Сергій Павленко (1996 р.)

Микола Жарких

Павленко С. та його виклик Орді. – Чернігів: 1996 р. – 79 с.

Це – популярна книга, яка через непорозуміння названа в анотації «книгою-дослідженням». Подивимось, що і як популяризує С. П.

У нагороду за слухняність та покірність ординці подарували О.Невському Чернігів, яким він правив через намісника у 1263 – 1272 роки [с. 3].

Джерело? Авжеж, як же без джерела: Демков М. Краткая история Черниговской земли до XIX века. – «Календарь Черниговской губернии на 1886 год.», Чернигов, 1885 г., с. 73. І цей забутий богом і людьми автор забутого богом і людьми календаря таки знайшов свого читача і шанувальника, котрий узявся його популяризувати!

Монгольське нашестя трактувалося як гірка розплата за усобиці, князівські підступи і чвари, за пролиття невинної крові. Дочка Михайла Всеволодовича Марія у своєму Ростовському літописі «нахожениє иноплеменников на землю русьскую» пояснює «гнівом Божиимь за умножениє гріхов наших» [с. 4].

Якщо справді хочете знати, як трактувалось в 13 ст. татарське нашестя – не читайте українських популяризаторів, читайте грунтовну талановиту книгу москаля В. Рудакова [Рудаков В.Н. глазами древнерусских книжников середины 13 – 15 вв. – М.: Квадрига, 2009 г. – 258 с.]. Літопис Марії Михайлівни – власна вигадка С. П.

За В.Татищевим син Михайло у них народився у 1179 році [с. 6].

І тут є посилання: Лісовий Г. Святі мученики та сповідники Михаїл і Феодор Чернігівські. – «Житіє святих Михаїла, князя Чернігівського та боярина єго Феодора», Чернігів, 1992 р., с. 4, 14. Чи то Татищев у С. П. виступає під псевдонімом «Лісовий», то то Лісовий – під псевдонімом «Татищев»?

Михайло взяв шлюб з Оленою, дочкою галицько-волинського князя Романа Мстиславовича. Сталася ця подія, за нашими висновками, десь у 1204 – 1205 році […] Батько у 1206 році посадив його княжити у Переяславі […] народження у 1212 році у сім’ї князя Михайла Феодулії [с. 7].

«Дату народження» міфічної «Феодулії» узято із Р. Зотова, ім’я Олена – з перекладу Іпатіївського літопису Л. Махновця (який у свою чергу узяв його із Зотова). Щоб два рази не вставати – зазначу, що С. П. посилається на Зотова 11 разів.

Всеволод Чермний як представник родової лінії Ольговичів повів енергійну боротьбу з сімейним кланом нащадків Мономаха за відновлення справедливого дисбалансу влади на руських теренах [с. 8].

«Справедливий дисбаланс» – це дійсно родзинка! Я б навіть радив вирізьбити цей вираз на пам’ятнику С. П., якщо колись дійде до його спорудження.

Князь Михайло піклувався про ретельне вивчення ними [дочками] релігійної літератури, його боярин Феодор навчав князівен філософії [с. 12, посилання: Преподобная Евфросиния Суздальская. – Памятники древнерусской церковно-учительной литературы, СПб., 1896 г., выпуск второй, с. 25].

Не буду надалі коментувати ці анекдотичні «джерела», на які посилається С. П., тільки зазначатиму їх при цитуванні – «чтоб негодность его увидал русский люд из него самого».

Вони [дочки Михайла] знали твори Платона, Арістотеля, Гомера, Есхіла, Вергілія та інших зарубіжних авторів. Сестри також штудіювали риторику та граматику [с. 12, посилання: Сапон В. Євфросинія, княжна чернігівська. – Комсомольський гарт, 1982 р., 7 вересня].

У відсутність Михайла Всеволодовича у Чернігові з’явився ще один претендент на княжий стіл. У 1226 році це місце зайняв курський князь Олег-Георгій Святославович [с. 14, посилання – Зотов].

Великий князь Юрій Всеволодович послав вісімнадцятирічного юнака [Василька Костянтиновича] знайти собі дружину або в Смоленську, або в Чернігові, або в інших містах [с. 15, посилання: Кайдаш С. Сила слабых. Женщины в истории России (XI – XIX вв.). – М.: 1989 г., с. 36].

Данило Галицький, зміцнюючи свою владу, оволодів Пониззям, потіснивши пінських князів [с. 15, посилання: Костомаров М. Галерея портретів. – К.: 1993 р., с. 58].

Це речення мене трохи здивувало: де Пінськ, де Пониззя, а де Зелені свята? Але потім пригадав собі, що Кам’янець 1228 року колись вважали за Кам’янець-Подільський. Так давно ніхто не думає, але С. П. про це не знає.

Будь-яке коливання амплітуди новгородських настроїв у бік від Ярослава вона [колонія новгородських вигнанців у Чернігові] могла використати на свою користь [с. 19].

