Чотири необхідних зауваження

Микола Жарких

Від початку я не планував даного підрозділу. Ідея написати його виникла у мене внаслідок читання історіографії по темі, а це читання припало на час війни, звідти – преамбула, котрої немає в сусідніх підрозділах, що писались у передвоєнний час.

Ліствичне право

Всі дослідники давньої Русі пишуть, що переходи князів зі стола на стіл регулювались ліствичним правом, і що власне князі Ольговичі, які панували на Чернігівщині, показували найкращий зразок слідування цьому праву. Також дослідники переконані, що перехід старшого князя на вищий стіл спричиняв переміщення молодших князів, десь так, як в армії підвищення командира бригади до командира дивізії спричиняє підвищення командира полка на звільнену посаду командира бригади, а командира батальйону – на звільнену посаду командира полка.

Чи справді так?

В чому полягав ліствичний порядок? Розглянемо приклад, коли в одного батька були сини Андрій, Борис і Василь, у Андрія – сини Георгій та Дмитро, у Бориса – сини Євген та Зиновій, а у Василя – сини Іван та Костянтин.

Першим стіл по батьку мав займати Андрій, після його смерті – Борис, а далі – Василь. Після смерті Василя отчий стіл мав переходити до Георгія, далі Дмитра, Євгена, Зиновія, Івана та Костянтина. Після смерті останнього сина стіл мав перейти до старшого представника покоління онуків, тобто старшого сина князя Георгія.

Такою була ідеальна теорія, котра, однак, ніколи не була записана. Ця теорія була виведена дослідниками з політичної практики, а не з давньоруських юридичних трактатів.

Практика вносила свої корективи. Якщо ми покладемо на каденцію кожного з братів по 15 років (не по 30 і не по 40!), то черга на Василя – зайняти стіл по батьку – прийде через 30 років. При тій самій лічбі черга на Костянтина прийде через 75 років після початку правління покоління онуків, тобто ніколи (люди так довго не живуть). Тим самим молодші лінії князів автоматично відтіснялись від головного стола.

Далі, якщо Борис помер за життя Андрія, не дочекавшись своєї черги княжити, його нащадки виключались із права наслідування. Це позначалось спеціальним терміном «ізгойство» і, на відміну від інших положень ліствичного права, таки було записане в «Руській правді». Попри те, що це була єдина виразна письмова норма стосунків між князями, вона нічого не допомагала. Отаке виключення ніколи не визнавалось добровільно з боку тих, кого виключили, і було джерелом нескінчених спроб відвоювати собі «право» на вищий стіл.

Третя практична перешкода полягала в тому, що деякі князі жили довго, і їх старші онуки (сини старшого сина / синів) були дорослими повнолітніми воїнами у той час, коли у їх діда ще народжувались молодші сини (за схемою спорідненості – їх стриї, брати батька). В таких випадках генеалогічне старшинство молодших синів входило в очевидну суперечність із фізичним старшинством старших онуків, що знову створювало правовий вузол, який не можна було ніяк розв’язати, а тільки розрубати збройною рукою.

Літописи, нотуючи переходи князів на інші столи, ніколи не зазначали законності чи незаконності такого переходу, а тим більше не мотивували оцю [не]законність. Один раз один князь був заявив: «Нині ж ти сів єси, – чи право, чи криво, – тож наділи мене» [, 6682 = 1174 р.]. Звідси видно, що була якась різниця між «право» і «криво». Але на цьому давньоруський керосин закінчився. Навіть в цьому конкретному випадку князь Святослав Всеволодович не уточнив, чи вважає він вокняжіння князя Ярослава Ізяславича в Києві «правим» чи «кривим».

Тим більше нема таких оцінок в інших випадках, і (тим більше в квадраті) нема пояснень – чому власне оце було «право», а оте – «криво». Князі давньої Русі, а слідом за ними і все суспільство, не мислили в категоріях права, і вимагати від них обгрунтування своїх дій якимось правом – це вимагати неможливого, переносити наші сучасні уявлення на події минулого.

Князь Святослав Ярославич, засновник чернігівської династії, не став чекати на смерть свого старшого брата – київського князя Ізяслава, і заскочив на київський стіл, вигнавши Ізяслава збройною силою (1073 р.). «Хіба я сторож брату моєму?» Отаке-то «ліствичне право»!

