«Чернігівська династія» (2003 р.)

Микола Жарких

Dimnik M. , 1146 – 1246. – Cambridge University Press, 2003. – 437 p.

Через 22 роки після розглянутої вище книги М. Д. знову звернувся до історії Чернігівського князівства. Ця книга є другою частиною його роботи (перша, надрукована в 1994 р., присвячена чернігівській династії 1054 – 1146 рр.).

Книга поділена на 4 розділи, присвячені 3 – 6-у поколінням династії. Тому мене цікавлять власне 3-й розділ (5-е покоління, 1201 – 1223 рр.) та 6-й розділ (6-е покоління, 1223 – 1246 рр.). Оскільки можна сподіватись, що погляди автора в значній частині лежатимуть в руслі його поглядів 1981 року, я буду намагатись відшукати нові моменти в них.

Передмова містить огляд джерел. М. Д. помилково думав що весна в літописах починалась 8 березня, літо – 9 червня, осінь – 10 вересня, а зима – 9 грудня [с. 16].

М. Д. слушно дав високу оцінку перекладу Галицько-Волинського літопису, зробленого Л. Є. Махновцем [с. 16].

В числі використаних джерел знову бачимо Густинський літопис, Татищева, Любецький синодик (власне Зотова) та Житіє Єфросинії Суздальської [с. 17 – 19]. Тут ніякого поліпшення не видно.

На відміну від книги 1981 р., ту М. Д. прийняв хронологічний стиль викладу, імітуючи стиль давніх літописів [с. 20]. Це – деяке поліпшення, бо про одну подію говориться в одному місці.

Далі на с. 24 – 31 подана хронологічна таблиця основних подій, подібна до такої ж з 1981 року.

На с. 2 – 3 знову повторена висока оцінка книги Р. В. Зотова. В цьому ніякого поліпшення немає.

Заслуги радянських істориків М. Д. слушно оцінив у таких словах:

Soviet academics generally belittled the history of Chernigov […] Their failure to produce a monograph on Chernigov during the course of some seventy years shows how little importance they attached to the dynasty [p. 3].

Радянські вчені взагалі применшували історію Чернігова […] Їх нездатність створити монографію про Чернігів протягом якихось сімдесяти років показує, як мало значення вони надавали династії.

Що ж, котюзі – по заслузі. Я висловив подібну оцінку, хоча і в менш академічній формі.

Із числа радянських дослідників М. Д. згадав А. Насонова та О. Зайцева (але не В. Мавродіна!) [с. 3]. Їх я теж прочитав та оцінив – отже, не упустив нічого істотного.

Мета книги сформульована так:

The main purpose of this book is to examine the achievements and failures of the princes of Chernigov in order to put them into their proper place in the political history of Rus’ [p. 4].

Основна мета цієї книги – розглянути досягнення та невдачі чернігівських князів, щоб поставити їх на належне місце в політичній історії Русі.

Ця задача, як видно з огляду історіографії, залишалась актуальною і в 2003 році.

Оскільки я почав свою історію від 1198 року, від смерті князя Ярослава Всеволодовича, мені цікаво подивитись, як М. Д. висвітлив історію чернігівських князів наприкінці 12 – на початку 13 ст. В кінці 2-го розділу маємо окремі підрозділи «Ігор – старшим князем» [с. 232 – 237] та «Смерть Ігоря» [с. 237 – 240].

З нагоди вокняжіння Ігоря в Чернігові (Т-2) М. Д. слушно зауважив, що це був перший і єдиний випадок, коли князь молодшої гілки став главою всього роду, і це свідчило про солідарність і дисципліну роду [с. 232].

А хто ж став княжити у Новгороді-Сіверському? М. Д. помилково припустив, що це був Володимир Святославич як старший князь наступного покоління старшої гілки [с. 233]. В записі про його смерть (Т-3) він чітко названий чернігівським князем, а от князем новгородським чи сіверським його ніхто не називав. Хоч як мало ми знаємо про цього Володимира, а й те не вдається звести до якоїсь зрозумілої біограми. Навіть мені це не вдалося, а Дімніку – й поготів.

Далі М. Д. запустився в непотрібні фантазії і написав, що Ігор мав підтвердити союзи, укладені Ярославом із Романом Волинським, Всеволодом Владимирським, смоленськими Ростиславичами та донецькими половцями [с. 234]. Джерела нічого не знають про ці міфічні «підтвердження», але М. Д. сміливо написав: «безсумнівно» (undoubtedly). Сама практика таких підтверджень належить до політики сучасних транс-персональних держав, коли при зміні влади в державі вона (типово) підтверджує зовнішньополітичні зобов’язання попередньої влади. Цю сучасну систему М. Д. анахроністично переніс у 13 ст.

З нагоди смерті галицького князя Володимира Ярославича М. Д. зауважив, що обидві гілки Ольговичів мали шлюбні зв’язки з ним [с. 235 – 236]. Якщо про шлюб Ігоря Святославича із сестрою Володимира ми знаємо, то шлюб самого Володимира із міфічною Болеславою – дочкою Святослава Всеволодовича є непотрібною фантазією. Джерела не знають ніякої Болеслави, і посилання на Баумгартена не можуть цьому допомогти. Генеалогічна праця 1930-х років не є історичним джерелом. Дивно, що М. Д. цього не знав.

Так само помилково М. Д. залічив старшу гілку Ольговичів до числа законних претендентів на галицьку спадщину [с. 236]. Навіть якби цей міфічний «шлюб із Болеславою» існував, то це не давало родичам жінки ніяких прав на спадщину по зятю, а тільки давало право синам Володимира на Чернігів (право спадку по кужелю).

З нагоди смерті Володимира Святославича (Т-3) М. Д. зазначив послідовність старшинства його братів: Олег, Всеволод, Гліб, Мстислав [с. 237]. Я незалежно прийшов до такої самої послідовності, тому можу підтвердити, що в цьому М. Д. мав рацію.

Без будь-якої потреби М. Д. фантазував, що Володимир був похований у церкві Благовіщення, а Ігор – у Спаському соборі в Чернігові [с. 237 – 238]. Краще було би сказати, що джерела нічого не знають про місця їх поховання, або й взагалі промовчати. Так само не варто було фантазувати, що «всі сини Ігоря, здається, народились у Путивлі» [с. 238] – це знову імітація знання про те, чого не знали сучасники Ігоря.

Отже, розділи, присвячені Ігорю Святославичу, виконані слабо і тільки баламутять наше уявлення про цього князя і цей час.

Тепер я переходжу до 3-го розділу, присвяченого 5-у поколінню чернігівської династії (1201 – 1223 рр.). Назва першого підрозділу – «Правління Олега Святославича в Чернігові» – наводить читача на помилкову думку, буцімто ми щось знаємо про це правління. А ми – як той старорежимний філософ – знаємо тільки те, що нічого про це не знаємо.

Ми не знаємо навіть, коли Олег став чернігівським князем. Чи справді це було в 1201 р., як припускав М. Д.? Імовірно, але тільки імовірно, не напевно.

Далі М. Д. упевнено пише, що Олег змінив політику і пристав до походу Рюрика Ростиславича на Галич (Т-5). Але наші джерела не знають на цьому місці ніякого Олега, тільки Ольговичів! Отже, маємо невелике, але цілком виразне викривлення історії. І далі, при викладі походу Романа на Київ (Т-6 – Т-7), М. Д. так само систематично і так само помилково заміняв Ольговичів на Олега, створюючи ілюзію, буцімто ми щось знаємо про останнього.

Також зовсім не бачу потреби залучати Никонівський літопис і Татищева для «обгрунтування» цілком неймовірного припущення, буцімто Роман запитував у Всеволода Владимирського дозволу напасти на Рюрика і отримав його згоду [с. 242].

Це було неможливо уже з чисто технічних причин: гіпотетичний посол Романа до Всеволода мав подолати 1370 км (Володимир – Київ – Чернігів – Москва – Владимир на Клязьмі) і потім подолати стільки ж на зворотньому шляху, разом 2740 км. Це рівно 90 днів, припускаючи, що Всеволод дав свою відповідь через 5 хвилин після приїзду посла і той негайно поїхав назад. Отримавши дозвіл, Роман мав зібрати свої війська (+ 2 тижні) і пройти 440 км від Володимира до Києва (ще до 2 тижнів). За ці 4 місяці Рюрик з Ольговичами устигли би сходити на Волинь не один, а три рази!

Також М. Д. дав повну віру придворному панегіристу Всеволода, який був записав, що «Всеволод [Владимирський] і Роман посадили у Києві Інгвара Ярославича» (Т-8) [с. 242] – як я уже зазначив вище, помилково.

