Літературна «оборона Козельська»

Микола Жарких

Отже, ми побачили, що татари знищили Чернігівське князівство одним ударом, розгромивши загін князя Мстислава Глібовича та зруйнувавши сам Чернігів. Про долю менших провінційних міст князівства наші джерела нічого не повідомляють.

Певний виняток тут становить оповідання про оборону Козельська, включене до загальних літописних повістей про похід Батия (Т-137 – Т-140). Слід зазначити, що сучасні походу літописи – новгородський та владимирський (Лаврентіївський літопис) нічого не знають ані про Козельськ, ані про його оборону. Стаття 6746 (1238) року Лаврентіївського літопису навіть завершується словами: «Того ж року було мирно». Можна подумати, що владимирська хата цього літописця була скраю, але про наступні події в південній Русі він хоч і коротко, але згадав.

Із сучасних подіям літописів оповідання про Козельськ вписано тільки до хроніки Романовичів, і далі, значно пізніше – до Софійського 1-го літопису (бл. 1418 р.), з якого це оповідання поширилось в літописанні північно-східної Русі. Текстологія цього оповідання добре простежена у новій змістовній статті Р. Беспалова [Беспалов Р. А. К истории создания Повестей о Батыевом нашествии в части событий 1237–1238 годов. – «. Новые исследования. 2017-2018», М. – Спб., 2019 г., с. 21 – 58]. Там слушно сказано:

«Изначально рассказ о Козельске был наименее обеспечен фактическим материалом и дошел до нас уже в качестве литературного сочинения южного летописца […] В Галицко-Волынском своде рассказ о скромном по размерам городке Козельске в значительной степени являлся произведением литературы. Поэтому свидетельство о том, что его осада в десять и более раз длилась дольше осады крупных русских городов, само по себе вызывает сомнения» [Беспалов Р. А. op. cit., с. 51, 56].

Найцікавіший результат в цій статті такий: оповідання про похід Батия на Русь, включене до складу «Збірника літописів» Рашид ад-Діна, написаного в 1300 – 1311 рр., походить від оповідання-прототипу Софійського 1-го літопису. Через нього до «Збірника літописів» потрапила й назва города Кисель Іске (Козельськ; сам не перевіряв, покладаюсь на Беспалова). Згідно міркувань Беспалова, цей прототип було складено між 1270 р. і початком 14 ст. [Беспалов Р. А. op. cit., с. 58].

Рання редакція оповідання про Козельськ у складі хроніки Романовичів і його пізніша редакція в складі літописів із групи Софійського 1-го літопису, як показує проведене Беспаловим детальне порівняння, мають лише невеликі різночитання, котрі засвідчують еволюцію текстів, але не впливають на зміст.

А що можна сказати про його зміст? Оповідання складене майстерним письменником і попри свій невеликий обсяг (у перекладі Л. Махновця – 1160 знаків) має всі необхідні композиційні елементи – експозицію (Батий і малий князь Василь), зав’язку (козляни вирішують боронитись), стрімкий розвиток дії з кульмінацією (загибель учасників вилазки), розв’язку (загибель города) та епілог (доля князя Василя). Також оповідання має риси «історії», бо спочатку говорить про дії козлян, а потім – про дії татар.

Спробуємо подивитись на це оповідання як на звіт польового командира до генерального штабу, розуміючи кожну подробицю буквально, так, як написано.

(1) Коли він [Батий] вибив город Володимир і пограбував [інші] городи суздальські, то прийшов до города Козельська.

Хроніст Романовичів не знав про похід татар в напрямку Новгорода і тому поставив його між описом війни у Владимирському князівстві і походом татар на південну Русь. В Софійському 1-у літописі це вводне речення довелось переробити, поставивши його після повороту татар із Новгородської землі. Пізніші літописи – Симеонівський (Сим-34) і слідом за ним Никонівський (Ник-94) – відправляють Батия від Новгорода назад у Рязань і уже звідти – до Козельська. Літописці відчували вступний характер цього речення і поправляли його на свій розсуд.

Шлях повернення татар від північної точки походу 1238 року на південь справді проходив пограничною зоною між Владимирським і Смоленським, а далі – Чернігівським князівствами, так що Козельськ потрапляв у цю зону. Тому й датування подій весною 1238 року не викликало заперечень.

