Іпатіївський літопис (1198 – 1259 рр.)

Микола Жарких

Іпатіївський літопис [ПСРЛ, т. 2; є кілька видань] складається з кількох частин. Для нас важливо те, що на 1199 році закінчується Київський літопис і далі до 1292 року йде літопис Галицько-Волинський (ГВЛ), котрий у свою чергу можна поділити на частини, присвячені в основному князям Данилу Романовичу, Васильку Романовичу і Володимиру Васильковичу. Після смерті останнього (1288 р.) літописна справа не знайшла собі покровителя ні в кого з представників волинської династії і занепала, записи 1289 – 1292 рр. явно носять характер приписок.

Літопис дійшов до нас в Іпатіївському списку, переписаному бл. 1425 року. В ньому Галицько-Волинський літопис зазнав редакційної обробки, котрої не було в старшому ізводі (Хлебниківський список сер. 16 ст.).

Я цитую літопис за [Літопис Руський. – К.: 1989 р.] – власне тому, що текст Галицько-Волинського літопису не простий для розуміння (подивіться у виписках, скільки слів довелось пододавати перекладачу, щоб надати йому хоч трохи зв’язності). Мене ж зараз цікавить не текст літопису, а події, про які він пише, тому вважаю за доцільне скористатись попередньою роботою над текстом. Звичайно, в сумнівних випадках я не обмежуюсь перекладом Махновця у пошуках глузду.

На початку параграфів у моїх виписках поставлено півжирним шрифтом дати Іпатіївського списку і їх формальний перевод на сучасне літочислення – для орієнтації в повному тексті літопису.

Для хронології поки що неперевершеною залишається давня стаття М. С. Грушевського [. – Записки Наукового товариства ім. Шевченка, 1901 р., т. 41, с. 1 – 72]. Л. Є. Махновець у своїх коментарях до літопису використав цю статтю, але дав більше дат без спеціального обгрунтування (скорочено я їх подаю як «дата Л. М.»), і тільки в окремих випадках подаю власні хронологічні міркування. Також зазначаю дати з видання М. Котляра [. Дослідження, Текст. Коментар. – К.: Наукова думка, 2002 р. – 400 с.] (М. К.) та з нового польського видання [ (Kronika Romanowiczów). – Kraków, Warszawa: 2017. – 710 s.] (K. R.). Огляд стану вивчення хронології Галицько-Волинського літопису дав М. Ф. Котляр [. – Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 2007 р., т. 15, с. 73 – 81].

(Іпат-1) У рік 6706 [1198]. Преставився чернігівський князь Ярослав Всеволодович. І єпископ, ігумени, і синівці його, опрятавши тіло його поважане, положили його в церкві святого Спаса, в єпископії того города. І сів на столі його благовірний князь Ігор Святославич […]

(Іпат-2) У рік 6710 [1202]. Рюрик тим часом зібрав половців і русі багато і прийшов на Галич, облишивши монаший чин, – бо його він прийняв був через боязнь перед Романом. І коли він прийшов на Галич, то встріли його бояри галицькі і володимирські коло [города] Микулина на ріці Сереті. І билися вони одні з одними весь день через ріку Серет, і многі ранені були, і, не видержавши, вернулися вони в [город] Галич. [дата Л. М. – осінь 1205 р.]

(Іпат-3) Рюрик же, хоча прийшов у Галич, але не досягнув нічого, тому що по смерті Романовій зустрічався був король [угорський Андрій] з ятрівкою своєю у [городі] Саноці. Прийняв бо він був Данила, яко милого сина свойого, і зоставив був у нього [в Галичі] залогу […] і через те не посміли галичани нічого вчинити […] Тоді ж два князі половецькі Сутойовичі, Котянь і Сомогур, ударили на піших воїв, та вбиті були коні під ними обома і замалим їх не схопили. Рюрик тоді вернувся до Києва. [дата Л. М. – кінець літа – початок осені 1205 р.]

(Іпат-4) Коли ж минуло трохи часу, то привели [галичани бояр] Кормильчичів, що їх загнав був великий князь Роман за невірність,– вони бо вихваляли обох Ігоровичів, [Володимира й Романа]. І, послухавши їх, галицькі бояри послали [послів] по них, [Ігоровичів], і посадили їх: у Галичі – Володимира, а Романа – у Звенигороді. Княгиня ж Романова, узявши дітей своїх, утекла в [город] Володимир. [дата Л. М. – липень – серпень 1206 р.]

(Іпат-5) Однак Володимир [Ігорович] і безбожні галичани, які [йому] помагали, іще ж хотіли скоренити плем’я Романове. Тому послав Володимир за радою галицьких бояр до володимирців попа з погрозою, кажучи їм: «Не зостанеться города вашого, якщо ви мені не видасте обох Романовичів [і] якщо не приймете брата мойого Святослава княжити у Володимирі» […] [дата Л. М. – кінець 1206 – початок 1207 р.]

(Іпат-6) У рік 6711 [1203]. [Краківський князь Лешко Білий та угорський король Андрій збирались іти на Галич] Тим часом Володимир [Ігорович] многі дари послав королеві й Лестькові [дата Л. М. – 1 пол. 1207 р.]

