Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Вступ: звідки ми знаємо про події минулого?

Микола Жарких

Я не планував писати цей розділ, а вирішив його додати на третьому місяці нашої війни проти пушкіністів та некрасівців («населення» Гнило-Солом’яної Орди). Вони планували закінчити війну у Вашингтоні, але третій місяць не можуть захопити ані великий Маріуполь, ані маленьку Попасну. Навіть славетний завойовник Лукашенко (бульбо-фюрер Картопляної Орди) уже не обіцяє бути в Києві «через два дні», а говорить (5 травня 2022 р.), що він взагалі не збирався воювати.

Але це він бреше, і ми це знаємо. І він знає, що бреше, і він це знає. І ми знаємо, що він це знає. І він знає, що ми це знаємо, і сподіваємось побачити його на шибениці.

А поки до того не дійшло – продовжую (6 травня 2022 р. о 8:00)

Оскільки перша частина роботи має переважно популярний характер, хочу розпочати розмову із поставленого в заголовку запитання.

Що таке «першоджерело»

Першим і найбільш очевидним джерелом є особисті спогади кожної людини. Наприклад, найдавніша подія, котру я особисто пам’ятаю, відбулась в 1961 році (бачите, який я старий!). Було літо, і ми, діти, бавились у дворі нашого одноповерхового будинку в Кіровограді. У дворі стояв гучномовець, який щось там «віщав», а ми не звертали уваги.

І от раптом гучномовець замовк, а потім офіційним голосом заговорив: «Внимание! Внимание! Работают все радиостанции Советского Союза!» Тут уже й дорослі повисовувались – вони, звичайно, подумали, що почалась чергова війна. Але ні, виявилось, що то просто москалі в космос полетіли. І навіть не всі, а тільки один (Герман Титов). Коли то було – я звичайно, не запам’ятав, бо діти не цікавляться такими речами, а з Вікіпедії видно, що Титов полетів 6 серпня 1961 р.

Добре, з того моменту я можу щось розповідати про пізніші події, а як бути з ранішими?

Найраніша подія, яку я чув від матері, стосувалась, мабуть, голодної зими 1932 / 1933 років. Якщо я правильно зміркував дату, то мамі було тоді 7..8 років, і от на родину з її батьків та їх двох дітей (ще був молодший брат, мій вуй Вадим, давно покійний) – на обід припадало дві картоплини і половина стакана пшона. Це діялося у місті Воронежі, тому трагедія голодних смертей обійшла мою родину.

Далі в глибину часу мали б іти оповідання дідів і бабусь, але я не можу собі пригадати, щоб я чув від них спогади такого роду, так само не пригадую, щоб батьки мені щось переповідали зі спогадів своїх предків.

Висновок із особистого досвіду окремої людини такий: особисті спостереження – це першоджерело будь-якої історичної інформації, але вони обмежені як в глибину часу (максимум трьома живими поколіннями), так і в просторі (кожен бачив тільки те, що діялось в місці його перебування, але не в інших місцях).

А звідки ж ми дізнаємось про давніші часи та події в інших країнах, про Наполеона, Мазепу, Богдана Хмельницького, князя Ярослава Мудрого чи царів давнього Єгипту? Ми дізнаємось про це із книжок під загальною назвою «Історія».

Але ж автори книжок – переважно наші сучасники, і глибина їх особистої пам’яті не більша за нашу? Це так, але вони читали інші книжки, написані давніше – і от переповідають те, що там вичитали.

А ті давніші автори звідки про Хмельницького знають? – А вони читали ще давніші книжки.

В результаті цього процесу переходу від пізніших книжок до раніших ми приходимо до природного кінця цього ланцюжка – до текстів, написаних сучасниками подій. Ці тексти мають особливий статус в системі історичного знання – вони звуться першоджерелами. Тільки першоджерела несуть конкретні знання про конкретні події минулого. Пізніші тексти, основані на них, можуть щось пояснювати, але ці пояснення не мають ваги свідчень, бо пізніші коментатори не були свідками подій.

