Аналіз джерел

Микола Жарких

Перелічені в таблиці повідомлення можна вважати автентичними, такими, що походять з давніх джерел, відносно (наскільки взагалі можливо) наближених до часу самих подій. Безумовно, це ще не значить, що всі вони є компетентними та правдивими. Перш ніж їх використовувати, ми мусимо зважити їх джерельну вартість.

Ми бачимо, що пізні літописи (поч. 15 ст. і пізніше) в основному переповідають повідомлення ранніх літописів, подекуди скорочуючи їх і вносячи деякі механічні та змістовні помилки (їх відзначено у процитованих текстах і подекуди в таблиці).

Загальною закономірністю літописання є скорочення давніх звісток у пізніших літописах, а не їх розширення. Винятком тут виступає Никонівський літопис, сповнений різноманітних доповнень та «докладних оповідань», створених на початку 16 ст., через 220 – 300 років після подій. Спроби деяких сучасних авторів виставити пізні «докладні» літописи – аж до Татищева включно – як джерела, рівноцінні раннім літописам [Журавель А. В. . – Исторический формат, 2017 г., № 3-4, с. 235 – 251], я вважаю безпідставними.

В цілому фонд зібраних нами звісток походить з найдавніших (найближчих до часу самих подій) літописів, пізніші дають лише незначні доповнення – це епізоди Тр-2, Рог-8, Сим-7, Сим-9. Можна думати, що вони були у давніших списках, а випали (були скорочені) в тих списках, що дійшли до нас.

Виразним винятком тут виступають фрагменти «Літопису Юрія Всеволодовича», котрі дійшли до нас у складі пізнього зводу 1492 р.

Група записів Тр-19 – 26 та Сим-60, 61, 64, 66, 68 припадають на лакуну в Лаврентіївському літописі і в такий спосіб до деякої міри дають можливість уявити, що було в ЛЛ на втраченому місці. У цих епізодах ми бачимо продовження сімейного літопису ростовських князів Бориса і Гліба Васильковичів, який виразно прослідковується і перед лакуною.

Червоною лінією позначено заповнення лакуни в СимЛ текстом МЗ1492. Зелена лінія особливого змісту не несе, просто щоб не було сумнівів при перетині.

Жовтим тлом виділено гіпотетичні протографи: «Літопис Юрія Всеволодовича» та «Московський звід 1470-х рр.» – протограф ЄЛ та МЗ1492. Існування цих протографів є практично безспірним.

Розглядаючи ці стемми, слід пам’ятати: вони відбивають не всі текстуальні зв’язки між літописами, а тільки зв’язки у рамках пороблених мною виписок. Позитивною рисою такого підходу є спрощення текстуальних зв’язків. Якщо намагатись на одній стеммі показати усі зв’язки між повними текстами кодексів, то часто виходить, що всі пов’язані з усіма, і то не односторонніми зв’язками, як на поданих стеммах, а двосторонніми.

Отже, перша стемма ілюструє процес втягнення незалежного новгородського літописання в московське загальнодержавне літописання. Друга стемма ілюструє поширення «Літопису ростовських Васильковичів» в літописанні Владимирського / Московського великого князівства.

Я свідомо вилучив з цих стемм повісті про битву на Калці, про похід Батия та про загибель князя Михайла Всеволодовича. Заглиблення в історію тексту перших двох повістей відвело би нас далеко від основної теми, а третю повість я розібрав окремо [Жарких М. І. Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора». – К.: 2021 р.].

Оскільки Хроніка Романовичів (Галицько-Волинський літопис) має спільні точки з іншими літописами тільки на зазначених трьох повістях, ця хроніка взагалі не представлена на стеммах.

Ще одна дуже виразна риса розглянутого літописання – це його регіоналізація. Галицько-Волинський літопис розповідає про західний напрямок політики чернігівських князів, про їх участь у волинсько-галицьких справах; Новгородський 1-й літопис подає відомості про чернігівсько-новгородські відносини, літописи, писані у Владимирі на Клязьмі, знають про взаємини чернігівських князів із владимирськими. Жоден з літописів не показує знайомства з тими подіями, котрі не стосувались його загумінку.

