Олексій Зайцев (1975 – 1976 рр.)
Микола Жарких
Пишу оце 4 березня 2022 р. на тлі повідомлень про москалями, тобто у перший день світової ядерної війни.
Нема ради, треба свою корбу крутити – у мене не буде іншого часу для творчості.
Наступним дослідником, котрий присвятив велику увагу Чернігівському князівству, був російський історик (1939 – 2009).
Перша його значна публікація на цю тему – розділ «Чернігівське князівство» у колективній монографії «» [М. : Наука, 1975 г., с. 57 – 117]. Ця стаття, як і уся монографія в цілому, зосереджена на питаннях історичної географії. О. З. слідував загальноприйнятій у радянській науці періодизації історії Давньої Русі (10 – 1 пол. 11 ст.; 2 пол. 11 – 1 пол. 12 ст.; 2 пол. 12 – 1 пол. 13 ст.) [с. 60].
На мою думку, така періодизація не пасує до Чернігівського князівства, бо характер джерел сильно змінюється саме на рубежі 12 – 13 ст. із закінченням Київського літопису в складі ІпатЛ. Тому про Чернігівщину 2 пол. 12 ст. ми знаємо більше, а про 1 пол. 13 ст. – менше. Звичайно, про це знав і О. З.:
За 1 пол. 13 ст. літописи повідомляють лише про 4 невідомих до того городи – Річицю, Мосальськ, Серенськ та Сосницю. Із городів, названих раніше, окрім Чернігова літописи згадують менше десятка. Важливо зазначити й те, що починаючи від 1188 року Новгород-Сіверський надовго зникає зі сторінок літописів [с. 111 – 112].
Описуючи територіальну структуру Чернігівського князівства, О. З. волів говорити про «волості» [с. 98 та ін.], але подекуди у нього бачимо й «удільні князівства» (Вщиж, Путивль, Рильськ, Трубчевськ, Козельськ та ін.) [с. 112].
Проте до початку 13 ст. Чернігівська земля безсумніво й очевидно виступає у джерелах як єдине політичне ціле. Більше того, в її загальноруській політиці проявляється єдність Ольговичів [с. 112 – 113].
Тобто виходить, що удільні князівства нібито й були, але при цьому їх і не було.
Загальний висновок О. З. звучить так:
Неможливо знайти на карті Русі розглядуваного періоду князівство, з яким Чернігівська земля не перебувала б у союзі чи ворожнечі […] В середині 13 ст. Чернігівська земля як відносно єдина й певна державна територія припиняє своє існування [с. 117].
З цим безумовно слід погодитись, хоча загибель Чернігівського князівства і не подана як прямий наслідок татарського завоювання.
В 2009 році, уже після смерті О. Зайцева, було надруковано збірник його праць [Зайцев А. К. : избранные труды. – М.: Квадрига, 2009 г. – 226 с.]. Матеріалу на порядну книгу явно не вистачало, тому основну частину книги займає дисертація автора «Чернігівське князівство 10 – 13 ст.», захищена в 1975 році [с. 7 – 189 = 80 % загального обсягу].
Дисертація як дисертація, має розділи відповідно до названих вище періодів. 4-й розділ (2 пол. 12 – 1 пол. 13 ст.) займає с. 115 – 130. На с. 117 О. З. звернувся до особи загадкового князя Ізяслава із Хроніки Романовичів і розглядає його з використанням книги Р. В. Зотова (слава богу, можна не вникати, а просто відкинути таку «науку»).
В цілому розділ має узагальнюючий характер, автор не збирався вдаватись у деталі й у багатьох місцях повторив тези більш докладної статті 1975 р. Природно, що його погляди не могли істотно змінитись упродовж 1 – 2 років.
Отже, заслугою О. Зайцева є підтримання вогню на вівтарі досліджень Чернігівського князівства. Безспірно корисними є його історично-географічні спостереження, зокрема доданий до дисертації словник топонімів Чернігівського князівства.