Джерела
Микола Жарких
Нагадаю елементарну істину: історичним джерелом може вважатись тільки такий текст, котрий походить від сучасника самої події. Чим більший час відділяє подію від запису, тим менше довіри до такого джерела, а коли цей час перевищує глибину усної пам’яті (приблизно 70 – 75 років) – текст можна вважати пізньою фантазією на тему ранньої події.
Найважливіше значення мають для нас руські літописи. З ними ситуація така:
| Скорочення | Повна назва | Рік останньої події | Дата найдавнішого списку | Видання |
| РадзЛ | Радзивилівський літопис | 1206 | 1490-і рр. | ПСРЛ, 1989 р., т. 38 |
| ЛПС | Літописець Переяславля-Суздальського | 1214 чи 1215 | 1460-і рр. | ПСРЛ, 1995 р., т. 41 |
| ІпатЛ | Іпатіївський літопис | 1292 | бл. 1425 | ПСРЛ, |
| ЛЛ | Лаврентіївський літопис | 1304 | 1377 | ПСРЛ, |
| Н1ЛСІ | Новгородський 1-й літопис старшого ізводу | 1330 | 1330 | старшего и младшего изводов. – М.-Л., 1950. |
| ТЛ | Троїцький літопис | 1408 | 1408 | Приселков М. Д. Троицкая летопись. Реконструкция текста. – М.: 1950 г. |
| РогЛ | Рогозький літописець | 1411 | 1440-і рр. | ПСРЛ, 2000 г., т. 15 |
| Сим1Л | Симеонівський 1-й літопис | 1411 | 1540-і рр. | ПСРЛ, 1913, 2007 р., т. 18 |
| С1ЛСІ | Софійський 1-й літопис старшого ізводу | 1418 | 1480-і рр. | ПСРЛ, 2000 г., т. 6, ч. 1 |
| МЗ1492 | Московський звід 1492 р. | 1492 | 1 тр. 16 ст. | ПСРЛ, 1949 г., т. 25 |
Біда, яка бачимо, полягає в тому, що найдавніші за складом відомостей літописи – РадзЛ та ЛПС – дійшли до нас у відносно пізніх списках, хоча я не бачу причин думати, що хтось у 2-й половині 15 ст. був зацікавлений у реформуванні свого минулого і серйозному редагуванні описів подій 250 – 300-річної давнини.
Наступна група літописів – ІпатЛ та ЛЛ – доведена до рубежа 13 – 14 ст. Їх найдавніші списки також відділені великим часом від закінчення текстів, але в цілому історики мають до них більшу довіру, ніж до вищезгаданих.
Третю групу утворюють літописи, доведені до початку 15 ст. Вони також збереглися у списках, пізніших на 30 – 130 років від дати останньої події.
Єдиним літописом, який зберігся в оригіналі, є Н1ЛСІ. Рукопис Троїцького літопису (здогадно, оригінал твору) згорів у 1812 році, його текст ми уявляємо тільки за виписками, зробленими на початку 19 ст. М. М. Карамзіним.
Пізніші літописи 15 – 16 ст. мають менше значення для нашої теми, оскільки відділені від часу подій ще більшим часом.
Таким чином, розглядаючи події 13 – 14 ст., ми вимушені користуватись текстами, написаними значно пізніше самих подій, а переписаними ще пізніше. Нічого доброго в цьому немає, але в нас немає іншого виходу.
Наступна проблема із джерелами полягає в тому, що серед перелічених літописів немає жодного твору власне-чернігівського походження. Якщо нанести місця написання літописів на карту східної Європи станом на 1237 р., вийде наступна картина:
Картосхема джерел для історії Чернігова 13 ст.
Для картосхеми використано основу з .
Цифрами на схем позначено (в дужках – віддаль до Чернігова):
1 – Галицько-Волинський літопис (500 км)
2 – Н1ЛСІ (780 км)
3 – РогЛ (660 км)
4 – ТЛ, СимЛ, С1ЛСІ (620 км)
5 – РадзЛ, ЛПС, ЛЛ (780 км)
6 – Іоан з Плано Карпіні (орієнтовно 1000 км)
Враховуючи, що зі зростанням віддалі між містами зменшується інтенсивність обміну між ними (в усіх сферах, в тому числі обміну інформацією), легко зрозуміти, що найкращим було би джерело, створене у відносно близькому місті. І тут в найкращій ситуації перебуває Галицько-Волинський літопис. По мірі зростання віддалі новини доходять не тільки із запізненням, але і стають випадковими, уривчастими, і літописці переважно не мали змоги уточнити деталі подій, які не були відомі їх інформаторам.
