«Михайло, чернігівський князь» (1981 р.)

Микола Жарких

Dimnik M. and grand prince of Kiev: 1224 – 1246. – Toronto: 1981. – 16, 199 p.

Оце перша (після давно перестарілої брошури М. Іванчина-Писарева [Иванчин-Писарев Н. Киево-Черниговский и боярин его Феодор. – М.: 1839 г.]) окрема книга, присвячена одному з чільних діячів 1-ї половини 13 ст. Ані радянська, ані сучасна українська наука на таку монографію не спромоглися, ніже на переклад книги М. Д. В передмові зазначено, що книга була захищена як дисертація в 1976 р., а сама передмова датована груднем 1978 року.

В сучасній (після 1991 року) українській та російській історіографії ця книга мала дивну долю: її часто згадували, але майже ніколи не цитували і не дискутували – так, неначе в ній немає спірних положень. Це пояснюється дуже просто – ніхто (або майже ніхто) цієї книги не читав.

Структура монографії дуже прозора: вступ і 4 розділи, присвячені Михайлу в Новгороді, Києві, Галичі та смерті Михайла. Але в цьому полягає певний недолік структури всієї книги: в кожному розділі містяться абзаци, котрі розповідають про події, котрі відбувались в цей час, але тематично належали до іншого розділу. Звідси – часті повтори у викладі.

У вступі М. Д. коротко спинився на характеристиці джерел, слушно відзначаючи відсутність літописних текстів, сучасних самим подіям [с. 8]. Співвідношення літописних текстів М. Д. подав за радянськими дослідженнями того часу, а в питаннях хронології використав книгу М. Г. Бережкова [с. 9 – 11]. М. Д. слушно наголосив, що звістки про Чернігів походять із князівств-суперників Чернігова [с. 10].

При цьому М. Д. даремно покладався на «Літопис Авраамки», псковські літописи, Густинський літопис (17 ст.), В. М. Татищева (18 ст.) та Любецький синодик (власне, Р. В. Зотова, кін. 19 ст.) [с. 12 – 15]. Отже, аналіз джерел у М. Д. не можна визнати задовільним.

Особа князя Михайла не привертала увагу попередніх авторів – констатував М. Д. Він слушно зауважив: оскільки Ольговичі скоро після нашестя Батия зникли з політичної сцени, історики невільно вважали, що їх значення було невелике [с. 2].

Далі М. Д. цілком помилково оцінив книгу Р. В. Зотова як «одну з найцінніших монографій, що були надруковані у зв’язку із генеалогічними студіями» [с. 4]. Отже, історіографічний огляд теми у М. Д. також не можна назвати задовільним.

Наступний параграф присвячено Михайлу Всеволодовичу перед 1224 роком. Його народження М. Д. нічтоже сумняшеся датував серединою 1179 року за Татищевим [с. 7], отже, цілком помилково.

Наступне непорозуміння пов’язане з «чудесним зціленням» Михайла біля Переяслава в 1186 році [с. 10]. М. Д. цілком помилково прив’язав цю пізню вигадку до Переяславля-Руського замість Переяславля-Заліського. Лихий попутав, не інакше!

Також М. Д. помилково дав повну віру припущенню, що син Всеволода Чермного зразка 1206 року (Т-27) – це Михайло [с. 11]. По теорії М. Д. йому уже мало би бути 26..27 років, і чому він не те що не діяв самостійно, а навіть імені його літописець не знав?

Іменування Мстислава Святославича «князем Козельським і Чернігівським» в 1223 році (Іпат-27) не викликало ніякого сумніву чи зауваження М. Д. [с. 12].

Таким чином, датування, винесене в назву книги (1224 – 1246 рр.), суперечить її змісту, бо М. Д. помилково вважав перелічені епізоди за реальні біографічні факти.

Викладаючи подробиці вокняжіння Михайла в Новгороді (Т-87), М. Д. зустрівся з проблемами перекладу [с. 17]. Велика й могутня англійська мова не знає різниці між шурином та дівером – це все brother-in-law, так, як і давньоруська мова такої різниці не знала.