Такі вирази, як «коливання амплітуди» та «використати на користь» також надаються для пам’ятника.

Київський стіл один за одним займали з травня 1235 р. по весну 1236 року Ізяслав Мстиславович, місяць – два весною 1236 р. Ярослав Всеволодович і стільки ж після нього Ізяслав Мстиславович, з травня 1236 р. по січень 1238 р. Володимир Рюрикович і після нього 2–3 місяці Ярослав Всеволодович [с. 24 – 25, посилання – Літопис руський, тобто Л. Махновець].

Чернігівська «мала дружина», ставши ядром великого месницького загону під проводом Євпатія Коловрата, взяла участь у сміливому нападі на одну з орд [с. 28, посилання: Повесть о разорении Рязани Батыем. – «Художественная проза Киевской Руси XI – XIII веков», М., 1957 г., с. 270..

За однією з легенд дружина князя Мстислава Глібовича Домникія викинулася з красного терему побіля Спаського собору і розбилась, аби не терпіти наругу, її нібито поховано біля П’ятницької церкви [с. 30 – 31, посилання: Ярыгин А. Былое Черниговской земли. – Чернигов: 1898 г., с. 115].

У Батия було 150 тисяч татар та 450 тисяч військовиків з підкорених ним народів [с. 33, посилання: Иловайский Д. История России. – М.: 1906 г., т. 1, с. 571].

Мстислав Глібович після падіння Чернігова прибув з сумною звісткою до Києва. Сюди повернувся і єпископ Порфир «с миром», тобто з тією місією від загарбників, яку він виконав у Глухові. Софійський перший літопис не повідомляє, яка реакція була на його дії керманичів Києва, але констатує, що священнослужитель «смирившеся со Мстиславом» [с. 33].

Таке розуміння плутаної звістки про «мир» – справді нове слово в історіографії. На жаль, воно не годиться для пам’ятника, тому що треба довго пояснювати – чому це смішно, і тільки після цього – власне сміятись.

Осінню 1239 року монголо-татари, підкоривши Чернігів, пішли завойовувати Крим [с. 33, посилання: Черепнин Л. Монголо-татары на Руси (XIII в.). – «Татаро-монголы в Азии и Европе», М., 1970 г., с. 190].

9 квітня 1241 року біля Лігніц монголо-татари зазнали поразки від загонів чеських та німецьких лицарів. Знесилені ординці повернулися на схід, до своїх базових кочовищ [с. 40, посилання: Енциклопедія українознавства, т. 2, с. 425].

Чи то він шинель украв, чи то в нього шинель украли… В такому стилі «популяризує» С. П. битву під Легницею.

Деякі бояри, зокрема Доброслав та Судич, взагалі прагнули самочинно правити краєм [с. 40, посилання: Костомаров М. Галерея портретів. – К.: 1993 р., с. 63].

Але ж Ульянов-Ленін – це один чоловік, а не два, і так само Доброслав Судич. Невже С. П. і цього не знає?

У Чернігові діяв баскак, збирач данини [с. 42, посилання: Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область. – К.: 1972 р., с. 91].

У кінці 1246 року ростовський князь Борис був відпущений з Сарая до Чернігова. За всіма переконливими ознаками він разом з своїми боярами перевіз сюди останки Михайла Всеволодовича та боярина Федора. Вони були поховані у відновленому Спаському соборі [с. 49 – 50, посилання: Макаренко М. Черниговский Спас. Археологічні досліди року 1923. – К.: 1929 р. – с. 61; Чернигов. – Чернигов: 1863 г., с. 6].

Окремої книги 1863 року, названої в посиланні, я не знаю, думаю, мається на увазі відбиток з «Черниговских епархиальных известий», де друкувалась праця Філарета (Гумілевського) «Историко-статистическое описание Черниговской епархии».

Син Бату Сартак стає християнином […] Хан Гуюк у 1247 р. вже теж збирався охреститися [с. 53, посилання: Полубояринова М. Русские люди в Золотой Орде. – М.: 1978 г., с. 24].

Розділ книги С. П. під назвою «Мученики «на службі» в Івана Грозного» [с. 56 – 63] спонукав мене написати розділ «Посмертні митарства Михайла і Федора», в якому та сама тема оброблена науково. Зрештою, сам товариш Ленін визнавав за декабристами ту заслугу, що вони розбудили Герцена. Ну, а Сергій Павленко розбудив Миколу Жарких…

Я не полінувався виписати найбільш показові дурниці з книги С. Павленка, написаної за методом Кози-Дерези: «Бігла через місточок – ухопила кленовий листочок». Рівень «дослідження» чи то пак «популяризації», як можна переконатись, такий, що асфальт залишається десь на недосяжній висоті.

А між тим була змога в 1996 році – дати скорочений популярний переклад книги М. Дімніка, проминувши науковий апарат і полемічні фрагменти. Але про існування цієї книги С. П. не знав, а тепер уже пізно пити боржомі….