Якісні і неякісні джерела

Отже, основна ознака історичного джерела – його походження із часу, близького до часу самих подій. На жаль, чим далі ми просуваємось в глибину часу, тим рідше нам трапляються отакі суворо-сучасні джерела, на кшталт щоденників, і все більше і більше ми вимушені користуватись текстами, складеними через кілька десятків років після подій. Але загального правила це не скасовує – перевагу треба віддавати тому тексту, який складений ближче до часу події. Чим далі автор тексту стояв від самої події, тим менше він міг розповісти про неї надійного і вірогідного – так виглядає хронологічний бар’єр між подією та джерелом про неї.

Але слово «далі» означає не тільки віддаль у часі, але також і віддаль у просторі, і це теж має значення для оцінювання історичних джерел. Географічний бар’єр між місцем, де відбулась сама подія, і місцем, де давній автор зробив запис про неї, також сильно перешкоджає, і на це немає ради. Автор, який перебував за сотні, а то й тисячі кілометрів від місця події, не був її безпосереднім свідком, а довідався про неї з оповідань таких свідків. Про цих свідків – інформаторів нашого автора – ми типово нічого не знаємо, і часто не знаємо, скільки ланок оцього живого телеграфа пройшла інформація, поки досягла нашого писаря. А між тим кожен, хто чув розповідь, запам’ятав тільки частину почутого, а далі переповідав почуте з додатком своїх власних міркувань чи вигадок.

«Сарафанне радіо» чи «зіпсований телефон» – це не явище нашого часу, воно існувало завжди. Тільки в наш час з’явився протокол TCP (transport control protocol), який забезпечує передачу інформації в комп’ютерній мережі в точно такому вигляді, як вона була відправлена. Всі системи передачі інформації, які були до того, псують те, що передається, і чим дальша віддаль, тим сильніше оце псування.

Отже, чим далі у просторі відстоїть місце запису джерела від місця події – тим гірша якість записаної інформації. Тому перевагу слід віддавати джерелам, складеним якнайближче до місця подій. На жаль, чим далі в глибину віків ми просуваємось, тим менший у нас вибір в цьому плані.

Але на цьому ще не кінець проблем із якістю джерел. Існує ще бар’єр компетентності. От я пишу цей текст в Києві під час війни, і саме в цей час саме до Києва приїжджають важливі люди, з якими керівники нашої держави ведуть важливі переговори. А що я можу про них розповісти, окрім того, що дізнаюся з преси? – Правильно, нічого!

Тобто знаходитись у точці, де відбувається подія, в той момент коли вона відбувається – це тільки необхідні умови для свідка, але абсолютно недостатні. Треба ще бути втаємниченим у ту подію, яка відбувається, якщо хочеш виступити свідком і твої записи стали історичним джерелом. Більш загально це зветься бар’єром компетентності джерела.

Наприклад, якщо йде війна, то автор джерела може бути втаємниченим (компетентним) у справах своєї сторони, але він в такому випадку нічого не може сказати про дії супротивної сторони. Тому для повнішого висвітлення подій нам потрібні джерела з обох боків конфлікту. А що таке «історія» (у стислому значенні слова), як не ланцюг конфліктів? І знову – чим далі в глибину віків, тим менші можливості для вибору між джерелами різного рівня компетентності. Части ми вимушені користуватись явно некомпетентним джерелом просто через те, що ніяких інших нема.

Величезну проблему для авторів історичних джерел становить мовний бар’єр. Автор, який пише текст свого джерела, часто-густо не знає ні одної з мов, якою говорили учасники подій. Потрібен переклад, а коли йдеться про менш поширені або географічно віддалені мови – то й пошук хоч якоїсь спільної мови (в прямому сенсі виразу), за посередництвом якої можлива передача інформації. Те, що такий «телефон» буде зіпсованим – самоочевидно, але на такі дрібниці звертати увагу не випадає. От автори джерел і не звертали, нотуючи відомості про мало знані їм події у тому вигляді, який до них дійшов через усі зазначені бар’єри.

Не встиг вчора дописати цей розділ, а на ранок читаю, що пушкіністи Гнило-Солом’яної Орди знищили музей Григорія Сковороди на Харківщині.

