Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Загальні спостереження

Микола Жарких

Залежність текстів

Спостереження над текстами СМФ можна підсумувати у вигляді наступної стемми, котра виявилась складнішою і багатшою, ніж уявлялось попереднім авторам.

Стемма редакцій СМФ за М. Жарких

Стемма редакцій СМФ за М. Жарких

Її треба розглядати без поспіху і з урахуванням наступних позначень:

– вертикальна пунктирна червона лінія ділить всі тексти на дві групи за структурою епізодів: ліворуч – структура Пролога (РПТ), праворуч – структура ТПС. Прямо на роздільній лінії лежать ПСЛФ та С-12, котрі не належать до жодної з груп і не утворюють третьої структурної групи;

– горизонтальні пунктирні червоні лінії ділять між собою століття, позначені ліворуч;

– прямокутниками з пунктирним контуром показано гіпотетичні протографи;

– прямокутниками з суцільним контуром показано реально відомі тексти;

– прямокутниками з білим тлом показано рукописи;

– прямокутниками з жовтим тлом показано друковані тексти;

– прямокутники зі скругленими кутами і кольоровим тлом охоплюють групи близьких текстів;

– товсті чорні лінії зі стрілками позначають запозичення основної маси епізодів; таку саму товсту лінію від С-3 до С-10 довелось зробити синьою, щоб не було двозначності при перетині товстих ліній;

– тонкі кольорові лінії позначають запозичення невеликої кількості епізодів, підписаних у текстовому блоці. Різниця кольорів змістовного навантаження не несе – аби тільки не було сумнівів при перетині таких ліній;

– в трьох останніх місцях (21 – 23) довелось відмовитись від проведення з’єднувальних ліній, позначивши тільки їх початок та кінець, як це робиться на складних радіосхемах;

– підписи в круглих дужках позначають певні дати (остання подія в літописі чи дата друку);

– підписи в квадратних дужках позначають орієнтовні дати.

На стеммі не показано інші письмові джерела, окрім Іпатіївського та Лаврентіївського літописів, бо вона й так вийшла дуже складною.

Зі стемми видно одразу два недоліки попередніх студій:

1. Ігнорування (поверховий розгляд) літописних текстів СМФ, котрі дали багато нових варіантів і мали вплив на пізніші тексти.

2. Було проігноровано похвальне слово Льва Філолога, котре не тільки само по собі цінне, але й вплинуло на пізніші тексти.

Прийоми варіювання текстів

Розглядаючи всю сукупність різниць між текстами СМФ, можна виділити наступні прийоми варіювання, розміщені в порядку від найбільшої до найменшої ваги:

– структурні зміни (додавання / вилучення / перестановка епізодів) (20 балів / епізод);

– текст епізоду має інший глузд (включаючи додатки та скорочення, що змінюють глузд) (15 балів / епізод);

– текст епізоду викладено іншими словами при збереженні того самого глузду (10 балів / епізод);

– синонімічні заміни (господь – бог – Христос і т. п.) (5 балів / епізод);

– перенос або копіювання характерних фраз із одного епізоду до іншого (3 балів / епізод);

– зміна порядку слів та фраз в межах одного епізоду (2 балів / епізод);

– заміна форм слів (слушаеве – слушаем; бе – беша – беста – бысть і т. п.) (1 бал / епізод).

Якщо порахувати всі відмінності між двома текстами і проставити їх вагу відповідно до зазначеної кількості балів, можна отримати кількісну міру близькості або віддалі в оцих умовних балах, а потім застосувати кластерний аналіз і взагалі зануритись у цифрову текстологію. Цей підхід дає надію, що хоча б текстологія вийде із царини поезії / гуманітаристики і перейде в царину науки.

Але виявилось, що в конкретному випадку СМФ достатньо подивитись одні тільки структурні зміни, котрі я вважаю найбільш вагомими і показовими.

Варто відзначити, що найбільш варіативними частинами СМФ виявились заголовок (М-1), котрий не повторено дослівно жодного разу, та заключна молитва (М-78), котра також зазнавала постійних змін і подекуди опускалась цілком.

Також варто відзначити, що дослідники надають якесь сакральне значення найдрібнішим особливостям ранніх текстів СМФ (С-1, С-2, С-5), намагаючись саме з цих дрібниць вивести щось позитивне. Цього не варто робити, бо ми не маємо автографів цих творів, а тільки списки. І коли ми бачимо сильне варіювання текстів від найдавніших списків до пізніших, то мусимо припускати, що такого самого варіювання зазнав текст на невідомому нам шляху від автографів до реально збережених списків. Дослідник має орієнтуватись на крупніші, більш стійкі одиниці тексту.

Класифікація текстів

В цілому сукупність розглядуваних текстів становить велику різноманітність, де між крайніми точками віддаль приблизно така, як між поемою Дж. Байрона «» та такої ж назви.

Всі автори, які пишуть на одну й ту саму тему з історії, конструюють свій текст із одних і тих же цеглинок базової інформації, компонуючи їх з метою донести до читача свою ідею.

