Володимир Мавродін (1940 р.)

Микола Жарких

Радянський історик Володимир Мавродін (1908 – 1987) прочитав всі книги, розглянуті мною вище, і знайшов, що «ця література дуже незначна і задовольнити нас не може» [Мавродин В. В. : с древнейших времён до 2 пол. 14 в. – Ленинград: Гослениздат, 1940 г. – 320 с.; я користуюсь перевиданням: Санктпетербург: Наука, 2002 р. – 417 с., в котрому додана післямова А. Ю. Дворниченка (нар. 1957) «В. В. Мавродин – историк Древней Руси»; цитата – на с. 5; природно, що В. М. не використав книгу А. Насонова, котра була опублікована того ж 1940 року].

Ця книга була в 1940 році захищена як докторська дисертація В. М.

Я не буду розглядати всю книгу в цілому, а зосереджусь на тій частині, котра мене спеціально цікавить. Це 5-й розділ, котрий має назву «Період феодальної роздробленості» [с. 173 – 396], котрий займає 56 % загального обсягу книги.

Звідки на Чернігівщині з’явились «феодали», котрих не бачив ніхто з попередніх дослідників? – А із розділу «Історичний матеріалізм», що містився в «Основах політграмоти» для шкіл ліквідації неписьменності, звідки ж іще. Це було настільки очевидно, що згадана брошурка навіть не зазначена як джерело у книзі В. М.

А звичай у фізиків-теоретиків (як діючих, так і відставних – як я) такий: кожну статтю читати до виявлення першої помилки. Як перша помилка знайдена – далі читати не треба, бо все, що буде далі, базується на помилці і тому є повністю помилковим. Оскільки марксистська «формаційна теорія» нині всіма визнана за помилкову, мені нема потреби ширше дискутувати цей погляд В. М.

У складі 5-го розділу книги моя тема трактується в §§ 6 – 8 [с. 307 – 396 – 22 % загального обсягу книги].

Починається 6-й параграф з великої – на пів-сторінки – цитати з П. Голубовського [с. 307]. Ні, це не плагіат, як можна було би подумати, тільки свідоцтво: радянський доктор історичних наук не міг собі написати те саме своїми словами і запозичив із студентської дипломної роботи 60-річної давнини. І це – рівень книги В. М.: на дипломну роботу на рівні Голубовського вона не тягне, хіба що на курсову студента 3-го курсу.

Далі маємо таку феноменальну цитату:

Северская земля «делится и подразделяется» (К. Маркс) [с. 307 – 308].

Виявляється, люди добрі, сам! Карл! Маркс! писав! історію Сіверщини! Тільки халтурист Мавродін забув зазначити – а де ж саме Маркс так писав? Ну, в якому томі й на якій сторінці?

Перелік «феодальних напів-держав» на с. 308 запозичено з переліку уділів у Голубовського (останнього я уже був процитував), весь прогрес полягає в заміні назви «уділи» на «феодальні напів-держави», узяті з підручника політграмоти.

Поговоривши на с. 308 – 339 про події 2 пол. 12 ст., Тмутаракань та «Слово о полку Ігоревім», В. М. переходить нарешті до подій, які мене цікавлять, і присвячує їм 2 рядки, упродовж яких помирають князі Ярослав Всеволодович, Ігор Святославич та Олег Святославич. Посилання при цьому дано чомусь не на Карла Маркса, а на Іпатіївський літопис.

І далі йде пересказ літопису без найменших спроб критики (ет, Линниченка на таких нема!), оздоблений посиланнями на… Татищева [с. 339] – того самого Татищева, без якого прекрасно обходились київські студенти зразка 1881 року. Оце справді «покращення»!

Наприклад, при захопленні Переяслава Всеволодом Чермним в 1206 р. (Т-27) бачимо: «сажает туда своего сына Михаила, превращенного русской церковью впоследствии в Михаила Святого Черниговского» [с. 340]. Навіть я, відставний фізик-теоретик, знаю, що оцей «Михайло» з’являється в контексті даного епізоду допіру в Никонівському літописі – через 300 років після самої події – але радянський доктор наук цього не знав.