(Іпат-7) А після цього, коли минув довший час, постав нелад межи двома братами [Ігоровичами], і Володимиром, і Романом. Роман тоді поїхав в Угри, і, взявши угрів, бився з братом і, перемігши, узяв Галич. А Володимир утік в Путивль [дата Л. М. – літо – осінь 1207 р., що не узгоджується зі словами «минув довший час». М. Котляр слідом за М.Грушевським прийняв дату з МЗ1492-36 – 1208 р. Цю ж дату (щонайпізніше – зима 1208 / 9 років) на цій же підставі приймає K. R., not. 56, 57, s. 16] […]

(Іпат-8) У рік 6712 [1204]. [Кн. Олександр Всеволодович у спілці з Лешком Краківським і Конрадом Мазовецьким захопив Володимир.] Святослава ж [Ігоровича] вони [поляки] схопили і одвели його в Ляхи, а Олександр сів у Володимирі [дата Л. М. – 1207 р.; тлумачення цього епізоду є надзвичайно важким: В. Ю. Аристов запропонував цілих п’ять варіантів – ГВЛТ, с. 119 – 125] […]

(Іпат-9) У рік 6713 [1205] […] Андрій же, король [угорський], довідавшись про беззаконня галицьке і смуту, послав [палатина] Бенедикта [Бора Лисого] з воями своїми, і він схопив Романа [Ігоровича], коли той мився в бані, й одіслав його в Угри [дата Л. М. – осінь 1208 р. М. Котляр слідом за М.Грушевським прийняв дату рубежа 1210 / 1211 років. K. R., not. 82, s. 22 – рубіж 1209 / 10 рр.] […]

(Іпат-10) У рік 6714 [1206] […] Роман [Ігорович] тим часом утік із Угрів. І послали галичани його до брата його Володимира [в Путивль], говорячи: «Ми провинилися перед вами. Ізбав нас [од] мучителя сього Бенедикта». Вони тоді пішли раттю, а Бенедикт утік в Угри. І сів Володимир у Галичі, а Роман у Звенигороді, а Святослав у Перемишлі. Синові ж своєму Ізяславу [Володимир] дав Теребовль, а Всеволода, [другого] сина свого, послав в Угри до короля з дарами [дата Л. М. – весна 1209 р.; K. R., not. 90, s. 26 – 1210 р.] […]

(Іпат-11) У рік 6716 [1208]. Ігоровичі тим часом учинили змову проти бояр галицьких, щоб вибити їх, [і] при нагоді вони [бояри, не Ігоровичі!] були побиті. І був ото вбитий Юрій Вітанович, Ілля Щепанович [та] інші великі бояри; убито ж було їх числом п’ятсот, а інші розбіглися [дата Л. М. – кін. 1209 р. (?). М. Котляр слідом за М.Грушевським прийняв дату – літо 1211 р.].

(Іпат-12) При цім Володислав Кормильчич утік в Угри, і Судислав [Бернатович], і Філіпп. Знайшли вони Данила в Угорській землі, що був дитиною, і просили в короля угорського: «Дай нам отчича Данила в Галич, хай ми з ним одберемо його од Ігоровичів». [І король послав військо на Галичину; дата Л. М. – початок літа 1210 р.; K. R., not. 107, s. 31 – літо 1211 р.].

(Іпат-13) Отож, зібравшись усі, спершу пішли вони на город Перемишль. І, прийшовши до города, Володислав [Кормильчич] сказав їм, [перемишлянам]: «Браття! Пощо ви вагаєтесь? Хіба не сі [Ігоровичі] побили отців ваших і браття ваше? А інші майно ваше розграбували і дочок ваших оддали за рабів ваших. А отчинами вашими заволоділи інші пришельці. То чи за тих ви хочете душі свої положити?» І вони, пожалкувавши про те, що сталося, здали город. А князя їхнього Святослава [Ігоровича] схопили.

(Іпат-14) Звідти ж пройшли [угри з Данилом] до Звенигорода. Але звенигородці люто боролися з ними і не пускали їх до города, навіть до острожних воріт. І вони стояли довкола города. [Далі опис війни за Звенигород.]

(Іпат-15) Роман тим часом вийшов звідти, з города [Звенигорода], помочі шукаючи в руських князях. Та коли він був у Шумську на мосту, його схопили [вої] Зернько і Чюхома, і його приведено в стан до князя Данила, і до всіх князів, і до воєвод угорських. І послали вони [послів] до городян [Звенигорода], кажучи: «Здавайтеся! Князя вашого схоплено». Але ті не йняли їм віри, допоки [це] не стало відомо їм напевне, і [тоді] здалися звенигородці.

(Іпат-16) Звідти ж пішли вони до Галича. І втік Володимир [Ігорович] із Галича і син його Ізяслав, і гнали вони його до Нізди. Ізяслав при цім бився з ними [коло] Нізди ріки, і вони одібрали від нього в’ючних коней, а потім вернулися в Галич […]

(Іпат-17) Князів же, що були схоплені, – Романа, Святослава [і] Ростислава [Ігоровичів], – угри хотіли, отож, вести до короля. Але галичани просили їх, щоби вони їх повісили задля помсти. І угри, переконані бувши великими дарами, [згодилися]. [Князі] оддані були на повішення, місяця вересня [дата Л. М. – вересень 1210 р. У K. R., not. 138, s. 41 подано 1211 рік. Ця дата виведена з МЗ1492-43.]

