Історіографія

Микола Жарких

На початку роботи, в розділі «Уявлення про походження «Сказання», я уже торкнувся ряду праць, присвячених походженню СМФ, зокрема М. І. Серебрянського (1915 р.) та Л. О. Дмитрієва (1989 р.). Це відповідало логіці мого власного дослідження, котре, спираючись на вказані / опубліковані дослідниками тексти, далі розвивалось незалежно.

Тепер я можу сказати, що деякі ідеї Серебрянського та Дмитрієва знайшли своє підтвердження, в той ж час інші їх уявлення були спростовані (сподіваюсь, аргументовано).

Сформувавши власний погляд на предмет на підставі самих текстів твору, я можу «абие устремиться единодушно» читати дослідницьку літературу. Мене перш за все цікавить походження СМФ та його вартість як історичного джерела, тому про інші напрямки студій над СМФ мої судження природно будуть побіжними і поверховими (швець мусить знати своє джерелознавство, і не мішатись у літературне кравецтво).

Лев Дмитрієв (1970 р.)

Цей ленінградський дослідник написав розділ «Сюжетное повествование в житийных памятниках конца 13 – 15 вв.» у колективній монографії «» [Ленинград: Наука, 1970 г., с. 208 – 262]. СМФ він розглянув на с. 212 – 216, походження текстів він не торкався, пославшись на книгу М. Серебрянського.

Розглянувши РПТ, він зробив такий висновок:

По своей основной цели и по своим задачам Распространенная редакция Жития Михаила Черниговского являлась произведением житийного жанра. Но, созданная незаурядным автором, она и в целом и в особенности в каких-то своих частях и деталях выходила из рамок житийной схемы, мастерски передавая наиболее сложные и трагические ситуации в положении своих героев. Это делало повествование более сюжетным, заставляло читателя не только слышать, но и видеть описываемые события. Все эти особенности рассматриваемого жития могут расцениваться как элементы беллетристичности [с. 215].

Це слушно настільки, що автор РПТ справді талановитий і справді майстерно окреслює трагізм ситуації. Але, на мій хлопський розсуд, це саме можна сказати і про багато інших житій-страждань, порівняння з якими Л. Д. не проводив. Що ж до «елементів белетристики» – це виглядає явною натяжкою, тим соусом, під яким можна було втягнути історію Михайла в «истоки русской беллетристики».

Далі Л. Д. розглядає ТПС, вважаючи, що

Пахомий в соответствии с общей тенденцией своего творчества стремится придать житию более строгий, соответствующий церковно-служебному назначению этого жанра характер [с. 215].

Чи справді така була ідея Пахомія – я ані підтвердити, ні заперечити не можу. Для цього треба сформулювати, що таке «ідеальне житіє» взагалі і в уявленні Пахомія зокрема. Отже, потрібні обширні порівняльні дослідження.

Перестановка групи епізодів, на думку Л. Д.,

в значительной степени снижает напряжённость всего эпизода… весь этот отрывок и по содержанию теряет свою первоначальную эмоциональность и яркость [с. 216].

Як не дивно, Л. Д. зовсім не торкнувся зміни жанрової природи СМФ у Пахомія, також він не торкався ідейної спрямованості твору. Його спостереження над чисто літературними особливостями СМФ, безперечно, заслуговують на увагу.

Володимир Кучкін (1990 р.)

Кучкин В. А. в освещении древнерусских книжников: 13 – 1 четв. 14 вв. – «Русская культура в условиях иноземных нашествий и войн 10 – нач. 20 вв.», М., 1990 г., т. 1, с. 15 – 69.

Частина цієї великої статті присвячена ростовській версії СМФ (С-1). В. К. датує її виникнення часом після смерті княгині Марії Михайлівни (1271 р.), але ще за життя її синів Бориса і Гліба († 1277, 1278 рр.):

Лейтмотивом ростовской редакции Повести о Михаиле и Федоре Черниговских является четко проведенная мысль о религиозной нетерпимости монголо-татар. Казнь Михаила и Федора, совершенная Батыем по причинам политическим, в Повести представлена как мученичество за христианскую веру… Религиозные вопросы четко отделены от политической позиции… Антитатарская направленность, которая ясно чувствуется в ростовской редакции Повести о Михаиле и Федоре Черниговских, носила своеобразный характер. Автор памятника убийство Михаила и Федора интерпретировал как следствие столкновения двух вер.

Але в С-1, на відміну від інших версій СМФ, Михайла вбиває Єлдега, і не сказано прямо, що це – з наказу Батия. Більше того, в С-1 і татари-то прямо не згадуються, так що антитатарським твір можна назвати тільки з великою натяжкою (на відміну від варіантів СМФ із 16 ст., справді антитатарських).

Далі В. К. переходить до розбору С-2, в якому він також бачить ростовський твір: «Подчеркивание роли Бориса выдает руку ростовца». На мій погляд, у творі ще більше підкреслена роль Михайла Чернігівського, але чейже ніхто не буде наполягати, о СМФ написано в Чернігові?