На с. 243 – 246 М. Д. досить докладно розібрав подробиці нападу на Київ у 1203 році (Т-9). При цій нагоді М. Д. припустив, що Рюрик не мав наміру захоплювати Київ і тому призначив князем Всеволода Чермного [с. 246]. Посилання на записи Н4Л [ПСРЛ, 1915 г., т. 4, ч. 1, вып. 1, с. 180 ] та Н5Л [ПСРЛ, 1917 г., т. 4, ч. 2, вып. 1, с. 180] мене не переконує. Н4Л, як було показано вище, не мала ніяких незалежних джерел інформації по нашій темі, і даний запис, безумовно, є результатом скорочення відомих нам більш розлогих текстів. Запис Н5Л цілком повторює Н4Л і не може розглядатись як незалежне джерело. Нарешті, все, що ми знаємо про політику Рюрика, можна звести до одного простого мотиву – за будь-яку ціну стати київським князем. Припущення М. Д. нестійне.

Цікаво відзначити, що уже Дж. Фенел відкинув цей запис Н4Л як помилковий [Феннел Д. : 1200 – 1304 гг. – М.: 1989 г., прим. 28 на с. 79], й М. Д. знав і послався на цю думку, але вона його не переконала. Отже, не всі правильні думки, висловлені в історіографії, були сприйняті нашим автором.

М. Д. нещасливо поєднав запис про переможну битву з литвою (Т-13) із записом про смерть Олега та його сина (Т-14) і думав, що останні загинули в битві, і без жодної потреби вигадав ще одну битву із литвою, у якій власне і загинув Олег [с. 249]. Ясна річ, такого жодною мірою не могло бути. По-перше, з литвою билися Ольговичі, про персональну участь Олега літопис мовчить. По-друге, запис СимЛ про смерть Олега поставлено під наступним, 6712 роком, і він відділений від запису про битву під 6711 роком ще кількома іншими записами. «Друга битва» – вигадка чистої води, котра з’явилась через вісімсот років після самих подій. Ця елюкубрація М. Д. нестійна. Як бачимо, слава Р. В. Зотова не дає покою і сучасним авторам, котрі намагаються його перевершити.

Наступний підрозділ має назву «Всеволод Чермний укладає договір із Мстиславом Смоленським».

Починається він із непотрібної фантазії М. Д., що Всеволод після смерті Олега зайняв його володіння, включно з тими володіннями, котрі Олег був зайняв після смерті Володимира [с. 249]. Це – не просто фантазія (бо про всі ці «володіння» ми не знаємо рівнесенько нічого), а саме непотрібна фантазія (бо вона нічого не пояснює).

Як водиться, одна помилка має наслідком наступну помилку:

Thus, with the extinction of the lines of his two elder brothers, Vsevolod’s family became the senior line of the senior branch and, because of its territorial acquisitions, the most powerful [p. 249].

Таким чином, із згасанням родів двох його старших братів, родина Всеволода стала старшою лінією старшої гілки, а через її територіальні надбання – наймогутнішою.

Як раніше Олега, так тепер Всеволода Чермного М. Д. змусив «підтверджувати» договори із Всеволодом Владимирським, Романом Галицьким, київським князем Ростиславом Рюриковичем, полоцькими князями і половцями [с. 250].

Далі М. Д. написав, що Мстислав Смоленський надіслав свого єпископа до Владимира, де останній був присутнім при смерті й похованні княгині Марії (жінки Всеволода). М. Д. припустив, що цей візит мав і політичну вагу, що Мстислав просив дозволу Всеволода Владимирського на укладання договору із Всеволодом Чермним. І зробив несподіваний висновок: «укладаючи договір, ці двоє у певний спосіб конспірували проти Всеволода Владимирського» (in concluding their pact, the two conspired against the prince of Suzdalia in some way) [с. 250]. Що це за конспірація, у якій конспіратори просять дозволу у того, на кого вони змовляються – я збагнути не можу. Просто нісенітниця якась.

Але й на цьому не кінець! Далі читаємо:

In allegedly concurring with Mstislav, Vsevolod Chermnyy demonstrated a hostile inclination towards the policy of his namesake in Suzdalia [p. 251].

Імітуючи змагання із Мстиславом, Всеволод Чермний продемонстрував своє вороже ставлення до політики свого тезки в Суздальщині.

Цієї ахінеї я вже зовсім не розумію.

Весь цей підрозділ випав у М. Д. зовсім нещасливо.

Наступний підрозділ має назву «Невдала спроба Всеволода Чермного і Рюрика захопити Галич». З нагоди загибелі Романа Галицького М. Д. слушно зауважив, що Данило не мав спадкових прав на Галич, але міг сподіватись сісти на трон його батька. Однак це право не стримало його суперників [с. 251].

У підсумку невдалого походу (Т-19 – Т-21) «Рюрик розплатився зі Всеволодом, давши йому Білгород. Всеволод, у свою чергу, передав його своєму братові Глібу» [с. 252]. Але в літописі Білгород отримав не особисто Всеволод, а Ольговичі (Т-23); яку роль при цьому грав (якщо грав) Всеволод – літописець не знав. Такий виклад трохи деформує уявлення про предмет.

Наступний підрозділ має назву «Ігоровичі захоплюють Галич». Тут варто звернути увагу на дотепне припущення М. Д.: Володимир Ігорович, викрадаючись із табору таємно, щоб зайняти Галич, діяв усупереч планам коаліції Ольговичів [с. 255]. М. Д. думав, що Всеволод Чермний збирався віддати Галич своєму синові. Таке припущення подобається мені менше – Всеволод на той час не мав дорослих синів.

А от подальше припущення здається уже зовсім неймовірним:

Vsevolod probably administered the vacated towns of the Igorevichi. This consideration undoubtedly made him more amenable to Vladimir’s usurpation of Galich even though the latter had frustrated his plan for the town [p. 255].

Всеволод, ймовірно, керував містами, які були полишені Ігоровичами. Ця обставина, безсумнівно, зробило його більш податливим на узурпацію Галича Володимиром, хоча останній зірвав його план щодо міста.

Наступний підрозділ має назву «Всеволод Чермний виганяє Рюрика з Києва». Тут М. Д. мав рацію, написавши, що захоплення Києва не планувалось на з’їзді Ольговичів, і Всеволод вдався до такого кроку після неудачі з Галичем [с. 256].

Але важко погодитись із тим, як М. Д. реконструював наміри Всеволода щодо Переяславля: Всеволод побоювався, що галичани знову запросять Ярослава Всеволодовича до себе, і тоді Ігоровичі повернуться до своїх міст, і тоді Всеволоду доведеться відмовитись від свого управління в цих містах [с. 257].

Далі М. Д. упевнено, але безпідставно написав, що Гліб став княжити в Чернігові після переходу Всеволода до Києва, а Переяслав належало би віддати наступному за старшинство брату Мстиславу; однак Всеволод віддав його своєму синові Михайлу [с. 257]. Прив’язування звістки Т-27 саме до Михайла переїхало сюди без зміни з книги 1981 р.

Я погоджуюсь із оцінкою М. Д., що в цей момент Всеволод мав владу навіть більшу, ніж його батько [с. 257]. Але треба пам’ятати, що частина земель, зарахованих М. Д. до його володінь, були не під його прямою владою, а під владою інших князів – його родичів та / або союзників.

Наступний підрозділ має назву «Боротьба за Київ та Володимир». Тут слушним мені здається спостереження М. Д.: коли Володимир Ігорович передав столицю Волині своєму брату Святославу, він дбав не про збільшення своєї особистої влади, але про збільшення влади роду Ігоровичів [с. 258].

Коли ми читаємо у М. Д., що Конрад Мазовецький, брат Лешка Краківського, оженився із Агафією – дочкою князя Святослава Ігоровича [с. 259] – слід пам’ятати, що текст хроніки Романовичів у цьому місці дуже плутаний. Вадим Аристов запропонував цілих п’ять варіантів його тлумачення [ГВЛТ, с. 123 – 126], і досить складно вирішити, хто з ким оженився.

Наступний підрозділ має назву «Всеволод Чермний удруге втрачає Київ». Всеволод Владимирський, на думку М. Д., не мав наміру виганяти Всеволода Чермного з Києва, тільки напасти на Чернігів і відновити свою владу над Переяславлем [с. 260]. Чи справді така обмежена війна була можливою – нам не судилось знати через зміну мети походу.

Причина зміни наміру Всеволода Владимирського подана у М. Д. помилково:

The chroniclers are unanimous in stating that Vsevolod convinced himself that the princes of Ryazan’ had formed a pact with the Ol’govichi. If he was correct, as was likely the case, the alliance reveals that despite the general absence of chronicle references to contacts between Chernigov and Ryazan’, these existed [p. 261].

Літописці одностайні в тому, що Всеволод переконався: рязанські князі уклали договір з Ольговичами. Якщо він був правий (це виглядає ймовірним), альянс показує, що незважаючи на загальну відсутність літописних згадок про контакти Чернігова і Рязані, вони таки існували.