(Іпат-18) У рік 6719 [1211]. У ті ж роки в Києві княжив Всеволод Святославич [Чермний], який мав велику любов до дітей [княгині] Романової [дата Л. М. – 1210 – 1212 рр.] […]

(Іпат-19) Король посадив сина свого [Коломана] в Галичі [дата Л. М. – осінь 1214 р.] […]

(Іпат-20) У рік 6720 [1212]. А Лестько образився за соромоту свою і послав [посла] до Новгорода [Великого] по Мстислава [Мстиславича Удатного], кажучи: «Ти брат мені єси. Піди і сядь у Галичі». [дата Л. М. – початок літа 1217 р.]

(Іпат-21) Мстислав, отож, пішов на Галич за радою Лестьковою […] і Мстислав сів у Галичі […] [дата Л. М. – серпень 1217 р. K. R., not. 173, s. 57 датує вокняжіння Мстислава кінцем травня – липнем 1217 р.]

(Іпат-22) У рік 6721 [1213] […] Король тоді послав багато воїв і Лестько, і прийшли вони до Перемишля […] Мстислав же був [поза Галичем?] з усіма князями руськими і чернігівськими […] [дата Л. М. – жовтень 1219 р.]

(Іпат-23) А потім прийшла рать під город [Галич], – Коломан і ляхи […] пішли на Мстислава і прогнали його із землі [Галицької]. [дата Л. М. – жовтень 1219 р. В K. R. нема детальних хронологічних вказівок, і тільки подальшу втечу Данила до Кучелміна датовано жовтнем 1219 р. – not. 218, s. 70.]

(Іпат-24) У рік 6725 [1217] […] Вийшов тоді Філя з багатьма уграми і ляхами із Галича, узявши бояр галицьких […] [дата Л. М. – весна 1221 р.]

(Іпат-25) У рік 6727 [1219] […] Філя тим часом готувався до битви, бо ж він уважав, що ніхто [не] може стати проти нього на бій. А Коломана він зоставив у Галичі, і той зробив укріплення на церкві пречистої владичиці нашої Богородиці, яка, не стерпівши осквернення храму свого, і оддала його, [Коломана], в руки Мстиславові […] А коли половці приїхали побачити рать [Філі і Лестька], то угри й ляхи гонилися за ними […] А назавтра, напередодні [Благовіщення?] святої богородиці, прийшов Мстислав уранці на гордого Філю і на угрів з ляхами, і була битва тяжка межи ними, і одолів Мстислав […] І коли Мстислав переміг, він пішов до Галича, і билися вони за городські ворота. І вибігли тоді [угри] на склепіння церковні […] Укріплення ж було зроблене на церкві, і ті стріляли і каміння метали на городян, [але] знемагали од спраги, бо не було води в них. А коли приїхав Мстислав, то вони здалися йому і їх зведено було з церкви […] [дата Л. М. – весна 1221 р.]

(Іпат-26) У рік 6732 [1224]. Калкське побоїще [дата Л. М. – 1223 р.] […]

(Іпат-27) Тоді бо Мстислав Романович був [князем] у Києві, а Мстислав [Святославич] у Козельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславич [Удатний] у Галичі, – це ж були старійшини в Руській землі. А Юрія [Всеволодовича], князя великого суздальського, не було на тій раді. Се ж іще молоді князі, [котрі були тут]: Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславич Київський та інших багато князів […]

(Іпат-28) А галичани й волинці, кожен зі своїми князями, і куряни, і трубчани, і путивльці, кожен зі своїми князями, прийшли кіньми [до острова Варязького] […]

(Іпат-29) І перейшли всі князі, Мстислав [Романович], і другий Мстислав, [Святославич] Чернігівський, ріку Дніпро […]

(Іпат-30) Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег Курський. Кріпко вони билися […]

(Іпат-31) У рік 6736 [1228]. У той же рік Кирило, митрополит, преблаженний і святий, приїхав був уладнати мир, але не зміг. Потім же Ростислав [Святополкович] пінський, не перестаючи, обмовляв [Данила], – бо діти його були забрані [в полон]. І Володимир [Рюрикович] Київський зібрав [проти Данила] воїв, [і] Михайло [Всеволодович] Чернігівський [теж]. [Володимир говорив]: «Отець же його постриг був отця мойого», – бо була в нього боязнь велика в серці його. Володимир, отож, посадив [хана] Котяня на коня і всіх половців, і прийшли вони до Каменця, – Володимир же з усіма князями, і Михайло з усіма князями, і куряни, і піняни, і новгородці, і туровці, – і обложили Каменець. [дата Л. М. – кін. 1228 – поч. 1229 рр.] […]

(Іпат-32) У Галичі ж пробував королевич [Андрій] і [боярин] Судислав [Бернатович] із ним, і [Андрій] мав мир з Володимиром [Рюриковичем] і [з] Михайлом [Всеволодовичем]. Але ці, не досягнувши нічого, вернулися.

