Джон Фенел (1983 – 1987 рр.)

Микола Жарких

Британський історик Джон Фенел (1918 – 1992) був славістом за фахом і в 1983 році надрукував у Нью-Йорку книгу «The Crisis of Medieval Russia 1200 – 1304». Оскільки звалашені дозорці гарему радянської історичної науки не могли сплодити нічого подібного (та й взагалі нічого), в 1989 році було надруковано її російський переклад [Феннел Д. : 1200 – 1304 гг. – М.: Прогресс, 1989 г. – 296 с.; для цього видання Д. Ф. подав свою передмову, написану в грудні 1987 р.].

Оскільки російською мовою я читаю швидше і легше, то скористаюсь цим перекладом (бо інакше навіщо взагалі щось перекладати?).

Перше, що варто відзначити – Д. Ф. починає з того самого 1200 року, що й я. Пригадуючи, як виник задум моєї роботи, я не можу ствердити, що його вибір початкового року мав якийсь вплив на мене, хоча я переглядав цю книгу і поробив виписки на самому початку моєї роботи. Отже, слід віддати шану Д. Ф., який вірно визначив цю дату як рубіжну – попри те, що радянські історики так не робили.

Цікаві речі починаються прямо з передмови 1987 р. Оцінка стану справ виглядає так:

История Руси XIII столетия, к сожалению, не получила должного внимания со стороны историков. Насколько мне известно, на европейских языках не существует ни одной серьезной монографии, специально посвященной названной теме, что и послужило основной причиной, побудившей меня написать эту книгу [с. 33].

Основная цель книги – описать и попытаться объяснить постепенный закат княжеской власти от начала XIII века, когда Всеволод III находился в зените славы, и до конца столетия – самой низкой точки влияния великого князя владимирского [с. 34 – 35].

Таким чином, історія Чернігівського князівства є периферійною для Д. Ф. Термін «криза», винесений в назву, показує нам основну концепцію Д. Ф.: Русь зіткнулась з величезними труднощами, але в 14 ст. і пізніше почала з неї виходити – і це була та сама Русь, що й у 1200 році. Д. Ф. не хотів говорити про кардинальну зміну складу політичних суб’єктів східної Європи, для котрої більш відповідним мені здається вираз «катастрофа (загибель) давньої Русі».

Я хочу розглянути деякі положення Д. Ф., котрі мені видаються найцікавішими, не претендуючи на повний розбір всієї праці. Оскільки дана книга є більше оглядовою, у вузько спеціальних питаннях Д. Ф. часто спирався на результати попередніх детальних студій інших авторів. Тому дискутувати з таким реферативним викладом я не буду, відзначатиму тільки ті положення Д. Ф., з якими я не згоден.

Но к 1200 году Суздальская земля уже явно проявляла признаки политической силы, и южные князья, как правило, смотрели на великого князя владимирского как на первого среди равных (primus inter pares) или вообще как на старейшего из всех потомков Рюрика [с. 38].

Тут ми бачимо велике значення інформаційної складової у забезпеченні політичних підприємств, зокрема, воєн. Коли який правитель має зручного панегіриста – він може програвати битви, цілі кампанії та війни – і на сторінках історії виглядати все одно якщо не переможцем, то принаймні ефективним правителем.

От і в даному місці, базовому для всієї концепції Д. Ф., відбився погляд владимирського літописця – панегіриста князя Всеволода Юрійовича. Треба було би сказати: владимирський літописець думав, що південноруські князі визнають Всеволода паном (а самі південноруські князі ані гадки про те не мали). Я уже відзначав в своєму тексті, що втручання Всеволода в боротьбу за Київ було технічно неможливим.

Ніяких уділів у Чернігівському князівстві 12 ст. Д. Ф. не побачив:

К сожалению, нет достаточных свидетельств, чтобы показать, как различные младшие члены обеих семей [старшої й молодшої ліній Ольговичів] ставились на княжение в малые города [с. 45].

Причину піднесення Владимира Д. Ф. бачив в особистих якостях його князів:

В целеустремленности и сплоченности Юрия Долгорукого и двух его сыновей, в их страстной решимости защищать и неуклонно расширять границы своего северного государства, в неспособности какой-либо одной из ветвей рода Ростиславичей править Киевом так, как это делали Владимир Мономах и Мстислав Великий, – вот в чем заключена главная причина временного ослабления Киева в начале XIII века и выхода на первый план могущественной и влиятельной Суздальской земли [с. 57 – 58].