В редакции отца Андрея Батый косвенно назван цесарем, что ведет ко времени после 1265 года, однако непосредственно перед его именем этот титул не употребляется. Автор редакции отметил также, что русские земли принадлежали «канови и Батыеве». Как видно, он совершенно точно знал, что Батый подчинялся великому хану в Каракоруме, считавшемуся верховным повелителем Руси. Подобное обстоятельство осталось неизвестным автору ростовской редакции. Имеем основание полагать, что вопреки мнению Н.И.Серебрянского редакция отца Андрея Повести о Михаиле и Федоре Черниговских предшествовала ростовской редакции.

В С-2 титул цісар ужито 11 разів (ніяк не випадково!), і якщо, на думку В. К., Батий – не цісар, то хто ж тоді цісар? І хто тоді Батий?

Іменування Батия цісарем формально суперечить його статусу як губернатора, залежного від хана в Каракорумі, і говорить про відносно пізній час виникнення тексту і про те, що автор не тільки не «совершенно точно знал», а навпаки, дуже неясно собі уявляв, що таке кан і хто був начальником в Орді у 1246 році.

В. К. не сказав виразно, що С-1 побудована на матеріалі С-2, а тільки заперечив думку Серебрянського. Нагадаю, на мій погляд – С-1 та С-2 незалежно використали одне джерело (С-0).

В редакции отца Андрея Повести о Михаиле я Федоре Черниговских в общих рамках полного признания политической власти монголо-татарских ханов, что сближает эту редакцию о ростовской редакцией, весьма последовательно, иногда даже прямолинейно, и это отличает редакцию отца Андрея от ростовской, проведена мысль о религиозной нетерпимости завоевателей, которые обрисованы как гонители православной веры. Такой взгляд на монголо-татарское иго нельзя признать ни достаточно верным, ни достаточно широким.

Оцієї релігійної нетерпимості татар в СМФ якраз немає. Церков вони не закривали, попів не вбивали, ікон не палили, на релігійні процесії не нападали (поляки в 17 – 18 ст. в Україні все це робили, ну й «русские» після 1917 року цим бавились). І автор С-2 це мабуть теж знав, але це його не обходило. Він мав перед собою агіографічний шаблон «християнський мученик перед безбожним царем», і на роль безбожного царя призначив Батия. Що ж міг зробити Батий, окрім слідування законам жанру?

Таким чином, основний недолік погляду В. К. на СМФ полягає в ігноруванні жанрової специфіки твору і ставленні до СМФ як до твору прагматичної історіографії.

Вадим Стависький (1992 – 2021 рр.)

В. С. повертався до теми СМФ від 1992 до 2021 років, отже упродовж (на сьогодні) 29 років.

(1) Стависький В. благовірного князя Михайла Чернігівського та боярина його Федора. – «1000 років Чернігівській єпархії», Чернігів, 1992 р.

В цьому короткому повідомленні висловлено припущення, що оповідання Галицько-Волинського літопису (ГВЛ) та Іоана з Плано Карпіні

походять із спільного письмового джерела. В ньому містився великий матеріал щодо нашестя монголів на Східну Європу, яке, згідно з історіософською концепцією, що виникла в Києві наприкінці 30-х – початку 40-х рр. XIII ст., почалося з походу Чінгисхана 1219-1224 рр. на країни Середньої Азії та Закавказзя і завершилося битвою на Калці; перепис населення завойовниками у Південній Русі та загибель багатьох давньоруських князів – чернігівських Михайла та Андрія, володимирського Ярослава та ін. […] На нашу думку, це був перший митрополичий літописний звід, створений у 1246/47 рр. з приводу вступу в сан митрополита Кирила. До цього ж джерела незалежно від «поширеної» редакції [у мене – С-2] сходить «ростовська» редакція «Житія» [у мене – С-1], про що свідчить більш точне пояснення ритуалу проходження між двох вогнищ.

Щодо СМФ в замітці є ще таке міркування:

[Спочатку була] якась напівсвітська оповідь, якій не була притаманна абстрагованість від історичних реалій – необхідна умова агіографічної літератури. Включена у митрополичий звід 1246/47 рр., вона стала джерелом як «Сказанія» («поширена» редакція), так і саме «Житія» («ростовська» редакція), виконаного за всіма умовами жанру.

Тут можна погодитись хіба що з тим, що С-1 та С-2 походить зі спільного джерела, але щоб тим джерелом була гіпотетична повість про татар, включена до двічі гіпотетичного зводу 1247 року – вважаю неможливим.

(2) Стависький В. І. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005 р. – 107 с.

В цій книзі погляди В. С. дещо змінились. Тут зникає окрема «напівсвітська оповідь», яка мала увійти до зводу:

Можна вважати, що спільне давньоруське джерело холмського укладача [Галицько-Волинського літопису] і Плано Карпіні, яке повідомляло про нашестя Батия на південноруські землі, описувало також загибель Михайла Чернігівського, тобто було створене не раніше вересня 1246 р. і не пізніше червня 1247 р. Поява в Києві в той час писемного твору з детальною інформацією щодо міжнародних питань («генеалогія», обрання «каном» Гуюка, обставини загибелі чернігівського князя), який набув значного поширення в Русі, про що свідчить його використання в процесі укладання «Житія Михайла Чернігівського» та ГВЛ, може пов’язуватися лише з діяльністю митрополичої кафедри, яку до того часу, очевидно, вже очолив митрополит Кирило […]

Вважаємо, що наявність спільного джерела в Плано Карпіні, холмського укладача, автора давньої редакції «Житія Михайла Чернігівського», московського і псковського літописів XV ст., яке включало цілий комплекс в основному південноруських свідчень, останнє з яких стосувалося загибелі Михайла Чернігівського, не може бути пояснена антитатарським тоном літопису князя Данила. Це джерело не могло бути укладене в Холмі, а було лише використане холмським літописцем [Стависький В. І. Київ і київське літописання…, с. 71, 73].