(2) [А] був у ньому [Козельську] князь молодий, на ім’я Василій.

Якщо наш інформатор перебував у Козельську, то чому він нічого не знав про рід Василя? Ми не знаємо ніяких козельських князів ані перед тим, ані після того. Як же так сталось, що Василь залишився одночасно і без батька, і без матері? Хіба би припустити, що татари заскочили цього князя під час переїзду (звідки й куди?).

Дитячий вік князів у розглядуваному часі не був ніякою дивиною ані рідкістю:

– Данило і Василько Романовичі залишились сиротами у віці 4 і 2 років;

– Федір та Олександр Ярославичі почали представляти свого батька в Новгороді, маючи десь 9 і 7 років;

– Ростислав Михайлович «діяв» при батьку у віці десь 3 років;

– Борис і Гліб Васильковичі залишились сиротами у віці 7 і 1 року.

І в перших трьох випадках ми маємо чіткі вказівки джерела на опікунів малих княжичів, без яких – ясна річ – діти такого віку не могли обійтись. В першому випадку маємо виразну вказівку, що малими опікувалась удова Романа, в трьох інших випадках таких вказівок нема, але з інших епізодів ми знаємо, що матері цих малих княжичів були живі і (теоретично) могли опікуватись своїми синами.

Князь Борис Василькович в 1244 році, маючи 13 років, їздив до Батия і був затверджений ним на ростовському столі (Т-170) – в цьому віці він уже не був малим / молодим. Слід думати, що Василь того віку ще не мав, скажімо, мав до 10 років. Чому тоді немає згадок про його опікунів?

Темою всього давньоруського літописання в цілому були саме князі як носії влади, і саме тут, де була нагода поговорити про князів, автор повісті мовчить.

Компетентність автора у козельських справах, яку він хотів показати читачам, має вибірковий характер: «Тут пам’ятаю, а тут одразу не пам’ятаю», що підриває нашу довіру до всього оповідання.

(3) І довідався нечестивий, що помисел сильних духом мають люди в городі,– словами облудними город не можна було взяти.

«Нечестивий» – це Батий. Виходить, що він особисто керував діями татар під Козельськом, а таке траплялось не часто. В Новгородському 1-у літописі імені Батия в усьому описі походу немає взагалі, вперше він згадується аж у 1242 році. Так само немає цього імені у Лаврентіївському літописі, вперше там він з’являється в 1243 році. Натомість хроніст Романовичів любив це ім’я і вжив його 12 разів, в тому числі три рази у зв’язку з Козельськом (але не включаючи займенників і непрямих згадок, як оцього «нечестивого»).

В цій хроніці Батий провадить битву під Коломною, облягає Владимир, далі Козельськ, Київ, Колодяжин і йде в Угорщину. Словом, хроніст Романовичів ставить слово «Батий» скрізь де інші літописці ставлять слово «татари», не знаючи, хто конкретно командував ними. Це – літературний шаблон, і це – погана атестація для нашого інформатора.

Далі, якщо наш інформатор справді був у Козельську і свідчив як самовидець – чому не названо нікого з керівників оборони, а тільки загально сказано про «людей»? Сторонній автор, природно, міг цього не знати, але чому не знав даний автор, нібито компетентний?

Татари намагались узяти город «словами облудними» – це теж літературний штамп хроніста Романовичів, він ужив його 5 разів [Беспалов Р. А. op. cit., с. 46].

(4) Козляни бо вчинили раду – не здатися Батию, сказавши: «Хоча князь наш молодий є, та положимо життя своє за нього. І тут ми славу сього світу здобудемо, і там небесні вінці од Христа бога дістанемо».

Якщо інформатор знав про раду і навіть знав її ухвалу – він безсумнівно був на ній присутній. Знову була нагода згадати керівника оборони – і знову такої згадки нема. Натомість згадка про небесні вінці є у промові єпископа Митрофана до жителів Владимира і далі в розповіді про загибель князя Михайла Всеволодовича [Беспалов Р. А. op. cit., с. 48]. Сам факт наради в обложеному місті також має паралель в описі облоги Владимира. Літературну обізнаність автора показують також вирази «ум крепкодушный», «славу сего света восприемше». Але нам хотілося би, щоб автор показав більшу обізнаність у справах Козельська – навіть коштом меншої літературності.

