Ранній етап (1881 – 1906 рр.)

Микола Жарких

Петро Голубовський (1881 р.)

Петро Голубовський (1857 – 1907) учився в Київському університеті, його науковим керівником був В. Б. Антонович. В 1881 р. він написав дипломну роботу, опубліковану окремою книгою [Голубовский П. В. – К.: 1881 г. – 209 с.]. Робота ця принесла автору золоту медаль університету.

Загальний погляд П. Г. на предмет виглядає так:

Читаючи літописи, мимоволі прийдеш до висновку, що історії Сіверської землі є історією удільно-вічової доби [с. 175].

І далі:

Виразником принципу князівської влади є Суздаль, боярства – Галич, общини – Новгород і Сіверська земля […] У загальному бродінні Суздаль був захисником московського ідеалу князя, Сіверська земля із Новгородом – окремо вічового принципу, Галич – боярського елемента, Володимир і Смоленськ – принципа Мономаховичів, що тільки ускладнював справи […] Ця боротьба упродовж багатьох років велась безрезультатно, поки не з’явився новий елемент – […] монголи, які стали на бік князівської влади. Таким є, мені здається, зміст – цілком простий і природний – удільно-вічової доби [с. 189 – 190]

Звичайно, слід було би запитати – а де це П. Г. побачив у Чернігівському князівстві віча? Але ніхто цього не запитав, і зрештою, від дипломної роботи навряд чи варто було вимагати чогось надзвичайного.

Лише деякі історики мають стільки таланту і стільки сміливості, щоб пропонувати свої власні концепції досліджуваних явищ минулого. Переважна більшість істориків (людей, що пишуть твори на історичну тематику) – це люди в кращому разі ретельні, але бездарні, котрі охоче слідують запропонованим кимось концепціям в ролі послідовників та епігонів.

Отаким епігоном «удільно-вічової теорії» показав себе П. Г. Він показав, що добре засвоїв ту науку, яку йому викладали, і додав до неї свої п’ять копійок.

В плані методу роботи П. Г. також був на рівні свого часу, ні на міліметр його не випереджаючи. Він приступив до написання роботи із наперед сформованими тезами, котрі потребували тільки підкріплення фактичним матеріалом. Цей матеріал нітрохи не вписувався в апріорні тези, але автор на це не зважав.

Він прочитав всі опубліковані на той час літописи і цитував їх, не задаючись питанням про співвідношення текстів, оскільки в той час ніхто такими питаннями не переймався (потрібен був талант О. О. Шахматова, щоб повернути цю справу в інший бік). Також не журився П. Г. спеціальними питаннями хронології, генеалогії та історичної географії, вивчення яких мало би передувати написанню оглядової роботи.

В цілому треба визнати, що робота П. Г. безнадійно застаріла, але деякі цілком помилкові положення її продовжують жити і в сучасній історіографії (в екскурсах я процитував такі положення і подав зауваження).

Дмитро Багалій (1881 р.)

Дмитро Багалій (1857 – 1932) народився у тому самому 1857-у році, що й П. Голубовський, учився у тому самому Київському університеті у того самого В. Б. Антоновича і під його керівництвом випустив у тому самому 1881-у році історію тієї ж самої Сіверської землі від тих самих найдавніших часів до тієї самої середини 14 ст. [Багалей Д. И. – К.: 1881 г. – 310 с.]. Як воно так сталось, що один і той самий професор задав своїм учням одну й ту саму тему – при тому, що було багато інших земель, котрі заслуговували на такі «обласні історії» – я не знаю (не вважаю можливим в це заглиблюватись).

Так чи інакше – це була така сама дипломна робота, як і П. Голубовського, і за неї Д. Б. так само одержав золоту медаль, та ще й Пироговську премію [Линниченко И. А. [Сочинения П. Голубовского и Д. Багалея]. – Журнал Министерства народного просвещения, 1883 г., , отдел критики и библиографии, с. 169; Толочко О. П. : І.А.Лінниченко, Д.І.Багалій, М.С.Грушевський. – Український археографічний щорічник, 1993 р., т. 2, с. 93].

Не сподіваючись від книги Д. Б. великих відкрить, цікаво порівняти особливості підходу двох авторів до однієї теми.

Книга Д. Б. має короткий вступний розділ, де дуже стисло розглянуто історіографію теми, перелічено (але не проаналізовано) джерела (серед яких згадано й археологічні) і подано перелік праць, котрими користувався автор (книги Голубовського, там, природно, нема). Все це – позитивні риси, і нічого цього не було у П. Г.