Літописець самого Всеволода Владимирського чітко назвав донос рязанських князів – наклепом, і від нього це перейшло в наступні літописи, котрі не мали незалежної інформації про події. Максимум – можна мати сумнів, чи це формулювання склалося прямо під час походу, чи може трохи пізніше (скажімо, після смерті Всеволода й амністії для рязанських князів в 1212 році).

Розвиваючи тему рязансько-чернігівської змови, М. Д. згадав про невідому на ім’я сестру Всеволода Чермного, котра була дружиною князя Романа Рязанського. Джерела? – Авжеж, є посилання на Баумгартена (20 ст.) і Зотова (19 ст.) [с. 251]. Думаю, ця пізня фантазія зовсім не потрібна.

Так само не бачу потреби іменувати (на підставі Татищева) Вірою дочку Всеволода Чермного, дружину Кир Михайла Пронського [с. 262]. Ми системно не знаємо імен давньоруських княгинь, пізні вигадки на цю тему треба відкидати.

І далі М. Д. написав, що Рюрик у своєму Овручі таємно готувався вигнати Всеволода з Києва, і коли половці підтягнулися – він і зробив це. Джерелом цих подробиць знову виступає Татищев [с. 262], отже, їх треба відкинути як здогади пізнього коментатора.

Бачимо, що розглянутий підрозділ вийшов невдалим, наповненим зайвими вигадками.

Наступний підрозділ має назву «Боротьба за Галич». З нагоди втечі Володимира Ігоровича до Путивля (Т-35) М. Д. задався запитанням: а чому не до Новгорода-Сіверського? На думку М. Д., останнє місто зайняв хтось із князів старшої лінії, мабуть Мстислав [с. 263 – 264]. Я ж думаю простіше: хроніст Романовичів слабо орієнтувався в географії Чернігівщини, і для нього «Путивль» був синонімом виразу «кудись до себе».

Один абзац М. Д. присвятив правлінню в Галичі Ростислава Рюриковича (Т-46), знову з використанням Татищева [с. 264]. Отже, і це треба піддати ревізії.

Вигнання Ростислава з Галича (Т-50) М. Д. пов’язував зі смертю Рюрика в Києві восени 1208 року (!). Після цього Роман і Святослав поділили Галичину, а Володимир Ігорович дивився на це з Путивля [с. 264]. Останнє прямо суперечить запису Т-49.

Помилкову дату смерті Рюрика – 1208 рік – М. Д. вичитав у Типографському літописі кін. 15 ст. [ПСРЛ, 1921 г., т. 24, с. 85], звідки вона перейшла до Піскарьовського літописця, закінченого в 1615 році [ПСРЛ, 1978 г., т. 34, с. 81]. Залежність звісток Піскарьовського літописця за поч. 13 ст. від Типографського очевидна при найповерховішому порівнянні. Типографський літопис, у свою чергу, подає події поч. 13 ст. у сильному скороченні, і от при цьому скороченні, слід думати, і виникла помилкова дата. Те, що М. Д. не приділив 10 хвилин отакому джерелознавчому аналізу, як це зробив я, дає погане свідоцтво про його метод.

«Точну дату» цієї помилкової «смерті» – осінь 1208 р. – М. Д. прив’язав до вокняжіння Ростислава 4 вересня 1208 року [с. 265]. Цю останню дату подає тільки пізній Никонівський літопис і то відносить її до 6718 = 1210 року. Якщо вже брати дату цього літопису, то треба брати її цілком, а не відділяти те, що здається корисним, від того, що суперечить погляду автора. Маємо ще одну методичну помилку М. Д.

З нагоди нового вокняжіння Всеволода Чермного в Києві (Т-54) М. Д. знову запустився у непотрібні фантазії: Всеволод, мовляв, віддав Чернігів Глібу, а Новгород-Сіверський – Мстиславу [с. 265]. Знову повторю: сучасники подій про це нічого не знали.

І про цей підрозділ можу повторити – невдалий, багато вигадок.

Наступний підрозділ має назву «Всеволод Чермний зміцнює свою владу в Києві». М. Д. дав повну віру панегіристу Всеволода Владимирського, який записав, що Ольговичі «цілком підкорились» Всеволоду (Т-52). Умови миру, які літопис не подав, на думку М. Д., полягали у відмові Ольговичів від Переяславля Руського та у розриві союзу із рязанськими князями. Також М. Д. думав, що цим договором була усунута загроза для Ольговичів з боку смоленських Ростиславичів [с. 267 – 268].

Це – чисті припущення, і М. Д. сам зазначив, що Дж. Фенел мав про цей договір інші думки [с. 268, прим. 99]. А саме, Д. Ф. ані не згадав про Переяславль, натомість думав, що Всеволод Чермний отримав дозвіл Всеволода Владимирського на вигнання Рюрика з Києва [Феннел Д. Кризис…, с. 71 – 72].

Звичайно, можуть бути і ще якісь припущення щодо цього договору. Я дивлюсь на речі простіше і тримають джерел. Першою умовою договору було звільнення рязанських княгинь (Т-53), другою – шлюб Юрія Всеволодовича із дочкою Чермного (Т-56). Все, що понад те – вважаю непотрібними вигадками.

Далі майже ⅔ сторінки [с. 268 – 269] присвячені запозиченим із Татищева вигаданим подробицям цього останнього шлюбу. М. Д. навіть змушений був виправляти Татищева, замінивши його Рюрика Ольговича на свого Гліба Святославича! Наступні ½ сторінки присвячені «аналізу» вигадок Татищева. Отак і наповнюється поступово книга на 437 сторінок.

На с. 270 виринають одразу три сестри Данила та Василька – дочки Романа Мстиславича від його першого шлюбу: «Неужели не признали? Здравствуй, папа, вот и мы!». Джерело? – Авжеж, Баумгартен! Цих самозваних «дочок» безумовно треба відкинути.

При цьому звістку про прихильність Всеволода Чермного до синів Романа (Т-55) М. Д. вважав завершенням якогось не збереженого оповідання («remark has the appearance of a coda»), здогадно – про шлюб Михайла Всеволодовича із дочкою Романа [с. 270]. Якщо так, то бачимо прихильність Всеволода до дочки Романа, а в чому полягала його прихильність до синів?

І далі цю дочку Романа М. Д. обгородив «джерелами»: Зотовим, Татищевим та Житієм св. Єфросинії. Все це треба відкинути.

Цей підрозділ також важко назвати вдалим.

Наступний підрозділ має назву «Шибеники» (The hangings). Викладаючи агітаційну промову Владислава Кормильчича перед Перемишлем, М. Д. трохи передав куті меду, написавши, що серед звинувачень на адресу Ігоровичів була «роздача їхніх маєтків зайдам із чернігівських земель» (giving their patrimonies to outsiders from the Chernigov lands) [с. 270]. Оце «чернігівське» походження нових власників – зайве, хроніст Романовичів знав тільки про «пришельців». А з Угорщини чи з Волині пришельців не бувало?

Думаю також, що М. Д. помилився, втягнувши до свого викладу пізню вигадку Никонівського літопису про намір отруїти князя Романа Ігоровича [с. 271].

М. Д. слушно вважав 500 вбитих бояр перебільшенням, але даремно повторив, що Ігоровичі заміняли неугодних бояр на чернігівських дружинників [с. 271].

М. Д. дуже дотепно розібрав наміри різних учасників коаліції проти Ігоровичів – вони взяли участь у війні із зовсім різних міркувань [с. 272].

Зазначивши наявну розбіжність думок щодо датування цієї війни, М. Д. слушно зупинився на 1211 році [прим. 116 на с. 272 – 273].

Далі М. Д. розглянув, що за князь Ростислав згаданий серед страчених (Т-62) [с. 273 – 275]. Покликання на Густинський літопис, що всі троє були Ігоровичі – не слушне. Це – ніяке не додаткове джерело, тільки здогад пізнього літописця, котрому (так само як і нам) було цікаво – що за Ростислав.

Пояснення самого М. Д. здається мені натягнутим. Слова Всеволода Чермного про двох страчених братів (Т-64) він пояснив так, що власне тільки Роман і Святослав йому присягали (цілували хрест), а Ростислав був, мовляв, ще дуже молодим, і за нього присягав його батько.