Ніхто з його синів не сидів на київському столі, і в силу «права» його онуки виключались із числа спадкоємців цього золотого стола. Але не на таких напали! Онукам Святослава в особі Всеволода Ольговича довелось збройною силою захоплювати київський стіл, і так реальне право сильного щоразу перекреслювало теоретичне «ліствичне право».

Тієї самої системи династія Святославичів трималась і в своїх відносинах всередині роду. Святослав мав синів Давида, Олега і Ярослава. Давид княжив у Чернігові, Олег (вважається) – у Новгороді-Сіверському, Ярослав – у Муромі. Олег помер в 1115 році, не дочекавшись своєї черги посісти Чернігів, бо Давид помер у 1123 році.

За «ліствичним правом» Ярослав перейшов до Чернігова (це, здається, єдиний випадок «правильного» переміщення князів зі стола на стіл), а сини Олега мали би бути виключені з права не те що до київського, але навіть і до чернігівського стола.

Але знову – не на таких напали! Всеволод Ольгович просто вигнав свого стрия Ярослава з Чернігова (1127 р.) і став там княжити – всупереч «ліствичному праву». І що? – А нічого! Кричуще порушення «права» загуло, як на собаці.

В 1139 році Всеволод повторив свій подвиг, вигнавши з Києва Ярополка Володимировича. Із Києва, мої любі! Того самого Києва, до якого Всеволод не мав права в квадраті!

Потім Ізяслав Давидович, який не зумів вибороти собі батьківського стола в Чернігові, узявся воювати прямо за київський стіл, і так далі…

Висновок: Ольговичі не тільки не показували зразка у слідуванні «ліствичному праву», але були його найпершими і найгіршими порушниками, котрі замінили його правом сильного. Право, не підкріплене збройною силою, падає, а збройна сила, не підкріплена правом, породжує анархію, котра і є основним змістом давньоруських літописів, а відтак і сучасних історій давньої Русі.

Що ж до переходів молодших князів зі стола на стіл – наші джерельні звістки настільки обмежені, що побачити в них якусь систему можна тільки шляхом заповнення лакун плодами фантазії. І це ми часто бачимо в біограмах давньоруських князів другого ряду.

Покоління князів

Окреслена вище проблема старшинства від середини 12 ст. додатково ускладнилася через чистий випадок. До того часу князі, які жили одночасно, всі були представниками одного покоління (аж до 8-го коліна від Рюрика включно). Але в 9-у коліні різні князівські доми розійшлися – спочатку на одно, а далі і на два покоління. У таблиці я виділив жовтим тлом князів-сучасників:

Князь Всеволод Юрійович (Велике Гніздо) тільки прийшов до влади в 1177 році, коли померли не тільки його брат у других Ростислав Смоленський, але й його небіж у третіх Мстислав Волинський. Оскільки владимирський літописець умів рахувати (ну до десяти – точно умів), він прекрасно знав, що його патрон Всеволод (Велике Гніздо) – єдиний представник 9-го покоління серед князів 4 чверті 12 – початку 13 ст. і його генеалогічне старшинство є незаперечним. Літописець Всеволода уміло скористався цим очевидним для всіх фактом і виставив свого князя не тільки генеалогічно старшим, але й політично найвпливовішим серед усіх Рюриковичів. Деякі підстави говорити про такий вплив були, але тільки – деякі.

Переважно ж посилання на старшинство Всеволода у справах всієї Русі означало його генеалогічне старшинство, заперечувати яке було безглуздо (і ніхто не заперечував). Це створювали неможливий для розв’язання вузол київського стола. Всеволод мав право до київського стола і як генеалогічно старший князь, і як спадкоємець свого батька (Юрій Долгорукий недовгий час таки сидів на київському столі). Але він не хотів та / або не міг зайняти Київ. Інші ж князі, котрі хотіли та / або могли посісти Київ, змушені були оглядатись не тільки на своє відносне старшинство, але і загальне старшинство Всеволода, який намагався сварити між собою претендентів.

У такий парадоксальний спосіб «ліствичне право» стало додатковим джерелом анархії, і давня Русь не знала на це ради. Князі не вміли ані керуватись цим правом, ані відкинути його, а тим більше були не здатні виробити якесь нове право зі своєї політичної практики.