І знову зовсім не зрозуміло, чому в 1230 році новгородці не сказали собі «хоча наш князь Ростислав молодий, тільки 4 роки має, ми…» – а натомість відшукали собі дорослого князя, котрий тільки й міг очолити військо. Я собі думаю, що літературну війну провадити простіше, ніж війну на реальній місцевості.

(5) Татари, отож, билися за город, маючи намір узяти город.

(6) Розбивши городську стіну, татари зійшли на вал, і козляни ножами різалися з ними.

Тут інформатор знову показує детальне знайомство із перебігом подій. Різатись ножами – це уже остання фаза бою, коли противники зійшлися впритул. Такий бій, де не можна було діяти довшою зброєю (списами чи мечами / шаблями), ніяк не міг тривати довго. Також розбивання стіни і сходження на вал мають паралель в описі облоги Києва [Беспалов Р. А. op. cit., с. 49].

(7) А тоді вчинили вони раду – вийти на полки татарські. І, вийшовши з города, посікли вони пращі їх, [а], напавши на війська їх, убили із татар чотири тисячі, і самі теж побиті були.

Ще одна рада, ще одна нагода назвати імена – і знову вони не названі. Вилазка гарнізона з обложеного міста – прийом досить рідкісний. Лаврентіївський літописець зазначив, що командири оборони Владимира – княжичі Всеволод та Мстислав і воєвода Петро Ослядюкович – думали було зробити вилазку, щоб відбити полоненого татарами княжича Володимира, але так і не наважились на неї. Про вилазку оборонців Києва можна тільки здогадуватись, прямо вона не описана.

Сама по собі вилазка з метою зруйнувати облогові машини була би (в разі успіху) дуже корисною, але в ситуації, коли стіну вже розбито і йде рукопашна різанина за пролом – запізніла. Руйнувати машини треба було до того, як вони уже наробили непоправну шкоду, коли ще була надія стримати ворога на рубежі оборонної стіни.

Чотири тисячі убитих татар – явне перебільшення. По-перше, хто рахував? По-друге, як рахував, коли поле бою залишилось за татарами? По-третє, як вийшло таке кругле число? Не 3841 і не 4027, а рівнесенько 4000. Чи справді хтось у Козельську умів рахувати до такого великого числа?

А число справді велике. Рахуючи площу дитинця на 1 га і його периметр відповідна на 400 м (з яких тільки половина припадала на приступні для штурму частини), ми отримуємо по 20 убитих татар на один метр оборонного периметру – цілу фалангу в 200 воїнів у ряду і глибиною в 20 рядів.

При цій нагоді пригадав собі епізод із спогадів генерала Петра Григоренка:

Особо я доложил о потерях, нанесенных противнику. Я сказал, что такого количества убитых немцев еще не видел. Все поле восточнее Хыжне усеяно трупами. Впоследствии по моему распоряжению был произведен подсчет. Насчитали восточнее Хыжне 832 трупа. [Григоренко П. Г. В подполье можно встретить только крыс… – Нью-Йорк, 1981 г., глава 23. – і далі враження, яке зробило це поле на інших командирів].

А цих німців не ножами зарізали – з кулеметів обстрілювали. Там працювало 48 кулеметів, і числячі по два бійця на кулемет, виходить, на одного радянця припадало по 8.7 убитих німця. І офіцери, які приїжджали подивитись, пройшли усю війну (діялося в 1945 році) і таки бували у бувальцях, але уп’ятеро більшої кількості трупів на одному полі і вони не бачили…

Другий приклад дала наша сучасна війна проти Гнило-Солом’яної Орди (пишу це доповнення 26.05.2022 р.). За підсумками першого дня війни, 24 лютого 2022 р., , а ранкове зведення да 26 лютого 2022 р. назвало . Отже, приріст за добу – 2700 пушкіністів і лермонтоїдів. І це – на всьому довжелезному фронті, не на одній ділянці і не внаслідок одного бойового зіткнення. І це – в той час, коли Орда ломилася вперед, не зважаючи на свої втрати, а наші воїни били з усіх видів зброї, включаючи великі калібри.

Отже, навіть із застосуванням сучасної вогнепальної зброї знищення в одному бою одразу 4000 ворогів виглядає проблематично.