(Іпат-33) Данило ж і Василько, зібравши ляхів многих, пішли до Києва з Пакославом [Войцеховичем], воєводою [лядським], і Олександр [Всеволодович] з ними обома [пішов]. Але [їх] зустріли посли од Володимира й Михайла, [бояри] Воротислав Петрович і Юрій Толігнівич, пропонуючи мир. І вони замирилися, а ляхи вернулися назад […]

(Іпат-34) У рік 6739 [1231] […] Володимир же [Рюрикович Київський] послав [посла] до Данила, кажучи: «Іде на мене Михайло. Поможи-но мені, брате!» [На думку Л. Є. Махновця – Михайло Всеволодович, сталось це взимку 1232 / 1233 років].

(Іпат-35) У рік 6742 [1234] […] Михайло ж [Всеволодович та] Ізяслав [Мстиславич] все одно не переставали ворогувати проти нього, [Володимира, хоча Данило] зоставив у нього [воєвод] Гліба Зеремійовича і Мирослава, і багато інших бояр. Послав тому Володимир [посла до Данила], кажучи: «Поможи мені, брате!» І Данило, знаючи їх обох, [Володимира і сина його], приязнь, скоро зібрав війська [і] пішов [на підмогу]. Михайло тоді, не видержавши, відійшов од Києва [дата Л. М. – кін. 1234 р. «Узагалі велика кількість займенників робить увесь пасаж практично нерозбірливим» – зауважив О. П. Толочко (ГВЛТ, с. 278)].

(Іпат-36) Данило, отож, пішов до Володимира [Рюриковича], і рушили вони обидва до Чернігова, і прийшов до них Мстислав Глібович. А звідти пішли вони, грабуючи землю [Чернігівську], і взяли багато городів по Десні. Тоді ж узяли вони і Хоробор, і Сосницю, і Сновськ, і багато інших городів, і прийшли ото знову до Чернігова.

(Іпат-37) І вчинили мир із Володимиром і Данилом Мстислав [Глібович] і чернігівці: лютий бо був бій коло Чернігова. Навіть і таран проти нього поставили, і метали каменем [на] півтора перестріли. А камінь [був такий], що його [ледве] могли чотири мужі сильні підняти. Звідти з миром прийшли вони до Києва.

(Іпат-38) Ізяслав же все одно не переставав: він навів був половців на Київ. А Данило і вої його струдилися були, бо захопив він був усі Чернігівські землі, бо воював він був од Хрещення до Вознесіння, учинив мир [і] вернувся до Києва [Л. М.: од Хрещення до Вознесіння – від 6 січня до 17 травня 1235 р.].

(Іпат-39) У рік 6743 [1235] […] Коли ж прийшло літо [Л. М.: здогадно, 1236 р.], став посилати Михайло [Всеволодович] та Ізяслав [до Данила послів], грозячи: «Оддай наше браття [тобто болохівських князів], або ми прийдемо на тебе війною». А Данило молився богу і святому архієрею Миколі, котрий показав чудо своє, – навів бо був Михайло й Ізяслав на Данила ляхів, і русів, і половців множество.

(Іпат-40) Тим часом Кондрат, [князь лядський], став [там], де нині город Холм стоїть. Послав він [ляхів] пустошити до [города] Червена, але Васильковичі [воїни Василька?], стрінувши їх і бившися з ними, захопили лядських бояр [і] привели їх перед Данила в Городок.

(Іпат-41) Михайло ж стояв на Підгір’ї. Він хотів з’єднатися з Кондратом і дожидав половців з Ізяславом. І половці прийшли в землю Галицьку, [але] не схотіли йти на Данила. Пограбувавши всю землю Галицьку, вони вернулися.

(Іпат-42) Це почувши, Михайло вернувся в Галич. А Кондрат утік до Ляхів уночі, і потопилося було із воїв його в [ріці] Вепрі множество [дата Л. М. – осінь 1236 р.].

(Іпат-43) Коли ж настало літо [Л. М.: здогадно, 1237 р.], [Данило й Василько], зібравшись, пішли на Галич, на Михайла і [сина його] Ростислава. Але ті удвох заперлись були в городі; і угрів безліч було в нього, [Михайла]. Отож, вернувшись, [Данило й Василько] пустошили удвох довкола Звенигорода. І город вони хотіли [взяти], але не взяли, бо була свята Богородиця в нім, чудотворна ікона.

(Іпат-44) Тої ж осені [Грушевський та Л. М.: 1237 р.; K. R., not. 546, s. 199 – 1236 р.] замирилися вони оба [з Михайлом] […]

(Іпат-45) Данило ж у тім самім році пішов на Михайла [Всеволодовича] на Галич. І вони, [Михайло, син його Ростислав і угри], просили миру [і] дали йому Перемишль [дата Л. М. – літо – осінь 1237 р.; K. R., not. 552, s. 201 – осінь 1238 або зима 1238 / 9 років.] […]

(Іпат-46) А потім прийшов Ярослав [Всеволодович] Суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля [дата Л. М. – у січні – березні 1238 р.]. І взяв [Київ] од нього Михайло, а Ростислава, сина свого, він зоставив у Галичі. І відняли вони од Данила Перемишль [дата Л. М. – бл. 10 березня 1238 р. Грушевський та K. R., not. 560, s. 204 – літо або 2 пол. 1238 р.].