Але ми – не вони. Музею Пушкіна в Михайлівському українська армія нічого не зробить, хіба що місцеві лермонтоїди його спалять. Толстовці ж уміють тільки палити і грабувати, а некрасовці – тільки гвалтувати і вбивати. А для цього не конче треба кудись їхати, можна і на місці це робити.

У сподіванні побачити це блискуче майбутнє Гнило-Солом’яної Орди – продовжую (7 травня 2022 р. о 9:20)

Але навіть знання мови не гарантує гарного розуміння сказаного свідком події. Мова є частиною культури, і можна (теоретично) досконало вивчити іноземну мову, але все ж таки нічого не розуміти в подіях в тій землі, не орієнтуючись у місцевій культурі.

А отаке орієнтування – то далеко не легка справа, і його не можна досягнути, прочитавши пару книжок. Спробуйте збагнути, що для татарина значить кисмет, або для індійця – сансара, для китайця – дао, для іспанця – корида, для американця – cosplay чи pin-up. Йдеться не про формальний переклад слова, а про занурення в усю систему уявлень, маркером яких виступає це слово.

Те, що є самоочевидним в одній культурі, є абсолютно незрозумілим в іншій. Але ми завжди сприймаємо явища чужої культури в контексті своєї культури і не можемо сприймати їх ніяк інакше. В результаті представник однієї культури щось говорить і думає, що він висловився цілком ясно, а представник іншої культури його слухає в контексті своєї культури і не розуміє або розуміє цілком невірно (ілюзія розуміння навіть гірша за просте нерозуміння).

Оцей культурний бар’єр тим небезпечний, що він часто непомітний і не відчувається автором тексту, котрий стає історичним джерелом для нас.

Ось вам приклад із Facebook, трохи перероблений:

Українська мова Англійська мова Гнило-солом’яно-ординська мова
Президент President Путин
Імператор Emperor Путин
Король King Путин
Князь Prince Путин
Вождь Leader Путин
Провідник Conductor Путин
Мислитель Thinker Путин
Філософ Philosopher Путин
Історик Historian Путин
Школа School База Азова
Лікарня Hospital База Азова
Театр Theater База Азова
Торговельний центр Shopping mall База Азова
Вокзал Station База Азова
Житловий будинок House База Азова
Українці Ukrainians Нацисты
Поляки Poles Нацисты
Євреї Jews Нацисты
Литовці Lithuanians Нацисты
Естонці Estonians Нацисты
Фінни Finns Нацисты
Шведи Swedes Нацисты

От і спробуйте зрозуміти, що на умі у гнило-солом’яних пушкіністів – навіть коли вони щиро намагаються пояснити нам, українцям, що ми – фашисти і нас треба винищити заради нашого ж блага. Ми не можемо порозумітись із лермонтоїдами, хоча формально розуміємо всі їх слова, тобто не маємо хоча б мовного бар’єру.

А що вже казати, коли в послідовності подія ⇒ історичне джерело ⇒ сучасне розуміння стоять в тій чи іншій мірі всі п’ять перелічених вище бар’єрів?

Отже, завданням джерелознавства є подолання бар’єрів між історичним джерелом і подіями, про які воно говорить. Завданням «історії» у стислому значенні слова є подолання бар’єрів між історичним джерелом і сучасним розумінням, пояснення текстів джерел словами, зрозумілими сучасним людям.

Джерела для історії Русі 13 ст.

Пишуть, що на Херсонщині знищено важливий командний пункт пушкіністів – принаймні рівня бригади, якщо не вище. Отак – копієчка до копієчки, толстовець до некрасівця – і наближається наша перемога.

А я наразі продовжую (15 травня 2022 р. о 8:00)

Основним джерелом для історії давньої Русі виступають давньоруські літописи. Це – добре тому, що літописці не мали принаймні мовного бар’єру – вони говорили і писали приблизно тією ж мовою, що й сучасні їм люди, і навіть ми нині через багато століть можемо розуміти їх мову без особливих зусиль (ну, не без винятків). Також вони належали до тієї ж самої християнської культури в її православному варіанті, тобто не мали й культурного бар’єру.

Складніше стоїть справа із географічним бар’єром. Давня Русь разом із сусідніми землями, важливими для її історії, простягалась від Фінської затоки на півночі до Херсонеса в Криму на 1800 км, і від Вісли на заході до Волги на сході на ті самі 1800 км. Тому навіть у Києві, у центрі Русі, не все знали про події в окремих її частинах.