Тепер повернемось до нашого Козельська. Нічна вилазка і наступний напад можуть бути раптовими тільки тоді, коли число нападників невелике. Відповідно кожен нападник може убити максимум одного татарина (якого ще треба знайти в темноті), а далі зчинилась би тривога, і татарські вояки, які переможно пройшли тисячі кілометрів дорогами двох континентів, мабуть не дали би себе перерізати як овець. А робити вилазку великими силами (навіть якщо вони є) – це одразу позбавляти її раптовості, бо кілька сотень вояків перш за все мусять вишикуватись, а далі йти в бій. Те саме можна сказати і про вилазку будь-якими силами удень, коли вороги перебувають напоготові. Будь-що-будь нападати на ворожий табір, коли треба боронити пролом і намагатись відкинути нападників від лінії оборони – це тактична помилка.

Мені навіть здається, що епізод (7) потрапив не на місце, і його краще було би помістити між епізодами (5) та (6). Але уже маємо текст таким, як маємо.

(8) Батий же взяв город, вибив усіх, і не пощадив [навіть] од дітей до немовлят.

Вираз «и не пощаде от отрочят до сосоущих млеко» має паралель у тій же хроніці Романовичів, в описі загибелі Рязані. Р. Беспалов слушно зауважив, що тут маємо невдале мавпування з Лаврентіївського літопису, де три рази вжито формулу «избиша от старьца и до сущаго младенца» [Беспалов Р. А. op. cit., с. 48 – 49].

Далі, якщо всі загинули, то хто ж розповів автору оповідання усі розглянуті вище подробиці, котрі вимагали присутності інформатора в Козельську, зокрема, на обох нарадах? Виходить, убили таки не всіх, дехто врятувався, а вираз «убили всіх» – чисто літературна формула? Але ж ми збирались розуміти все точно так, як написано – тоді виходить, що нікому було розповідати оці подробиці, і всі вони – плід літературної роботи?

У таку саму халепу потім вскочили «герої-панфіловці»: якщо всі загинули, то звідки кореспондент дізнався про слова ?

(9) Про князя Василія [нічого] невідомо, але деякі говорили, що він у крові утонув, – і він же молодий був.

Для того, щоб написати «нічого невідомо», ніякий спеціальний інформатор не потрібен, але письменнику треба було поставити крапку в історії свого персонажа. В кожному літописі є багато людей, навіть князів, про яких після згадки нічого невідомо, але до них такий вираз не прикладався, і він не перетворився на усталену формулу. Здається, тут вираз ужитий заради заокруглення оповідання.

Як людина (нехай навіть немовля) може утонути в крові – це уявити собі досить складно, і автор, відчуваючи це, застеріг, що він не вважає це за чисту правду, а лише передає те, що «деякі говорили».

Деякі? То виходить, охочих розповідати про Козельськ було більше одного? І їх теж не «всіх убили»?

(10) Тому-то в татар не сміють його, [цей] город, називати Козельськ, а [називають] «лихий город», бо вони билися за нього сім неділь, бо з-поміж татар [козляни] вбили трьох синів темничих, і татари, шукавши їх, не змогли їх знайти мертвих серед множества трупів.

Тепер оповідач переключився на те, як виглядала облога з боку татар. Про те, що татари (в особі Рашид ад-Діна) знали Козельськ під його власним іменем, а не знали про «злий город» – оповідачу було невідомо. Дехто з істориків із такого евфемічного іменування виводить цілий звичай, мовляв, татари називали так кожне місто, яке чинило опір і де всіх жителів вони винищили. Із яких джерел це видно і які ще міста звались «злими» – невідомо.

Тривалість облоги перебільшена; сім – священне кругле число, добре відоме кожному читачу Біблії, і нашому автору також. Думаю, тут можлива якась біблійна алюзія; я не збираюсь заглиблюватись у її пошуки.

Темники і їх сини – це вже цікаво. Це перша і остання відносно конкретна згадка про втрати татар за весь похід на Русь. Слово темник вживається в значенні начальник тьми, а тьма означає дуже багато або в стислому значенні десять тисяч. У нас вірять, що татарська десяткова воєнна організація мала чотири рівні – від десятка до десяти тисяч. Чи справді якийсь татарський командир (командарм) мав під своєю командою десять тисячників (командирів дивізій на нашу міру) – мені читати не доводилось. Наші джерела про похід на Русь не знають у татар ніяких темників (за винятком оцього випадку), ніже тисячників, сотників чи десятників. Не знають вони також, чи складалось татарське військо із самої тільки кінноти (як часто красочно уявляють собі белетристи), чи з самої піхоти, чи (найімовірніше) з підрозділів різних родів військ, включаючи артилерію (облогові машини).