Д. Б. значно докладніше розглянув географію Чернігівського князівства від середини 11 до середини 13 ст., ніж П. Г. Зокрема, він розглянув звістки про окремі географічні об’єкти на території князівства. Недоліком тут може бути сумаричний погляд на два століття і об’єднання Чернігівського князівства із Рязанським. Тобто дрібніша періодизація географії пішла би на користь справі.

Найцікавіший для мене 5-й розділ, присвяченій зовнішній (політичній) історії сер. 11 – сер. 13 ст., є стислим і безбарвним переказом літописів. Проблем в інтерпретації їх повідомлень Д. Б. не бачив, припущень майже не висловлював, а тому й явно помилкових тверджень у нього дуже мало (на відміну від П. Г.).

Загальні міркування про лад Чернігівського князівства лежать в руслі удільно-вічової теорії – точно як у П. Г.

В цілому робота Д. Б., так само як і П. Г., є якісною дипломною роботою: автор показав, що засвоїв курс наук, орієнтується в науковій літературі, знає джерела і вміє скласти «історію» на їх підставі. Великих наукових проривів від неї не можна було сподіватись – і їх нема.

Корінний недолік обох книг – і Голубовського, і Багалія – те, що вони не побачили загибелі Чернігівського князівства в 1239 році і всі пізніші звістки про колишніх чернігівських князів і територію колишнього князівства вважали прямим продовженням історії того самого князівства, що було перед 1239 роком. Насправді це була нова історія, з новими учасниками і новими порядками. В основі цього помилкового погляду лежав не висловлений явно принцип безперервності історичних подій в кожному окремому регіоні.

Рецензія Івана Линниченка (1883 р.)

В тому самому 1857 році народився ще один український історик – Іван Линниченко (1857 – 1926). Він закінчив той самий Київський університет і був учнем того самого професора В. Б. Антоновича.

В 1883 році він надрукував у «Журнале Министерства народного просвещения» рецензію на книги Голубовського і Багалія [, отдел критики и библиографии, с. 164 – 203]. В ній він похвалив книгу Голубовського (с. 164 – 169) і дав дуже негативну оцінку книзі Багалія (с. 169 – 203), слушно звинуватив його у запозиченні цілих сторінок тексту з праць попередніх авторів. На с. 169 він навіть подав прямий донос до міністерства на раду Київського університета (вона, мовляв, порушила статут університету заради нагороди для Багалія). «Істинний патріот не повинен ухилятись від доносів» – сказав класик. Але, здається, донощицькі старання І. Л. не мали наслідків.

З негативною оцінкою праці Багалія погодився О. П. Толочко [Толочко О. П. : І.А.Лінниченко, Д.І.Багалій, М.С.Грушевський. – Український археографічний щорічник, 1993 р., т. 2, с. 92 – 103, спеціально с. 94]. О. Т. не займався сам порівнянням текстів, а в усьому поклався на спостереження І. Л.

Але чи справді робота Д. Б. аж така нікчемна, особливо в порівнянні із роботою П. Г.?

Я не вивчав детально всю книгу, а зосередився на цікавому для мене 5-у розділі (політична історія). І. Л. зазначив:

Цей розділ є не що інше, як переклад сучасною російською мовою літописних звісток без найменших спроб критичного розбору у літописному матеріалі [с. 173].

Але так можна оцінити і багато інших праць, власне всі праці з історії, котрі є надійними в тій частині, де вони переповідають джерела, і стають сумнівними та дискусійними саме в тих місцях, де автори переходять до «критичного розбору». І моя робота не є тут ніяким винятком. Відповідний розділ у Голубовського містить такі критичні спроби, і вони власне дали мені матеріал для зустрічних зауважень.

Оскільки Голубовського І. Л. вирішив похвалити, то й не вдавався в аналіз цих критичних спроб, хоча деякі хиби стирчали прямо на поверхні. Можливо, і в книзі П. Г. можна було би знайти обширні цитати з попередніх праць, однак І. Л. цим не займався. Виходить, що І. Л. прикладав не однакову міру до оцінки близьких за змістом праць.

Повторю ще раз – обидві книги є дипломними роботами, у яких запозичення із вивченої літератури якраз показують добре володіння учбовим матеріалом. Коли студент на усному іспиті дослівно повторює слова професора – це не плагіат, тільки гарно засвоєний курс. Так само треба оцінювати і дипломні роботи, котрі є письмовим іспитом.