М. Д. слушно відзначив унікальність ситуації із цим вокняжінням – і раніше і пізніше владимирські князі намагались не випускати Новгорода із своїх рук [с. 19]. Так само слушно М. Д. пояснював наступну відмову Михайла від новгородського стола (Т-91) тим, що Михайло був зосереджений на правлінні в Чернігові [с. 22].

Натомість історію з Олегом Курським (Т-92) М. Д. виклав за власним розумінням (детальніше – в екскурсі «Олег Курський»).

М. Д. слушно відзначив, що в другий раз Михайло прибув до Новгорода (Т-99) уже не як союзник Юрія, а на добровільний заклик новгородців [с. 28]. Опис його правління у М. Д. – досить детальний виклад Н1ЛСІ [с. 28 – 32] (метод, який так не подобався І. Линниченку в 1883 році, але ліпшого і через сто років, як бачимо, не вигадали).

Важливе значення М. Д. надавав постригу Ростислава й проголошенню його новгородським князем (Т-105). На думку М. Д., це було запрошення представника Ольговичів правити в Новгороді на постійній основі [с. 39]. (Але я дуже сумніваюсь, щоби в умовах постійної непостійності, анархії, новгородці справді могли мати таку ідею.)

Описуючи конфлікт між Ярославом і Михайлом в 1230 р. (Т-106 – Т-108), М. Д. все ж таки не пояснив, де й коли була дана та клятва Михайла, на порушення якої посилався Ярослав [с. 40 – 41]. Він тільки загально зазначив:

It appears that Yaroslav opposed Mikhail's appointment to Novgorod from the very beginning [p. 48].

Здається, Ярослав виступав проти призначення Михайла в Новгород від самого початку.

Із цим можна погодитись, але загальне ставлення – то одне, а конкретна присяга – то зовсім інше.

Війну Ярослава проти Михайла в 1231 р. (Т-114 – Т-116) М. Д. пояснював тим, що новгородські емігранти в Чернігові становили загрозу для панування Ярослава в Новгороді, і останній хотів змусити Михайла до відмови від підтримки цих утікачів [с. 45]. Припущення такого наміру вдається мені слушним, тільки неясно, чи досяг Ярослав своєї мети цим походом.

Далі М. Д. припустив, що зобов’язання Михайла підтримувати про-чернігівську групу новгородських бояр було дано власне посаднику Внезду Водовику як лідеру цієї групи. Коли ж Водовик помер на вигнанні, це звільнило Михайла від зазначеного обов’язку [с. 47]. Вважаю пояснення дотепним і слушним.

М. Д. думав, що у своїй новгородській політиці Михайло керувався двома намірами: установити торговельні зв’язки з багатим Новгородом і перешкодити Всеволодовичам повністю запанувати в Новгороді [с. 48]. З цим поглядом я погоджуюсь.

Переходячи до боротьби Михайла за Київ, М. Д. зробив таке вступне зауваження:

The salient reason for their cooperation was the fact that during the suzerainty of Mstislav Romanovich, the princes of Smolensk reached the zenith of their political power [p. 54].

Головною причиною їхньої співпраці [Ольговичів із Мстиславом Романовичем] стало те, що під час сюзеренітету Мстислава Романовича смоленські князі досягли зеніту їхньої політичної влади.

Так само, як і у випадку Дж. Фенела, маємо чисто циклічну логіку: чому смоленські князі володіли Києвом? – Бо досягли вершини могутності. А звідки ж видно, що вони досягли вершини? – Та з того, що вони володіли Києвом!

Важливо значення М. Д. надавав «лінивій війні» 1228 року. Його погляди розібрані в моєму екскурсі.

Так само важливе значення він надавав київському з’їзду 1231 р. (Т-111). М. Д. спробував пояснити, які князі брали участь у з’їзді [с. 67], але це – прості здогади, не оперті на жодні аргументи. Для дискусії немає предмету: може, воно було так, а може, й не так.

Предметом з’їзду, на здогад М. Д., була зростаюча потуга Данила, котра змушувала інших князів південної Русі об’єднуватись проти нього. Володимир Рюрикович зазнав неудачі у своїй спробі [с. 67 – 69]. Але й це – не більше як здогад.

Більше того, саме на цьому з’їзді – думав М. Д. – Володимир розсварився із Михайлом, так що Данило мусив їх мирити (Т-119) [с. 69]. І от на основі вражень від з’їзду Михайло вирішив, що настав час відновити боротьбу Ольговичів за Київ [с. 70].