Припущення про існування спільного джерела оповідань Іоана із Плано Карпіні та ГВЛ здається цікавим і може розглядатись як робоча гіпотеза. Але припущення про існування «Зводу митрополита Кирила» 1246 – 1247 рр. – це вже гіпотеза, оперта на гіпотезі, і навряд чи її можна прийняти. В усьому масиві руського літописання (давньої Русі 11 – 13 ст. та північно-східної Русі 13 – 16 ст.) ніяких митрополичих літописів нема, є тільки князівські літописи, котрі все пишуть про князів і їх діяння. Єдиний відомий мені виняток із цього правила – це група записів 1410 – 1427 років про діяння митрополита Фотія, котрі однак, не складають цілісного твору і тим більше – літописного зводу [докладніше: Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Літопис митрополита Фотія»]. І як могло статись, що з цього «зводу Кирила» ми нічого не довідуємось власне про митрополичу кафедру та її дії?

Прив’язування до цього гіпотетичного зводу усіх дрібних уламків про татар з пізніших літописів – це знову гіпотеза третього рівня, основана на такій гіпотезі другого рівня, що в свою чергу спирається на гіпотезу першого рівня. Її упевнено можна назвати елюкубрацією.

Конкретно ранні тексти СМФ могли спиратись на спогади князя Бориса Ростовського, котрий незаперечно був присутній в Орді під час загибелі Михайла. Отже, ростовский автор міг мати незалежну інформацію про долю Михайла і не конче потребував посилати гінця за 1000 км до Києва, щоб їх дізнатись.

(3) Ставиский В. «». – Ruthenica, 2017 г., т. 14, с. 207 – 214.

Стаття присвячена питанню – звідки виник термін цісар в руських джерелах 13 ст. і що він означав. На думку В. С.:

первые попытки целостного осмысления нового положения, в котором оказалась Русь и её князья под властью монголов, двигались в направлении понимания монгольского «цесарства» и татарских «цесарей» как ветхозаветной власти царей-язычников над пленённым народом Божьим [с. 213],

і таке розуміння «цісарства» В. С. добачає в С-2. Натомість в С-1 В. С. бачить спробу

сместить его понимание с эсхатологического «цесарства» в РА [= С-2] в сторону политического «цесарства» в РР [= С-1], раскрывающегося через идею признания власти старшего / сильнейшего, и опиравшуюся на «Сказание о Борисе и Глебе» [с. 214].

Ці спостереження над тонкими деталями тексту безумовно корисні і розширюють наше уявлення про літературні джерела СМФ.

(4) Ставиский В.И. ритуала «поклонения кусту». – «Восточная Европа в древности и средневековье», М., 2020 г., т. 32, с. 198 – 202.

В. С. спробував з’ясувати походження трьох згадок про «поклоніння кущу» в ГВЛ. Його висновок звучить досить категорично:

Все три известия о поклонении кусту считать интерполяцией [… которая] возникла под пером редактора текста ГВЛ не ранее 1288 г. [с. 199].

Джерелом цього «поклоніння кущу», на думку В. С. не міг бути текст С-5, відомий зі списку 1313 р., отже, пізніший за ГВЛ. Таким спільним джерелом «поклоніння кущу» – висновує В. С. – міг бути гіпотетичній звід 1247 року.

На мій погляд, пороблені спостереження не дають додаткових підпор для зводу 1247 р. Сам текст ГВЛ в редакції 1288 р. міг бути таким джерелом, тим більше що в РПТ маємо сліди й інших даних ГВЛ (хоча б утечу Михайла до Угорщини). В такому випадку сумнів викликає тільки «телеграфічна» швидкість поширення тексту ГВЛ з Волині до Пскова (800 км по прямій).

Але далі В. С. запускається в значно гірші елюкубрації:

Обозначение ритуала поклонения умершим предкам, известного Плано Карпини как «поклонение идолу Чингиз-хана», видимо, приобретает узко локальную окраску «поклонения кусту» [с. 201].

Як же так могло статись?

Ритуалы, входившие в порядок дипломатического приема при дворах Чингизидов, становятся понятны в контексте традиционной монгольской культуры. Они были направлены на сохранение «благодати» / «счастья» монгольских лидеров (Жуковская Н.Л. Категории и символика традиционной культуры монголов. – М.: 1988 г., с. 87 – 91). По-тюркски мероприятия, направленные на сохранение этой благодати, обозначались термином «кут» (Древнетюркский словарь. – Л.: 1969 г. – с. 471). Возможно, что пожелание счастья и процветания роду Чингиз-хана тюркоязычные переводчики связывали с поклонением душе Чингиз-хана, связанной с неким идолом, т. е. его «куту». Это слово могло трансформироваться по созвучию в славянское «куст» […] Обозначение монгольского ритуала как «поклонение кусту», очевидно, является идиоматическим выражением, возникшим на Волыни в конце XIII в. [с. 202].

