Болоховські князі
Микола Жарких
У справі болохівських князів дослідники діляться на секту тупоконечників і секту гостроконечників.
Секта тупоконечників обстоює єдино правильну думку, що ці князі були самопроголошеними.
Секта гостроконечників обстоює абсурдну думку, що ці князі були Рюриковичами.
Секта тупоконечників
Одним із перших тупоконечників виступив Дмитро Багалій:
Можна думати, що в Болохівській землі явились свої власні князі з самої ж громади, «ліпші мужі» місцевого населення, котре проголосило їх князями для того, щоб мати кого виставити на противагу дому Володимира Святого [Багалей Д. И. История Северской земли до половины 14 ст. – К.: 1881 г., ].
(Повторюся – я не маю наміру зібрати тут усю тупоконечну / гостроконечну рать, а зосереджуюсь на новіших працях.)
Микола Котляр, коментуючи Іпат-64, рішуче заперечив можливість приналежності болохівських князів до Рюриковичів [. Дослідження, Текст. Коментар. – К.: Наукова думка, 2002 р., с. 246].
Серед тупоконечників є свої радикали, до яких слід віднести Володимира Ричку та Олексія Толочка [Ричка В. М., Толочко О. П. «». – Ruthenica, 2016 р., т. 13, с. 83 – 107].
Вони вважають, що єдина правдива згадка про болохівських князів належить до подій 1241 р., а інші їх згадки у тексті хроніки Романовичів є результатом редакторської роботи над первісним текстом хроніки. Зокрема, обидві згадки про них в контексті походу на Кам’янець у 1236 р. вони вважають простими вставками фрази «і всі болохівські князі» у первісний текст [с. 95].
Вилучаючи ці вставки, дослідники реконструюють події так:
У момент, коли відбувся набіг галицьких бояр на Кам’янець, Михайло Всеволодович сидить у Галичі й для нього природно вимагати від Данила відпустити «своїх» галицьких бояр, що брали участь у набігу на Кам’янець. «Братия» в цьому випадку означає «співвітчизники», «свої люди» [с. 96].
На думку дослідників, оці «князі» – це тимчасові місцеві управителі, котрих татари призначали задля забезпечення свого війська харчами. Це переконливо підтверджується свідченням «Нещасливої пісні» магістра Рогерія з літа того ж 1241 р. [с. 106]. Тому-то ці «князі» зникають з відходом татар, і більше за них немає згадок.
Ці положення повторені і розвинені у великій статті О. Толочка [ГВЛТ, с. 349 – 372], де подано і огляд попередньої літератури.
Запропонована О. П. та В. Р. реконструкція подій 1236 р. виглядає переконливо, і має тільки такі недоліки:
1, замість опори на давній текст ми змушені спиратись на результати текстологічної реконструкції, котра будь-що-будь не є безпосереднім джерелом;
2, давній редактор, який попсував первісно стрункий текст Галицького літопису, виходить, або зовсім нічого не знав про описувані ним події, або не зважав на факти, переслідуючи якусь свою (не дуже нам зрозумілу) мету і виступаючи прямим фальсифікатором історії. Але йому (не сучасним дослідникам) відредагований ним текст видавався кращим і змістовнішим, ніж той що був в його основі – інакше ми змушені припустити, що редактор зовсім не розумів того, що виходить з-під його пера.
Отаку ціну доводиться платити за вигнання болохівських князів з історії 1236 року.
Я думаю, фразу Іпат-39 «оддай наше браття» слід розуміти так, що «браття» означає «союзники», нічого більше. Для цього поняття у словнику хроніста не знайшлося більш відповідного слова. За обсягом влади цих «князів» можна вважати хіба що головами дрібних округ – щось на зразок князів волоського права [Гошко Ю.Г. Населення українських Карпат 15 – 18 ст. – К. : Наукова думка, 1976 р., с. 46 і далі]. (Із термінами на позначення начальників у хроніста також було сутужно, от і довелось вживати слово «князь» у невластивому нині значенні.)
Секта гостроконечників
Із сучасних дослідників до цієї секти належить Олександр Алфьоров [Алфьоров О. Болохівські князі – «провінційна гілка» чернігівських Ольговичів. – «Велика Волинь» (Хмельницький-Старокостянтинів), 2006 р., т. 34]. Цієї статті немає в Мережі, але суть погляду ясна із назви.
На думку Леонтія Войтовича:
Болоховські князі, чиї володіння безпосередньо межували з ординським степом, і які як нащадки Інгваровичів, витіснених Романовичами з Луцька та інших центрів Східної Волині, мали всі підстави не любити останніх, через що і стали васалами ординського еміра Куремси, не бажали підпорядковуватися королю Данилу [Войтович Л. Галич у політичному житті Європи 11 – 14 століть. – Львів: 2015 р., с. 54].
А які підстави вважати цих князів відносно близькими родичами Романовичів? – Ну, був такий князь Борис Меджибізький, рід якого невідомий, але Л. В. вважає його «братом або сином Ярослава Інгваровича». От вам і всі підстави: і закон, і пророки.
Також Антон Горський пише:
Некоторые исследователи не считали их Рюриковичами, предполагая, что это представители феодализирующейся племенной аристократии или бояре, присвоившие княжеский титул. Думается, однако, что правы историки, видевшие в болоховских князьях представителей рода Рюриковичей. Когда во время усобицы середины 1230-х гг. болоховские князья были захвачены в плен Даниилом Романовичем, князья Михаил Всеволодич Черниговский и Изяслав Мстиславич потребовали у Даниила: «Дай нашу братью или приидемь на тя войною». Князья Рюриковичи могли назвать «братьею» только представителей своего рода. К какой ветви принадлежали болоховские князья, остается неясным [Горский А. А. : пути политического развития. – Спб.: Наука, 2016 г., с. 15].
Так стоїть болохівська справа в наш час. Через одне слово браття, як через славнозвісне filioque, постав розкол серед істориків.