Рафаїл Зотов (1892 р.)

Підполковник морської служби Рафаїл Зотов (1848 – 1893), про якого досі немає ніяких біографічних даних, випустив у 1892 р. своє «дослідження» Любецького синодика [Зотов Р. В. по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – Спб.: 1892 г. – 327 с.].

Ця книга мала фатальні наслідки для наукового дослідження історії Чернігівщини. Абсолютно усі без винятку фантазії Р. З. були прийняті абсолютно усіма пізнішими авторами (не одними тільки аматорами, але й професійними істориками, починаючи від М. С. Грушевського) в повному обсязі – без найменших застережень.

Як наслідок – історія Чернігівщини у татарський час наповнилася численними мертвими душами, про яких жоден із їх сучасників не мав найменшого поняття і котрі вперше вискочили – як Пилип з конопель – у середині 18 століття зі сторінок Любецького синодика.

Я присвятив цьому тексту три статті [1, Любецький синодик. – К.: 2015 р.; 2, Список князів із Любецького синодика. – К.: 2015 р.; 3, розділ «Князі чернігівські» з монографії «Введенський синодик», К., 2018 р.]. Скажу коротко: абсолютно усі елюкубрації Р. Зотова є чистими фантазіями, жодна з них не підтверджується в моєму розгляді. Книгу Р. Зотова треба поставити на полицю історичних містифікацій поруч із «Велесовою книгою» та «Протоколами сіонських мудреців». Посилання в пізніших працях на Р. Зотова слід одразу розцінювати як прояв некомпетентності й фахової неспроможності автора. І це стосується не тільки тих, хто пише після публікації моїх статей, після 2015 року, але і тих, хто писав між 1892 і 2015 роками, як, наприклад, М. С. Грушевський. Всі вони мали такі самі можливості для дослідження, що й я (принаймні для перших двох статей) – але чомусь воліли повторювати неймовірні дурниці замість того щоб спростувати і відкинути їх.

В плані історіографії (тобто історії манівців, якими блукає історична думка) можна відзначити, що Р. З. поділяв «удільну теорію» і вважав, що його вигадки «підкріплюють» твердження про існування «удільних князівств» на території колишнього Чернігівського князівства в 2 пол. 13 – 14 ст.

Генадій Власьєв (1906 р.)

Інший чиновник російського воєнно-морського флоту, генерал-лейтенант Адміралтейства Генадій Власьєв (1844 – 1912) прожив довше за Зотова і бачив знищення російського флоту у війні з Японією, зокрема, в Цусімській битві (1905 р.). Я щиро радий і за Японію (котра в наші дні запровадила санкції проти Росії), і за «Загибель ескадри», і за Власьєва персонально (бо він був начальником Обухівського заводу, де виготовлялась броня, башти та гармати для російських кораблів) – він теж зробив свій внесок у перемогу Японії.

Вийшовши в 1905 році у відставку, він в 1906 році випустив велику книгу «», перший тому якої (у трьох випусках) присвячений власне чернігівським князям.

Його книга – генеалогічний довідник у чистому вигляді, в якому немає загальних міркувань про події чи перелічених осіб – тільки дерево батьків і дітей, з мінімальними біографічними даними.

Поки йшлося про ранній період (1 – 9 коліна від Рюрика) – все було згідно літописів і тому прийнятно. В 10-у коліні Г. В. відзначив одного Всеволода Чермного, його братів не зазначив [т. 1, вип. 1, с. 6]. Молодша гілка Ольговичів не представлена у нього взагалі, немає навіть Ігоря Святославича (і «Слово о полку Ігоревім» не допомогло!)

В 11-у коліні у Г. В. поставлений один тільки Михайло Всеволодович (з досить докладною біограмою), в 12-у – Ростислав Михайлович (знову з біограмою) і… звичайно ж, усі «сини лейтенанта Шмідта» з родовідних книг – ясна річ, без ніяких біограм, але з посиланнями на книгу Зотова на додаток до родовідних книг.

Через бідність фактичних даних у 13-у коліні Г. В. згадав не тільки синів Ростислава, але й його дочок [т. 1, вип. 1, с. 18], котрі в попередніх поколіннях мовчки пропускались. І далі йдуть реальні самозвані князі, змішані в одному борщі із «мертвими душами» Р. Зотова.

Одним словом, зотовщина в чистому вигляді, користуватись якою неможливо. Корисними можуть бути хіба що вказівки на сторінки родовідних книг.