Справа ускладнюється ще й тим, що саме в 13 ст., котре власне нас цікавить, київське літописання припиняється, і літописання регіоналізується: літописи, які велись у цей час на Волині, у Великому Новгороді та у Владимирі, переважно займаються місцевими подіями, і дуже рідко виходять поза ці місцеві рамки.

(На цьому місці хочу звернути увагу: я весь час писатиму Володимир, коли йдеться про місто на ріці Луг у Волинській області, столицю Волинського князівства, і Владимир – коли йдеться про місто у Заліссі, на ріці Клязьма, у Росії. Часто, щоб позбутися цієї неоднозначності, пишуть про Суздаль, Суздальську землю і суздальських князів, але це трохи деформує уявлення про минуле, бо політичним центром на той час був таки Владимир, не Суздаль.)

Отже, розглядаючи записи літописів, ми мусимо зважати на географічний бар’єр, на те, що звістки з інших земель Русі доходили до них із запізненням, не систематично (подекуди – таки виразно випадково), і літописці не мали жодної змоги уточнити щось неясне чи дізнатись додаткові подробиці географічно віддалених подій.

Не все гаразд у наших літописах і з компетентністю. Під впливом пушкінського «Бориса Годунова» з його колоритним образом ченця-літописця Пимена майже автоматично вважається, що літописи писались ченцями. Це припущення слушне настільки, що в давній Русі грамотність була найбільше поширена серед духовенства, а в духовенстві – власне серед ченців. Але це – все ж таки припущення. Вивчення літописів показало, що ми не знаємо жодного імені літописців – аж до самого кінця існування літописів як жанру.

А зміст літописів зовсім не показує особливого зацікавлення авторів справами своїх монастирів і навіть великої обізнаності із монастирями. (Виняток становлять звістки про Києво-Печерський монастир за 2 пол. 11 ст., але більше ми такої серії суто монастирських подій не маємо ніде в усіх 46 томах «Повного зібрання руських літописів».) До того ж монастирі того часу дещо відрізнялись від сучасних – вони не були ані університетами, ані торговельно-розважальними майданчиками, ані навіть стоянками «Мерседесів». Найвищою чеснотою ченця того часу була ізоляція від світу з його гріховними справами, включаючи «Мерседеси», а не балотування в народні депутати.

Так само не видно спеціальної зацікавленості та компетентності літописців у справах митрополичої та єпископських кафедр. Навіть про митрополитів ми маємо лише уривчасті дані, не можемо упевнено твердити, що знаємо всіх митрополитів (що не проминено когось, хто правив недовго), що ми не плутаємо звістки про митрополитів, котрі носили однакові імена, і так далі. Ті самі проблеми, тільки ще гостріші, маємо з єпископами.

Натомість літописці дуже охоче й багато розповідають нам про князів, про їх війни, переговори, союзи та інші політичні справи. Можна сказати навіть, що літописи цікавляться переважно справами князів, згадуючи представників інших верств населення лише принагідно. Але й про ці справи літописці знали не все. Придворний етикет, правила якого ми уявляємо собі дуже приблизно, змушував їх утримуватись від конкретних подробиць і мовчати або вживати етикетні формули там, де ховаються цікаві для нас, людей 21 ст., деталі.

Але найгірше справа стоїть все ж таки із хронологічним бар’єром. По-перше, переважна частина літописів дійшла до нас не в оригіналах, а в пізніших списках. Подекуди найдавніші списки переписані через 250 чи більше років після останньої події, занотованої в літописі. Під час кожного переписування можна припускати псування тексту, а коли писар був відділений від подій цілими століттями, то слід рахуватись і з проблемою розумінням давніх мало відомих реалій, і з можливістю нових пояснень чи вставок.

Якщо ми будемо дивитись не на час переписування рукописів, а на склад занотованих подій, то Іпатіївський літопис доведено до 1292 року, Лаврентіївський літопис – до 1304 року, Новгородський 1-й літопис старшого ізводу – до 1330 року. Від подій, з яких я починаю свою історію, вони відділені часом майже століття або й більше. І знову виникає те запитання, з якого я почав цей розділ: а звідки літописці рубежа 13 – 14 ст. знали про події сторічної давнини, не кажучи вже про давніші?