М. Д. слушно зазначив, що Володимир Рюрикович, звертаючись до Данила по допомогу проти Михайла (Т-120), тим самим визнав Данила за одного з чільних правителів Русі [с. 70].

З приводу боротьби за Київ у 1236 – 1238 роках М. Д. повторив свою попередню елюкубрацію: Михайло після перемоги 1235 р. і опанування Галича відчув себе таким сильним, а Ростиславичів вважав настільки ослабленими, що дозволив Ізяславу Мстиславичу правити в Києві в ролі «зиц-председателя Фунта» (merely as figureheads) [Dimnik M. Struggle for control…, p. 79 = Mikhail, prince of Chernigov…, p. 79]. Вважаю це мало ймовірним.

Розглядаючи ситуацію, яка склалась після опанування Галича Михайлом, М. Д. припустив, що Данило, шукаючи допомоги проти зростаючою сили Михайла, удався до союзу із владимирським князем Юрієм Всеволодовичем, і от внаслідок їх домовленості Київ було передано князю Ярославу Всеволодовичу [с. 80 – 81]. Але звідки це видно? – От власне нізвідки, М. Д. посилається на шлюб Василька Романовича із дочкою Юрія, укладений ще в 1226 році, але про домовленість щодо Києва джерела мовчать. Вважаю це припущення безпідставним.

Далі, розповідаючи, що Ярослав не зміг утриматись у Києві й повернувся «до Суздаля» (за ІпатЛ), М. Д. зовсім упустив основну причину – напад татар, загибель князя Юрія і стремління Ярослава посісти так бажаний для нього владимирський стіл [с. 81]. Про відхід Ярослава з Києва читаємо у М. Д. зовсім неймовірну річ:

However, even though Yaroslav lost Kiev, the Vsevolodovichi and especially the Romanovichi could derive at least one crumb of comfort from their stratagem: by drawing the prince of Chernigov and his retinue out of Galich, Yaroslav succeeded in weakening the position of the Olgovichi in Galich [p. 81 – 82].

Однак хоча Ярослав і втратив Київ, Всеволодовичі, а особливо Романовичі могли отримати від своєї хитрості хоча б одну крихту втіхи: витягнувши чернігівського князя та його дружину з Галича, Ярославу вдалося послабити позиції Ольговичів у Галичі.

Виходить, додавши до Чернігова й Галича ще й київський стіл, Ольговичи не зміцнили, а послабили свої позиції!

Помилковий погляд М. Д. на пригоду Ярослава із жінкою князя Михайла [с. 83 – 84] я розглянув у відповідному екскурсі.

М. Д. даремно дав віру повідомленню про вбивство татарських послів Михайлом (Т-149) і навіть виснував із цього паралель до вчинку князя Мстислава в 1223 році. Паралель може й була, але виникла вона чисто літературним шляхом на початку 14 ст. у Пскові…

Так само даремно М. Д. дав віру повідомленню С1ЛСІ про мир, укладений нібито татарами із князями Мстиславом, Володимиром і Данилом [с. 85 – 88; ПСРЛ, 2000 г., т. 6, вып. 1, стб. 300 – 301]. Вважаю цю повідомлення фрагментом, який стосувався чогось іншого (скоріше за все, війни за Чернігів у 1235 році, де виступали ті самі князі) і був помилково притулений у кінець статті 6747 року, після оповідання про падіння Чернігова.

Через це падає помилкове припущення М. Д., що Михайло, стративши татарських послів, не зустрів допомоги інших князів (як то було в 1223 році) і лишився ізольованим [с. 88].

Помилка із «миром» потягла за собою помилкову оцінку становища Михайла в 1240 – 1243 роках. М. Д. слушно зазначив, що татари зруйнували його землі, але помилково вважав, що Михайло залишився єдиним значним князем, котрий у цей час не увійшов у згоду з татарами [с. 94 і ще раз на с. 107].

Довівши оповідання про Михайла до 1243 року, в наступному розділі – «Михайло в Галичі» – М. Д. мусив повернутись в 1235-й рік [с. 95].