(Іпат-47) Був тоді межи ними іноді мир, іноді війна. І коли Ростислав пішов у поле, то за божою поміччю прийшла вість Данилові, який перебував у Холмі, що Ростислав виступив на Литву зо всіма боярами і кінниками. І коли се прилучилося, вийшов Данило з воями із Холма, і був він на третій день у Галичі, і радо його прийняли городяни […]

(Іпат-48) А назавтра прийшла до нього вість, що Ростислав рушив був до Галича, але, почувши про взяття города, утік в Угри по путі, котрою йдуть на Борсуків діл. І прийшов він до Бані, що зветься Родна, і звідти пішов в Угри […]

(Іпат-49) Данило тим часом, довідавшись про вступ їх, [військ Ростислава, в землю Галицьку], послав на них воїв своїх, і вони гнали вслід за ними до Гори, і вернулися.

(Іпат-50) У рік 6745 [1237]. Побоїще Батиєве […]

(Іпат-51) Коли він [Батий] вибив город Володимир і пограбував [інші] городи суздальські, то прийшов до города Козельська. [А] був у ньому князь молодий, на ім’я Василій. І довідався нечестивий, що помисел сильних духом мають люди в городі,– словами облудними город не можна було взяти. Козляни бо вчинили раду – не здатися Батию, сказавши: «Хоча князь наш молодий є, та положимо життя своє за нього. І тут ми славу сього світу здобудемо, і там небесні вінці од Христа бога дістанемо».

(Іпат-52) Татари, отож, билися за город, маючи намір узяти город. Розбивши городську стіну, татари зійшли на вал, і козляни ножами різалися з ними. А тоді вчинили вони раду – вийти на полки татарські. І, вийшовши з города, посікли вони пращі їх, [а], напавши на війська їх, убили із татар чотири тисячі, і самі теж побиті були.

(Іпат-53) Батий же взяв город, вибив усіх, і не пощадив [навіть] од дітей до немовлят. Про князя Василія [нічого] невідомо, але деякі говорили, що він у крові утонув, – і він же молодий був.

(Іпат-54) Тому-то в татар не сміють його, [цей] город, називати Козельськ, а [називають] «лихий город», бо вони билися за нього сім неділь, бо з-поміж татар [козляни] вбили трьох синів темничих, і татари, шукавши їх, не змогли їх знайти мертвих серед множества трупів [дата Л. М. – весна 1238 р.] […]

(Іпат-55) У той же час послав він [Батий, війська] на Чернігів. Обступили вони город великою силою, і Мстислав Глібович, почувши про напад на город іноплемінних, прийшов на них зо всіма воями. Билися вони, переможений був Мстислав, і безліч із воїв його побито було, і взяли вони город, і запалили вогнем [дата Л. М. – 18 жовтня 1239 р., те саме – K. R., not. 598, s. 220]. Єпископа [Порфирія] вони зоставили живим і одвели його в Глухів.

(Іпат-56) Менгу-хан тим часом прийшов розвідати город Київ, і став він на тій стороні Дніпра коло Городка Пісочного. Побачивши город, він здивувався красі його і величі його. Він прислав послів своїх до Михайла [Всеволодовича] і до городян, хотячи їх обманути, та вони не послухали його. [дата Л. М. – осінь 1239 р.]

(Іпат-57) У рік 6746 [1238]. Потім же Михайло побіг услід за сином своїм [Ростиславом] перед татарами в Угри, а Ростислав Мстиславич, [онук Романа Ростиславича] смоленського, сів у Києві [дата Л. М. – осінь 1239 р.; K. R., not. 604, s. 221 датує утечу Михайла рубежем жовтня / листопада 1239 р.].

(Іпат-58) Данило тим часом поїхав на нього, [Ростислава Мстиславича], і схопив його, і зоставив у нім, [Києві, тисяцького] Дмитра. І оддав він Київ у руки Дмитрові, [щоб] удержати [город] проти іноплемінних народів, безбожних татар [дата Л. М. – зима (?) 1239 – 1240 рр.; K. R., not. 606, s. 222 – грудень 1239 – січень 1240 р.].

(Іпат-59) Коли Михайло втік із Києва в Угри, [Ярослав Інгваревич], поїхавши, узяв княгиню його, і бояр його схопив, і город Каменець узяв. Почувши ж се, Данило послав [до нього] послів, кажучи: «Пусти сестру до мене, тому що Михайло обом нам зло замишляє». І Ярослав послухався слів Данила, і так воно сталося – прийшла до них сестра, до Данила й Василька, і держали вони її у великій честі [дата Л. М. – зима 1239 – 1240 рр.].

(Іпат-60) Король же [угорський Бела] не оддав дівки своєї [Анни] Ростиславу [Михайловичу], а погнав його від себе. Пішли [тоді] Михайло й Ростислав у Ляхи до вуя свого, до Кондрата, [князя лядського], і прислав Михайло послів до Данила й Василька, кажучи: «Многократ провинилися ми оба перед вами, і многократ я шкоду робив тобі. Що тобі я обіцяв,– то того не сповнив. Якщо коли хотів я приязнь мати з тобою, – невірні галичани не давали мені. Нині ж клятвою клянусь я тобі, що ніколи ото ворожнечі з тобою не буду мати».