У більш віддалених країнах, де в цей час велися записи – у західній Європі, Візантії, Грузії, Єгипті та Ірані – внаслідок великої віддалі та слабких зв’язків існувало хіба що загальне уявлення про країну Русь, а про її окремі частини уявлень не було.
Виняток тут становлять свідчення папського посла (1182? – 1252), який у 1245 – 1247 рр. їздив послом до монголів.
Він був у ставці Батия у квітні 1246 р., потім відвідав Каракорум у Монголії і знову був у Батия на зворотньому шляху. По свіжих слідах він записав історію загибелі князя Михайла Всеволодовича та деякі інші дані про Чернігів [багато видань різними мовами, найприступніше: Плано Карпини и Рубрука. Редакция, вступительная статья и примечания Н.П. Шастиной. – М.: Гос. изд-во геогр. лит-ры, 1957 г. – 272 с.; це видання у символьному вигляді: , , ].
Але з цими записами маємо проблеми іншого роду: Іоан не знав руської і татарської мов і все мусив дізнаватись через перекладачів, з яких названо Бенедикта. Отже, мав місце високий мовний бар’єр. При цьому, природно, виникають викривлення і непорозуміння. Окрім того, між Іоаном і татарами, і навіть між Іоаном і русинами стояв релігійний бар’єр, який завжди заважає зрозуміти людей іншої віри та іншої культурної традиції. На відміну від цілком очевидного мовного бар’єру (моим твоя ны панимай), релігійний бар’єр не відчувається автором тексту: я – це я, і як можна думати інакше, ніж я? Наприклад, Іоан закидав татарам, що вони нічого не знають про вічне життя (авжеж, не спитали у римського папи), але можливо для них було важливим щось інакше? Тому спроби зрозуміти і пояснити мотиви вчинків людей іншої традиції завжди відбуваються в рамках «культурного коду» традиції самого автора, що також стає джерелом помилок.
Нарешті, твір Іоана – це не щоденник подорожі, а трактат, систематизований у відповідності до уявлень свого часу про «справжню науку». При упорядкуванні зібраного матеріалу якісь спостереження, що не вписувались у загальний план, відкидались, а інші – розпросторювались за рахунок власних домислів автора (наприклад, оповідання про людей-собак).
На абсолютно рівному місці в 21 ст. виникло «питання» про чернігівське літописання. Попередні дослідники упродовж двох століть не бачили цього літописання і не вважали за потрібне про нього говорити, аж ось з’явилась Ірина Чугаєва і написала на цю тему серію статей і книгу. В останній читаємо:
Із збережених літописних фрагментів видно, що якогось систематичного чернігівського літописання Ольговичів на початку – у середині XIII ст., ймовірно, не існувало. Увага літописця була зосереджена переважно на особі Михайла Чернігівського. Тому будемо називати південноруські літописні фрагменти першої половини XIII ст. ГВЛ, Лавр. та НПЛ, що розповідають про його батька, самого князя Михайла та сина Ростислава, умовним терміном – «літопис Михайла Всеволодича» [Чугаєва І.К. XI–XIII ст.: історіографічний міф чи історичне джерело? – Чернігів: Десна, 2018 р., с. 251].
Із цієї цитати видно «блиск і мізерію» цього міфічного «літописання»: з одного боку, І. Ч. здає собі справу, що ніякого літописання не існувало, а з другого боку – проголошує оцей салат, нарізаний зі шматочків різних літописів, окремим літописом. Проголошує умовно, але мета цього салату і користь від такої мішанини цілком незрозумілі. (Хіба що докторську дисертацію захистити…)
На поставлену самою І. Ч. альтернативу: «історіографічний міф чи історичне джерело» – треба виразно відповісти – міф. Навіть не історіографічний, просто міф.
З числа пізніших текстів про Чернігів згадували родоводи 16 ст. та «Перелік князя Костянтина», який зберігся у списку 1654 р. і частково опертий на ті самі родоводи. Ці пізні тексти є «джерелами» одного тільки баламутства щодо 13 – 14 ст. і могли би бути джерелами хіба що для історіографії своїх часів.
Сучасні історики переважно промовчують ці «дані», але подекуди на них спираються (наприклад: Войтович Л. В. Князівські династії східної Європи. – Льв.: 2000 р., розділи – 3.10, присвячені генеалогії чернігівських князів). Тому в цій роботі я спробую не тільки показати, «як було насправді» (з урахуванням особливостей джерельної бази доводиться вживати лапки), але й спростувати пізні фантазії на цю тему.