Успіх Михайла у здобутті Галича навів М. Д. на думку, що угорський король не тільки терпів, але й вітав цю зміну, думаючи зробити з Михайла знаряддя проти Данила [с. 97]. З таким припущенням можна погодитись, хоча й неясно, в чому конкретно полягала прихильність угорського короля. Подальше припущення [примітка 9 на с. 97], що король і Михайло уклали якусь угоду, виглядає слабким. До того ж 21 вересня 1235 року помер король Андрій 2-й, а 14 жовтня того ж року був коронований його син Бела 4-й, тому неясно, з ким конкретно могла бути укладена оця угода.

Новому королю треба було утвердити свою владу, і йому було не до Галичини. М. Д. думав, що Михайла скористався з цього моменту і зайняв Галичину в часі міжкоролів’я або невдовзі після коронації Бели [с. 97]. Не думаю, що Михайло мав настільки детальну й своєчасну інформацію про угорські справи. Також думаю, що Галич він зайняв улітку 1235 р., скоро після торчеської перемоги, і до зміни влади в Угорщині (Т-126).

Виправу галичан і болохівців на Кам’янець М. Д. датував 1234-м роком [с. 98 – 99], тобто часом до вокняжіння Михайла в Галичі – здається, помилково. Я приймаю дату Л. Махновця – літо 1236 р. (Т-128). Відповідно оцінка цього походу змінюється – він не є свідченням існування проти-Данилової партії в Галичі, а є наслідком зміни влади і піднесення ваги цієї партії.

М. Д. слушно відзначив умілу політику Михайла, котрий зумів перетягнути на свій бік князя Конрада Мазовецького і добитися ізоляції Данила [с. 102]. Іншим успіхом Михайла було одержання воєнної допомоги від угорців, з котрими він боронив Галич проти Данила (Т-133; М. Д. вважав, що це було в 1236 році, я думаю – в 1237-у) [с. 103].

У викладі наступних подій М. Д. збився у хронології і, як наслідок, у причинному зв’язку подій. Згідно його погляду, поразка Данила від Михайла в 1235 р. спричинила союз Данила з князем Юрієм Всеволодовичем, союзники вигнали з Києва Володимира Рюриковича і призначили туди Ярослава Всеволодовича. Той не зміг утриматись в Києві й повернувся «до Суздаля», і після цього в 1236 році Михайло змінив Ярослава в Києві, залишився в Галичі сина Ростислава [с. 104].

Вся ця неймовірна комбінація, котру М. Д. послідовно проводив через усю книгу, виходить, тривала рік або щонайбільше півтора року. Вважаю це неможливим і датую вокняжіння Михайла в Києві літом 1238 року (Т-143).

Одна помилка, як водиться, тягне за собою наступну. Успіх Михайла і Ростислава, коли вони забрали у Данила Перемишль (Т-135), М. Д. пояснив так, що Михайло був київським князем і потужно допоміг своєму сину [с. 104]. Вважаю такий зв’язок подій помилковим.

Явна описка хроніста, що Ростислав вибрався походом на Литву (Т-144), не збудила підозри у М. Д. і дала йому притоку поміркувати над відносинами руських князів до Литви [с. 105]. Тому М. Д. дивувався – чому Ростислав побіг до Угорщини, а не до свого батька у Київ [с. 107]. А з мого погляду, після утрати Галича він мав єдиний безпечний шлях – на південний захід, до Угорщини, а на інших напрямках він міг сподіватись небажаних зустрічей.

Зауваження ІпатЛ, що татари пощадили воєводу Дмитра за його хоробрість, викликало зауваження М. Д., що це – стремління відмити Дмитра від звинувачення у співпраці з татарами. З інших прикладів з війни 1237 – 1241 рр. М. Д. зробив слушний висновок: татари щадили таких полонених, котрі показували бажання служити татарам [с. 110].

Але дальше припущення М. Д. – татари вибірково нападали на волинські містечка й проминули Кременець та Данилів, тому, що уклали угоду з Данилом [с. 111] – не здається мені переконливим. Таке твердження – ще один наслідок помилкової інтерпретації фрагменту С1ЛСІ про «мир» Данила з татарами (як вище).