Якщо Ростислав – син Ігоря Святославича, то йому на цей час було не менше 10 років. Може й справді молодий для присяги, але як в такому випадку міг його давно померлий батько присягати за свого сина? А якщо Ростислав – не син Ігоря, то хто ж його батько? М. Д. припускав, що ним був Роман Ігорович [с. 275]. Думаю, ця елюкубрація М. Д. тільки гірше заплутує справу. (До того ж виходило би, що повісили хлопця-підлітка чи взагалі дитину. В це можна повірити, коли йдеться про російських воєнних злочинців зразка 2022 року, але тяжко знайти щось подібне в попередні часи. Хіба що «» стратили в 1614 році у віці трьох років, але це знову Москва, для якої моральні норми не писані…)

Як епілог цієї історії М. Д. повторив ще раз свою улюблену думку: після загибелі Ігоровичів Всеволод Чермний зайняв їх чернігівські володіння [с. 276]. Сучасники нічого не знали про ці володіння, ніже про їх перехід до Всеволода…

І цей підрозділ містить багато спірного і суперечливого. Не лінуюсь ставити оцінки окремим підрозділам, бо колись-то дійде до оцінки книги в цілому…

Наступний підрозділ має назву «Реванш і смерть Всеволода Чермного». Спроба М. Д. пояснити – чому загибель Ігоровичів окошилась на смоленських Ростиславичах (Т-64) знову вийшла дуже натягнутою. Вона грунтується на тому, що у війні 1212 р. Інгвар Ярославич Луцький виступив на боці Ростиславичів, отже, існував певний зв’язок між Мономаховичами смоленськими та волинськими, і останні могли запрошувати Ростиславичів до спілки проти Ігоровичів [с. 277].

Тут слід сказати, що повести боротьбу проти Ігоровичів (щоб вигнати їх, як то традиційно робилось) – це одне, а от стратити князів – то щось зовсім інше. Я не вірю, щоб 10..11-літній Данило відігравав якусь роль в подіях, але може бути, що Волинь якось брала в ній участь (хтось же схопив Романа у волинському Шумську?). Але до Ростиславичів звідси так само далеко, як і без такої штучної побудови.

В основному війна 1212 року, як і багато інших епізодів – викладена у М. Д. правильно, і я не зупиняюсь спеціально на цьому, зосереджуючись на дискусійних моментах. Про це слід пам’ятати, щоб не склалось невірне враження, що вся книга М. Д. складається виключно з помилок. Але деякі моменти цієї війни у висвітленні М. Д. все ж викликають заперечення.

Так, розглядаючи звістку МЗ1492-45 про утечу Всеволода із братією, М. Д. спробував подивитись, хто ж міг бути отими братами. М. Д. зобов’язав Гліба залишитись у Чернігові, а при Всеволоді могли бути його брат Мстислав і його син Михайло [с. 279]. Але ж син не входить у поняття брати, а братія – множина, більше одного брата. Хіба би розуміти цей вираз як «усі родичі»?

Далі М. Д. здогадувався, що Всеволод помер саме у Чернігові і саме під час його облоги, і ця смерть зумовила укладання перемир’я між ворогами [с. 279]. Все це може бути, але тільки – може бути (а може й не бути).

Про нетривале київське княжіння Інгвара Ярославича (Т-68) М. Д. написав так:

The Rostislavichi evidently enthroned Ingvar’ before pursuing Vsevolod to Chernigov. His appointment confirms that, at that point, Mstislav had no intention of occupying Kiev. Presumably, Ingvar’ was selected to serve as the caretaker prince, so to speak, until Vsevolod returned. He was chosen for two reasons: he was the most senior of the Monomashichi present and his father had ruled Kiev. After Vsevolod Chermnyy died, however, Ingvar’s status as caretaker prince ceased because the throne became vacant. Taking advantage of the opportunity that presented itself, the Rostislavichi forced Ingvar’ to return to Lutsk and gave Kiev to their senior prince, Mstislav [p. 279 – 280].

Ростиславичі, очевидно, посадили Інгвара на престол перед тим, як переслідувати Всеволода до Чернігова. Його призначення підтверджує, що на той момент Мстислав не мав наміру займати Київ. Імовірно, Інгвар був обраний як князь-місцеблюститель, так би мовити, до повернення Всеволода. Його обрали з двох причин: він був найстаршим серед нинішніх Мономашичів і його батько правив Києвом. Однак після смерті Всеволода Чермного статус Інгвара як наглядача припинився, оскільки трон став вакантним. Скориставшись нагодою, що випала, Ростиславичі змусили Інгвара повернутися до Луцька і віддали Київ своєму старшому князю Мстиславу.

Я спеціально навів цю довгу цитату, щоб читачі спробували самостійно дійти в ній глузду. Що значить «до повернення Всеволода»? Виходить, Ростиславичі підняли велику війну, щоб в результаті повернути київський стіл тому, проти кого вони воювали? Хіба би припустити на виділеному мною місці механічну описку М. Д. і поставити там Мстислава Романовича замість Всеволода?

Уважне читання тексту створює проблеми для читача, тоді як поверхове – рятує від проблем.

З приводу смерті Всеволода Чермного М. Д. помилково зреферував джерела, написавши, що «літописи відзначають його смерть після прибуття до Чернігова» [с. 280]. Нічого такого в літописі нема, є тільки звістка, що Всеволод виїхав з Києва до Чернігова. Це слід розуміти – «в напрямку Чернігова», кудись на північний схід. Але чи доїхав він до Чернігова – не сказано. Також М. Д. додав вигадки власного виробництва – можливо, Всеволод отримав смертельну рану під час облоги Чернігова і був похований у Спаському соборі. Таким «подробицям» місце в історичному романі, але не в науці.

Отже, основний недолік цього вдалого загалом підрозділу – в кількох зайвих вигадках.

Наступний підрозділ має назву «Оцінка правління Всеволода». Можна погодитись із М. Д. в тому, що Всеволод був одним із найуспішніших старших князів своєї династії [с. 280].

Брак конкретних даних про Всеволода М. Д. надолужував «даними» Зотова та міркуваннями про «літопис Всеволода», який «безсумнівно» існував і навіть мав містити некролог Всеволода, план якого навів М. Д. [с. 281]. Все це – зайве.

«Якби його літопис до нас дійшов, ми б дізнались назві побудованих ним церков» – написав М. Д. [с. 281]. – «Якби», відповіли в такий ситуації спартанці, лаконізм яких увійшов у приповідки.

Далі М. Д. упевнено, але безпідставно написав, що київська будівельна артіль в 1211 р. з наказу Всеволода перейшла до Чернігова, де між 1211 і 1214 роками збудувала [с. 281 – 282]. Цю церкву я сам бачив (не знаю, як вона нині, під вогнем російських воєнних злочинців, та й оборона Чернігова продовжується). Але знаю, що нема й не може бути ніяких підстав датувати її з точністю до одного року, хіба з точністю до кількох десятиліть: від кінця 12 ст. до 1239 року.

До будівель цієї артілі М. Д. зарахував погано збережену муровану церкву біля Спаського собору, якісь залишки біля церкви св. Катерини та собор в монастирі біля Новгорода-Сіверського [с. 282 – 285]. Враховуючи, з одного боку, швидку зміну князів у Чернігові, а з другого – повну відсутність вузьких конкретних дат будівель, будь-які розмови на кшталт «оцей князь побудував оцю церкву» я вважаю безпредметними.

М. Д. вірно зазначив, що спроба опанувати Галичину була найбільшим успіхом Всеволода, а неудача в цій справі – його найбільшим провалом [с. 285].

Але щодо влади в Києві М. Д. без потреби припустив, нібито Всеволод уклав договір із Мстиславом Смоленським, згідно з яким Мстислав мав погодитись на правління Всеволода в Києві в обмін на перехід Києва до Мстислава після смерті Всеволода [с. 286]. Навіщо тоді була вся війна 1212 року?

М. Д. влучно зауважив, що Всеволод був типовим представником тієї жменьки старших князів, котрі брали владу над Києвом в імені своїх династій [с. 286]. Звинувачення Всеволода у підступності М. Д. відкинув [с. 287] – на тлі таких своїх сучасників, як Роман Галицький чи Всеволод Владимирський, Чермний справді виглядав не тільки білішим, але й пухнастішим.

Думаю, із поданої у М. Д. загальної характеристики Всеволода значна частина може увійти до енциклопедій.

Наступний підрозділ має назву «Період застою» (A time of temporizing).

Розповідаючи про Липицьку битву 1216 р. і її значення для Ольговичів, М. Д. даремно дав віру С1ЛСІ (Соф-7 – Соф-8) із похвальбою щодо розподілу влади в усій Русі. Ну, ми теж є сучасниками такого діяча, котрий хвалився узяти Київ за два дні…

Торкнувшись боротьби Мстислава Мстиславича за Галич, М. Д. записав, що Мстислав користувався підтримкою всіх князів Русі та Чернігова (Т-75) [с. 290]. Повторю свою думку: ця фраза стосувалась походу на Калку і потрапила в ІпатЛ не на своє місце.

Із цих двох помилок М. Д. зробив висновок (само собою, також помилковий), що співробітництво Гліба й Ольговичів із Мстиславом суперечило планам Юрія Всеволодовича щодо поділу Русі [с. 290].