Тому відсутність власне-чернігівського літописання є непоправною втратою, котра не може бути залатана іншими звістками. Детальна історія Чернігівського князівства перед нашестям татар не може бути написана.

Хронологія літописних записів також робить багато клопоту дослідникам. Літописці використовували три системи числення років від створення світу – березневу, ультра-березневу та (від середини 15 ст.) вересневу. Але вони ніколи не замислювалися над розбіжностями цих систем і ніколи не зуміли виробити якісь позначення – в якій конкретно системі подана та чи інша дата. Тому любитель ультра-березневого числення сміливо додавав одиницю до числа року, вважаючи його березневим, і так виникала постійно спостережувана розбіжність на один рік в датуванні тієї самої події.

Наступний літописець, не знаючи про систему доступної йому дати, так само вважав її березневою і переводив її знову на ультра-березневу, і рік події відходив від первісного датування уже на два роки вперед.

Подібна ситуація складалась і при спробах пізніх літописців переводити березневі дати ранніх літописів на вересневу систему. Для коректного перерозподілу подій по вересневих роках треба знати місяць кожної події, а його здебільшого не було, і перевод спрощено зводився до додавання одиниці до числа березневого року. Це вносило додаткову плутанину в пізні літописи, і в результаті битва на Калці з’їхала в Никонівському літописі з 1223-го на 1225-й рік. І це – тільки найбільш яскравий приклад.

Хроніка Романовичів узагалі не містить ніяких річних дат, і для їх визначення дослідники активно використовують дати з владимирського літописання. Але ми бачили, що базова дата – смерть князя Ярослава Чернігівського – у київському літописі датована 1198 роком, а у всіх владимирських літописах – 1200 роком, і це базове розходження ніякою мірою не вдається усунути.

Попри великі зусилля дослідників, дати багатьох подій хроніки Романовичів коливаються в різних реконструкціях в межах двох або й більше років. Таким є об’єктивний стан наших джерел, і дуже складно сподіватись, що колись-то з’явиться якась геніальна реконструкція, котра погодить усі розбіжності та суперечності.

Всі зібрані нами звістки дуже чітко діляться на дві групи:

– перша група стосується Чернігова та чернігівських князів у 1198 – 1246 роках;

– друга група стосується ростовських князів Бориса і Гліба Васильковичів (онуків князя Михайла Всеволодовича) у 1231 – 1278 роках.

В другій групі немає ніяких згадок про Чернігів, і може виникнути запитання – навіщо вони взагалі потрібні в цій роботі? – Слід було з’ясувати, чи вплинуло чернігівське коріння ростовських князів на їх дії (виявилось – не вплинуло).

Єдиний виняток з такого одностайного мовчання наших джерел про Чернігів після 1246 року дає Галицько-Волинській літопис під 1261 р. (Іпат-67). Далі йде згадка 1331 року в «Повісті про Василя Каліку», яку я вже розглядав (у статті «Ефемерний «київський князь Федір», 2018 р.). Наступні звістки – це титулування деяких князів із роду Гедиміна «чернігівськими». Вони виходять за рамки даної роботи, може, буду займатись ними іншим разом.

Якщо підрахувати за наведеною вище зведеною таблицею, виключаючи повторення записів у пізніших літописах, то вийде, що повідомлень першої групи ми маємо 176 (83 %), а другої групи – 37 (17 %).

Отже, звісток про Чернігів і чернігівських князів за 1198 – 1246 роки ми маємо 176 (сто сімдесят шість), а за 1247 – 1370 (умовно) роки – 2 (дві). І при цьому ми не можемо поскаржитись, що на 1246-у році уриваються ключові джерела – ні, всі наші руські джерела продовжують нотувати і подальші події, тільки в них уже не з’являється Чернігів.

Потік звісток про Чернігів уривається не внаслідок перерви у джерелах, а внаслідок зникнення самого предмету – Чернігівського князівства як складника давньоруської політичної системи.

Оце і є основний результат нашого розгляду:

1. Чернігівське князівство було знищене татарами в 1239 – 1246 роках і ніколи більше не відроджувалось.

2. Всі розмови про «чернігівських князів татарської доби» належать до міфографії.

3. Знищення Чернігова як політичної одиниці спричинило зникнення всієї чернігівської книжності давньоруського часу, в тому числі й літописання (якщо припустити його існування).