Загибель князя Михайла Всеволодовича

Микола Жарких

Коли це відбулось?

Традиційно на підставі ЛЛ вважається, що Михайла вбито 20 вересня 6754 березневого року, отже, 20 вересня 1246 року. М. Бережков присвятив цій статті ЛЛ півтори сторінки [Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. – М.: 1963 г., с. 111 – 112] і визнав цю статтю ЛЛ березневою. Здавалось, хоча б це питання вирішене однозначно.

Та не на таких напали! Роман Беспалов заповзявся перетягнути цю подію на 1245-й рік:

По сведениям Плано Карпини, вместе с князем Михаилом у Батыя был сын князя Ярослава. По ЛЛ князь Константин Ярославич вернулся от Батыя на Русь уже в 1245 г. (Джиованни дель Плано Карпини. История монгалов, именуемых нами татарами. Гильом де Рубрук. Путешествие в восточные страны. М., 1957. С. 77–78; ПСРЛ. Т. 1. Стб. 470–471). Вопрос о датировке разрешается в том случае, если допустить, что в ЛЛ фрагмент об убийстве князя Михаила имеет ультрамартовскую датировку. Так 20 сентября 6753 мартовского года соответствует 20 сентября 6754 ультрамартовского года и соответствует 20 сентября 1245 г. [Беспалов Р. А. К истории создания Повестей о Батыевом нашествии в части событий 1237–1238 годов. – «. Новые исследования. 2017-2018», М. – Спб., 2019 г., с. 48].

Такого не може бути жодною мірою. Запис про повернення князя Костянтина Ярославича в ЛЛ стоїть під 6753 роком (щонайпізніше – в лютому 1246 р.), а смерть Михайла – під 6754 (через півроку після закінчення 6753-го року). Літописець поставив ці події під різними роками! Отже, Костянтин не міг бути присутнім в Орді під час загибелі Михайла. Це перше.

Згадку «сина Ярослава» у Іоана з Плано Карпіні я вважаю помилкою. Він прийняв князя Бориса, родича Ярослава (внучатого племінника) – за його сина. Розуміючи руську мову з п’ятого на десяте, він слухав розповідь про трагедію, зокрема, що при тому був якийсь князь, з якого Іоан зробив сина Ярослава. Це друге.

Оголошувати частину річної статті літопису (навіть не всю статтю) ультра-березневою, а решту статті вважати березневою – не випадає. Так ми взагалі позбуваємось останнього орієнтиру в літописній хронології, оскільки будь-який дослідник зможе довільно змінювати дату на власний розсуд. Якщо Беспалову можна, то чому іншим не можна? Це не наука, а чистий суб’єктивізм. Це третє.

Нарешті, можна було би обстоювати ультра-березневий стиль усієї статті ЛЛ 6754 р., а не одного запису про смерть Михайла. Але для цього треба спростувати добре обгрунтовану хронологічну систему Бережкова. Беспалов не поспішає дискутувати із Бережковим і робить вигляд, що аргументації останнього не існує. В науці так не роблять. Це четверте.

Але чи мав рацію М.Бережков, говорячи про березневий стиль статті 6754 р.? Подивимось!

Придоша Татарове к Володимерю . мсца феврал . въ . г . на памѧт стаг Семеѡна . во вторник ()

3 лютого припадає на середу, якщо вважати 6745 рік березневим (3 лютого 1238 р.), і на вівторок (3 лютого 1237 р.), якщо вважати цей рік ультра-березневим. М. Бережков пропонував виправити дату на 2 лютого 1238 р., вівторок, відкинувши оцього «Симеона богоприїмця», пам’ять якого припадає на 3 лютого [Бережков Н. Г., op. cit., c. 109 – 110].

Далі маємо записи про убивство Михайла 20 вересня 6754 р.; про смерть Ярослава Всеволодовича 30 вересня 6754 р.; про поставлення новгородського єпископа Далмата 25 травня 6759 р.; про освячення церкви в Ростові 2 травня 6761 р.; про народження князя Дмитра Васильковича 11 вересня 6761 р.; про народження князя Костянтина Василковича 20 липня 6762 р. Тут не позначено день тижня, тому не можна визначити систему дати.

Преставіс кнѧзь Олегъ Рѧзаньскии . стрстныя недлї . въ сред . в черньцѣх и въ скимѣ . и положенъ быс оу стаг Спса : : мсца мая въ . к . на памѧть стыя мчнци . Фотиньи Самарѧныни ().