І відповідь та сама: з давніших книжок. Тільки принципова різниця тут полягає в тому, що для пізніших часів ми хоча б подекуди знаємо оті «давніші книжки», а для згаданих літописів ми тих попередніх творів не маємо зовсім. Дослідники тільки припускають, що існували ті чи інші попередні літописні твори. Подекуди ці припущення є переконливими і загально прийнятими в науці, а подекуди – дуже спірними, так що нові дослідження і нові припущення руйнують усі попередні уявлення про ці гіпотетичні літописи.

Ще одна біда із віддаллю у часі між подіями і літописом є «аберація близькості» (вдалий вираз Л. М. Гумільова). Всі без винятку літописи стають більш докладними, коли доходять до нового часу (тобто до подій, сучасником яких був сам літописець). Це цілком природно, і саме ці частини літописів є найцікавішими і найбільш вірогідними. Натомість при переписуванні оповідань про давні події, менше цікаві літописцю, перед ним стояла задача – як це переписувати, щоб його книга не розповзлася до неможливо великого обсягу. Природний вихід полягав у скороченні оповідань про давні часи. І от у найдавніших літописах, які все ж таки розповідали про події 3 – 4 століть, ми можемо припускати такі скорочення. Але тільки припускати, бо те, що там скорочено – зникло безповоротно.

Інші письмові джерела

Пишуть, що пушкіністи вкрали з окупованої території українського збіжжя на 450 млн. доларів.

Також пишуть, що Україна збирається злупити з Росії репарацій на 500 мільярдів доларів. І маю відчуття – таки злупить.

На кожен кацапський мільйон знайдеться український мільярд. Такою буде ціна нашої крові для агресора.

А я продовжую свою корбу крутити (16 травня 2022 р.)

Окрім літописів, маємо з давньоруського часу ще деякі інші письмові джерела.

Твори житійного змісту, присвячені діячам 13 ст., переважно написані значно пізніше, тобто мають великий хронологічний бар’єр, і виділяються повною некомпетентністю. Автори таких творів (агіографи) дізнавались про реальні обставини життя своїх героїв з перелічених вище літописів. Мовчання літописів надолужувалось агіографічними шаблонами, перенесенням готових формул і цілих епізодів з давніших житій у нові твори. Ці твори цікаві для історії літератури та історіографії (для з’ясування, як люди минулого дивились на своє ще глибше минуле), але майже нічого не дають для біографій самих діячів.

Графіті на стінах давньоруських храмів не мають жодного із зазначених бар’єрів, тільки датуються вони дуже розпливчасто – переважно на підставі палеографії, особливостей написання літер. Можливо, колись у майбутньому палеографія опанує цифрові методи порівняння образів і перетвориться на науку, і тоді зможе давати вужчі дати. Однак почерки змінюються повільно, і століття або половина століття буде тут великим успіхом.

Берестяні грамоти рясно знаходять при розкопках Великого Новгорода і тільки зрідка – в Україні. Для їх збереження потрібні дуже специфічні природні умови, і там, де їх нема, береста в культурному шарі руйнується, не залишаючи ніяких слідів. Знахідки в Україні цінні перш за все як свідчення того, що наші предки знали таку премудрість, як письмо на бересті.

Так само як і графіті, берестяні грамоти є історичними джерелами в широкому сенсі, оскільки походять з давнього часу. З них ми дізнаємось імена людей минулого (антропонімія), особливості їх мови (історичне мовознавство), деталі побуту, подекуди маємо цінні дані для соціальної історії та релігійних уявлень. Але вони не є історичними джерелами у найвужчому сенсі, в них немає згадок про політичні події. Твердження деяких «дослідників», що те чи інше графіті накреслив той чи інший князь, належать до чистої фантастики, ніякою мірою не наукової.

