Висновки
Микола Жарких
Відрізок часу у 80 років, від 1198 до 1278 року, обраний мною як хронологічна рама викладу, ділиться точно навпіл трагічним 1239 роком, коли татари знищили Чернігів.
У перші 40 років, до нападу татар, ми маємо відносно рясну серію звісток про чернігівських князів (точніше, про членів роду Ольговичів) і Чернігівське князівство. Всі вони походить із зовнішніх щодо Чернігова джерел (владимирського, новгородського і волинського літописів) і стосуються переважно участі Ольговичів у політичних справах інших князівств або всієї Русі.
Руське літописання 13 ст. набуло виразно обласного характеру: літописи переважно цікавились справами своїх земель, і ніхто не міг охопити Русь в цілому. До того ж волинський літопис показує систематичну ворожість до Ольговичів як ворогів волинських князів і при кожній нагоді подає про останніх якісь прикрості.
Через ці особливості джерел внутрішнє життя династії Ольговичів і Чернігівського князівства майже не відоме, і на це нема ради. Ми не знаємо точних дат перебування князів навіть на чернігівському столі. Не маємо звісток про дрібніші князівські центри Чернігівщини («удільні князівства»). Не маємо повних даних про склад князівських родин, натомість маємо згадки про деяких князів, котрі могли би належати до Ольговичів, але їх точна генеалогічна позиція не була окреслена в джерелах, не була відома навіть їх сучасникам. Але все це – не підстава заповнювати порожнечу фантазіями, як то люблять робити «академічні історики».
Високий статус Чернігівського князівства до 1239 року випливає з того, що жодне значне політичне підприємство південної Русі не обходилось без участі князів Ольговичів і Чернігівського князівства.
Коли наприкінці 12 ст. помер останній представник династії галицьких Ростиславичів – князь Володимир Ярославич – одразу виникла ідея обсадити порожній галицький стіл кимось із його родичів по кужелю – синів сіверського князя Ігоря Святославича і сестри Володимира (Ярославни). За життя відважного (точніше – неперебірливого у засобах) волинського князя Романа Мстиславича, котрий захопив був галицький стіл, війна за галицьку спадщину була успішною для Романа.
Але все змінилось після його загибелі в 1205 році. Наслідком наступної війни в 1206 році всі князівства південної Русі – Чернігівське, Переяславське, Київське, Волинське і Галицьке – були обсаджені членами династії Ольговичів.
Ця гегемонія Ольговичів – своєрідна «Чернігівська імперія» – була не до вподоби сусіднім князям, і така конфігурація влади проіснувала дуже недовго. Але слід відзначити, що нікому більше не вдалося досягти навіть такого ефемерного об’єднання давньоруських князівств.
Політична біографія князя Всеволода Святославича Чермного тривала тільки 7 років (1206 – 1212 рр.) і вся була наповнена його спробами утвердитись на київському столі.
Князі Ігоровичі за якихось 6 років свого правління в Галицькому князівстві (1206 – 1211 рр.) зуміли збудити виразну ненависть місцевого боярства до себе. Ця ненависть підігрівалась і зовнішніми впливами (польських князів і особливо угорського короля), котрі були зацікавлені у підтриманні постійної (стабільної) нестабільності, сподіваючись отримати якісь вигоди для себе з такої ситуації. Як наслідок – в 1211 р. галицькі бояри повстали, захопили князів Романа і Святослава Ігоровичів і повісили їх. Їх брат – Володимир Ігорович – врятувався утечею, і більше ми уже нічого не знаємо ані про нього, ані про молодшу (сіверську) гілку роду Ольговичів в цілому.
Ця галицька катастрофа у непрямий спосіб відбилася і на становищі київського князя Всеволода Чермного. Смоленські князі – традиційні суперники Ольговичів у боротьбі а Київ – спільно із новгородським військом повели проти нього війну, яку Всеволод програв і був змушений відступити з Києва. Десь в часі цих пригод він і помер, але ми не знаємо точно, де, коли й за яких обставин це сталось, не знаємо, де він був похований.
Від 1210 року можна простежити політичний союз Чернігівського і Владимирського князівств, скріплений кількома династичними шлюбами.
В 1223 році чернігівські князі узяли участь у поході проти татар, котрий закінчився нещасливою для Русі битвою на Калці. Наші джерела не знають, яку конкретну роль відіграли чернігівські загони в цій битві, не подають обставин загибелі чернігівського князя Мстислава Святославича, не знають імені його сина, котрий також загинув при втечі.
Від 1225 року наші джерела відносно повно висвітлюють діяльність чернігівського князя Михайла Всеволодовича, сина Всеволода Чермного. Але ця повнота знову стосується виключно зовнішньої його діяльності, так що ми не знаємо точно, коли саме він став чернігівським князем, коли оженився, коли народились його діти.
Знаємо натомість про його дружні відносини із владимирським князем Юрієм Всеволодовичем, наслідком яких Михайло упродовж 1225 – 1230 років тричі посідав князівський стіл у Великому Новгороді. Знаємо, що цим він стягнув на себе ненависть князя Ярослава Всеволодовича (з Переславля-Заліського), котрий сам хотів закріпитись у Новгороді.
Знаємо про спробу Михайла захопити Київ (1233 р.), контрнаступ волинсько-київської коаліції, успішну оборону Чернігова від нападників, розгром галицько-волинсько-київських сил біля Торчеська і – як наслідок – вокняжіння Михайла в Галичі (1235 р.). Але при цьому ми не знаємо, хто ж залишився княжити в Чернігові!
