне знищення столиці князівства, але й логічне (політичне) знищення князівства як соціальної структури. Природно, що наші джерела нічого не знають про якихось чернігівських князів після 1239 року, і ми разом з ними нічого про них не знаємо. Всі «згадки» такого роду – пізні фантазії, котрі не мають стосунку до подій 13 ст.

Тобто не було ніякої конкретної особи, права якої на княжіння в Чернігові треба було би підпирати таким своєрідним способом. Права живого на той час князя Михайла Всеволодовича не треба було нічим підпирати, так само як права його сина Ростислава, і права князя Мстислава Глібовича (якщо він лишився живим). Кожен з них міг би посісти чернігівський стіл, якби татари на це погодились.

Але татари не погодились, і ніякими оповіданням про злий город Козельськ не можна було їх переконати. І так не стало князів на чернігівському столі.

Польські коментатори вважають, що «молодим» могли звати князя аж до 19 років, і в такий спосіб натягають можливість, що Василь – син Мстислава Святославича чи його невідомого на ім’я сина [ (Kronika Romanowiczów). – Kraków, Warszawa: 2017, prym. 591, s. 216 – 217].

І як то чоловік у 19 років, котрий сам уже міг мати дітей, міг утонути в крові? Запропонована натяжка рятує один момент оповідання і суперечить іншому. Ніс піднімеш – хвіст застрягне.

Міфічна «онука» Михайла Всеволодовича

Вбивство онуки Михайла (Т-155) двічі прокоментовано у книгах М. Дімніка (1981 р., 2003 р.). В обох місцях М. Д. робив припущення, що у Михайла був невідомий син, і його дочкою була ота онука.

Такого ніякою мірою не може бути, як я уже писав з приводу найновішої теорії «Роман Брянський – син Михайла». Якщо Михайло мав онуку, бодай маленьку (1 рік) в 1241 р., вона народилась десь 1240 р., а її батько – гіпотетичний син – був уже повнолітнім і одруженим, отже, не менше 18 років. Отже, народився в 1222 році або й раніше. Чому ж тоді в 1230 р. Михайло пхав на новгородський стіл Ростислава, коли мав дорослішого сина?

Чому він в 1238 році залишив у Галичі саме Ростислава, проминувши цього старшого сина? Чому під час його поневірянь він їздив разом із Ростиславом і де тоді перебував його старший син? Чому в Сілезії при Михайлі була його онука, а не було її батька? І де цей батько тоді перебував?

Думаю, що хроніст Романовичів, описуючи поневіряння Михайла з його власних слів (або зі слів когось із його супутників), просто помилився щодо цієї «онуки». Таке припущення відповідає бритві Оккама, тому що скасовує усі неймовірні елюкубрації щодо «онуки».