Коментуючи звістку про напад литви (Т-77), М. Д. слушно припустив, що це стосувалось правого берега Дніпра (я теж так припустив незалежно від М. Д.), але помилково вважав цей запис слідом міфічного «літопису Ольговичів», який буцімто мав мету прославити Мстислава [с. 290 – 291].

У дослідників літописів часто так буває – якщо в літописі згадано якесь мізерне містечко, село чи просто хутір, цей запис оголошується запозиченням із літопису того хутора. Жодного такого місцевого літопису ми не маємо, і віра в їх існування – це помилкова парадигма мислення дослідників.

Маємо в цьому підрозділі і «дані» Зотова [с. 291]. Підрозділ як підрозділ, не гірший, але й не ліпший за уже розглянуті.

Наступний підрозділ має назву «Мстислав Святославич – старшим князем». «Він прославився тим, – почав М. Д., – що став жертвою татарського списа» [с. 291]. Не знаю, чи М. Д. читав «Былое и думы» О. І. Герцена, але в останнього також згадані «генерали, уславлені отриманими над ними перемогами»!

Розповідаючи про похід Мстислава Удатного на Галич (Т-78), М. Д. в черговий раз послався на Татищева, котрий з віддалі 500 років наказав Мстиславу Глібовичу допомагати в цій справі. Додатково М. Д. послався на попередній «факт» допомоги Удатному з боку Ольговичів [с. 291]. Знову бачимо, як одна помилка тягне за собою наступні.

В оповідання ІпатЛ про битву на Калці М. Д. знову побачив міфічне «чернігівське джерело» [с. 292].

Незрозуміле означення Мстислава Святославича як князя козельського і чернігівського (Т-82) не викликало ніякої підозри у М. Д., і він навіть запустився у міркування – яка частина землі вятичів якому Ольговичу належала. Ці міркування безпідставні, а твердження, буцімто Бринь належала до Всеволода Чермного – прямо помилкове [с. 292 – 293]. Бринь згадана в літописі (Т-101) цілком припадково, оскільки там Михайла Всеволодовича заскочила вість про його покликання до Новгорода. Максимум, що з цього можна витягнути – що Михайло в цей час об’їжджав свої землі. Невідомо навіть, чи був там на Брині якісь населений пункт, не те що «спадкове володіння».

М. Д. надав великого значення тому, що в 1223 році Михайло Всеволодович був названий другим після Мстислава Святославича. З цього М. Д. вивів, що Михайло був старшим князем у наступному поколінні і кандидатом на чернігівський стіл. Тому М. Д. наказав померти усім синам Ярослава Всеволодовича й усім синам Ігоря Святославича й усім синам Володимира та Олега Святославичів. Одним абзацем М. Д. видалив їх усіх, аби не плутались під ногами і не заважали Михайлу Всеволодовичу бути законним спадкоємцем за правом старшинства. І, як то вже повелось, М. Д. наказав Михайлу бути князем у Новгороді-Сіверському [с. 293].

Всі ці вигадки вважаю зайвими і безпідставними. Можливості, що ім’я Михайла було додане у перелік князів пізніше, з огляду на його посмертну славу, М. Д. не розглядав.

Наступний підрозділ має назву «Битва на Калці». Ніякого здивування з приводу абсурдності вчинку руських князів М. Д. не висловив [с. 292] – так, неначе допомагати своїм систематичним ворогам було найприроднішою річчю.

«Курян, трубчан і путивльців зі своїми князями» (Т-81) М. Д. пояснив так, що ці міста і князі були з молодшої гілки Ольговичів [с. 294]. Могло бути так, але могло бути й не так.

Ніякого «спеціального інтересу літописця до молодшої гілки» [с. 293] побачити неможливо, тут М. Д. явно помилився. Що це за спеціальний інтерес, коли навіть імен їх не названо – я не можу зрозуміти. Відвага Олега Курського відзначена на маргінезі панегіричного опису дій Данила Романовича в битві. Ця згадка безумовно належить хроністу Романовичів. Менше з тим, М. Д. з цього вивів не більше і не менше як «літописця князя Олега» («he probably singled out the prince because he was Oleg’s chronicler») [с. 294] – ще одне міфічне «джерело» 13 ст.

Біограми загиблих Мстислава Святославича та його сина М. Д. «збагатив» коштом Татищева та Зотова, ще й призначив оцього Мстиславича князем у Козельськ [с. 296 – 297]. Все це – зайве.

Далі М. Д. зобов’язав Михайла Всеволодовича сісти на трон у Спаському соборі (не інакше!) і отримати благословення від єпископа [с. 297]. І без цих вигаданих подробиць, належних до історичного роману, можна було обійтися в науковому викладі.

Також М. Д. помилково оцінив наслідки битви для половців:

The Tatars destroyed them as a military power. After that, they no longer posed a serious threat to Rus’ [p. 298].

Татари знищили їх як військову силу. Після цього вони більше не становили серйозної загрози для Русі.

А в 1235 році половці захопили Київ – мабуть, ніхто їм не сказав, що вони знищені як воєнна сила…

На цьому 3-й розділ закінчився. План його, як ми бачили, повністю відповідає плану мого викладу, тому мені все було цікаво і я не пошкодував місця для виписок.

4-й розділ присвячений шостому поколінню чернігівської династії. Його перший підрозділ має назву «Михайло стає представником (agent) Юрія у Новгороді».

Про похід 1225 року на Новгород (Т-87) М. Д. написав не зовсім відповідно:

We are not told why Mikhail was visiting Yury. It is unlikely that the latter summoned him for the purpose of marching against Novgorod. The prince of Vladimir had never before asked the prince of Chernigov to campaign against that town [p. 300].

Чому Михайло відвідував Юрія – нам не повідомляють. Навряд чи останній викликав його з метою походу на Новгород. Князь Владимира ніколи раніше не запрошував чернігівського князя в похід проти цього міста.

Однак Юрій збирався на війну, і Михайло прийшов до нього «з чернігівцями», як сказано в літописі. Що за чернігівці вибралися до Торжка? Мабуть, не всі жителі міста, а таки вояки?

Такого справді раніше не було, але все колись трапляється уперше і стає прецедентом на майбутнє. Думаю, Юрій не надто числив на воєнну допомогу Михайла, але хотів мати його по своєму боці в політичному плані.

Далі М. Д. написав уже зовсім неймовірну (і головне – непотрібну!) річ: якби Михайло йшов на виклик Юрія, він обрав би пряму дорогу до Новгорода замість кружної через Суздальщину [с. 291]. Пунктом збору сил коаліції був Торжок, і прямішої дороги з Чернігова до Новгорода просто нема. Чому М. Д. послав Михайла марширувати до Суздальщини – я не можу зрозуміти.

Далі М. Д. знову неймовірно і без потреби припустив, що Михайло перебував у Юрія у Владимирі з якоюсь спеціальною метою. Оскільки це був його перший візит до Суздальщини в ролі старшого князя, очевидна мета його зустрічі з Юрієм була в укладанні нової угоди. А коли прийшла вість про новгородську революцію, вони разом вирушили в похід [с. 301].

Все це – xvantasia bezpidstaviensis, аж прикро таке читати.

М. Д. слушно відзначив ряд рис, якими роль Михайла в Новгороді відрізнялась від звичайної практики – охочі прочитають це на с. 301.

Наступний підрозділ має назву «Династична криза і шлюбні союзи». Тут треба відзначити описку М. Д.: «Oleg of Kursk, like Mikhail, had escaped from the Kayala massacre» [p. 303] – потрібна Калка, не Каяла. Нехай всі бачать, що я таки читаю ті тексти, про які пишу, а не просто перегортаю.

Генеалогію цього Олега М. Д. запозичив із своїх попередніх праць, тут нема нового.

Олегу Курському М. Д. наказав претендувати на Новгород-Сіверський (уже не на Чернігів, як в книзі 1981 р.), але весь виклад засновано на Татищеві і тому є помилковим [с. 303 – 304]. Але все ж таки виклад пом’якшено у порівнянні із книгою 1981 р.

Далі [с. 305] знову бачимо міфічну «дочку» Михайла з Житія св. Єфросинії.

В цьому підрозділі я вперше бачу позитивну зміну поглядів М. Д. на предмет. Але за таких темпів, щоби повністю позбутись Татищева, знадобляться ще довгі десятиліття…

Наступний підрозділ має назву «Михайло і Володимир Київський сваряться з Данилом Волинським». Склад коаліції проти Романовичів (Т-95) М. Д. подав так:

The association of Kursk with Novgorod Severskiy could be interpreted to mean that they were ruled by the same prince. Since Kursk was Oleg’s patrimony, this would mean that he took over control of Novgorod Severskiy following his reconciliation with Mikhail. At that time he would have handed over control of Kursk to a son. By naming the two towns the chronicler may have wished to stress that even Oleg, who had challenged Mikhail, now accompanied the latter with his troops [p. 308].