Добре те, що Д. Ф. повністю відкинув соціально-марксистсько-економічно-феодальне пустословіє радянської історичної науки. Але з позитивним поясненням у Д. Ф. – повний провал. «Пояснення» полягає в геніальності того чи іншого начальника. Не заперечую, що здібності Олександра Македонського чи там Наполеона мали вплив на перебіг подій.

Тільки як бути в нашому конкретному випадку? Владимирське князівство підносилося, бо мало геніальних керівників. Нехай так, але звідки ми знаємо, що ці керівники – геніальні? Та з того, що Владимирське князівство під їх проводом підносилося, нізвідки більше! Типова циклічна аргументація, котрої «академічний історик» волів не помітити.

Анна, упоминаемая в летописи как вторая жена Романа, родившая ему двух его знаменитых сыновей Даниила и Василька, была, по всей вероятности, дочерью императора Исаака II Ангела и падчерицей сестры венгерского короля Андрея II [с. 60].

(Ніякої Анни ніякі літописи не знають, відповідно падає вся система родинних зв’язків Романа і політичних комбінацій, що спирались на ці міфічні «зв’язки».)

Со смертью Романа и с появлением на политической сцене новой могущественной фигуры в лице Всеволода Святославича Чермного (Красного), который в 1204 году унаследовал черниговский престол от своего брата Олега, Ольговичи стали играть новую и, в целом, более значимую роль в южнорусских делах [с. 66].

(Ще один прояв теорії геніальності начальників. Вокняжіння Всеволода в 1204 р. – тільки можливість, певні згадки про нього – з 1206 року.)

Когда он [Всеволод Владимирський] в 1207 году уже отправился в путь, намереваясь договориться с Черниговом, его заставили свернуть с пути те из рязанских князей, которые «свещалися суть со Олговичи на нь». Не приходится сомневаться, что за спиной рязанских князей стоял сам Всеволод Чермный: рязанские князья, хотя и не принадлежали сами к роду Ольговичей, были династически ближе к ним, чем к любой другой ветви потомков Ярослава I [с. 67].

(Іти у воєнний похід для того щоб домовлятись – дивна ідея. Хоча Д. Ф. не сумнівався в реальності змови, владимирський літописець прямо зве її наклепом. І сам Д. Ф. трохи нижче оцінює наміри інакше:)

Но грандиозный карательный поход 1207 года, начатый Всеволодом III с явным намерением удалить своего докучливого тезку из Киева, довольно неожиданно обернулся крупным вторжением в Рязанское княжество [с. 70].

Щодо звістки про княжіння Рюрика Ростиславича в Чернігові (Т-54) Д. Ф. розвинув цілком неймовірну елюкубрацію:

По всей видимости, дело в том, что Рюрик находился в Чернигове на положении пленника вплоть до своей смерти в 1215 году, а то, что летописец использует слово «княжа», – не более чем эвфемизм, призванный скрыть тот факт, что Ольговичи нашли надежный способ обезвредить Рюрика.

Але така комбінація мало того що дивна і не має навіть віддалених аналогій, але й залишає відкритим питання – хто ж реально правив у Чернігові у роки «ув’язнення» Рюрика? І чому на таке «ув’язнення» ніяк не реагували смоленські родичі Рюрика?

З приводу підготовки до битви на Липиці читаємо:

Единственными союзниками, к кому могли обратиться Юрий и Ярослав, были Ольговичи, которым братья действительно собирались передать Киев в случае победы в войне 1216 года против своего же брата Константина [с. 74 – 75, також на с. 87].

(Це – нещаслива фантазія Соф-8, котра ставить під сумнів вірогідність усієї великої повісті С1ЛСІ про Липицьку битву.)

Ще один нещасливий здогад Д. Ф. пов’язаний із битвою на Калці:

Подчеркивание роли Мстислава Святославича, наследовавшего после своего брата Глеба княжеский престол в Чернигове, и значительное внимание, уделяемое черниговскому княжеству и его мелким князькам, не оставляют сомнений в том, что рассказ, содержащийся в Ипатьевской летописи, основан в первую очередь на еще одной несохранившейся летописи, а именно черниговской [с. 102 – 103].

(Все рівно навпаки. Цей міфічний «чернігівський літописець» не знав навіть імені загиблого при втечі сина Мстислава Святославича, так що пізнішим фантазерам довелось вигадувати його самостійно.)

Местный летописец Суздальской земли сообщает, что было направлено обращение к великому князю владимирскому и что Юрий послал чисто символическую дружину на юг под началом Василька Константиновича из Ростова. Не исключено, однако, что это лишь плод его воображения и не более чем попытка спасти честь Всеволодовичей и изменить впечатление об их полной бездеятельности [с. 105].