Тут маємо повну дату 20 березня 6766 р., середа Страсного тижня. Вона відповідає 20 березня 1258 р., якщо вважати числення березневим. Місяця мая у ЛЛ – помилка замість марта (день св. Фотінії – 20 березня, і страсний тиждень 6766 р. – це 18 – 24 березня).

Отже, на відрізку 1238 – 1258 рр. стиль літочислення ЛЛ можна вважати (з певними натяжками) березневим. Ми не маємо виразних підстав вважати, що десь тут проскакує ультра-березневий стиль, таке припущення є зайвим, суперечить бритві Оккама. Тобто Бережков тут правий, а Беспалов помиляється.

Погляд Антона Горського

Спеціальну статтю присвятив цьому питанню А. Горський [Горский А. А. Гибель Михаила Черниговского в контексте первых контактов русских князей с Ордой. – Средневековая Русь (М.), 2006 г., вып. 6, с. 138 – 154. Передруковано: Горский А. А. «». – Спб.: 2018 г., с. 141 – 156. Цитую за цим передруком].

В числі джерел по темі А. Г. помилково використав відносно пізнє «Сказання про Михайла і Федора», фактичні дані якого походять із літописних записів про події 1246 р. [Жарких М. І. Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора». – К.: 2021 р., розділ «Висновки»].

Слушно відхиляючи релігійний мотив убивства, А. Г. відзначив три запропонованих в літературі політичних мотиви:

1, убивство татарських послів в 1239 р.;

2, інтриги в Орді князя Ярослава Всеволодовича;

3, інтриги в Орді князя Данила Романовича [с. 142].

(Поїздку Данила в Орду А. Г. датує слідом за М. С. Грушевським кінцем 1245 – початком 1246 рр. [с. 143].)

Далі А. Г. вдається у безперспективний (на мою думку) розгляд деталей обряду [с. 143 – 146], не звертаючи увагу на явну некомпетентність наших джерел у цьому питанні. Але висновок слушний:

Отказ от исполнения обряда поклонения идолу Чингис-хана стал лишь поводом, за который зацепился хан, чтобы устранить черниговского князя [с. 146].

А яка ж тоді була глибинна причина?

А. Г. слушно відкидає «убивство послів» як пізню вигадку [с. 147 – 150], також вважає мало ймовірними інтриги Ярослава й Данила [с. 152 – 155]. Висновок такий:

Батый, очевидно, изначально настороженно относился к черниговскому князю из-за его западных, в первую очередь венгерских, связей (которые могли быть загодя подчеркнуты побывавшими в Орде ранее Даниилом Романовичем или / и Ярославом Всеволодичем). Во время поездки Михаила имели причины и, вероятно, реальные возможности действовать против его интересов другие князья черниговского дома. Скорее всего, твердого намерения убить Михаила у Батыя первоначально не было, иначе можно было бы решить дело ханским судом [с. 156].

Отже, віра А. Г. в існування розгалуженої мережі князівств на Чернігівщині (цитати я наводив в іншому місці) привела його до помилкової (на мій погляд) ідеї про інтриги інших Ольговичів, про існування яких ми нічого не знаємо.

Хан решил произвести «тест на лояльность» – потребовал от Михаила исполнить обряд поклонения «по жесткому варианту» [c. 156].

Простою мовою, з боку Батия це був «панський жарт». Повторю – деталі обряду, а тим більше дворазова вимога до Михайла походять із пізнього «Сказання», котре є історичним романом на тему загибелі Михайла.

Загальним недоліком усіх запропонованих теорій є погляд на татар і Батия як на машину для страт, свого роду гільйотину, якою тільки треба уміти керувати. І от той чи той руський князь натиснув правильну кнопочку і машина стратила Михайла. А якби не натиснув – не стратила б.

При такій системі ігнорується власна політична воля Батия. На мою думку, він сам вирішив стратити Михайла, і це сталось би за будь-яких умов, незалежно від зусиль руських князів, їх доносів і натискання кнопочок.

Погляд Олексія Мартинюка

Ще одну статтю на цю тему написав білоруський дослідник Олексій Мартинюк [Мартынюк A. „”: к пониманию образа святого Михаила Всеволодовича, князя черниговского. – Colloquia russica (Krakow), 2018, Series I, vol. 8, p. 273 – 279].