Князь на новому столі

Також дослідники часто вірять, що новий князь, заскочивши на новий для себе стіл, одразу здобував усю потугу князівства. Також якщо князь об’єднував під своєю владою два князівства, то він автоматично ставав очільником потуги обох.

Це твердження ніколи виразно не було сформульовано, але часто сприймається як самозрозуміле і таке, що не потребує ніяких обмежень і пояснень. Особливо часто таке доводилось читати в книгах Мартіна Дімніка, але є і в інших авторів.

Чи справді так?

Те, що князь, посівши владу у якомусь князівстві, був у ньому адміністратором, суддею і полководцем – цілком зрозуміло. Ці прерогативи (виключні права) князів ніколи в давній Русі не підлягали сумніву.

Але вони – ці прерогативи – якраз і робили неможливим одночасне князювання в двох князівствах. Князь не сам управляв усіма найдрібнішими справами, не сам судив і тим більше – не сам воював. Скрізь потрібні були помічники, апарат влади. І цей апарат служив князю особисто. Зі зміною особи князя весь апарат влади треба було переналагоджувати. Ніякої транс-персональної державної служби давня Русь не знала.

Воювати за нашого князя – це було зрозуміло, і так дійсно воювали. Але воювати за безособове «князівство», за абстрактну «державу» чи теоретично мислиму «Русь» – це було вище понять людей того часу, і все це зливалось в одному понятті князя, провідника.

(Слід сказати, що і в 21 ст. транс-персональна «державна служба» не користується у нас великою популярністю. «Кто служит делу, а не лицам» – все ще залишається нашим ідеалом.)

Отже, для виконання своїх функцій князь мав постійно перебувати у визначеній столиці свого князівства і щодня займатись адмініструванням і судівництвом. Князь в давній Русі – це не синекура, не російський поміщик 19 ст., який міг роками й десятиліттями жити в Петербурзі чи в Парижі, згадуючи про своє помістя лише тоді, коли кінчалися гроші.

Ще гострішою була ситуація із мобілізацією збройної сили. Тільки у 18 ст. на наших землях з’явився адміністративний апарат, який міг примусити рекрутів (а потім – військово-зобов’язаних) іти до війська і далі – воювати. В раніший час всі воювали виключно добровільно. І тут була величезна різниця між покликом на війну, який проголошував сам князь, і подібним покликом, який проголошував представник князя, його управитель.

Іти воювати на поклик князя – це було зрозуміло, бо князь побачить твою службу і твій статус княжого слуги буде підтверджено або й підвищено (ну, і здобич якась може перепасти). Натомість вислужуватись перед іншим слугою князя не було причини, така служба не могла (спрощено кажучи) змінити соціальний статус воїна.

Всі названі проблеми значно загострювались, коли князь приходив на стіл в чужому для себе князівстві, а не успадковував цей стіл. Він приходив з маленькою особистою дружиною, котра могла забезпечити йому охорону. А управління?

Давня Русь не знала інституту переїжджих адміністраторів (managers), котрі могли би прибути на поклик нового князя на нове місце і там застосовувати свій управлінський досвід з постійною ефективністю. Ми знаємо про переходи князів зі стола на стіл, але про переходи тисяцьких чи воєвод чи бояр не знаємо нічого, і можна думати, що їх і не бувало.

Отже, на новому столі князь міг спиратись виключно на місцеву адміністрацію. Ясна річ, зі зміною князя життя не переривалось і ця адміністрація продовжувала служити на своїх місцях, але якою мірою вона буде виконувати розпорядження нового князя – це було велика запитання. Князь мусив налагодити відносини – спочатку із найвищими адміністраторами свого нового князівства, а якщо він затримувався на столі – то і з дедалі нижчими чинами апарату управління. Саботаж з боку цього апарату легко міг паралізувати волю князя, і з цим особисто віддана князю дружина не могла нічого допомогти. Князь міг змінити або й покарати будь-якого представника місцевої влади, але не міг змінити її повністю.