Про битву на Калці В. М. писав:

И несмотря на то, что сами татаро-монголы стояли на более низкой ступени общественного развития, нежели русское общество, и переживали в начале 13 в. период варварства, когда только зарождались элементы феодализма […] – тем не менее они в военном отношении значительно превосходили древнюю Русь [с. 346].

Оце жонглювання «феодальною» термінологією не може приховати головного: кричущої невідповідності самих подій і їх трактування Мавродіним за «Основами політграмоти». Згідно цих «Основ» більш розвинене феодальне суспільство повинно було би легко розтрощити варварів-татар, а вийшло рівно навпаки. А все через те, що татари не читали «Основ політграмоти» і через те не знали, що вони – варвари.

«Пояснення» поразки на Калці від В. М. нічого не пояснює, а тільки більше заплутує справу.

Далі чотири сторінки В. М. присвятив бродникам [с. 348 – 352] і ще 4 – болохівським князям [с. 357 – 361], котрі, стисло кажучи, не входили у сферу дії віце-короля Індії склад лівобережної України. Але тут мені сподобався такий фрагмент:

Эта точка зрения [яка – в даному випадку не істотно] получила полное оформление под пером украинских «историков»-националистов, врагов народа, вроде Яворского, считавшего, что антифеодальные «крестьянско-казацкие» общественные движения на Украине были поддержаны вторгнувшимися завоевателями-татарами, которые помогли низам бить бояр и князей. Этот восторженный певец интервенции, нагло фальсифицируя историю, утверждает, что татаро-монгольское завоевание было «спасением» сельського населения от феодалов и причиной того, что на Украине якобы отсутствовали классы и классовая борьба, привнесённые туда вместе с московскими порядками [с. 359 – 360].

, проти якого Володимир Васильович Мавродін повів таку сильну боротьбу, на той час був розстріляний іншими борцями з «українським націоналізмом» (у Сандормосі 3 листопада 1937 року). Це так, довідково…

У 8-у параграфі – «Лівобережна Україна під владою татаро-монголів» – В. М. залучив таке «джерело», як Любецький синодик:

Само назначение источника таково, что он даёт лишь генеалогию князей, да и то зачастую довольно сбивчиво. Поэтому после работ перечисленных исследователей генеалогией мы специально заниматься не будем [с. 363].

В. М. навіть не відкривав текст власне синодика, а використав виключно генеалогічні фантазії Р. В. Зотова, книгу якого назвав «солидным трудом» [с. 363, прим. 1].

А між тим синодики не містять ніякої генеалогічної інформації, і генеалогічна позиція того чи іншого князя, згаданого в синодику, може бути встановлена лише на підставі згадок цього ж князя в інших джерелах. На одного князя з такими згадками (генеалогію якого ми знаємо і без синодиків) припадає 5 – 6 князів «без роду и племени».

Отак зотовщина отримала прописку в «академічній історичній науці».

В. М. злегковажив джерелознавчий аспект роботи історика, і тому його книга вийшла поверховою компіляцією попередніх праць, злегка притрушеною марксистською термінологією.

Зовсім не так думає про книгу В. М. автор післямови до перевидання:

Ця книга явилась дуже цінним вкладом у створення марксистської теорії генезису феодалізму на Русі […] В. М. яскраві сторінки присвячує вічу, котре діяло в Сіверській землі […] Коли читаєш ці рядки, то бачиш, що вчений опинився під впливом потужної традиції, яка йшла з дореволюційної науки, де багато говорилось про волосний побут у Давній Русі […] Сторінки дослідження, присвячені Сіверській землі в добу панування монголів – один з кращих нарисів на цю тему у вітчизняній історіографії. І цей нарис, і книга в цілому не одержали належної оцінки у вітчизняній історіографії [Дворниченко А. Ю., зазначена післямова, с. 403 – 404].

Отак «віче», якого на Чернігівщині не бачив жоден сучасник, все ще блукає сторінками «академічних історичних праць», і зотовщина користується там повною довірою.

Сподіваюсь, що моя оцінка стане якраз «належною».

У гаремі під назвою «Радянська гуманітарна наука» Мавродін був старшин наглядачем над царівною Історією. Царівна від цього невблаганного сторожа не втекла, але й наш євнух не міг з нею тішитись, а тим більше – сплодити потомство (у формі нових концепцій). Природно, що він зненавидів Історію – таку близьку і таку недоступну…