З’єднання Курська з Новгородом Сіверським можна було б інтерпретувати так, що ними правив один і той же князь. Оскільки Курськ був отчиною Олега, це означало б, що після примирення з Михайлом він взяв під контроль Новгород Сіверський. Тоді він передав би контроль над Курськом синові. Назвавши два міста, літописець, можливо, хотів підкреслити, що навіть Олег, який кинув виклик Михайлу, тепер супроводжував останнього зі своїми військами.

Все це цілком довільно і помилково. Ніякого Олега в літописі нема. Нема також об’єднання Курська із Новгородом, є послідовність куряни, і піняни, і новгородці. Повторюся: думаю, що цей Новгород – литовський, гродненський. Тому падає і «княжіння Олега в Новгороді Сіверському».

Далі про союз Володимира, Михайла і королевича Андрія (Т-96) М. Д. написав: «Ми не знаємо ані коли ці троє уклали свою угоду, ані умов їхньої угоди. Вона, безсумнівно, включало військові та комерційні положення» [с. 308]. Отакі пустопорожні фрази «я нічого не знаю, але не сумніваюсь» – дуже погана атестація для історика!

Підсумком війни 1228 року, на думку М. Д., було відновлення претензій Данила на Галич. Михайло не осягнув нічого, а Володимир не позбувся свого «великого страху» [с. 309]. З таким висновком слід погодитись.

Наступний підрозділ має назву «Михайло повертається до Новгорода як його князь».

М. Д. дотепно зауважив, що в той момент всі три гілки Мономаховичів – владимирська, смоленська і волинська – захоплювали землі поза межами своїх князівств (Великий Новгород, Київ, Галич відповідно), і тільки Михайло в Чернігові не мав сусідньої землі, щоб її захопити. Тому пропозиція новгородців його зацікавила [с. 311].

Згадка про те, що Михайло повернувся до Чернігова «до братів» (Т-104) дала М. Д. притоку перелічити цих «братів»: Мстислава Глібовича, Василька Козельського (!), Олега Святославича Новгород-Сіверського, Ізяслава Володимировича Путивльського, Святослава Трубчевського і безіменного курського князя зразка 1228 року [с. 315]. Ні один із названих не був братом Михайла, а Василь (не Василько!) Козельський, якщо він взагалі існував – ще не народився. Отже, вираз літопису «повернувся до братів» треба розуміти як «повернувся до себе, на батьківщину» – і тільки. Весь перелік грунтується на припущеннях і тільки вводить в оману.

Наступний підрозділ має назву «Михайло бореться із Ярославом за Новгород».

М. Д. не задавався запитання – скільки років було Ростиславу Михайловичу під час постригу. Тому М. Д. помилково зреферував цю справу:

The postrig conferred on Rostislav the official status of prince and the prerogatives becoming that office. Until then he had been a minor, but after the ceremony he ruled Novgorod as a fully fledged prince [p. 317].

Постриг надавав Ростиславу офіційний статус князя з прерогативами, належними до цієї посади. До того часу він був неповнолітнім, але після церемонії правив Новгородом як повноправний князь.

А між тим чотирирічний «князь» жодною мірою не міг користатись своїми прерогативами!

Щодо клятви, яку порушив (нібито) Михайло (Т-107) – М. Д. висловив здогад, що вона була дана в 1225 році при першому приїзді Михайло до Новгорода і визначала межі компетенції Михайла. Це досить близько до мого здогаду, тому думка М. Д. мені подобається.

Але при цьому мені здається, що М. Д. помилково зрозумів обіцянку Михайла «сісти на коня» (Т-109) як намір прибути до Новгорода зі своїм чернігівським військом. Мені здається, мова йшла тільки про те, що Михайло мав повести на війну новгородське військо – в ролі полководця.

Наступний підрозділ має назву «Снем 1231 року і напад Михайла на Київ». До нього я не маю зауважень. Далі йде підрозділ «Михайло відмовляється від Новгорода на користь Ярослава». Згадка про спалення Серенська (Т-115) знову привела М. Д. до думки, що Серенськ був центром володінь Михайла [с. 324]. З цим важко погодитись. Як чернігівський князь Михайло володів усім князівством, в тому числі й Серенськом, але ніяких ознак спеціального зв’язку Михайла із Серенськом ми не маємо.

Досить правдоподібно виглядають припущення М. Д., що метою війни Ярослава було змусити Михайла відмовитись від підтримки втікачів із Новгорода, також що смерть Водовика звільнила Михайла з обов’язку такої підтримки [с. 325 – 326].

Наступний підрозділ має назву «Михайло займає Київ».

М. Д. знову повернувся до гіпотетичного договору Михайла з угорським королем, якого я вже торкався вище, і тут деталізував його умови. На здогад М. Д., вони включали дозвіл угорцям правити в Галичі, допомогу для короля в стримуванні Данила від захоплення Галича, відмову самого Михайла від захоплення Галича, але не торкались ситуації в Києві [с. 326]. Все це – чисті здогади без опори на джерела.

Здавшись запитанням «навіщо Михайло напав на київського князя Володимира», М. Д. слушно відзначив, що літопис цього не пояснив, а сам М. Д. нагадав про торговельні зв’язки Чернігова із західною Європою і припустив, що Володимир їм перешкоджав [с. 327 – 328]. Ясна річ, що широко датовані археологічні дані не можуть пояснити, чому до боротьби за Київ дійшло саме в 1234 році, а не раніше і не пізніше.

За підсумками битви під Торчеськом Михайло, на думку М. Д., міг розпоряджатись Києвом на свій розсуд, і він призначив князем спочатку Ізяслава Мстиславича, а потім викупленого з полону Володимира Рюриковича київськими князями. Останні були заступниками (puppet, lieutenant) Михайла [с. 329]. Хоча така конструкція правління мала прецедент – мені здається, простіше було би сказати, що Михайло і після перемоги все ж таки не міг здобути Київ для себе особисто, що було мрією кожного покоління Ольговичів.

Але уже на наступній сторінці бачимо інакше пояснення: влітку 1235 р. Михайло сам став київським князем, а дізнавшись про смерть угорського короля Андрія і втечу Данила з Галича, – призначив у Києві замість себе Ізяслава Мстиславича, а сам побіг займати Галич [с. 331]. Бачимо тут варіації поглядів, висловлених в 1981 році.

Міркуючи про гіпотетичні заходи Михайла щодо збільшення торгівлі Києва та Чернігова, М. Д. послався на Іоана з Плано Карпіні, котрий перелічив купців з Європи, яких застав у Києві в 1245 році [с. 330]. Такі торговельні зв’язки справді існували, але чому вони були заслугою саме Михайла, а не якогось іншого князя? До того ж князі в Києві змінювались так швидко, що економіка не встигала на це відреагувати.

Таким чином, назва підрозділу дещо дезорієнтує читача, бо прямого свідчення про правління Михайла в Києві в 1235 році ми таки не маємо.

Наступний підрозділ має назву «Правління Михайла в Галичі».

М. Д. здивувався, чому Михайло зайняв Галич для себе, а не віддав його Ізяславу Володимировичу, котрий мав більше прав (його батько був галицьким князем) [с. 332]. Але якщо цей Ізяслав, роду якого ми так і не знаємо, не був Володимировичем – питання зникне само собою.

Ізяслав Володимирович, на думку М. Д., в цей час зайняв Кам’янець на сході Волині [с. 334]. Така думка основана на одному з можливих варіантів розуміння плутаного тексту ІпатЛ, хоча можливі інші трактування цього тексту.

Наміри Михайла у війні 1236 р. (Т-128 – Т-131) М. Д. реконструює так, що Михайло збирався вигнати Данила із Володимира, але не для того, щоб приєднати до своїх володінь, а щоб змусити Данила зректися претензій на Галич [с. 335 – 336]. Як завжди, коли М. Д. чи інший історик береться реконструювати наміри правителів, це виглядає дуже гіпотетично.

На с. 336 М. Д. написав, що зрада половців була вирішальним фактором неудачі кампанії Михайла. При цьому уже забув про те, що писав вище, на с. 298, – що половці були знищені як воєнна сила. Як на мене, не можна бути одночасно знищеними і відігравати вирішальну роль у війні.

Наступний підрозділ має назву «Повернення Михайла до Києва». Тут М. Д. знову повторив без змін свою елюкубрацію 1981 р., що Данило і Юрій Всеволодович уклали договір, яким змусили Володимира Рюриковича передати Київ Ярославу Всеволодовичу [с. 337]. Так само як і в книзі 1981 р., М. Д. датував вокняжіння Михайла в Києві 1236-м роком [с. 339]. Тобто тут маємо думки з книги 1981 р., викладені іншими словами.