Іноземні джерела, навіть близькі в часі до самих подій, систематично страждають через географічний, мовний і культурний бар’єри, а також через повну необізнаність авторів у справах Русі, свою некомпетентність. Через велику віддаль у просторі Русь для таких авторів – далека й маловідома периферія сфери їх інтересів, про яку вони переважно знають тільки те, що вона є. Через мовний бар’єр псуються (часто до невпізнання) географічні назви та імена осіб.

Тому для часу перед походом Батия ці джерела дають дуже мало. Похід Батия зробив сильне враження в західній Європі, і там стали приділяти більше уваги територіям, що лежать на схід від католицьких держав. До монгольського хана в Каракорум почали їздити посли, котрі залишили цінні описи побаченого. Спеціально для південної Русі середини 13 ст. важливим є опис посольства Іоана з Плано Карпіні. Але й у нього з компетентністю не все гаразд. Зокрема, він вірив в існування людей з песячими головами і написав про це у своєму звіті. Він приписував країнам чужої культури такі риси, котрих ніколи не написав би про добре відомі йому країни його (католицького) культурного кола.

До того ж Русь для Іоана – це тільки одна з країн, через які він проїжджав на шляху до своєї мети, і він не збирався ані не мав можливості описувати її докладно, нотуючи принагідно те, що він зрозумів – через п’яте на десяте – із оповідань місцевих людей.

Це загальне правило: іноземні джерела ніколи не можуть повністю заступити джерел місцевого походження, і там, де останніх нема, справа з історією стоїть зовсім кепсько.

Археологічні джерела

Графіті і особливо берестяні грамоти повертають нашу увагу в бік археології. Археологічні розкопки мають чітку прив’язку до місця, і це – дуже велика перевага. Але з датуванням справа стоїть значно складніше. Тільки в деяких дуже рідкісних випадках, як у Великому Новгороді, ми маємо стратиграфічну колонку, тобто бачимо поділ культурного шару на давніші й новіші прошарки, і навіть можемо говорити про відносно вузькі дати цих прошарків.

Але для більшості пам’яток можна говорити тільки про їх приналежність до давньоруського часу. Найбільш масовий матеріал з таких пам’яток – це уламки кераміки, і найхарактерніший елемент – це форма вінець. На них археологи будують хронологічні схеми, але й тут не можна вимагати неможливого, бо кожна конкретна характерна форма може мати відносно довгий час побутування.

Великі перешкоди для використання археологічних даних створюють самі археологи. Для них кожен шар пожежі на давньоруській пам’ятці свідчить про напад Батия. Інші причини пожеж, в тому числі можливість інших воєнних дій, ніколи не розглядаються. Кожен закопаний в землю скарб так само пов’язується із походом Батия і відповідно «датується», хоча для такого вузького датування переважно немає об’єктивних підстав.

Отже, археологічні джерела говорять нам про планування давньоруських поселень, про їх матеріальну культуру, знахідки імпортних речей свідчать про міжнародні контакти. Все це дозволяє конкретизувати наше уявлення про давньоруську добу в цілому, але майже нічого не дає для вужчих періодів. Правління окремих князів ніяк не відбиваються в археологічному матеріалі, і не можна вимагати від цього матеріалу неможливого.

Неповнота наших джерел

Розглядаючи всю сукупність доступних нам свідчень про Русь 13 ст., ми мусимо розуміти, що перед нами – тільки дрібні уламки загальної картини. Уявімо собі давньогрецьку амфору, розписану сценами подвигів Геракла. І от вона розбилась, і до нас дійшли тільки фрагменти. Якщо частка втрат не надто велика, ми можемо скласти уламки у відносно цілісну картину, в якій безповоротно втрачено тільки деякі деталі. Але якщо наші уламки становлять (наприклад) тільки 10 % загальної площі картини, то будь-які реконструкції стають гіпотетичними або й неможливими.

І от десь такий – критично високий – рівень втрат ми маємо в нашій темі. Тому висвітлення її буде нерівномірним і дуже-дуже неповним. Заповнювати ці прогалини плодами власної фантазії – це метод історичних романістів, не метод науки.

Я хочу написати наукову історію, і тому часто буду повторювати: «Про це ми нічого не знаємо і ніколи не дізнаємось».

А тепер спробуємо продертися через усі зазначені перепони і зануритись у події нашого минулого, у події 13 століття.