(Мені здається, Д. Ф. тут керувався нашими сучасними уявленнями про «честь» і належну поведінку, а не уявленнями людей 13 ст.)

Что касается половцев, то первое татарское нашествие и битва на Калке фактически положили им конец как силе, с которой следует считаться на южных и юго-восточных границах Руси [с. 106].

(Ая, і саме після цього половці захопили Київ у 1235 році. Це – ослаблення?)

Две основные летописи, из Суздальской земли и Новгорода, как обычно, несут на себе отпечаток узкой ограниченности и отражают либо интересы князей Владимира и Ростова, либо местный новгородский подход [с. 108].

(Слушна оцінка. Я називаю це регіоналізацією літописання.)

Если пытаться понять причины успеха Ярослава [у боротьбі за Новгород в 1230-х роках], то он объясняется, во-первых, его изобретательностью и военным искусством, а во-вторых – что, может быть, не менее важно, – тем, что его вотчина в Переславле была расположена близко к Новгороду и его самая западная застава Тверь находилась как раз через границу от Торжка, тогда как столица Михаила Чернигов была почти так же удалена от Новгорода, как Киев [с. 112 – 113].

(Ще одне висловлювання в дусі теорії геніальності правителів. Цитую, щоб не склалось враження, що ця теорія для Д. Ф. – щось другорядне. Ні, вона якраз головна.)

Описуючи події 1239 року, Д. Ф. довіряв датам падіння Переяславля та Чернігова з «Літопису Авраамки» [с. 122] – на мій погляд, даремно.

Про татарських послів до Києва в 1239 р. Д. Ф. написав:

Более поздние версии этой истории добавляют (несомненно, с целью дискредитации Михаила), будто князь приказал казнить татарских послов [с. 122].

Це не зовсім так. Як пізніше було з’ясовано [наприклад: Жарких М. І. Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора». – К.: 2021 р., розділ «Текстологічний аналіз розлогих проложних текстів». Такий висновок був і в попередній літературі «Сказання», зазначеній в моїй роботі], перша згадка про це «вбивство послів» походить саме із розлогого проложного «Сказання про князя Михаїла і боярина Федора», із давніх його списків (Псков, поч. 14 ст.).

Знову, як і у випадку з оцінкою походу Василька на Калку, бачимо, що Д. Ф. керувався нашими сучасними уявленнями про те, що почесно і що непочесно. З яких міркувань автор проложного «Сказання» додав цю вигадку – я не можу здогадатись, але явно не з метою очорнити свого головного героя, котрого автор подав святим мучеником.

Загальний висновок Д. Ф. з татарської війни 1237 – 1241 рр. звучить так:

Итак, мы имеем картину Руси, испытавшей еще один удар степных захватчиков, более грозных, более подготовленных как в военных, так и в мирных делах и более стойких, чем печенеги или половцы. Но Русь вовсе не была такой сокрушенной, разоренной и деморализованной, какой ее пытаются изобразить многие историки нашего времени [с. 130].

Вважаю, що така оцінка повністю узгоджується із загальною концепцією Д. Ф. – криза, а не катастрофа. При цій нагоді хочу зауважити, що Д. Ф. досконало знав радянську літературу, але не знав (а скоріше, зробив вигляд, що не знав) монографії М. К. Каргера «Древний Киев», у 1-у томі якої [М.: 1958 г.] є спеціальний розділ «». Тому його слова:

Археологические данные о физическом уничтожении и культурном притеснении слишком скудны, чтобы дать сколько-нибудь реальную картину состояния русских городов и сельской местности после нашествия [с. 127]

– звучать лукаво і розраховані на англомовного читача, для якого книги російською мовою просто недоступні. Замість нарікань на неповноту археологічних даних краще було би використати те, що уже було відомо і доступно в узагальненому вигляді. Але маємо те, що маємо.

В цілому треба визнати, що книга Дж. Фенела була як на свій час дуже добрим, зрівноваженим оглядом історії північно-східної Русі в 13 ст. у її зв’язках з іншими руськими землями, але жодною мірою не історією Русі 13 ст. в цілому. Дуже важливо, що вона давала англомовному читачу хоч якесь поняття про цю землю в цей час, бо мовний бар’єр ніякою мірою не можна применшувати. Соціально-марксистсько-феодальні труди радянських істориків ніхто не хотів перекладати ні англійською, ані іншими мовами світу, і це – ще одна форма вияву безплідності звалашеної радянської науки.