Ця побудова цілком неприйнятна:

1, збереження благодаті – це одне, а поклоніння ідолу – щось зовсім інакше, і потребувало би іншої термінології.

2, різниця між монгольською мовою учасників обряду збереження благодаті і тюркською мовою слова «кут» – приблизно така ж, як між «милостивым государем» и «государем императором». Монгольська, тюркська і руська мови взаємно незрозумілі, але в такі дрібниці, які я називаю мовним бар’єром, історики воліють не вдаватись.

3, перехід кут ⇒ куст можливий тільки при усному вислуховуванні, тобто він міг (теоретично) статись тільки в Орді у князя Данила та його супутників. Але практично це неможливо, бо ці русини не тільки чули, що їм говорять, але також і щось бачили. А якщо їм показували на ідола і говорили при цьому кут, то прийняти його за куст ніякою мірою неможливо. Якщо припускати такий перехід, то це означало би просто непорозуміння, на яке немає жодних правил і з якого не можна витягнути жодного смислового навантаження.

Нарешті, якщо «поклоніння кусту» було в гіпотетичному зводі 1247 р. і в С-2, то називати його «локальним волинським виразом» не випадає. Тут В. С., здається, заплутався у власних комбінаціях.

(5) Ставиский В. прославления князя Михаила Черниговского (возникновение текстов). – Ruthenica, 2021 г., т. 16, с. 44 – 61.

Наріжним каменем цієї статті виступає текст, який я позначаю С-5-239. В. С. приймає його дату – 1313 рік (хоча, як на мене, вона обгрунтована недостатньо) і вважає С-2 та С-3 скороченнями протографа С-5-239 [с. 47]. Цілком слушним є зауваження про використання в СМФ книги пророка Даниїла [с. 50]

Розглядаючи С-1, В. С. приходить до висновку:

Это ставит под сомнение древность так называемой «Ростовской редакции» и всю генеалогию ранних текстов о черниговском князе Михаиле. Очевидно, что из вершины стеммы РР [= С-1] должна быть перемещена в одну из второстепенных позиций [с. 51].

При розгляді РПТ В. С. слушно вказує на вставний характер епізоду С-5 – М-10, але помилково (на мою думку) вважає його згадкою про битву на Калці [с. 51]. Спільного в цьому епізоді із Н1ЛСІ дуже мало і навряд чи можна із цього виснувати роль Н1ЛСІ як джерела РПТ. Також визнання цього епізоду вставним захитує систему уявлень В. С. про походження СМФ, тому що в С-2 вставки нема. І ту дослідник або мав би визнати первинність С-2 і вторинність С-5, або виразно наголосити, що цю вставку в С-2 відкинуто і в такий спосіб текст відкотився до гаданого первісного вигляду, в якому вставки не було. Вважаю, що друга можливість суперечить бритві Оккама і є непотрібним ускладненням картини.

Міркування В. С. про вставки в РПТ із ГВЛ [с. 51 – 52] цілком слушні.

Дуже імпозантно виглядає 4-й розділ статті [с. 52 – 56], де перелічено 6 збіжностей тексту Іоана з плано Карпіні та РПТ. На мою думку, частина із цих збіжностей перейшла в РПТ із давнішого тексту СТН, не пов’язаного із особою Михайла, а частина не має такого характеру близькості, як це подає В. С.

Наступний розділ статті знову присвячено «поклонінню кущу»:

Развёрнутое описание ритуалов, включающее рассказ о «поклонении кусту», представляет собой редакторскую интерполяцию, внесённую в текст не ранее 1288 г. (см. детальное обоснование: «Галицько-Волинський літопис. Текстологія», К., 2020 р., с. 379 – 388, 405 – 401) [с. 57].

На зазначених сторінках книг 2020 року, як виявилось, містяться статті самого В. С. про певні сюжети ГВЛ. Звичайно, немає нічого дивного, що автор посилається на свої розвідки, опубліковані раніше, але хотілося би знати, чи хтось окрім самого В. С. поділяє такий категоричний погляд. Я не думаю, що факт включення статей в колективну монографію означає повну солідарність всіх авторів монографії з кожним твердженням кожної окремої статті. Вдаватись в текстологію ГВЛ і розбирати – «чи справді так було, чи може хтось збрехав» – я на цьому місці не можу. Від «передачі благодаті» з попередньої статті В. С. мабуть відмовився, бо немає про неї жодної згадки (ані про благодать, ані про статтю). А висновок В. С. із цього розділу звучить знову досить категорично:

Уже в части ГВЛ, которая была составлена ок. 1265 г., отразился текст некоего жития, сопоставимый с текстом протографа Р1313 – РА / РИ [с. 59].