Розвиваючи цю помилкову ідею далі, М. Д. написав зовсім неможливі речі:

It is unimaginable that Daniil would have been so careless as to leave his lands both without having reinforced them and leaderless if he had been expecting a Tatar invasion. And yet, his apparent negligence and failure to keep in touch with developments in Rus' at a time when the whole country was under siege were no doubt deliberate. Only one reason could have induced him to act so confidently and to feel secure in his position, namely – that he was safe from attack. Daniil must have been given some assurance of immunity by the Tatars in 1239 when he made peace with them [p. 112].

Неможливо уявити, щоб Данило так необережно пішов зі своєї землі, залишивши її як без підкріплення, так і без лідера, якщо він сподівався татарської навали. І все ж, його явна недбалість і нездатність слідкувати за подіями на Русі в той час, коли вся країна була в облозі, – була, безсумнівно, навмисною. Тільки одна причина могла змусити його діяти настільки впевнено і відчувати себе у безпечному становищі, а саме – що він був застрахований від нападу. Данило напевно отримав був від татар якісь обіцянки недоторканості у 1239 р., коли він зробив мир з ними.

Міг чи не міг правитель утекти зі своєї країни перед ворожою навалою – таким питанням можуть займатись воєнні те політичні аналітики. От наприклад, президент України Зеленський відхилив пропозицію США надати йому притулок, котра прозвучала ще 26 лютого 2022 року, залишився в Києві та виконує свої обов’язки керівника держави і символа нашого опору – попри те, що 25 лютого група москалів таки проскочила в урядовий квартал, і їх відстрілили уже там. Скажу відверто – ніяк не сподівався, що Зеленський поведе себе достойно, але бачу, що він веде себе саме так!

А історик, який має справу з подіями минулого, не повинен застановлятись над запитанням – міг чи не міг. Він повинен оперувати фактами: утік – значить, міг утекти, не утік – значить, не міг утекти. І от у випадку з Данилом ми бачимо, що він утік, отже міг утекти. А до чого приводить віра в обіцянки татар, він міг бачити на прикладі київського князя Мстислава Романовича, убитого на Калці.

І так виходить у Дімніка, що Михайло з Ростиславом тікають (flee to Conrad in Mazovia), а Данило, котрий робив рівнесенько те саме – шукає притулку (had to seek sanctuary) [с. 112].

Явно помилковий запис ІпатЛ про вбивство онуки Михайла (Т-155) привів М. Д. до помилкового припущення, що Михайло мав більше ніж одного сина. А далі – посилання на Зотова, і пішла писать губернія!

Так само помилково М. Д. трактував звістку, що Ростислав «пішов до Чернігова» (Т-157). Цю фразу М. Д. помилково зрозумів так, що Ростислав став князем у Чернігові, що зовсім не випливає з тексту. А далі М. Д. розвиває цю свою помилку так, що за правом старшинства князем мав би бути Мстислав Глібович, й оскільки він ним не став, то помер перед 1241 р., і т. д. [с. 114]. Все це нікуди не годиться.

Далі М. Д. написав, що головну роль у боротьбі за Галич почав відігравати Ростислав Михайлович, «і нема сумніву, що в цьому він мав повну підтримку Михайла» (there can be no doubt that in this he had Mikhail's full support) [с. 115]. Цікаво мені, яку підтримку міг надати Михайло, сидячи у хижі на острові під Києвом?

А далі читаю уже чисту фантазію:

Consequently, the boyar Dobroslav Sud'ich assumed the role of prince. In his new capacity he distributed Galician territory to the boyars of Chernigov rather than to the boyars of Galicia, thus strengthening the Ol'govichi faction in southwest Rus' [p. 115].

Отже, роль князя взяв на себе боярин Доброслав Судьїч. У своїй новій посаді він роздав галицьку територію чернігівським боярам, а не галицьким, тим самим зміцнюючи угруповання Ольговичів у південно-західній Русі.

Що за чернігівські бояри? Історія не знає ніяких чернігівських бояр за все 13 ст.! Навіщо було вводити в оману англомовного читача, котрий не володіє першоджерелами?

Далі фантазія М. Д. понеслась crescendo, і от читаємо з приводу коломийської солі: «Доброслав, безсумнівно, постачав значну частину цієї солі до Чернігова» (Dobroslav no doubt diverted much of this salt to Chernigov) [с. 115 – 116]. Те, чого не побачив хроніст – сучасник подій, котрий жив у сусідній області (від Коломиї до Володимира – 260 км), те побачив канадійський професор з віддалі в 740 років та у 7 400 кілометрів.