Тому ступінь підтримки нового князя в новому князівстві був дуже незначний, і лише поступово, по мірі входження князя у курс місцевих справ, він міг зростати (це якщо князь був здібний і розумний). Місцеві ж управителі й вояки, можна думати, ділились на три групи: таких, що з ентузіазмом підтримували нового князя, таких, що вичікували, куди подме вітер, і таких, які не любили новачка і тільки перечікували у сподіваннях на іншого, «свого» князя. Від невідомого нам співвідношення цих неформальних груп залежала влада князя і – найголовніше – мобілізаційний потенціал його війська.

Чим частіше змінювались князі на столі, тим меншим впливом і повагою вони користувались, а місцеві вояки набували звички не звертати уваги на все нових і нових князів, котрі закликали їх спільно з учорашніми ворогами йти воювати проти учорашніх союзників.

В таких умовах опанування нового стола додавало князю слави і честі, але не додавало реальної сили – навпаки, вимагало додаткових клопотів, аби утримати здобуте.

І це постійно треба мати на увазі, розглядаючи наступні події, коли князі з фантастичною легкістю здобували столи і з такою ж легкістю їх втрачали.

«Великі» та «удільні» князі

Примітивна політична система давньої Русі відбилась у так само примітивній політичній термінології. За спостереженнями А. Горського, давня Русь не знала терміну «князівство» – на Волині він простежується з кінця 14 ст., а в Москві – лише з кінця 15 ст. Термін «великий князь» набуває реального значення в 14 ст., а термін «уділ» з’являється допіру в середині 14 ст. в Москві [Горский А. А. Политическое развитие Средневековой Руси: проблемы терминологии. – Средневековая Русь (М.), 2014 г., вып. 11, с. 7 – 12. Передруковано: Горский А. А. «». – Спб.: 2018 г., с. 6 – 12. Цитую за цим передруком].

Ці спостереження слушні, і поділ давньоруських князів на «великих» та «удільних» справді деформує наші уявлення про реальні відносини.

Але позитивні пропозиції А. Г. не виглядають дуже вдалими:

Термином «княжество» именуют без разбора три принципиально разных по характеру типа политических образований: 1) волости – территориальные единицы в составе Русской земли XI – начала XII вв.; 2) земли, на которые Русская земля распадается в XII столетии; 3) волости – княжеские владения в составе земель XII – XIII вв. «Княжество», таким образом, является термином псевдонаучным, не вносящим в представления о политическом устройстве Средневековой Руси ничего кроме неразберихи. Приходится признать, что современники разбирались в этом устройстве лучше историков Нового времени, используя два разноуровневых понятия (земли и волости).

Место мифических «племен» и «княжеств» должны по праву занять реально существовавшие славинии (с оговоркой, что это византийский термин), земли, волости и княжения [с. 12].

Із цього можна погодитись лише із застосуванням терміну «княжіння» (з наголосом на персональній владі князя) замість «князівства» (з наголосом на підвладній території). Волості, котрі діляться на землі, котрі у свою чергу діляться на волості, навряд чи можуть внести ясність – навпаки, переносять ту саму плутанину, котра існувала в поняттях людей давньої Русі, в дослідження нашого часу (як у класика: всередині земної кулі є інша куля значно більшого розміру). Те саме стосується і поділу «Руської землі» на «землі» – одним і тим самим словом позначається і частина і ціле.

Вживання одного слова на позначення різних понять і є ознакою примітивності політичної термінології, котра відбивала рівень політичної культури свого часу.

Інакше підійшов до справи Мартін Дімнік, котрий у своїх книгах вживав вирази «старші князі» та «молодші князі». Такі вирази є в літописах, хоча й не застосовуються систематично. Проблема та сама, що і з «волостю». Старшинство може означати, 1, старший вік князя; 2, його генеалогічне старшинство; 3, його більшу владу в даній ситуації; 4, постійну перевагу старшого князя (сюзерена) над молодшим (васалом). До того ж генеалогічне старшинство знову ділилось на старшинство в усьому роді Рюрика і на старшинство у «своєму роді». А що таке «свій рід», як його визначити? Чому Ольговичі – один «свій рід», а Мономашичі – три роди?