Останній, 6-й розділ статті присвячено з’ясуванню, звідки узявся день 20 вересня як день загибелі Михайла і Федора. В. С. звертає увагу на гімн (М-64), запозичений з Октоїха, який, на його думку,

«исполняется на вечерне в четверг пятничной службы недели 6-го гласа […] Но в 1240-х гг. 19 и 20 сентября ни разу не выпадало на неделю 6-го гласа. Однако 19 сентября отмечается память другого черниговского страстотерпца – князя Игоря Ольговича […] Эта литургическая подсказка указывает не на 1246 г. (время события), но на 1247 г., когда, предположительно, составлялось первое агиографическое произведение о Михаиле. [Это время] совпало со 100-летней годовщиной мученического подвига князя Игоря Ольговича» [с. 60].

Вся ця елюкубрація цілком нестійна:

1, коли було складено Октоїх в такому вигляді, як ми його нині маємо?

2, наскільки стабільним є розподіл окремих співів по окремих моментах церковних служб?

3, коли почали шанувати Ігоря Ольговича як святого? Не раніше 17 ст.! [А. В. Кузьмин, А. П. Пятнов . – Православная энциклопедия, т. 21, с. 162 – 166]. Тобто автор СМФ – хто б він не був і де й коли б він не писав – не мав зеленого поняття, що цей мізерний Ігор – святий, і скоріше за все просто не знав про його існування (адже в ті часи не те що Інтернету не було, але навіть і «Полного собрания русских летописей»!).

Я дивлюся на цей спів простіше. Автор РПТ пригадав цей гімн і вписав його до свого твору, оскільки він відповідав описуваній ситуації – десь так, як чоловік, на якого напали розбійники, волатиме «Караул!» безвідносно до того, у який день церковна служба містить таке волання.

Остаточно картину формування РПТ В. С. уявляє собі наступним чином: на початку 1247 р. було написано «житіє» князя Михайла, від якого походить опис його загибелі у Іоана з Плано Карпіні. До 1265 р. цей текст опинився у князівському скрипторії у Володимирі-Волинському (холмський літописець з попередніх статей В. С. при цьому зник), де використовувався при складанні галицької частини ГВЛ, а потім ще раз – при редагуванні ГВЛ в 1288 р. У Володимирі близько 1295 р. було написано протограф РПТ, один список якого перед 1313 роком потрапив до Пскова, а другий – до Владимира (на Клязьмі), де був використаний для складання Лаврентіївського літопису. У той же час скорочений текст протографа (С-1) було включено до Пролога пространної редакції [с. 60 – 61].

Легко помітити, що житіє зразка 1247 року – це той самий «звід митрополита Кирила» того самого 1247 року, тільки в профіль. «Звід» ми ще бачили у В. С. в 2020 році, але в 2021 році В. С. уже від нього відмовився.

Вся ця картина так само нестійна – з багатьох причин.

1, не бувало випадків, щоб «страждання» мучеників писались по свіжих слідах подій, і даремно В. С. дивиться на РПТ як на поліцейський протокол, який має зафіксувати обставини справи для суду історії. «Страждання» трапляються там і тоді, де і коли мученик заходить у конфлікт із начальством, і прославляти людину, страчену за наказом начальства, перед тим самим начальством не завжди буває зручно.

Наприклад, імператора Миколу 2-го убили в 1918 році, і щодо цього не було ніяких сумнівів. Але церковне шанування його розпочалось у 2000-у році, а житія його досі не складено, – навіть через 103 роки після загибелі [Википедия, стаття «» – станом на 5.12.2021 р.]. Не тільки в 1919 році не було житія, а й досі нема – хоча в тому ж таки 1919 році була слідча комісія, котра залишила поліцейські протоколи, потрібні як фактичний матеріал для житія.

І все через те, що більшовики, котрі убили імператора, зизим оком дивились на вшанування його пам’яті. А Батий же був не тільки не гірший за більшовиків, а може ще й ліпший.

2, всі без винятку варіанти СМФ складені на території північно-східної (пізнішої Московської) Русі, і тільки там побутували їх рукописи. На сьогодні не відомо жодного тексту про Михайла і Федора, який походив би з території сучасної України – аж поки в 1689 році не було надруковано перший том Четіїх міней Димитрія Туптала (котрий у свою чергу дізнався про Михайла і Федора із надісланих із Москви Макарієвих Четьїх міней).

3, отримати короткий текст ЛЛ простим скороченням гіпотетичного житія 1247 року неможливо: ані ГВЛ, ані Іоан із Плано Карпіні не знають нічого ні про князя Бориса, ніже про докори Михайла на адресу Батия та його віри. Виходить, цих сюжетів не було в гіпотетичному житії 1247 р. і автор ЛЛ основно переробив це гіпотетичне джерело для свого літопису. А де тут моя бритва Оккама?

Тому думаю, що основна цінність даної статті В. С. – у конкретних спостереженнях, а не в загальних висновках.

(6) Ставиский В. Введенского синодика Киево-Печерской Лавры. – Ruthenica, 2021 г., т. 16, с. 166 – 171.

Я присвятив цьому синодику цілу велику книгу, котра в повному обсязі доступна в Мережі з 2018 р. – зокрема, на тому самому сайті Academia.edu, де я без жодних проблем знайшов усі потрібні мені праці В. С. Чому він не зумів знайти мою роботу – це загадка, котру ще мають розгадати майбутні фахівці з історіографії.