В 1238 році Михайлу вдалось-таки зайняти Київ, залишивши в Галичі князем свого сина Ростислава. Знову бачимо, що три головні князівства південної Русі – Чернігівське, Київське і Галицьке – опинились під владою Ольговичів, і знову на дуже короткий строк.
В усіх перелічених політичних підприємствах значна, подекуди вирішальна роль князів з роду Ольговичів була зумовлена власними значними силами Чернігівського князівства.
Все це кардинально змінилося з приходом татар. У 1239 році (точна дата невідома!) вони напали на Чернігів. Спроба князя Мстислава Глібовича відкинути нападників вийшла нещасливою – у битві біля Чернігова його військо зазнало поразки. Про подальшу долю Мстислава ми нічого не знаємо, так само не знаємо, чи були в нього сини.
Колись чисельний рід Ольговичів скоротився до двох осіб – князя Михайла Всеволодовича і його сина Ростислава. Вони уже не мали власних збройних сил і мандрували Угорщиною, Мазовією, Сілезією і Руссю як утікачі, князі-волоцюги.
Спроби Ростислава відвоювати собі Галицьке князівство скінчилися з його поразкою під Ярославом (1245 р.). Ростислав відмовився від подальшої політичної боротьби на Русі і перейшов на становище угорського вельможі, зятя короля Бели 4-го.
Ще гірше випала спроба Михайла Всеволодовича повернути собі «владу» над Черніговом ціною підпорядкування Батию. Батий наказав стратити Михайла (20 вересня 1246 р.), і так само були страчені ще кілька князів, котрі мали стосунок до Чернігова. Батий явно хотів показати, що він не потерпить ніякого князя в Чернігові.
Ту саму систему – не допускати князів до влади в давніх столицях і (тим самим) відродження давньоруських політичних одиниць – Батий застосував і до князівств Переяславського, Київського і (у менш брутальний спосіб) Галицького. Київ почав повертати собі самостійну політичну роль як столиця нової держави допіру в 1917 році, а Чернігів, Переяслав і Галич втратили самостійну політичну роль назавжди.
Теоретично можна було би думати, що владу в Чернігівському князівстві переберуть ростовські князі (Борис або Гліб) – як онуки (родичі по кужелю) Михайла Всеволодовича. Але так не сталось, і ми не знаємо навіть, чи робили ростовські князі якісь спроби в цьому напрямку. Їх нащадки автоматично втратили право до чернігівського стола, оскільки їх батьки не княжили в Чернігові.
Попри те, що всі основні джерела з історії 13 ст., зазначені вище, продовжували розповідати про події наступних десятиліть, чернігівська династія і Чернігівське князівство одночасно і одностайно зникають з їх сторінок. Це означає зникнення самого предмету згадок – політичної одиниці з центром у Чернігові.
Розмови про «чернігівських князів татарської доби» не мають ніякої опори в історичних джерелах, і їх слід вважати проявами історико-патріотичної фантастики.
Міфічні «сини князя Михайла Всеволодовича» не зафіксовані жодним джерелом, сучасним самим подіям (середина – 3 чв. 13 ст., коли ці «сини» теоретично могли б діяти – якби вони існували). Всі вони як один вигадані авторами московських родовідних книг, і всі родоводи численних князівських родин Російської імперії, котрі виводили своє походження від цих «синів», слід вважати міфічними в своїй ранній частині. Насправді вони походять від самопроголошених князів кінця 13 – 1 пол. 14 ст., котрі мали дрібні володіння в басейнах верхньої Десни і верхньої Оки.
«Чернігівські князі» із «Переліку князя Костянтина» (Любецького синодика) також є наслідком вдалої містифікації, створеної в Москві в середині 16 ст. з використанням матеріалів все тих же родовідних книг. В 1654 р. «Перелік» потрапив у Київ і був вписаний до Введенського синодика Києво-Печерської лаври, а з нього був переписаний (з пропусками та помилками) в 1753..1755 роках до Любецького синодика.
Виявити в тексті «Переліку» якесь джерело, давніше за середину 16 ст., не вдається. Таким чином, усі екстраваганції «Переліку», котрі не знаходять незалежного підтвердження, слід вважати вигадками середини 16 ст.
Спроба Р. В. Зотова (1892 р.) прокоментувати «Перелік» і, зокрема, визначити послідовність «чернігівських князів татарської доби» складається із нестримних фантазій і мусить бути повністю відкинута. Натомість слід користатись сучасними дослідженнями, де, зокрема, докладно показана нестійність вигадок Зотова.
Спадщина давньоруського Чернігівського князівства проявилась не в реальній політиці, а в площині ідей. Князь Михайло Всеволодович і його боярин Федір, убиті в Орді з наказу Батия, прославлені як святі у північно-східній Русі, пізнішій Московській державі. Їх культ поширений у Великоросії у формі літературних текстів, церковних служб, ікон та стінописів. Від 1580 року в Москві шанують фальшиві «мощі» цих святих, «віднайдені» за наказом царя Івана Грозного. В Україні культ цих святих не прижився, обмежуючись однією церквою в самому Чернігові, збудованою з наказу петербурзького церковного начальства.
Найстисліший висновок з проведеного розгляду можна сформулювати так: Чернігів і татари – речі, несумісні між собою. Чернігівське князівство існувало, поки не було татар. Коли ж з’явились татари – зникло Чернігівське князівство.