Наступний підрозділ має назву «Ростислав Михайлович втрачає Галич». Для пояснення – навіщо Ростислав вибрався походом на Литву (Т-144) – М. Д. вибудував звичну для себе, але цілком неймовірну елюкубрацію: Данило напустив Міндовга з литовцями пустошити землі Конрада Мазовецького і останній звернувся по допомогу до Ростислава, і Ростислав вирушив на Литву (географічну) [с. 341]. Повторюся – вважаю цей «похід на Литву» опискою в ІпатЛ.

Наступний підрозділ має назву «Татари нападають на Рязань і Суздальщину». Тут М. Д. традиційно, але не зовсім точно титулував Батия «ханом» [с. 342] (зрештою, і половецькі князі у М. Д. – також «хани»).

Далі М. Д. не проминув вигаданого в 17 ст. Євпатія Коловрата, вважаючи, що там «очевидно цитується втрачене рязанське джерело» [с. 343] і присвятив 1½ сторінки коментарю, без якого можна було обійтись.

Далі М. Д. написав, що Ярослав з Новгорода не прибув на річку Сіть для допомоги Юрію [с. 344]. Але М. Д. забув зазначити, коли й як Ярослав опинився знову в Новгороді. Довідники не знають цієї п’ятої каденції Ярослава в Новгороді і подають, що в цей час в Новгороді княжив Олександр Ярославич. Згідно моєї реконструкції подій, Ярослав саме в цей час (а не раніше, як думав М. Д.) був київським князем.

Далі М. Д. дав у батьки князю Василю Козельському (Т-137) невідомого нам на ім’я сина князя Мстислава Святославича [с. 346 – 347]. Вважаю цю вигадку зайвою.

Наступний підрозділ має назву «Михайло шукає притулку (sanctuary) в Кам’янці».

М. Д. даремно довірився псковському літопису з його датою падіння Переяславля [с. 347].

Але далі пішло ще гірше. М. Д. уявляв собі справу так, що Михайло невдовзі після падіння Переяславля утік з родиною до потужно укріпленого Кам’янця… і так далі [с. 348]. Детальніше цю фантастику я розглядаю в спеціальному екскурсі.

Весь цей підрозділ цілком помилковий, що не характерно для М. Д.

Наступний підрозділ має назву «Татари нищать Чернігів».

Здогад М. Д., що татари йшли на Чернігів міжріччям Сейма та Десни і спочатку захопили Глухів – безпідставний [с. 349].

Звістку про каміння, котре кидали на Чернігів, М. Д. слушно приточив до татарської облоги, але даремно дав віру даті 18 жовтня [с. 349 – 350].

Далі М. Д. слушно написав, що Мстислава Глібовича не було в Чернігові в момент нападу і він прийшов зі своїм загоном ззовні. Із цього М. Д. вивів, що володіння Мстислава знаходились на захід від Снова і Десни [с. 351].

Далі М. Д. припустив, що татари відпустили єпископа Порфірія, оскільки він погодився з ними співпрацювати, і навіть припустив (уже зовсім безпідставно), що Порфірій був у складі татарського посольства до князів південної Русі [с. 352].

Далі М. Д. заходився реконструювати – як була укладена угода татар із трьома цими князями [с. 352 – 353]. На його думку, після захоплення Чернігова татари відправили це посольство до Києва. Михайло відхилив їх вимогу, тоді вони поїхали до кожного князя зокрема (Мстислава Глібовича, Володимира Рюриковича та Данила Романовича) і уклали з кожним окрему угоду. Оскільки сам запис про «угоду» є непорозумінням, вся ця фантастика є зайвою, а щодо Мстислава Глібовича, розгромленого (згідно хронології М. Д.) ще перед «угодою» – навіть абсурдною. Але вже маємо такий текст, який маємо.

Наступний підрозділ має назву «Одісея Михайла».

Тут М. Д. даремно дав віру повідомлення про вбивство татарських послів Михайлом [с. 353]. Розвиваючи думку про «мирні угоди» князів з татарами, М. Д. зробив наступну помилку: він вважав, що князі відмовились підтримувати Михайла через свої зобов’язання перед татарами [с. 354].

Утечу Михайла М. Д. виправдовував у такий спосіб:

Mikhail strove to survive, but not at the cost of kowtowing to Baty [p. 354].

Михайло намагався вижити, але не ціною підкорення Батию.

М. Д. вдало сформулював, що Данило отримав дві козирних карти проти Михайла: він тримав у полоні жінку Михайла і зайняв Київ [с. 355].

Так само слушно М. Д. зауважив, що неудачі Михайла в його політичних намірах були зумовлені його статусом вигнанця, утікача [с. 356].

Наступний підрозділ має назву «Падіння Києва і його наслідки». До числа наслідків М. Д. слушно відніс знищення татарами Волині та Галича і зрівняння Данила у нещастях із Михайлом. Їх політичне суперництво довелось відкласти на пізніший час [с. 357].

З нагоди плутаного запису про вбивство онуки Михайла (Т-155) М. Д. знову повторив свій невдалий здогад 1981 р. про існування якогось невідомого на ім’я Михайлового сина [с. 358]. Але на цей раз якимось дивом обійшлося без прямого посилання на Зотова.

З приводу перебування Михайла на острові (Т-157) М. Д. вдався до непотрібних фантазій: цитадель була зайнята чиновником Батия, тому Михайло розмістився на острові, і татари не мали нічого проти такого повернення [с. 358].

Так само з книги 1981 р. запозичено помилкове пояснення фрази, що Ростислав пішов до Чернігова. Ба гірше: якщо у 1981 р. «Ростислав став начальником в Чернігові» (his son assumed command of Chernigov), то в 2003 році «Михайло надав Чернігів своєму сину Ростиславу» (Mikhail gave Chernigov to his son Rostislav) [с. 359]. У читача лишається цілком помилкове враження, що Михайло в цей час міг щось комусь «надавати».

З нагоди убивства Мстислава Рильського (Т-160) М. Д. висловив здогад, що він міг бути молодшим братом або сином Олега Курського [с. 360]. Ще одне припущення з розряду «може, воно так, а може, й не так».

Наступний підрозділ має назву «Ростислав бореться за владу над Галичиною».

Тут знову повторена невдала фантазія із книги 1981 р. про чернігівських бояр, котрі отримували маєтки в Галичині [с. 361], звідти ж переїхала і «соляна торгівля» [с. 362].

Наступний підрозділ має назву «Ростислав покидає свого батька».

М. Д. не побачив ніяких утруднень в поясненні звістки про поїздку Михайла до Угорщини (Т-173) і упевнено написав:

On learning that Bela IV had given his daughter in marriage to Rostislav, Mikhail believed that his efforts to form an alliance with the Arpad dynasty had finally been realized. He therefore rode to Hungary expecting to negotiate the commercial, cultural, and political agreements that normally accompanied such an alliance. One of his main objectives, undoubtedly, was to establish closer collaboration over Galicia [p. 365].

Дізнавшись, що Бела IV віддав дочку за Ростислава, Михайло вважав, що його спроби укласти союз з династією Арпадів нарешті реалізувалися. Тому він поїхав до Угорщини, сподіваючись домовитися про комерційні, культурні та політичні угоди, які зазвичай супроводжували такий союз. Однією з його головних цілей, безсумнівно, було налагодження тіснішої співпраці над Галичиною.

З усього цього можна погодитись у загальній формі тільки з останнім твердженням – що предметом зацікавлення була Галичина. Все інше – явний анахронізм, при якому характер міждержавних угод 20 ст. механічно переноситься у глибину віків.

Цілком помилково М. Д. показав наслідки розриву Ростислава із батьком:

Understandably, the Ol’govichi disowned him. They demonstrated their outrage by excising his name from their genealogical charts [p. 365 – 366].

Зрозуміло, Ольговичі від нього відмовилися. Вони продемонстрували своє обурення, вилучивши його ім’я зі своїх генеалогічних грамот.

Помилка М. Д. полягала в тому, що він продовжував думати про Ольговичів як численну корпорацію, тоді як насправді весь цей рід складався на той час із двох осіб: Михайла і Ростислава. Хто ж кого міг виключити? І головне – звідки?

Ніяких генеалогічних документів у 13 ст. не існувало, перші переліки такого роду почали з’являтись у Москві в 4-й чверті 15 ст., коли і пам’ять про Ольговичів давно згасла. Як свідчення «вилучення» Ростислава М. Д. послався на генеалогію Єрмолінського літопису [ПСРЛ, 1910 г., т. 23, с. 81], де Ростислава справді нема, але в пізніших родоводах (16 ст.) ця помилка була виправлена. Другим «аргументом» на користь вилучення М. Д. виставив Зотова (19 ст.). Всі ці генеалогічні елюкубрації цікаві з точки зору історіографії – як мінялось з плином часу уявлення про рід Михайла – але до реальної історії 13 ст. це не має ніякого стосунку. Тут М. Д. прикро помилився.