Я не роблю собі приклада з тих, хто ігнорує мої роботи (мене цікавить сам предмет, а не моя роль в предметі) і читаю все, що написано по предмету, в даному випадку – про Введенський синодик. Отже, у замітці В. С. читаємо:

Мы полагаем, что «историческая» часть ВС была составлена в стенах Киево-Печерской лавры [с. 166].

Я теж так думаю, і так написано в моїй роботі. Більше того, сам поділ синодиків на історичну і поточну частину запропонував не хто більше, як я (в попередніх працях із дослідження синодиків його не було), і тепер бачу, що цей поділ і ця термінологія прийнята на озброєння.

На доказ цього положення В. С. виставив два епізоди, обидва – з «Переліку князя Костянтина» (ПКК, за моєю нумерацією – 12-го розділу ВС). Перший з них стосується запису про загибель Михайла Всеволодовича (за моєю нумерацією – ПКК-20; його треба відрізняти він іншого, скороченого запису про цю ж подію – ПКК-75, якого В. С. не торкається).

Міркування В. С. про зв’язок цього запису із ГВЛ основані на виразі «не ходившим около куста» (ПКК-20). Такого точно виразу в ГВЛ немає, а є запис, що татари «водяше около куста» тих, хто приходив до Батия. В. С. вважає, що це виразно вказує на ГВЛ. Ще одним слідом використання ГВЛ для В. С. виступає іменування Федора у ПКК-20 боярином [с. 167 – 168].

Трактування другого епізоду – «княгині Петронелли» (ПКК-27) – у В. С. співпадає з моїм, але зроблено незалежно і з іншою аргументацією. Слушність думки В. С. я відзначив у спеціальному доповненні до своєї роботи про Введенський синодик.

З обох епізодів В. С. робить загальний висновок, що

поминальные записи из ВС о князе Михаиле Всеволодовиче, его жене и боярине Фёдоре, князе Владимире Игоревиче и его жене Петронелле не имеют никакого отношения к неизвестным древним черниговским поминальным записям. Они составлены в Киево-Печерской лавре на основании Хлебниковского списка не ранее 1630- годов [с. 170].

Я погоджуюсь із тим, що ці записи не є стародавніми і мають пізню редакцію, але якщо укладач ПКК справді користувався Хлебниківським списком у повному його обсязі, чому він не скористався численними відомостями про чернігівських князів 11 – 12 ст., які там містяться? Чому в ПКК нема багатьох інших безспірно чернігівських князів, а відомості ПКК про безспірно історичних чернігівських князів розходяться із літописом?

Повторю свою думку 2018 року: безпосереднього суцільного використання відомих нам літописів у ПКК нема.

Так само і для запису про Михайла (ПКК-20) укладач ПКК не конче мусив вдаватись до ГВЛ. Боярином Федір названий не в одному ГВЛ, але також в С-1, в 2 із 3 варіантів КПТ, в усіх варіантах РЛТ (окрім Холмогорського літопису), в усіх варіантах ТПС (окрім С-9), в усіх коротких літописних текстах СМФ, в «Никонівських» текстах та у текстах Степенної книги.

Така сама ситуація із поклонінням кущу, котре є в усіх текстах СМФ, і з урахуванням їх варіативності перехід (не) поклоніння ⇒ (не) ходіння може розглядатись як синонімічна заміна, зроблена автором ПКК. Можливо, маємо тут алюзію на «» – евфемізм для позначення шлюбу без християнського обряду. Тому «не ходити довкола куща» може бути таким самим евфемістичним виразом на позначення «не виконувати язичницькі обряди». Безспірним запозиченням із ГВЛ є тільки епізод С-9 – М-23 («водяху около идол их, еже есть куста»).

Навіть якщо повністю прийняти думку В. С. про запозичення запису ПКК-20 із ГВЛ, це могло статись у Москві в 1550-х роках, не конче у Києві в 1630-х.

Таким чином, я не бачу причин відмовлятись від свого припущення про укладання протографа ПКК у Москві в середині 16 ст. Це припущення спирається на всю сукупність записів ПКК, а не на окремі його записи.

Сергій Павленко (1996 р.)

Павленко С. та його виклик Орді. – Чернігів: 1996 р. – 79 с.

Популярна книжка, написана без найменшого уявлення про критику історичних джерел. Ранній початок збирання данини татарами С. П. виводить… із Воскресенського літопису, власне з СМФ у його складі (ВЛ – М-18) [с. 42]. Звичайно ж, у повній силі тут панує довіра до Р. В. Зотова та його фантазій щодо Любецького синодика. Для біографії Михайла Всеволодовича в частині «виклику Орді» безоглядно використовуються всі подробиці СМФ, і так далі.

Достоїнство книги – вона є в Мережі і її кожен легко може прочитати. Недолік – там написано стільки неоковирностей, що її не варто читати.

Володимир Рудаков (2009 р.)

Рудаков В.Н. глазами древнерусских книжников середины 13 – 15 вв. – М.: Квадрига, 2009 г. – 258 с.

Книга цікава тим, що розглядає власне уявлення авторів зазначеного часу про татар, тобто може вважатись студією з історіографії та / або історії суспільної думки. Такий напрямок дослідження дуже важливий, тому що фактичні дані про татар, які ми намагаємось видобути з давніх творів, були трансформовані уявленнями книжників.

