Новітні митарства

Микола Жарких

Після закінчення митарств із ракою 1817 року культ святих Михайла і Федора продовжував потроху збагачуватись.

Свої п’ять копійок додав до теми Олександр Ратшин:

Мощи сих исповедников Христовых [Михайла і Федора] были сначала привезены во Владимир, потом в Чернигов, где и почивали 330 лет; наконец, по желанию царя Иоанна 4-го перенесены в Москву при митрополите Антонии в 1572 г. [Ратшин А. о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквях в России. – М.: 1852 г., с. 309; весь опис Архангельського собору включно із процитованим реченням передруковано без змін: Хавский П. о родословиях святого мученика князя Черниговского Михаила и российских великих князей, опочивающих в Московском Архангельском соборе. – М.: 1862 г., с. 51].

1572 – 330 = 1242 – це рік, коли за Ратшиним мощі було перевезено до Чернігова. Ну, арифметика ніколи не була сильною стороною наших гуманітаріїв!

О. Лебедев у своїй книзі, надрукованій у 1880 р., датував смерть мучеників 20 вересня 1245 р.; мощі їх були привезені у Владимир, а звідти у Чернігів у 1246 р. [Лебедев А. . – М.: 1880 г., с. 241]. Все це – чиста фантастика, котра не має жодної опори в джерелах, котра виступає сама-собі-джерелом.

Але варто комусь десь написати якусь дурницю – і вона обов’язково буде підхоплена вдячними читачами і послідовниками. І справді, в російському перекладі «Четьїх міней» Димитрія Туптала, надрукованих в Москві в 1903 р., у примітці до «Страждання Михайла і Федора» (під 20 вересня) читаємо:

Св. мощи благоверного князя Михаила и боярина его Феодора были перенесены из Орды богобоязненными христианами сначала во Владимир, а затем в родной город князя Михаила – Чернигов. Затем, в 1578 г. 14 февраля… []

Щоправда, в цьому ж виданні, але у статті про перенесення мощів Михайла і Федора (під 14 лютого, якої у Димитрія Туптала взагалі не було) сказано трохи простіше:

Сии мученики пострадали от Батыя в 1244 г. 20 сентября. Мощи их были принесены из Чернигова в Москву 14 февраля 1578 г. и положены в Кремле… []

Після всього, що я позбирав, цілком очевидно, що перший запис взорувався на книзі Лебедева, а другий – на книзі Снегірьова.

Наступні п’ять копійок додав до цих фантазій і Сергій Павленко, який написав:

Перенесения з Спаського собору у 1578 році мощів до Москви у храм, що стояв над Тайницькими воротами, і який названо тоді ж Чернігівським собором, свідчило про… [Павленко С. та його виклик Орді. – Чернігів: 1996 р., с. 60].

Про чернігівський Спаський собор у зв’язку з «перенесенням» «мощів» ніхто перед 1996 роком нічого не чув. Чергова xvantasia bezpidstaviensis.

Відомості про храми 19 – поч. 20 ст. на ім’я Михайла і Федора зібрав А. Преображенський:

К их числу относятся придел Богоявленской ц. в Казани, храм в Михайловском Заводе Пермской губ. (1839-1844), церкви при Саратовском исправительном приюте для малолетних преступников (1878), при городской пересыльной тюрьме в С.-Петербурге (1894), при детском приюте в Камышлове (1894), при училище для слепых детей в Перми (1894-1896) и исправительном учреждении в Ярославле (1898), придел в соборе Покровского монастыря в Бугуруслане, храм в Геленджике (1910-1913, перестроен в 1995) и др. […] Причины посвящения М. В. и Феодору нескольких тюремных храмов неясны [Преображенский А. С. . – Православная энциклопедия, 2017 г., т. 45].

Тут для нас цікаво, що всі перелічені храми знаходились на території Великоросії.

В 1987 г. имя М. В. было включено в Собор Тульских святых, в 1997 г. – в Собор Московских святых, 5 декабря 2003 г. – в Собор Брянских святых [Кузьмин А. В. . – Православная энциклопедия, 2017 г., т. 45].