Далі:

During the years 1240 and 1241, Daniil's control over Galicia was undermined considerably through the anarchy instigated by Dobroslav and Grigory [p. 116].

Упродовж 1240 і 1241 років контроль Данила над Галичиною був значно підірваний через анархію, підбурювану Доброславом і Григорієм.

Фраза кинута мимоходом, про анархію М. Д. не любив говорити, але тут він вільно чи невільно став на точку зору панегіриста Романовичів: його патрони завжди білі та пухнасті, а анархію піднімає хтось інший. Це – цілком помилковий погляд, власне князі цього часу самі були головними промоторами загальної анархії, котра ширилась по всій південній Русі від кінця 12 ст.

Далі лавина помилок продовжує наростати, і читаємо:

It is noteworthy that on this occasion Rostislav sought to regain Bakota rather than Galich. The Ol'govichi had probably derived considerable benefit from Bakota during the period of Dobroslav's rule, especially in view of the economic importance of the salt resources of Kolomyya [p. 116 – 117].

Примітно, що з цього приводу Ростислав прагнув повернути собі Бакоту, а не Галич. Ольговичі, ймовірно, отримали значну вигоду від Бакоти в період правління Доброслава, особливо з огляду на економічне значення соляних ресурсів Коломиї.

Загарбники захоплюють те, що можна захопити, а тільки потім роздивляються, яку вигоду можна отримати від загарбання. Дивно, що ця премудрість лишилась невідомою для М. Д.

З приводу татарських загонів, яким у 1242 році було наказано відшукати Данила, М. Д. розвинув свої попередні фантазії:

No doubt, he concluded his agreement through the envoys sent to him by Baty. The terms accepted by Daniil and the other two princes must have required them not only to swear allegiance and to capitulate to the khan but also to supply troops. Since the Tatar armies had not reached Volyn' in 1239, Daniil, presumably, did not honour his agreement at that time. Two years later, when they came to Volyn', he was in Hungary. Consequently, when Baty returned from Hungary, he sent troops to Kholm to "remind" Daniil of his obligation [p. 121 – 122].

Без сумніву, він [Данило] уклав свою угоду через посланців, надісланих до нього Батиєм. Умови, прийняті Данилом та двома іншими князями, мабуть, вимагали від них не тільки присяги на вірність і капітуляції перед ханом, але й постачання війська. Оскільки в 1239 р. татарські війська не дійшли до Волині, Данило, імовірно, тоді не дотримав своєї угоди. Через два роки, коли татари приїхали на Волинь, він був в Угорщині. Отже, коли Батий повернувся з Угорщини, він відправив війська до Холма, щоб «нагадати» Данилу про його обов’язок.

Як бачимо, розділ про політику Михайла в Галичі вийшов у М. Д. найслабшим і переповненим непотрібними вигадками.

Останній розділ, присвячений загибелі Михайла, М. Д. розпочав із стислого аналізу «розлогих церковних оповідань про мучеництво Михайла» [с. 130 – 131]. М. Д. розглянув тільки літописні варіанти «Сказання про загибель Михайла і Федора», але слушно відзначив, що в них нечисленні факти рясно прикрашені агіографічними топосами (загальними місцями, шаблонами). Тому М. Д. мав рацію, відхиливши ці оповідання і спираючись на Іпатіївський Лаврентіївський літописи та Іоана з Плано Карпіні.

Так само слушно М. Д. зазначив – хоча офіційною причиною страти Михайла була виставлена його відмова виконати обряди, дійсна причина була політичною [с. 133].

Але далі М. Д. все ж таки втягнувся в обговорення – що то був за обряд, і навіть висловив припущення: виконавши обряд, Михайло втратив би обличчя в очах своїх земляків і підпав би під анафему православної церкви [с. 134]. Припущення невдале: про анафему на татарських колаборантів джерела мовчать, а втратити обличчя може демократичний політик 19 – 21 ст., але ніякою мірою не князь із містичною харизмою титулу. Простою мовою, М. Д. переніс у 13 ст. уявлення 20-го століття про те, що личить і що не личить політичному лідеру.