О. М. погоджується із «панським жартом», запропонованим А. Горським [с. 274]. Також він думає, що перша редакція «Сказання про Михайла і Федора» була складена ще за життя княгині Марії Михайлівни († 1271 р.) [с. 274]. Я, студіюючи «Сказання», слідів такого раннього тексту не побачив.

О. М. вірить:

Для жителя Руси (и Византии) ситуация выглядела несколько иначе: подвиги святого могли быть явлены Господу, но сокрыты от его современников. В нужное время Господь являл святого верующим, и начиналось его церковное прославление [с. 276].

О. М. вірить, що у Михайла Всеволодовича були такі родичі: брат у других Василь Мстиславич, сестра Агафія, племінниця Феодора [с. 277]. Такі родичі відомі із джерел, тільки імена, виділені мною, з них не відомі і належать до пізніх вигадок.

Далі О. М. вірить:

Князь Михаил Всеволодович мог восприниматься современниками как „предстоятель сонма неявленных мучеников”, членов черниговского и владимирского княжеских домов, жертв нашествия иноплеменников [с. 278].

Тут ключове слово – міг. Міг сприйматись – отже, міг і не сприйматись? Фантазувати про такий «сонм» тим легше, що він за визначенням «неявний». Отже, всі запитання – до пана бога та небесної канцелярії.

Чи існують неявні мученики? – Авжеж, існують. Узяти хоча б російського імператора Миколу 2-го, котрий є, на думку представників миколобісія, християнським святим. Він був убитий в 1918 р., і щодо цього ні в кого ніколи не було сумнівів. Але гундославіє московського сатанату заговорило про нього як про «святого» лише на початку 21 ст., а житія його і досі не складено, хоча з часу смерті «мученика» минуло понад сто років.

Отже, всі ці роки його «святість» була відома богу, а невідома людям, і от на початку 21 ст. гундослави (але не бог, як вимагає теорія Мартинюка!) явили нам нового «святого».

Чому саме на початку 21 ст.? – Тому, що змінилась політична ситуація. Влада, котра знищила Миколу 2-го, упала в 1991 році, а нова російська влада, хоча й проголосила своє правонаступництво, не стала солідаризуватися з усіма злочинами попереднього режиму (тільки з деякими). Так виникли зовнішні політичні умови для повернення пам’яті про імператора в публічний простір. Ну, а з початком 21 ст., з приходом до влади плішивого фюрера Гнило-Солом’яної Орди, гундослави вирішили викинути з історії останні сто років і протягнути пряму лінію наступності від останнього імператора із роду Готторпів до нового імператора – родом з пітерського підворіття. А ну як це сподобається і буде прийнято на озброєння офіційною ідеологією?

От вам і весь процес перетворення «неявного мученика» на явного. Тут вам і закон, і пророки.

Нічого подібного ми не бачимо в 13 ст. стосовно Михайла Всеволодовича. Ніякої зміни політичної ситуації – такої, що раніше було небезпечно прославляти Михайла, а потім стало безпечно – ми не знаємо. «Теорія» Мартинюка нічого не пояснює.

Погляд Вадима Стависького

Вадим Стависький приділив багато уваги смерті Михайла Всеволодовича. Шість його праць, в яких заторкнута ця тема, я уже був розглянув [Жарких М. І. Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора». – К.: 2021 р., розділ «Історіографія»].

Спочатку В. С. обстоював думку про існування «літопису митрополита Кирила», доведеного до 1246 р., в якому мав міститися протографічний опис загибелі Михайла. Але пізніше В. С. розлюбив цей «літопис» і полюбив натомість протографічну «Повість про загибель Михайла», складену в 1246 р., котра стала джерелом для руських літописів та Іоана з Плано Карпіні. При цьому аргументація, яку В. С. виставив на користь «літопису», залишилась не спростованою і кожен має повну можливість говорити про «літопис» чи про «повість», посилаючись щоразу на думку В. Стависького (однаково слушно посилаючись!).

Окрім того, В. С. написав велику статтю про запис ГВЛ щодо загибелі Михайла [ГВЛТ, с. 378 – 388]. Для початку він знищив боярина Федора:

А про боярина Федора, що нібито супроводжував чернігівського князя в його доленосній подорожі, Лавр. взагалі не знає [ГВЛТ, с. 379].

Ну, одиниця дорівнює нулю, це ми вже із статей Олексія Толочка знаємо.