І ця помилка тим більш прикра, що англомовний читач не побачить тут ніякої пинхви, бо для нього генеалогії з давніх часів – цілком звична річ. От і виходить, що і Ольговичі мали таку саму генеалогію в такій самій формі. А це безумовно викривляє їх (не наше) уявлення про наше минуле.

На думку М. Д., саме Данилу належить заслуга відбиття угорських претензій на Галичину (битва під Ярославом) [с. 366]. В цьому він повторив традиційну думку, започатковану панегіристом Романовичів.

Наступний підрозділ має назву «Батий підкорює всіх руських князів». Процедура цього «підкорення» дана за «Сказанням про Михайла і Федора», але без явного посилання на відповідний текст: Батий вимагав, щоб князі приїхали, проходили між вогнів, поклонялись ідолу і т. д. [с. 366].

Також М. Д. помилково представив справу так, що Ярослав Всеволодович княжив у Києві. Тому й пояснення на цю тему вийшли помилковими [с. 367]. Так само помилково М. Д. уявляв собі, що Михайло був змушений задовольнитись правлінням в Чернігові [с. 367]. От власне про це «правління» ми не знаємо зовсім нічого.

Так само помилково М. Д. подав, що Батий дав Данилу ярлик на правління в Галичині на додаток до Волині [с. 368]. Ніяких ярликів (письмових документів на володіння), давніших за кінець 15 ст., ми не маємо, та й ті що маємо – були видані кримським ханом, не золотоординським. Згадки про такі ярлики маємо з 2 пол. 14 ст. з Московії, але самих ярликів не маємо.

Наступний підрозділ має назву «Смерть Михайла». Знову М. Д. повторив свою помилку, написавши: Михайло приїхав, щоб отримати ярлик [с. 369]. М. Д. слушно сказав, що головними джерелами є Іпатіївський та Лаврентіївський літописи, але в них немає жодного ярлика. І навіть у «Сказанні про Михайла і Федора», текст якого продовжував розвиватись до кінця 17 ст. – теж немає ярлика. Багато вигадок є, а ярлика нема.

Хоча М. Д. слушно написав, що «Сказання» (religious narratives) є другорядним джерелом, він все ж втягнув у свій розгляд подробиці із Н1ЛМІ [с. 369 – 370]. Помилка М. Д. була в тому, що оповідання Н1ЛМІ – це один з варіантів все того ж «Сказання» [докладніше: Жарких М. І. Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора». – К. : 2021 р., розділ «Зауваження до розлогих літописних текстів 15 ст.»]. Зрештою, не треба було навіть очікувати на появу моєї роботи – залежність оповідання Н1ЛМІ від давнішого розлогого проложного сказання була давно відзначена в літературі.

М. Д. помилково написав, що Борис Василькович жив у Чернігові при Михайлі, і звідти вони разом поїхали до Батия [с. 370]. Ця вигадка належить автору Никонівського літопису, і М. Д. повторив її без посилання. Також «факти» про участь Бориса в останній поїздці Михайла усі узято з того самого «Сказання», котре М. Д. оголосив був неістотним джерелом.

Так само помилково М. Д. іменував Михайла і Федора страстотерпцями (passion-sufferers), відрізняючи цей термін від мучеників (martyrs) [с. 371]. «Сказання» знає тільки мучеників, не страстотерпців.

Так само помилково М. Д. подав, що прославлення Михайла і Федора як страстотерпців і чудотворців сталось безпосередньо після їх смерті [с. 371]. Мучениками їх проголошено не раніше кінця 13 ст., а чернігівськими чудотворцями – наприкінці 16 ст. (оплошно и не справясь с делом).

Так само помилково М. Д. написав, що тіла мучеників були привезені із Сарая до Чернігова, де поховані у спеціальній каплиці їх імені в Спаському соборі [с. 371]. Місце загибелі Михайла насправді невідомо, про Сарай нема мови в жодному джерелі. Каплиця св. Михайла і Федора у Спаському соборі була, але вона відома з опису 1874 р., не раніше. Про поховання конкретно в Спаському соборі (не взагалі в Чернігові) нічого не було відомо аж кінця 20 ст., до появи книги С. Павленка.

І всі ці помилки умістились на одній (!) сторінці книги М. Д.

М. Д. назвав три політичних мотиви, якими міг керуватись Батий: 1, Михайло був найпотужнішим князем Русі в момент татарського нападу; 2, Михайло убив татарських послів; 3, Михайло був останнім зі старших князів, котрий прибув до Батия [с. 372]. Всі вони мені здаються сумнівними, а друга – просто помилковою. Її не було в книзі 1981 р., і тут ми маємо рух від кращого до гіршого.

М. Д. слушно оцінив Михайла як найуспішнішого з роду Ольговичів після його прадіда Всеволода Ольговича, і з його загибеллю припинилось існування чернігівського князівського дому як незалежної політичної сили [с. 374].

Але в цілому підрозділ вийшов невдалим і подає спотворену картину подій.

Наступний підрозділ має назву «Родина Михайла». Початкова теза – помилкова і не віщує нічого правильного:

The Tatar invasion sounded the death knell for the political fortunes of the Ol’govichi, but it did not eradicate the dynasty [p. 374].

Татарська навала прозвучала посмертним дзвоном для політичної долі Ольговичів, але не знищила династію.

І далі понеслась фантастика: Михайлова жінка Олена, виявляється, розвивала його культ; його дочка Марія Ростовська заснувала свято чернігівських чудотворців і збудувала церкву на їх честь. Його сестра Феодулія також розвивала його культ [с. 375].

Далі бачимо вигаданий перелік міфічних «синів» Михайла з Єрмолінського літопису і звийчайно ж Зотова, без якого М. Д. не міг ступити жодного кроку [с. 375 – 376].

М. Д. традиційно, але традиційно помилково вважав Романа «Старого» сином Михайла [с. 376].

Ясна річ, весь подальший «аналіз» звісток про цих міфічних «синів» є повністю помилковим [с. 376 – 380].

Наступний підрозділ має назву «Інші представники династії». Тут на першому місці М. Д. розглянув звістку про князя Андрія Всеволодовича (Т-193). Згідно теорії М. Д., Роман «Михайлович» мав від Батия ярлик (знову отой нещасний ярлик!) на Чернігів, тому щодо Андрія М. Д. довелось викручувався. Андрій, мовляв, не був чернігівським князем, а тільки належав до роду Ольговичів [с. 380].

Закінчується підрозділ розглядом історії баскака Ахмата, в якій всіх згаданих князів М. Д. вважав Ольговичами [с. 382 – 383] – без жодних конкретних підстав.

Із загальним висновком М. Д. можна цілком погодитись: упродовж 12 – 1 пол. 13 ст. чернігівські князі були однією з найважливіших династій [с. 392]

Генеалогічна таблиця чернігівського дому [с. 394] повторює всі помилки такої ж таблиці з книги 1981 р.

Також на обкладинці подана картина невідомого мені автора, на котрій невідомі мені вороги (татари?) штурмують взимку невідоме мені руське місто. Воно захищене валом із дерев’яною стіною, має три дерев’яних башти (башти, мої любі!). На передньому плані – одразу дві мурованих брами, кожна з яких повторює реконструкцію Золотої брами в Києві. Жодне давньоруське місто не мало двох кам’яних брам, а тим більше – розташованих зовсім поруч. Ну, для англійського читача і така халтура згодиться.

Я не шкодував місця і уваги для виписок, бо мені було цікаве кожне твердження Мартіна Дімніка. План його роботи дуже нагадує план моєї роботи – і це зумовлено наявними джерелами по темі.

В цілому книга М. Д. заслуговує на високу оцінку, бо дає англомовному читачу певне поняття про частину історії давньої Русі, котра такому читачу мало відома. Якщо говорити про загальні контури подій, то в книзі М. Д. вони представлені правильно, і деякі з його тверджень можуть бути корисними і для наших істориків.

До важливих достоїнств книги належить проста і ясна англійська мова, котра читається без ніяких ускладнень.

Разом з тим частина підрозділів дає повністю помилкове висвітлення окремих сюжетів теми, а у підрозділах, які подають в цілому вірну картину, міститься багато спірних або й прямо помилкових моментів. Ці моменти не помітні для пересічного читача, але видні для мене, оскільки я сам розбирав першоджерела.

В цілому із 145 розставлених мною оцінок 36 (25 %) є позитивними, 109 (75 %) – негативними. Повторю ще раз – це не означає, що книга погана, бо я не бачу потреби окремо зупинятись на кожному слушному положенні, але означає, що спірного також немало.

Переклад цієї книги українською мовою міг би бути корисним, якби він був зроблений одразу після публікації англійського варіанту. Тепер, після написання моєї роботи, такий переклад не потрібен – книга М. Д. повністю застаріла.