У випадку СМФ можна виділити 4 твори з окремими ідеями:

1, ростовське СМФ (С-1). Головна ідея твору виражена в кінцевій молитві (М-78): святих мучеників просять особливо подбати за ростовських князів Бориса та Гліба Васильковичів.

2, така спроба приватизувати подвиг Михайла і Федора і зробити з них місцевих, чисто ростовських святих не сподобалась пізнішому письменнику, і він спорудив розлогий проложний текст (С-2). Ідея твору полягає у зіткненні двох непримиренних начал чи світів: тверда воля царя Батия наштовхується на так само твердий опір Михайла. В результаті кожна зі сторін конфлікту отримала те, чого вона бажала: Михайло попав у царство небесне, а Батий знищив непокірного князя (ну, вигода Батия явно у творі не звучить, і можливо, автор навіть про неї не думав. Але вийшло так).

С-2, попри деякі повтори й недоладності, відзначені вище, справляє сильне враження і є, на мою думку, найкращим варіантом у своїй групі. Подальші його переробки, на мою думку, не усунули недоліків С-2, а тільки без потреби пододавали нових недоречностей і просто помилок.

Ідею цих численних переробок (див. ліву частину стемми) окреслити не вдається. Ну, замінив автор С1ЛСІ цісаря на царя – хіба ж це ідея?

Отже, якщо називати редакцією системні цілеспрямовані зміни, проведені по всьому тексту, то ніяких редакцій РПТ ми не маємо, а тільки варіанти тексту з локальними змінами. Кожна така зміна, мабуть, мала якусь рацію, але вона ніде не проведена систематично по всьому тексту.

3, на основі літописного варіанту СМФ (не РПТ, як помилково уявляли собі попередні дослідники) Пахомій Серб написав свій твір про Михайла та Федора. Причиною загибелі Михайла виставлена не його твердість у вірі, а подана царю брехлива інформація, буцімто Михайло ганьбив татарську віру. Якби радники царя виконували свої обов’язки ретельно і не прибріхували від себе різні небилиці, могло б обійтися і без мучеництва.

Чи зрозуміли цей нюанс ті читачі, від яких залежало поширення твору, чи ні – судити важко, але твір закріпився в рукописній і потім у друкованій традиції.

Також слід відзначити, що твір Пахомія написаний в новому жанрі – ораторської промови чи проповіді і розрахований у першу чергу на слухачів, а вже потім – на читачів.

4, зовсім особливий твір про Михайла і Федора написав Лев Філолог. Наскільки можна зрозуміти з його дуже пишної, але важкуватої мови, він бачив тут перемогу сил добра (християнства), персоніфікованих Михайлом і Федором, над силами зла (дияволом), персоніфікованих у Батиї. Ця перемога у Льва – поворотний пункт всієї історії Русі, котра залишилась при православії попри те, що їй загрожував перехід князів у татарську віру, за яким мав би послідувати перехід і всього простого люду.

Цей твір з глибокою ідеєю і яскравим красномовством незаслужено ігнорується дослідниками СМФ.

5, редакцією твору Пахомія Серба можна вважати текст, написаний Димитрієм Тупталом. Взявши за основу текст першого, Димитрій узявся його поліпшувати, при цьому затер основну ідею Пахомія і не дав натомість своєї. Димитрій хотів зробити СМФ більш пізнавальним і дидактичним. Перше видно з того, що він розширив вступ з описом походу Батия, надавши цьому опису виразного місцевого київського забарвлення. Друге видно з постійного повторення визначень «наша Російська земля», «наші російські князі», і це мало відкластися у свідомості читача: «Ми – російські люди».

Інші тексти слід вважати варіантами виділених творів або їх сумішшю, контамінацією. Як завжди при змішуванні, запозичені фрази і цілі епізоди, вилучені зі свого природного контексту, втрачають своє навантаження на нових місцях.

Загальний напрямок розвитку всіх текстів СМФ від кінця 13 до кінця 17 ст. полягав у збільшенні обсягу за рахунок все нових і нових риторичних прикрас та у загостренні антитатарської риторики, у прикладанні все гірших і лайливіших слів як до татар в цілому, так і особисто до Батия.

Регіональні варіанти

Місця написання різних варіантів СМФ можна відносно певно визначити лише для літописних текстів. Це варіанти Новгородського 1-го літопису молодшого ізводу, Вологодсько-Пермського літопису та Холмогорського літопису, місця написання яких означено в їх назвах. Походження решти літописів пов’язане із Москвою.

Текст С-1 має виразні вказівки на Ростов, і можна упевнено думати, що він написаний в Ростові. Чи варіант Тверського літопису написано ще у 15 ст. в Твері, чи від час остаточного формування літопису бл. 1534 р. у Ростові – вирішити зараз не можна.

Розглянуті друковані тексти безсумнівно виникли при тих друкарнях, що їх випустили: С-12 – в Москві, варіант Димитрія Туптала – у Києво-Печерській лаврі.