Чи син темника означав належність особи до родини високого татарського начальника, отого командарма, чи був перекладом якогось чисто технічного татарського терміну (на кшталт російських «дітей боярських», котрі не мали жодного родинного стосунку до бояр) – теж не знати.

Щоб загиблих татар було так багато, що неможливо було знайти когось серед трупів – я теж не вірю. І головне запитання – а звідки про все це довідався наш оповідач? Якщо сприймати все так, як написано, оповідач чи його інформатор мусив перебувати серед татар, і більше того – серед керівництва татарського війська, аби знати зведені дані про втрати і про тіла, яких не пощастило знайти. І хто би це міг бути?

Якщо відмінусувати з наведеного оповідання усі літературні паралелі та явні перебільшення, в сухому залишку будемо мати: татари зруйнували Козельськ. Проти такої інформації заперечень бути не може.

Але ж татари зруйнували і багато інших міст (часто автоматично приймають, що всі руські міста були ними зруйновані) – чому ж саме Козельськ потрапив до літопису?

Спробуємо подивитись – чим був Козельськ у давньоруський час. Тут нам допоможе надзвичайно цікава і змістовна стаття дослідників із Калуги [Массалитина Г.А., Болдин И.В. . Проблемы и этапы археологического исследования. – Поволжская археология, 2015 г., № 1 (11), с. 198 – 213].

Історичний центр сучасного Козельська (районного центру Калузької області) розміщується на півострові, обмеженому зі сходу річкою Жиздра, а із заходу та півночі – річкою Другусна, котра тут впадає у Жиздру. Тільки з південного боку півострів має перешийок довжиною близько 300 м, на якому збереглися залишки давніх укріплень – рову та валу. Загальна площа півострова становить близько 52 га, а периметр – 3.2 км (підраховано за космічним фото Google). До проведення археологічних досліджень автоматично вважалось, що Козельськ знаходився саме тут від найдавнішого часу і займав усю площу півострова (план давнього Козельська, як його уявляв Г. Мокеєв (1993 р.), подано в іншому розділі, варто порівняти).

Массалітіна та Болдін від 1992 р. почали досліджувати археологію півострова, а від 2010 р. дослідження проводяться щороку. Виявлено, що культурний шар досягає 3 – 4 м товщини, але його вивчення надзвичайно ускладнене щільною сучасною забудовою. За накресленою авторами картосхемою можна підрахувати, що давньоруський культурний шар виявлено нині на площі приблизно 5.5 га, із яких 1.1 га займає город (дитинець), а 4.4 га – неукріплене поселення, витягнуте з півночі на південь уздовж крутого східного берега півострова. Також слід розуміти, що укріплення давнього дитинця зараз не простежуються, і його площа вирахувана умовно.

Відкриті розкопками шари горіння автори пов’язують із пожежами 1238 та 1777 років. Стверджується, що перша з цих дат спирається на дані радіовуглецевого аналізу, але при цьому не наведено ніяких подробиць (яка лабораторія виконувала аналіз, що власне аналізувалось, які довірчі інтервали для дат і т. д.). До того ж пожежі не були таким рідкісним явищем (Москва упродовж 14 ст. зазнала три великих пожежі), і, можливо, простежений потужний шар горіння несе залишки багатьох пожеж.

Висновки авторів звучать досить обережно:

Ярких находок, которые принято называть «статусными» городскими, в древнерусской части слоя Козельска действительно не найдено […] Не является ли семинедельная оборона Козельска мифом? как могли защитники городка продержаться так долго без посторонней помощи? тот ли это Козельск? – такие и тому подобные вопросы возникали и будут еще возникать [Массалитина, Болдин, с. 210, 211].

Що ж дають результати археологічних досліджень для розуміння подій 1238 р.?

Перш за все, розмір укріплення – невеликий, такий, як і волинського Колодяжна (останній татари узяли без проблем). Це значить, що там не могло бути великого гарнізону.

