Мартін Дімнік (1979 – 2014 рр.)
Микола Жарких
Канадський історик Мартін Дімнік (1941 – 2020) народився в Любляні (сучасна Словенія). Здобувши вчений ступінь доктора (1976), він викладав у Торонтському університеті і довгий час працював у Папському інституті середньовічних досліджень (Pontifical institute of mediaeval studies) у Торонто.
М. Д. був істориком однієї теми – переважна частина його праць присвячена історії давньої Русі 1 пол. 13 ст., і спеціально Чернігівському князівству. Перша його стаття була надрукована в 1979 році, остання – в 2014 р. (можливо, я щось упустив). Інколи кажуть про людей, котрі все життя пишуть одну книгу – це досить близько підходить до М. Д. Природно, що при цьому пізніші публікації частково повторюють попередні, з деякими уточненнями.
Висновки
Мартину Дімніку безумовно належить перше місце з усіх авторів, котрі писали про Чернігівське князівство. Його книги є найціннішим з усього написаного на цю тему – і за обсягом, і за ретельністю опрацювання теми. Йому належить ряд вдалих реконструкцій ходу подій.
Заслуга М. Дімніка тим більша, що він не належав до Чернігівщини ані своїм народженням, ані місцем освіти й роботи. Він полюбив цей край дистанційно і зміг відвідати його тільки після падіння імперії зла (СРСР).
Але край не полюбив свого історика. Ні один із численних університетів Чернігівщини не запросив Дімніка викладати історію. Місцеві історики, не спроможні написати історію Чернігівського князівства самостійно, не подбали навіть перекласти його книги. (Нині, після написання моєї роботи, вважаю ці переклади вже застарілими. Час їх проминув.)
Віддаючи повну шану М. Дімніку, слід відзначити – його роботи написані на донауковому рівні. Використання без жодної критики пізніх текстів нарівні зі першоджерелами, повна довіра до фантазій Татищева, Зотова та Баумгартена не можуть бути прийнятними в сучасній науці.
Ще одне прикре відкриття стосується методики історичного дослідження. Колись-то, в 1990-х роках українські історики висловлювали сподівання, що прогрес у дослідження історії буде зумовлений ознайомленням наших науковців із новими досягненнями світової історичної науки. Такі надії висловлювались через незнання отих досягнень.
Тепер, прочитавши книги канадського дослідника, котрі власне і є частиною отих досягнень світової науки, я бачу, що в плані методики дослідження в них не було зроблено ані кроку в порівнянні до того, як учив своїх студентів Володимир Антонович 140 років тому і як писали свої дипломні роботи його учні у 1881 році. Маємо у Дімніка все той самий здоровий позитивізм, який ми бачили й у Голубовського із Багалієм, маємо використання деяких джерел, надрукованих після 1881 року, але в плані методики нічого нового нема.