Спостерігаючи за розвитком влади князів давньої Русі, можна виділити тільки одну відносно стійку закономірність: ієрархічний характер територіального поділу. Великі територіальні одиниці, як вони окреслились в середині 11 ст., пізніше не зазнавали істотних змін. Ми не маємо, здається, жодного випадку, коли б княжіння якогось князя 12 – 13 ст. було утворено зі шматків княжінь попереднього часу. Всі такі княжіння, наскільки ми можемо про них говорити, виділялись зі складу давніших більших княжінь.

Чи мали князі давніх столиць якусь владу над «своїми» дрібними князями? Наявність такої влади дозволяла би говорити про васалітет і якийсь (дуже своєрідний) «феодалізм». Але наші джерела зовсім не показують такої незаперечної влади. Видно тільки, що дрібніші князі мусили маневрувати між потужнішими князями, і нерідко отакі «васали» опинялись у складі коаліцій, спрямованих проти своїх «сюзеренів». Тому не слід уявляти собі справу так, що князь давньої столиці (скажімо, Чернігова чи Смоленська) мав потужну владу над князем меншої столиці (наприклад, Новгорода-Сіверського чи Торопця) – таку, як глава адміністрації сучасної області має владу над главами адміністрації сучасних районів.

Із цими дрібнішими княжіннями маємо ще таку біду, що вони згадуються в джерелах дужі рідко, подекуди – взагалі по одному разу (я волію називати такі об’єкти «ефемерними»). Навіть коли маємо дві згадки, розділені кількома десятиліттями, виникає запитання: це постійне існування такого дрібного центру влади? чи навпаки, виникло – зникло, в новій ситуації знову виникло – зникло?

Із постійних змін князів у містечках довкола Києва, котрі згадуються відносно часто, видно, що скоріше мав місце другий варіант, коли містечко ставало княжінням ситуативно (є князь-кандидат, і треба його «наділити», як пише літопис). Але чи так було по всій Русі – невідомо.

Далі, ряд звісток про перебування князів у тому чи іншому містечку носить явно принагідний, випадковий характер. Як розуміти такі звістки? Чи цей князь мав постійну владу в містечку, чи тільки перебував там проїздом у той момент, коли трапилась нагода для згадки?

Наприклад, князь А захопив у сутичці князя Б в полон і відіслав його у містечко В. Типово в літературі з цього виводять, що князь А був удільним князем в містечку В, і далі виводять існування удільного князівства В як постійної політичної одиниці, котра потрапляє в переліки інших подібних одиниць і з того виходить переконлива (на поверховий погляд) картина «роздробленості» (часами навіть «феодальної»).

Оливи підливає те, що ані князь А, ані князь Б, ані містечко В більше ніде не згадуються. Може, князь А мав столицю деінде, а містечко В входило в його володіння? Чи може, князь А виконував наказ значнішого князя Д, котрий був керівником коаліції і ситуативно мав більшу владу? Кому в такому випадку належало містечко В?

І так виходить, що переліки «удільних князівств», котрі ніколи не існували одночасно, мають дуже хиткі підстави.

На мій погляд, говорити про реальне існування дрібного князівства випадає тільки за таких умов: 1, є незаперечні свідчення постійного перебування князя у своїй столиці (ну, хоча б дві таких згадки); 2, князь очолював військо свого князівства на війні; 3, князь передав владу в цьому князівстві своєму сину чи іншому родичу, тобто князівство існувало у двох (принаймні) послідовних поколіннях.

Бажано мати всі три ознаки, але перша є абсолютно необхідною (sine qua non). Якщо переглянути з точки зору цих вимог літературні «удільні князівства», їх кількість кардинально скоротиться: відпадуть ефемерні ситуативні княжіння, а залишаться більш стійкі – такі, що можуть розглядатись як постійні фактори політики.

Висновок може бути такий: запропоновані системи поділу князів на перший і другий сорти незадовільні, оскільки такого поділу не знала давня Русь. Кожен князь пам’ятав, що він – нащадок Ярослава Мудрого і має право на будь-який стіл в межах його володінь, тобто в межах давньої Русі. Ніякої постійної влади по схемі «сюзерен – васал» ці князі над собою не визнавали, а тільки брали участь у тимчасових ситуативних коаліціях. Для кожного окремого князя участь в одній коаліції не виключала можливості наступної участі в іншій коаліції, часто ворожої щодо першої. Анархія у власному соку.