Підстави включення Михайла і Федора до складу місцево шанованих святих зазначених областей мені не зрозумілі, адже ніякого зв’язку з цими територіями в їх біографіях не видно. Припускаю, що тут діє просто спущена згори рознарядка, як за совітів у кожному місті мусила бути вулиця Леніна.

Всі розглянути факти митарств (або, що те ж саме, церковного шанування) Михайла і Федора стосувались виключно території Великоросії. В Україні ніякого культу цих святих не існувало аж до 1691 року:

[Церковь] святого благоверного князя Михаила и болярина его Феодора Черниговских чудотворцев; она была по челобитью черниговских жилых солдат и стрельцов в 1691 г. в верхнем городе или замке из дерева построена, и за ветхостью разобрана назад тому лет с двадцать [Шафонский А. Ф. . – К.: 1851 г., с. 291].

Шафонський склав свій опис в 1786 р., отже, «років двадцять тому» – десь близько 1766 року. Важливо тут звернути увагу на два моменти: 1, ініціатива належала московським воякам чернігівського гарнізону, які будували церкву для себе, для своїх потреб; 2, ідея побудови такої церкви виникла після публікації в 1689 році першого тому «Четьїх міней» Димитрія Туптала (де вміщено «Страждання Михайла і Федора»). Слід думати, що ідея виникла під впливом читання цієї книги.

За описом 1874 р. у Спаському соборі в Чернігові в південній апсиді був приділ Михайла і Федора, чернігівських чудотворців [Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание Черниговское епархии. – Чернигов: 1874 г., , с. 10].

Хто, коли і з якої нагоди влаштував цей приділ – Філарет не зазначив. Я думаю, він був влаштований після закриття окремої дерев’яної церкви, про яку в тому ж описі сказано:

По описи 1766 г. «в замку церковь деревянная во имя черниговских чудотворцев князя Михаила и болярина его Феодора». Храм сей существовал, по всей вероятности, со времени первого московского правления в Чернигове (с 1500 г.). Он пользовался ругою московского правительства. Старанием святителя Михаила при семинарии в 1805 г. построен каменный храм в честь св. мучеников черниговских [там само, с. 67].

Припущення про існування храму з 1500 року треба відкинути, а от звістка про ругу від московського уряду цікава. Невідомо тільки, звідки вона узята, і тому невідомо, коли саме вона виплачувалась. Якщо ця звістка знайде документальне підтвердження, це буде ще одне свідчення, що культ Михайла і Федора насаджувався в Україні згори, волею московського уряду.

Про церкву при семінарії Філарет написав так:

Семинарская церковь, построенная по плану, утверждённому преосвященным Виктором при преосвященном Михаиле, имела вид барского незатейливого дома того времени с мезонином. Только крест на островерхой крыше отличал её от подобных домов (например г. Милорадовича). Верхний этаж – мезонин занят был библиотекой, почти половина нижнего этажа также отделена была под библиотеку. Вследствие чего церковь оказывалась тёмною до мрачности и очень тесною. Ученики училища поэтому ходили на богослужение частью в соседнюю Вознесенскую церковь, частью по другим церквям [Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание…, , с. 195].

Віктор Садковський був чернігівським єпископом в 1796 – 1803 рр., Михайло Десницький – в 1803 – 1818 рр. І от в 1866 р. дійшло до перебудови цієї церкви:

Вместо невзрачного мезонина явился красивый купол и вся наружность церкви приняла благолепный и вместе приличный церкви вид. Внутренность светла, поместительна для всех учеников семинарии и училища и для достаточного числа сторонних богомольцев [там само, с. 197; деякі роботи закінчені були в 1867 р. – с. 202 – 203].

Архітектурна історія цієї церкви (з маловідомими ілюстраціями) висвітлена у новій статті [І.В. Непотенко як архітектурна пам’ятка Чернігова. – Праці Центру пам’яткознавста, вип. 25, К., 2014 р., с. 47 – 62], котру я не бачу потреби переповідати. Зауважу тільки, що ця церква була й залишається єдиною в Україні церквою во ім’я Михайла і Федора. Отже, і нині цей культ в Україні не користується популярністю, залишаючись переважно московським (великоруським).