М. Д. слушно виставив такі політичні причини страти Михайла: 1, головна – що він був київським князем в момент нападу татар, отже, найголовнішим на всій Русі; 2, його спроба союзу з угорським королем мабуть була відома татарам; 3, Михайло був останнім із визначних руських князів, хто прибув до Батия, і це зволікання також збуджувало підозру [с. 134 – 135].

При цій нагоді М. Д. дав мотивовану критику погляду А. Насонова, буцімто князь Ярослав Владимирський добивався страти Михайла [с. 135, прим. 13].

Загальний висновок М. Д. з усієї книги: історики недооцінювали політичну вагу Михайла та Ольговичів у 1-й половині 13 ст. [с. 136] – звучить цілком вірно.

Також слушно він сказав, що Чернігівське князівство не було роздробленим (was not decentralized) і зв’язки між його князями не були лише номінальними, як думали раніше [с. 137].

Можна погодитись і з висновком М. Д., що метою Михайла було забезпечити гегемонію Ольговичів над усією (наголос М. Д.) південною та південно-західною Руссю. [с. 138].

Ігнорування політичної активності Ольговичів у 1 пол. 13 ст. – писав М. Д. – є великою помилкою, котра викривляє загальну картину. Ольговичі були не просто складником цієї картини, але одним із найважливіших її елементів [с. 138]

Знищити першість Ольговичі не вдалося ані Всеволодовичам, ані Романовичам – це вдалося тільки татарам, і тим самим вони знищили внутрішнього ворога цих князівських родин. А загибель київського «золотого стола», котрий був символом політичної єдності руських князів, розділила їх і створила політичний вакуум, який був заповнений пізніше литовцями [с. 139].

Ці висновки також безумовно слушні.

В епілозі [с. 140 – 155] М. Д. розглянув історію вшанування князя Михайла як святого з використанням основної маси фактів, котрі стосуються цієї теми. Можна пошкодувати, що М. Д. дав віру пізньому житію Єфросинії Суздальської, але це не вплинуло істотно на виклад. Так чи інакше, М. Д. був першим, хто приділив значну увагу цій темі. А. С. Преображенський та М. І. Жарких писали на цю тему пізніше.

На с. 157 – 161 подано генеалогічні таблиці князів. Із того, що істотно для мене – у Михайла Всеволодовича з’явились міфічні «сини» з генеалогічних книг. Їх не було в таблиці при розглянутій вище статті 1979 року. Таким чином, в плані генеалогії в книзі 1981 р. зроблено великий крок назад – від правильного до неправильного.

На с. 163 – 167 подано хронологічну таблицю основних подій. Я додумався до такої премудрості незалежно від М. Д., і моя таблиця містить більше рядків, та ще деякі коментарі. Менше з тим, слід віддати належну шану М. Д. за такий спосіб подачі матеріалу.

Отже, в цілому книга Мартина Дімніка про князя Михайла Всеволодовича заслуговує на високу оцінку. Попри відзначені вище окремі недоліки автору вдалося намалювати вірний політичний портрет Михайла на тлі історії Русі 1 пол. 13 ст., спростувати деякі помилкові погляди попередників і наголосити на важливій ролі роду Ольговичів у цей час.

Не менше важливо те, що книга була написана простою, легко зрозумілою англійською мовою (читається без жодних проблем) і донесла до англомовного читача велику масу знань з історії Русі. Ані радянська, ані пост-радянська історична наука на таку монографію не спромоглася, не спромоглася навіть перекласти готову книгу Дімніка.

Як наслідок – цю книгу часто згадували в переліках літератури, але ніхто її ніколи не читав, і навіть сам Микола Жарких не поспішав її читати – аж поки москалі не почали стріляти по Києву своїми ракетами і я зрозумів, що далі зволікати не можна. Рахунок моїх зауважень – 25 (40 %) положень М. Д. відзначено як слушні, 38 (60 %) – як помилкові чи сумнівні. Звичайно, я приділяв більше уваги тому, що мені не сподобалось, проминаючи без зауважень переважну частину тих місць, з якими можна погодитись.

На наш час, після написання моєї роботи, вважаю, що книга М. Д. застаріла і залишається фактом історіографії. Але цю історіографію ще хтось має написати.