Аде переважна частина примірників СМФ поширювалась у складі рукописних Прологів, котрих дослідники нараховують цілі тисячі, в той час як рукописів Степенної книги відомо до 150, а всі інші літописи разом узяті не мали і такого числа примірників. Рукописів Четьїх міней також не було багато.

Можна сподіватись, що з рукописних Прологів принаймні деякі мають вказівки на місця їх переписування / побутування, і співставлення цих даних з варіантами СМФ, які містяться (або не містяться) в них, може показати, з одного боку, регіони побутування того чи іншого варіанту СМФ, а з другого – сприяти виділенню регіональних типів компоновки самих Прологів.

Все те саме можна повторити і щодо збірників іншого складу, які містять СМФ. Скажімо, тексти Пахомія Серба не включались (здається) до Прологів, натомість включались у збірки богослужбового призначення.

В Україні Прологи не були поширені, і першим текстом про Михайла і Федора, який почав поширюватись в Україні, були Четьї мінеї Димитрія Туптала. Цей текст запозичено з Москви, ніякої місцевої традиції про Михайла Всеволодовича в Україні не існувало.

Джерела для укладання «Сказання»

Основними джерелами для написання ранніх варіантів СМФ були відомі нам Лаврентіївський та Іпатіївський літописи, використані в тих частинах, де йшлося про похід Батия та про загибель князя Михайла.

Ці відомості були дуже скупими, і природно, що автори СМФ розпросторювали їх, з одного боку, запозиченнями з інших агіографічних творів, з другого – плодами власної фантазії.

Багато запозичень зроблено із Біблії. Димитрій Туптало проставив посилання на біблійні цитати на берегах свого твору, і тепер вони супроводжують кожне перевидання його тексту. В моїй роботі відмічено деякі з них, виявляти їх систематично не входило в мої наміри. Але прямими цитатами вплив Біблії не обмежувався, текст СМФ містить структурні запозичення (три отроки у вогняній печі – книга Даниїла), алюзії до біблійних сюжетів (заперечення ходіння крізь вогонь), слідування архетипальним для християн зразкам (мучеництво Ісуса Христа).

Загальна схема СМФ, в якому прославлено одразу двох мучеників, є незвичною і я не вмію вказати для неї прямих аналогів.

У страсті св. Дмитра Солунського зазначено, що після Дмитра було замучено і його слугу Луппа [«Страдание и чудеса святого славного великомученика Димитрия» у викладі Димитрія Туптала, в ], але святим вважався тільки сам Дмитро.

Парні святі – Кузьма і Дем’ян, Флор і Лавр, Кирило та Мефодій, Борис і Гліб – усе представлені як рідні брати з однаковою або дуже подібною долею, і тому природно, що кожен член пари став святим.

У випадку СМФ на одному рівні святості поставлено князя та боярина – людей, що не мають між собою родинного зв’язку, а до того ж боярин мав неспівмірно нижчий соціальний статус, ніж князь. Можливо, з цього факту вдасться витягнути якісь глибші особливості великоруської релігійності.

Добровільний прихід християнина до лихого правителя заради висловлення своєї віри має паралель у страсті св. Георгія, як зазначив ще автор Тверського літопису. Одне з посмертних чудес Михайла і Федора безпосередньо запозичене зі сказань про Бориса і Гліба, друге має паралелі в стражданні св. Пантелеймона. Опис страти Михайла в СМФ має численні паралелі у стражданні св. Якова Персидського.

Можна думати, що знавці агіографії знайдуть ще інші паралелі – я не є таким знавцем і не можу в це заглиблюватись.

Гімн мучеників в СМФ запозичено з Осмогласника. Тут знову можна побажати, щоб цією паралеллю зайнялись знавці християнської гімнографії.

Димитрій Туптало у своєму варіанті СМФ використав найновіший на той час історичний твір – друкований «Синопсис».

Значення «Сказання» як історичного джерела

З усього сказаного випливає, що СМФ не є жодним історичним джерелом – тільки пам’яткою історіографії та літератури.

Це ніяка не дивина для агіографії: всі без винятку житія святих з доби раннього християнства написані через кілька століть після смерті своїх героїв і так само як і СМФ відбивають реалії й уявлення часу написання твору, а не часу, про який пишеться у творі.

Хоча від загибелі Михайла до появи СМФ минули не століття, а тільки десятиліття, цього було достатньо, щоб реальні подробиці події частково забулися, а частково були знівельовані потужним впливом усталених агіографічних штампів.

Отже, історіограф може простежити на матеріалі СМФ, як розвивались у минулому погляди на події часів Батия – одна тільки послідовність епітетів, прикладуваних до Батия, уже може бути цікавою.

Історик літератури може на матеріалі СМФ простежувати розвиток риторики та стилістики давньої великоруської літератури.

Зрештою, деяку поживу може знайти тут історик релігійних та політичних ідей, які змінювались від давніших варіантів СМФ до пізніших.

І тільки чистий історик подій 13 ст. не знайде тут для себе ніякої поживи. Тому я застерігаю таких істориків від використання СМФ як джерела, щоб не перенести в 13 ст. реалій та уявлень давніх агіографів та / або пізніших авторів 14 – 17 ст.