Але підрозділ книги, присвячений СМФ, дещо розчаровує. На тлі ретельно розроблених розділів про Повість про битву на Калці та Повість про напад Батия він виглядає дуже коротким і містить менше цікавого, ніж можна було сподіватись.

В. Р. розглядає найдавніші варіанти СМФ – С-1, С-2 та С-5 (очевидна залежність С-5 від С-2 не привернула уваги дослідника). Явно помилковим є твердження, запозичене від Н. Пак – що С-5 утворена із С-1 з додатком літописних даних, але це не вплинуло на подальші міркування.

Відповідного до свого основного завдання В. Р. збирає прикмети татар у цих творах і доходить висновку, що їх характеристика – стримана. Це важливо як початкова точка, бо в пізніших варіантах СМФ ми бачили наростання дедалі негативніших оцінок.

Із конкретних спостережень В. Р. цікавим видається порівняння С-0 з «Одкровенням Мефодія Патарського», про яке я уже згадав. Також В. Р. зауважив: у проповідях Серапіона Владимирського немає явних згадок слова татари. І я уже був звернув увагу, що його так само немає в С-1. Можливо, це співставлення на щось придасться.

Марія Антонова і Катерина Іванова (2013 р.)

Антонова М. В., Иванова Е М. «страсти святого» в «Сказании об убиении в Орде князя Михаила Черниговского и его боярина Феодора». – Вестник Брянского государственного университета. Серия История / литературоведение / право / языкознание, 2013 г., № 2 (2), с. 175 – 179.

Для літературного аналізу цілком слушно узято текст С-2. Виділено дві сюжетні лінії – Михайла і Федора, обидві відповідають традиційній структурі мученицького житія (але конкретних паралелей не наведено, хоча два житія в одному стакані – то цікавий випадок). Висновок:

Опираясь на агиографическую традицию, автор «Сказания» создал оригинальное произведение, в котором, вероятно, отразились некоторые особенности реальной ситуации и личные идейные и творческие установки [с. 178].

Як бачимо, дослідниці із похвальною обережністю ставляться до джерельного значення С-2.

Надія Мілютенко (2016 р.)

Милютенко Н. И. . – Труды отдела древнерусской литературы (Спб.), 2016 г., т. 64, с. 180 – 198.

Стаття складається з чотирьох частин: 1, біографія М.; 2, загибель М., 3, редакції СМФ; 4, походження СМФ. Перші дві з них мають оглядовий характері, і я, можливо, ще поговорю про них при іншій нагоді.

А от третя частина, основана на вивченні рукописів, становить великий інтерес саме для даної моєї роботи.

Виявляється, текст С-2 (у Н. М. – «1-й вид Первой редакции («отца Андрея»)») знаходиться не у Прологах, а в складі Києво-Печерського патерика Феодосіївської редакції. Таким є найдавніший список Соф. 1365 та ще один список 16 ст. Два інших списки – 15 та 17 ст., які містять С-2, пов’язані з цим патериком [с. 190 – 191]. З меншою докладністю згадано ще 5 інших рукописів 15 – 16 ст., які містять С-2, але не містять патерикових статей. (О. Лосева зазначила, що С-2 входить у склад Пролога пространної редакції з 1456 р. (Научная библиотека Московского университета, Волоколамское собрание, № 1376) [Лосева О. В. в составе древнерусских Прологов XII – первой трети XV веков. – М.: 2009 г., с. 244]. Цей рукопис у Н. М. не згаданий).

Важливою є вказівка Н. М., що найдавніший рукопис Соф. 1365, переписаний на початку 15 ст., належав Кирило-Білозерському монастирю. Я при цій нагоді підкреслю – цей монастир знаходився у колишньому Ростовському князівстві, і це дає нам якийсь зв’язок між Ростовом і С-2.

Текст С-3 (у Н. М. – «2-й вид Первой редакции») Н. М. відзначила у 4 збірниках, використаних М. Серебрянським, і в 4 інших збірниках 16 – 17 ст., із яких Соф. 1463 (17 ст.) також належав Кирило-Білозерському монастирю [с. 193 – 194].

У четвертій частині Н. М. розглядає походження ранніх текстів СМФ. «Ростовское проложное житие [С-1] и Сказание об убиении [РПТ] нельзя возвести одно к другому» [с. 195] – думка безумовно слушна. Спільні моменти С-1, РПТ та оповіданням Іоана із Плано Карпіні «явно представляют общую устную традицию о Михаиле» [с. 195] (таким чином, Н. М. не поділяє ідею В. Стависького про «звід 1247 р.» і навіть не згадує про неї).

Щодо тексту С-5 (у Н. М. – «Вторая редакция») Н. М. зауважує:

В этом кружке [псковских] книжников [попа Андрея, его сына Козьмы и Явилы] осуществили и редактирование Сказания о Михаиле по дополнительным источникам. Рассказ о битве на Калке читался в Н1ЛСИ и Н1ЛМИ, известие об избиении татарских послов либо опиралось на устное предание, либо было придумано писцом [с. 198].

Тут все правильно, окрім того, що в С-5 немає згадки про битву саме на Калці.

Совпадения между Сказанием и ИпатЛ (например, имя убийцы князя – Доман), позволяют говорить о том, что ядро Сказания возникло в Чернигове [с. 194].