(Іпат-61) І Данило, й Василько не спом’янули зла, оддали йому сестру і привели його з Ляхів. Данило також раду вчинив із братом своїм [і] пообіцяв Київ йому, Михайлові, а синові його Ростиславу дав Луцьк. Але Михайло через страх перед татарами не одважився йти до Києва, тому Данило й Василько дозволили йому перебувати в землі своїй, і дали йому пшениці багато, і меду, і худоби, і овець доволі [дата Л. М. – весна 1240 р.].

(Іпат-62) Михайло тим часом, довідавшись про взяття Києва, утік із сином своїм у Ляхи до Кондрата [дата K. R., not. 614, s. 225 – 2 пол. грудня 1240 р.]. А коли татари приблизились, то він не видержав тута, пішов у землю Воротславську і прибув до міста німецького, що зветься Середа. Німці ж, побачивши, що в нього добра багато є, побили йому людей, і добра багато одібрали, і онуку його вбили. І Михайло не дійшов [туди, куди рушив]. І зібрався він, і був у печалі великій, – бо татари вже прийшли були на бій до [Легниці, до Генріха 2-го] Індриховича, – і вернувся Михайло назад знову до Кондрата [тобто у Мазовію; дата Л. М. – 9 квітня 1241 р. – відноситься до Легницької битви].

(Іпат-63) У рік 6748 [1240] […] А потім Михайло [Всеволодович] пішов із сином своїм [Ростиславом] од вуя свого [Кондрата] на Володимир і звідти рушив до Пінська. Ростислав же Володимирович прийшов до Данила в Холм, – бо зберіг був [сей город] бог од безбожних татар, – і Ростислав доказав правоту свою, що він не є у змові з Михайлом. Михайло натомість не додержав присяги, [даної] і Данилу й Васильку за [їх] добродіяння, а пройшов землю його, [Данила], і, пославши посла, прибув у Київ, і жив під Києвом на острові. А син його Ростислав пішов у Чернігів [дата Л. М. – квітень 1241 р.].

(Іпат-64) У рік 6749 [1241]. Потім же Ростислав [Михайлович] зібрав князів болохівських і останок галичан [і] прийшов до [города] Бакоти. Але Курило-печатник був тоді в Бакоті, посланий Данилом-князем і Васильком списати грабунки нечестивих бояр, [і] він утишив народ [дата Л. М. – осінь (?) 1241 р., і так у K. R., not. 672, s. 247.].

(Іпат-65) Бо коли вони, [війська Ростислава], билися коло воріт [Бакоти, Ростислав], одступивши, хотів перемовити його, [Курила], багатьма словами. Але Курило відповів йому: «Осе так ти оддячуєш вуям своїм за добродіяння? А чи не пам’ятаєш ти, як король угорський вигнав тебе був з отцем твоїм із землі [своєї], як тебе прийняли обидва володарі мої, вуї твої? Отця твойого вони у великій честі держали, і Київ пообіцяли, і тобі Луцьк дали, і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отцю твоєму оддали». І іншими словами мудрими говорив він [Курило] йому [Ростиславу] багато. Але, побачивши, що той [Ростислав] не послухав його [Курила], він [Курило] вийшов на нього [Ростислава] з пішими воями. Він [Ростислав] тоді, побачивши це, пішов звідти. Так що він, [Курило], мудрістю і силою вдержав Бакоту, а Ростислав пішов за Дніпро […]

(Іпат-66) Ростислав же все одно не переставав у злобі своїй, а, зібравши воїв і [боярина] Володислава [Юрійовича] невірного [взявши], рушив на Галич [звідки?]. І, прийшовши до Печери Домажирової, обманув їх [кого?], Володислав, і здалися вони Ростиславу. А звідти, узявши [кого / що?], пішов [Володислав] до Галича, кажучи [Ростиславу]: «Твій є Галич». А сам він [Володислав] дістав тисячу од нього [Ростислава; дата Л. М. – весна 1242 р.].

(Іпат-67) Почувши ж [це і] зібравши воїв своїх, Данило й Василько скоро пішли на них. І він, [Ростислав], не видержав, вибіг із Галича до [города] Щекотова, а з ним утік Артемій, єпископ галицький, та інші галичани.

(Іпат-68) Та коли Данило й Василько гналися вслід за ним, вість прийшла йому [Ростиславу], що татари вийшли вже із землі Угорської, ідуть у землю Галицьку, і тою вістю [Ростислав] спасся, а декількох із бояр його схоплено було [ким?] […]

(Іпат-69) У рік 6751 [1243]. У той же час розігнали татари [військо] Ростислава в борку. І втік він в Угри, і оддав усе-таки за нього король угорський [Бела] дочку свою [Анну] [Л. М. датував першу подію весною 1242 р., другу – 1244 р.; K. R., not. 699, 701 s. 258 – весна 1242 р., перед весною 1244 р.] […]

(Іпат-70) У рік 6753 [1245]. Михайло ж [Всеволодович], почувши, що король [Бела] оддав дочку за сина його, утік в Угри. Але король угорський і син його Ростислав честі йому оба не вчинили, і він, розгнівавшись на сина, вернувся до Чернігова.