Ніхто з дослідників не запропонував текстологічного пояснення того факту, що літопис подає послідовність подій, зворотну до реальної (Данило вирушив в Орду наприкінці 1245 р., Михайло – наступного, 1246 р.) [ГВЛТ, с. 379].

Питання про відносну хронологію поїздок Михайла і Данила до Батия належить до числа релігійних. Я обстоюю єдино правильну думку секти тупоконечників, що Михайло їздив раніше за Данила; в той же час секта гостроконечників пропонує цілком помилковий зворотній порядок подій. Про поїздку Данила знає тільки ГВЛ, а запис не містить вказівок, які дали б змогу хронологізувати його з іншими, краще датованими подіями. Тому кожен дослідник має волю стояти при гостроконечній чи тупоконечній вірі в залежності від його загального погляду на перебіг подій.

Наприклад, якщо автор вірить у донос Данила на Михайла, йому підходить тільки гостроконечна хронологія.

Якщо не брати до уваги нічим не підтверджених посилань на день загибелі Михайла, 20 або 23 вересня, що містяться у двох різних версіях Прологу в списках не раніше від XIV ст. [ГВЛТ, с. 380]…

… то вийде, що одиниця дорівнює нулю. До того ж 20 вересня стоїть не тільки в Прологах, але й в ЛЛ, на що В. С. воліє не звертати уваги.

Далі В. С. знищує «поклоніння кущу» [ГВЛТ, с. 381 – 382], при чому виходить, що не тільки 1 = 0, але також і 3 = 0. Слава богу, нічого нового!

Тож у текстах щодо Михайла проступає двошаровість: найдавніші з них мотивують смерть відмовою поклонитися ідолові; натомість ГВЛ та РА [в моїй системі позначень – С-5] додають новий мотив – відмову "поклонитися кущу" [ГВЛТ, с. 383].

Але де узяв В. С. оті «найдавніші тексти» (у множині!) і звідки він дізнався, що в них стояло – залишається невідомим. Маємо просто переконання В. С. у тому, що реальні найдавніші тексти (названі ним) є результатом редакторських переробок. А це переконання ні для кого не обов’язкове.

Остаточний висновок В. С. – що існувало «прото-житіє» Михайла, котре відбилося в Іоанна з Плано Карпіні, ГВЛ та в житійній традиції (але не в ЛЛ!), складене не пізніше середини 1247 р. [ГВЛТ, с. 386].

Погодитись із таким припущенням ніякою мірою неможливо. Переписувати готове – завжди простіше, ніж писати щось нове з чистого аркуша. Якби якийсь гарний цілісний опис пригоди Михайла справді існував, пізніші писарі втягнули б його у свої твори як ціле (так, як проложне «Сказання про Михайла і Федора» було в цілості втягнуто до С1ЛСІ). І для цього В. С. вказує не одну, а цілих три можливості. Однак автори усіх трьох творів, не змовляючись: 1, відкинули цей цілісний текст; 2, роздробили його на окремі дрібні деталі, навіть не епізоди; 3, втягнули у свої твори частину цих деталей, кожен раз іншу. Повірити у такий спосіб дій трьох незалежних авторів неможливо.

Отже, в цій статті В. С. мав нагоду виступити із якимось третім своїм поглядом на предмет, але не скористався нею і загалом повторив свій другий погляд, про недоліки якого я уже був написав.

Але як же бути із заявою авторів ГВЛТ, що вони не відшукують втрачених текстів [ГВЛТ, с. 15]? Чи колективна заява не є обов’язковою для В. С., чи він на 386-й сторінці забув, що писалось на 15-й, чи (найпевніше) обійтися без припущень про «втрачені тексти» таки неможливо?

Статтю О. Майорова «Тайна гибели Михаила Черниговского» (2015 р.) я розглядаю в розділі «Історіографія».

Знаю ще про такі статті по темі:

Рыкин П. О. Гибель князя Михаила Черниговского в свете традиционных монгольских верований. – «Россия и Восток: традиционная культура, этнокультурные и этносоциальные процессы», Омск, 1997 г.

Белозеров И. В. Убийство князя Михаила Черниговского монголами в 1246 г. и монгольский языческий обряд при дворе хана Бату. – Русское средневековье. 2000–2001. М., 2002 г., с. 4 – 16.

Цих статей нема в Мережі, так що обійдеться циганське весілля без марципанів. Коли автор хоче, щоб його читали, він сам мусить подбати, щоб його праці було доступні в Мережі, а як ні – так ні, це його свідомий вибір.