Історіографія
Микола Жарких
В цьому розділі я розгляну лише монографії, котрі охоплюють усю обрану мною тему. Статті, присвячені спеціальним питанням, розглядаються в екскурсах у зв’язку з цими питаннями.
Не розглядаю (переважно) праці, які мають ширший територіальний та / або хронологічний діапазон. Вважаю, що узагальнюючі праці грунтуються на спеціальних дослідженнях регіонального рівня і тому залежать від останніх.
В деяких місцях я подаю цитати в українському перекладі, а подекуди – мовою оригіналу. За цим не стоїть жодної ідеї, це чисто технічний момент: якщо я маю е-копію книги в символьному вигляді, я просто копіюю і вставляю потрібну цитату. Коли ж е-книга являє собою скановані сторінки, текст доводиться набирати самому – і тут я на ходу перекладаю.
Для полегшення орієнтації читача я виділятиму слушні твердження зеленим тлом, а помилкові (на мою думку) – жовтим тлом.
Висновки
, що з початку злочинної війни Гнило-Солом’яної Орди проти України загинуло щонайменше 226 українських дітей.
Дітей, мою любі! Щонайменше (тобто може бути й більше)!
Я розумію – якщо я буду ходити по стінах і далі по стелі від таких новин, це нічого не змінить у ході нашої праведної війни з Ордою. Тому продовжую те, що можу робити (9 травня 2022 р. о 9:30), а читачів прошу пам’ятати про «ціну крові» цього розділу моєї праці.
Які можуть бути висновки із прочитаних праць по обраній мною вузькій темі?
Щодо періодизації розвитку історичної думки – можна виділити три періоди:
– перший науковий період, представлений монографіями П. Голубовського і Д. Багалія. Не все в цих працях бездоганно, і головний недолік – слідування поширеній у той час «удільно-вічовий теорії», хоча ніяких слідів віча в Чернігівський землі не видно, та й з уділами там сутужно;
– на зміну йому прийшов перший донауковий період, який розпочався з публікації цілком фантастичної книги Р. Зотова в 1892 р. і триває до нашого часу. Отже, «розвиток» в нашому конкретному випадку йде від кращого до гіршого, до засмічення викладу фантазіями Татищева та Зотова (маємо «від’ємний прогрес», як кажуть сучасні гнило-солом’яні пропагандисти);
– другий науковий період має розпочатись із моєї роботи, в якій уперше відкинуто усю фантастику, нагромаджену за минулі 130 років. Чи він справді розпочнеться, чи твори донаукового рівня будуть виходити і далі – я знати не можу.
Частина праць донаукового періоду ганджує одночасно на антинауковість, котра проявилась у застосуванні до обраного матеріалу вочевидь помилкових концепцій «феодалізму» та «класової боротьби».
Іншою ознакою антинаукового підходу є ігнорування спеціальних праць, присвячених тим самим темам, по яких «працюють» діячі антинаукового підходу. Ця тенденція поки що не стала загальною, тому говорити про антинауковий період, котрий прийшов на зміну періоду донауковому, поки що рано. Але все може бути, і таку можливість не слід відкидати.
Найбільша заслуга в дослідженні давньої історії Чернігівщини належить Мартіну Дімніку, книги якого дають найбільш зважену і повну картину подій. Маємо дуже рідкісний випадок, коли людина, ніяк не пов’язана із Чернігівщиною, обрала історію цього краю як головну тему свого життя. Прикро, що наші історики дружно ігнорують його доробок, а його ім’я в Україні невідоме.
Основним типом наукових праць по темі є монографії, котрі розглядають історію Чернігівщини «по дотичній», при розгляді ширшого кола тем історії Русі 13 ст. чи навіть взагалі історії давньої Русі. Із розібраних детальніше – це книги Мавродіна, Фенела, Майорова. Так само злегка торкаються історії Чернігівщини ті автори, котрі ставлять в центрі татарське нашестя (Насонов, Хрустальов). Переліки таких книг можна продовжувати.
Це не добре і не погано – стан наших джерел такий, що змушує авторів говорити про всю Русь. Тому я не хотів визбирувати фрагменти про Чернігівщину із загальних праць, і тому в моїй історіографії немає М. М. Карамзіна, М. С. Грушевського, Б. Д. Грекова та П. П. Толочка, хоча в їх книгах такі фрагменти, безперечно, є.
Чи проявилися у студіях над Чернігівщиною загальні риси руху історичної думки?
Так, маємо принаймні два таких прояви. Перший – це пропащий час радянської історіографії, і другий – поділ історіографічного процесу на нормальний і радянський. Як наслідок – Мартін Дімнік у Канаді у 1981 році продовжив студії Голубовського і Багалія в Києві, і якби цифра століть на титульному аркуші не змінилась із «8» на «9», ніхто б і не помітив, що між ними минуло сто років.
Чи проявилися в цих студіях якісь спеціальні фактори впливу?
Так, на прикладі чернігово-князе-знавства можна дуже яскраво показати роль особи в історії, і навіть конкретніше – негативну роль особи в історії. Рафаїла Зотова із його «дослідженням» можна уподібнити до злої феї Карабос, котра зачарувала замок Сплячої красуні на цілих сто років. Ці сто років минули якраз у часі здобуття незалежності України, але спляча красуня зовсім не показує ніяких ознак пробудження і воліє й надалі перебувати у летаргічному сні, до якого всі звикли як до нормального стану. Чи з’явиться лицар, котрий порубає оті терни, що ними заріс замок, і таки розбудить красуню, об’єднає розділені історіографічні течії і спрямує їх в нормальне (наукове) русло?
Ну, для цього лицар повинен почати з усвідомлення факту, що нинішній стан – не нормальний…
Прикрий для мене висновок з вивчення історіографії – відсутність наукового методу, якого за двісті з гаком років від Карамзіна історики давньої Русі так і не зуміли випрацювати. Ніхто не спробував викласти дослідницьку процедуру у вигляді алгоритму, тобто скінченої послідовності кроків, котрі приводять до мети. Схоже, наші історики навіть не розуміють, навіщо такий алгоритм потрібен.