(Іпат-71) Звідти поїхав він [до] Батия, просячи волості своєї у нього. Батий же сказав: «Поклонися отців наших закону». Але Михайло відповів: «Коли бог передав нас і землю нашу за гріхи наші в руки ваші, ми тобі кланяємося і честь складаємо тобі. А закону отців твоїх і твоєму богонечестивому повелінню – не кланяємося». Батий тоді, як той розлючений звір, роз’ярився, повелів заколоти князя Михайла, і заколений був він беззаконним Доманом, путивльцем нечестивим, і з ним заколений був боярин його Федір. Так мученицьки постраждали вони і дістали обидва вінець од Христа бога [дата Л. М. – серпень 1246 р.] […]

(Іпат-72) Ростислав [Михайлович] тим часом, виблагавши в тестя, [короля Бели], багато угрів, просився, щоб виступити на Перемишль. Коли він увійшов [у Перемишльську землю, то] зібрав багато смердів, піших, і згуртував їх [іти] в Перемишль. Данило ж і Василько, почувши [це], послали [на Ростислава] Льва, який був [ще] молодим. А оскільки йому [не можна] було піти в бій, молодим будучи, [Данило] послав синівця свого Всеволода [Олександровича], [двірського] Андрія, і [стольника] Якова [Марковича], і інших бояр [дата Л. М. – поч. 1244 р.; K. R., not. 719, s. 262 – 1243 чи 1244 р.].

(Іпат-73) Билися вони на ріці Січниці, [й] одолів Ростислав, бо він мав багато піших воїв. Але Андрій і Яків билися [і] рубалися люто, – [тільки] Всеволод не поміг їм, а повернув коня свого навтікача, – і хоча билися вони багато, та од’їхали цілі. Данилові тим часом була вість [про все], і він пішов, зібравши воїв многих і піших [людей], і прогнав [Ростислава] із землі [Перемишльської]. І пішов той в Угри. [дата Л. М. – поч. 1244 р.]

(Іпат-74) У рік 6757 [1249]. Потім же Ростислав [Михайлович] благав тестя свого, короля [Белу], щоб той послав йому воїв на Данила [дата Л. М. – літо 1244 р.]. Узявши воїв, він пішов у Лядську землю, і благав [удову] Лестькову [Гремиславу], і умовив її, щоб вона послала з ним ляхів. І вона послала з ним воїв. Визначні ж бояри й інші ляхи втекли були із землі [її], маючи намір іти до Данила. Але, довідавшись про виступ [у похід] Ростислава, захотіли вони дістати милість у Лестьковича [Болеслава] і в матері його [Гремислави]. Пішли вони йому, [Ростиславу], на підмогу, а через деякий час старший їх Творіян [Войтихович] схоплений був Данилом.

(Іпат-75) Отож Ростислав, кинувшись, прийшов на город Ярослав. [Далі йде опис битви 17 серпня 1245 р. під Ярославом.]

(Іпат-76) А Ростислав утік в Ляхи і, взявши жону свою [Анну], пішов в Угри, – із Угрів бо він прийшов був у Лядську землю з жоною через те, що в умі своєму замишляв узяти Галич і володіти ним.

(Іпат-77) У рік 6758 [1250] […] [26 жовтня 1245 р. Данило вирушив до Батия; приїхав до Києва (до Видубицького монастиря) і далі через Переяславль поїхав до татар.] Звідти ж прибув він [Данило] до Батия на Волгу. [І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: «Брат твій Ярослав кланявся кущу, і тобі кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твої, і не буде почуто слово твоє». І в той час він покликаний був Батиєм: ізбавив його бог і од лихого їх біснування, і од чаклування. [дата Л. М. – початок січня 1246 р.]

(Іпат-78) […] Ярослава [Всеволодовича], великого князя суздальського, зіллям вони уморили. Михайла [Всеволодовича], князя чернігівського, який не поклонився кущу, із його боярином Федором вони ножем закололи, – як ото ми раніш сказали про заколення їх, котрі вінець дістали оба мученицький, – й інші многі князі побиті були, і бояри. Пробув же князь у них днів двадцять і п’ять, [а тоді] одпущений був [із тими], що були з ним, і поручена була земля його йому. І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат [Василько] і сини його. [Повернення Данила в K. R., not. 780, s. 295 датовано орієнтовно 2-ю пол. квітня 1246 р.] […]

(Іпат-79) У рік 6769 [1261]. І настала тиша по всій землі, то в ті дні весілля було у Василька-князя у Володимирі-городі. Став він оддавати дочку свою Ольгу за Андрія-князя Всеволодовича до Чернігова, і був тоді [тут] брат Васильків Данило-князь з обома синами своїми, зі Львом і з Шварном, і інших князів багато, і бояр багато. [У таблиці М. С. Грушевського цієї події немає. Л. Є. Махновець датував її початком листопада 1259 р.; K. R., not. 1080, s. 412 – кін. 1259 р.]

Тепер – декілька абсолютно необхідних приміток.

(Іпат-2) О. П. Толочко вважає оповідання про похід Рюрика пізнім додатком, вставленим після 1292 року й основаним на Лавр-10 – 12 [ГВЛТ, с. 97 – 100]. Але даний фрагмент ІпатЛ не містить прямого запозичення тексту ЛЛ, а подає самостійні подробиці, котрі коментатор не наважився прямо назвати вигадкам хроніста Романовичів. До того ж в ЛЛ діють Ольговичі: вони йдуть на Галич, вони б’ються з галичанами, вони нічого не досягли, і вони повернулись із соромом. А Рюрик тільки «пішов з ними» – навіть про його поворот до Києва прямо не сказано. Повторю те, що уже сказав вище: вважаю звістки цих літописів незалежними оповіданнями про одну подію.