Чи може маленьке укріплення з невеликим гарнізоном витримати тривалу облогу?

Так, може, якщо в укріпленні є власне джерело води і якщо сили нападників також невеликі. Укріплення помножують сили захисників у порівнянні з польовим боєм, але й цьому множенню є певні границі.

Якщо на Козельськ наскочив був маленький татарський загін і він не зумів захопити містечко сходу або за короткий час, то скоріше за все він би пішов собі далі, якось рівняючись на головне військо, котре прямувало на південь. Адже Козельськ – це ніякі не Фермопіли і не Дербент, щоб його не можна було обійти. Ніякої категоричної необхідності пройти саме через Козельськ у татар не було.

Але татарське військо під Козельськом не було малим. Це видно хоча б з того, що при ньому були люди, котрі якось могли порозумітись із місцевими жителями і намовляти їх до здачі (якщо таке намовляння – не чисто літературна фікція!). У війську Батия в цілому такі люди безперечно були, а щоб вони були при кожній сотні – можна сумніватись.

Далі, на значний розмір татарського війська вказує застосування облогових машин (тут я знову приймаю все написане в літописі дослівно, але пам’ятаю, що й це може бути літературною вигадкою). Для цього потрібні люди, котрі б тямили у їх побудові та застосуванні, і набір залізних частин. Самі машини були переважно дерев’яними, і їх, думаю, можна було виготовляти на місці, а не тягати від однієї фортеці до іншої. Людей, котрі тямили б у цих машинах, не могло бути багато, можливо, що на все військо був тільки один такий загін. (Ми маємо кілька прикладів одночасних дій татар в різних точках, але немає прикладів одночасного застосування облогової техніки в різних місцях.)

Але ми бачили, що значне татарське військо з облоговою технікою здобувало столиці князівств за 3 – 6 днів, і два тижні оборони Торжка слід вважати неперевершеним зразком стійкості.

Тому для Козельська ми мусимо обирати або велику тривалість облоги, або всі інші подробиці, котрі показують неможливість такої тривалості.

Із числа давньоруських пунктів – сусідів Козельська найбільш пишно виглядає Серенськ (34 км на північний захід від Козельська) – городище з потужними укріпленнями площею 4 га і посадами площею 25 га (). Мосальськ (74 км на північний захід від Козельська) виглядав значно скромніше, маючи городище площею 0.4 га, посади його не виявлені (). У Болхові (66 км на південь від Козельська), згаданому в 1196 р., відоме городище 14 – 16 ст. (), а от існування давньоруського городища все ще залишається під знаком запитання, в 2021 р. планувалось провести пошукові роботи ().

У південній Чернігівщині (на території сучасної України) переважна більшість давньоруських городищ має площу до 1 га (таких відомо 65, підраховано за: Кучера М. П. VIII-XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. – К.: 1999 р., с. 214 – 217, № 482 – 554). Виняток становлять Чернігів – 4 га, Любеч – 4 га (його давньоруська «прописка» є сумнівною [Кондратьев И. В. : в поисках символов и смыслов. – Петербургские славянские и балканские исследования, 2021 г., № 1, с. 114 – 129]); Новгород-Сіверський, Воргол, Блистова, Шестовиця, Моровськ – по 2 га (всього 5).

Таким чином, головним за розміром і значенням пунктом на північному сході Чернігівського князівства був Серенськ, і якби літописцю ходило про воєнне і політичне значення подій, він мав би згадати про Серенськ, а не про цілком заурядний Козельськ, котрий нічим не виділявся на тлі сотні чи більше подібних містечок Чернігівського князівства.

Чернігівського? А звідки власне видно приналежність Козельська саме до Чернігівського князівства, окрім явної описки в Іпат-27? Ані в згадці 1146 р., ані в даному оповіданні ця приналежність ніяк не окреслена. Її виводять із розглянутих вище епізодів владимирсько-чернігівських війн, коли владимирські війська палили Серенськ, а Козельськ вважають чернігівським лише з огляду на його близькість до Серенська.