Как ростовский или черниговский текст попал в Псков? Почему псковская обработка Сказания вошла сначала в Н1ЛМИ, а затем и в Общерусский летописный свод (С1ЛСИ)? [с. 198].

Із припущенням про чернігівське походження СМФ не можна погодитись ніякою мірою. Ми не знаємо ніяких книг чернігівського походження аж до середини 17 ст., коли до Чернігова прибув Кирило Транквіліон-Ставровецький і надрукував тут своє «Перло многоцінне» (1646 р.). Наступним безспірно чернігівським автором був уже Лазар Баранович (2 пол. 17 ст.), і хоча він був чернігівським архієпископом, не мав найменшого поняття ані про Михайла, ніже про Федора – аж до 1689 року, коли прочитав надрукований у Києві перший том Четіїх міней свого молодшого сучасника – Димитрія Туптала. Тому й говорити про якусь чернігівську писемність попередніх століть ми не маємо жодних підстав.

Також обробки СМФ в С1ЛСІ та Н1ЛМІ є незалежними одна від одної, із яких перша виникла на 30 років раніше від другої.

Таким чином, археографічні спостереження Н. М. є дуже цінними, а от із використанням цих спостережень їй пощастило менше.

В 2019 році були надруковані ще дві статті Н. М., присвячені Пахомію Сербу і його версіям СМФ. Я їх уже розглядав вище.

Марципани на циганське весілля

За згадками в літературі мені би стали у пригоді такі праці:

Пак Н. И. Некоторые исторические замечания к летописной «Повести о Михаиле Черниговском». – «Литература Древней Руси», М., 1981 г.

Пак Н. И. Повесть о Михаиле Черниговском в историко-литературном процессе XIII – XV вв. (Текстология, жанровое и структурно-стилевое своеобразие.) – М.: автореферат канд. дисс., 1986.

Пак Н. И. Стилевое своеобразие повестей об убиенных князьях великих в составе Великих Миней Четьих митрополита Макария. – «Художественно-исторические памятники Можайска и русская культура XV-XVI вв.», Можайск, 1993 г.

Юрченко А. Г. Князь Михаил Черниговский и Бату-хан (К вопросу о времени создания агиографической легенды). – «Опыты по источниковедению: Древнерусская книжность», СПб., 1997 г.

Лаушкин А. В. К истории возникновения ранних проложных сказаний о Михаиле Черниговском. – Вестник Московского университета. Серия история, 1999 г., № 6, с. 3 – 25.

Так що ж зробиш, якщо цих творів ніде в Мережі нема. Посилання на них є, а самих творів не видно. Нотую їх для наступних поколінь дослідників. А поки що обійдеться циганське весілля без марципанів.

Висновки

За століття із гаком, що минуло з часу виходу базової монографії М. Серебрянського (1915) історіографія теми пройшла два виразних етапи розвитку. Із них перший тривав до 24 серпня 1991 року, тобто до моменту проголошення незалежності України. Другий етап почався від проголошення незалежності України і триває досі.

Традиційно бачимо, що наука історії не має власних сил для розвитку, і пристосовується до поточних політичних умов. Вважаю, що й історична наука в Росії мусить бути вдячна Україні за проголошення незалежності, бо та академічна свобода, яка настала була в Росії і яка частково збереглася до сьогодні, зумовлена позитивними політичними змінами 1991 року. (Про інші свободи в Росії я не говорю, – сучасні росіяни нічого собі не бажають, окрім відбудови всесоюзної тюрми в усіх деталях. Про свободу наукових досліджень їм байдуже, бо це – ані не телевізор, ані не холодильник.)

Історики скористались новими можливостями, котрі дало скасування загальносоюзної маршировки, і дослідження в галузі сказання-князе-Михайло-знавства в останні 30 років помітно пожвавились. Можна виділити три основних напрямки студій.

Археографічний напрямок показав, що можливості вивчення уже відомих рукописів далеко не вичерпані. Важливі уточнення приносять дослідження над складом рукописних збірників, котрі містять СМФ, часом їх виникнення та місцями їх побутування. Слабше стоїть справа із публікацією текстів.

Джерелознавчий напрямок студій спирається на уже опубліковані тексти. Спроби реконструкції походження СМФ показують велику різноманітність гіпотез (до яких я додав ще свою). Виявлено багато літературних паралелей до СМФ. Щодо джерельної вартості СМФ окреслилося дві групи оцінок: одні дослідники намагаються побачити в СМФ риси реальної події середини 13 ст., інші ставляться до цього реалізму обережно (я тут займаю крайню точку зору).

Літературний напрямок студій, як не дивно, представлений поки що найслабше. Хотілося би побачити історію Михайла і Федора в усій повноті її літературної еволюції (аж до сучасних історичних романів включно), в усіх її зв’язках із попередньою, сучасною і наступною агіографією, побачити, як змінювалась літературна техніка та смаки.

Нарешті, хотілося би, щоб хтось співставив Сказання про Михайла і Федора із «Повестью о настоящем человеке» Бориса Полевого і визначив – чи справді соціалістичний реалізм веде свій початок з початку 20 ст., чи він випливає із старорежимної агіографії.