(Іпат-18) Звістка ізольована, не пов’язана з попереднім чи наступним текстом. Л. Є. Махновець датував це княжіння від весни 1210 до 15.02.1212 р. Висловлено припущення, що любов Всеволода до дітей Романа полягала у заручинах / шлюбі Михайла Всеволодовича із донькою Романа, що сталось десь у зазначений час [K. R., not. 153, s. 48 – 48].

(Іпат-24) В Іпатіївському списку оповідання про боротьбу Філі з Мстиславом удатним дуже незручно розбите записом «Тиша була», і цей запис під час розстановки річних дат отримав дату 6726 (1218) року. Таким чином, суцільне оповідання поділене між 6725 і 6727 роками. М. Ф. Котляр мав повну рацію, відзначивши штучність цього поділу [М. К., с. 190]. У Хлебниковському списку цієї вставки нема, і немає річних дат. Л. Махновець думав, що битва сталась близько свята Благовіщення, отже, близько 25 березня. Але Благовіщення, здається, ніколи не писалось «святом Богородиці». Головне богородичне свято – це Успіння (15 серпня), і воно справді часто зветься «святом Богородиці» або «святом Пречистої». Тому М. Грушевський про серпень 1221 р. Польські коментатори обмежились викладом існуючих точок зору, не приєднуючись до жодної [K. R., not. 267, s. 79].

Якщо спробувати погодити вказівку МЗ1492-57 на зиму 6728 р. (грудень 1220 – лютий 1221 рр., якщо вважати дату березневою) і богородицю з Іпат-24, то можна думати про Зачаття Анни (9 грудня) чи Собор богородиці (26 грудня). Це все – натяжки.

Найновіші коментатори – В. Ю. Аристов, О. П. Толочко, В. М. Ричка, Я. В. Затилюк – «абие устремишася единодушно» на цього Філю і заперечили його участь у розглядуваних подіях [ГВЛТ, с. 183 – 198]. Але якщо вигнати з опису цих подій ключову персону – Філю, то наскільки можна взагалі довіряти тим уламкам, які залишаться? Коментатори все ж не наважились поставити останню крапку і оголосити оповідання Іпат-24 – 25 пізньою вигадкою, частиною історичного роману.

(Іпат-34) О. П. Толочко вважає весь цей епізод просто вигадкою хроніста. Докладніше – в екскурсі «Один чи два походи Данила на Київ?»

(Іпат-37) Виділене курсивом речення про тарани й камені породило цілу літературу. Докладніше – в екскурсі «Лютий бій за Чернігів».

(Іпат-39) «Оддай наше браття» – ця фраза теж породила свою літературу. Докладніше – в екскурсі «Болоховські князі».

(Іпат-44) Літопис не пише виразно, хто це – вони і з ким помирились. Вони можуть позначати як Данила + Василька, так і Михайла Всеволодовича + Ростислава. Л. Є. Махновець припускав тут, що це Данило й Василько помирились з Михайлом Всеволодовичем, але далі (Іпат-45) умови миру з Михайлом і Ростиславом викладено окремо. Тому може бути, що цей запис просто потрапив не на місце, як то часто буває у ГВЛ, і невідомо чого він стосується.

(Іпат-45) Л. Є. Махновець вважав цей запис скороченим повторенням попереднього оповідання – Іпат-41 – 43, але там немає мови про мир.

(Іпат-47) Оце на Литву – явна помилка, бо з наступного видно, що Ростислав повернув на Угорщину, отже, перебував десь на південь від Галича. Докладніше – в екскурсі ««Литовська війна» Ростислава та його утеча».

(Іпат-49) Якщо покладатись на слово вступ, то це не може стосуватись Ростислава. Я би запропонував переклад: «…довідавшись про в[ід]ступ їх, [військ Ростислава], послав на них воїв своїх…»

(Іпат-59) На цьому місці застерігаю, що літопис не подає імені сестри Данила – дружини Михайла, а ім’я Олена з Любецького синодика 1754 р. – чиста фантастика. У Введенському синодику 1654 р. на цьому місці стоїть Євдокія. Якщо літописець, який був сучасником подій і, можливо, бачив цю княгиню, не подав її імені, то тим більше воно не могло бути відомим пізнішим авторам. От і довелось підніматись на вигадки.

(Іпат-62) «І онуку його вбили». Звідки у Михайла Всеволодовича узялась онука? Його син Ростислав оженився пізніше (Іпат-57). На думку польських дослідників: «Мусимо припустити, що з Михайлом подорожувала дочка Марії, жінки Василька Костянтиновича» [K. R., not. 617, s. 226]. Але чого б її занесло із Ростова, від матері й малих братів, аж у Сілезію? Думаю, тут щось зіпсовано або пропущено.

(Іпат-69) Якщо похід на Перемишль і битву на Січниці датувати 1244 роком, то виходить, що шлюб Ростислава уже відбувся, і Бела надав йому допомогу уже як зятю. Тоді треба переставити цей шлюб на трохи раніший час, наприклад на 1243 рік.