Але якщо в Козельську таки були власні князі (не літературні), то вони могли походити із будь-якого сусіднього княжого дому – смоленського, владимирського, рязанського, не з одного тільки чернігівського. Могли вони бути, зрештою і самопроголошеними князями. І кожна з таких можливостей змінює гіпотетичну політичну географію регіону. Згідно Іпатіївського літопису – нашого основного джерела – Козельськ мав би бути містечком Владимирського князівства, бо про нього розповідається після «інших суздальських городів», а якщо надавати вагу згаданому вище повідомленню Симеонівського літопису, Козельськ мав би належати до Рязанського князівства.

Оповідання Симеонівського літопису про похід Батия запозичене із Московського зводу 1492 р., і тому оце заповнення лакуни в давньому тексті слід віднести до останнього етапу формування Симеонівського літопису, до перших десятиліть 16 ст. І от саме в маршруті походу татар писар додав Рязань, якої не було у зводі 1492 р. Якась логіка тут мала би бути – звісно, не логіка 13 ст., але 16 ст. Віддалений на 220 км від Москви Козельськ не був для літописця «невідомою землею».

З огляду на відзначені Беспаловим численні літературні паралелі в оповіданні можна зробити висновок, що воно виникло дещо пізніше за основний текст повістей про похід Батия, і вставлене в хроніку Романовичів як цілісний самостійний епізод. Основними рисами стилю оповідання про Козельськ мені здаються безсторонність, лаконічність і конкретність. Цим воно помітно виділяється на тлі хроніки Романовичів з її суб’єктивним, емоційним і плутаним викладом. Колись наші нащадки порозумнішають і зможуть довести або спростувати цю відмінність математично [наприклад: Н.П. Великанова, Б.В. Орехов : атрибуция текста на примере романа М.А. Шолохова «Тихий Дон». – Мир Шолохова, 2019 г., № 1 (11), с. 70 – 82, в якій застосовано алгоритм Delta для кластерного аналіза текстів. Я не маю охоти цим займатись].

Я думаю, оповідання про Козельськ було складене / вставлене в загальну повість, аби пом’якшити враження суцільної безпорадності руських князів перед татарською навалою: «Не всі тікали – були й такі, що ставили опір». Вигадати яку-небудь перемогу руських сил у польовій битві ніхто не наважився. Так само не наважились писати про героїчну оборону Ростова, чи Ярославля, чи якогось іншого більш-менш відомого міста – бо можна було, мабуть, зустріти людей, котрі знали, як насправді стояли там справи із героїзмом.

Інша справа – маленьке нікому не відоме містечко, жителі якого всі загинули в облозі. Про них можна писати що завгодно – спростовувати не буде кому. Простою мовою, я вважаю це оповідання раннім проявом героє-панфіловства – в умовах суцільних поразок і неудач потрібно було підтримувати дух людей.

Остаточно мій висновок такий: з великою імовірністю можна думати, що татари таки зруйнували Козельськ; переважна частина подробиць цієї події – літературного походження з додачею явних перебільшень. Ці подробиці слід викреслити з історії подій і перенести до історії літератури.

А літературна історія цього епізоду може вийти цікавою, бо вона далеко ще не закінчена. І нині продовжують прибувати нові белетристичні твори про облогу Козельська. Про роман Володимира Чівіліхіна «Пам’ять», в якому героїзація козельської пригоди була доведена до найвищого ступеня, я вже був писав [Жарких Н. И. Нашествия Батыя и Мамая на Русь в изображении В.А.Чивилихина. – К.: 1988 г., раздел «»].

Не думав, що досягнутий ступінь героїзації можна перевершити, але… never say never! У 2007 році видавництво «Эксмо» (Москва) випустило роман Дмитра Силлова «». Я його цілком не читав (лікарі заборонили!), анотація ж його виглядає так:

Его словно хранили все силы Земли Русской. И ордынцам не оставалось ничего другого, как разменивать сотню своих воинов за одного русского витязя, снова и снова штурмуя стены Козельска, который они за стойкость его защитников прозвали Злым Городом. Может, и стоило обойти его стороной, но теперь Орда не могла уйти, не покрыв себя позором. И лилась кровь, и слетали со стен крепости рукотворные молнии, и сходились в битве герои, чудовища и люди, которые сражались так, как не способны сражаться смертные. И истекало время битвы. И наступало время славы.

Ця анотація у друці навряд чи займе більше чверті сторінки, а таких сторінок в романі – 480! Так що Чівіліхін може собі ховатись.