Князь Роман Мстиславич

Микола Жарких

Особа Романа привертає велику увагу сучасних дослідників, і маємо кілька нових монографій про нього. Почати я хочу з того, чого ми не маємо, а саме з праці Олександра Майорова:

Майоров О. М. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич. – Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2011 р., т. 1 – 318 с.; т. 2 – 462 с.

На моє щастя, автор і видавець подбали про те, щоб цієї книги не було в Мережі, тому я можу її не читати.

Натомість доступна в Мережі інша книга того ж автора на близьку тему: «Русь, Византия и Западная Европа» [Спб. : Дмитрий Буланин, 2011 г. – 754 с.], про яку я трохи пишу в розділі «Історіографія». Перші розділи книги присвячені князю Роману.

Князю Роману та його політиці присвячено також перший розділ книги Віталія Нагірного [Nagirnyy V. księstw ziem halickiej i wołyńskiej w latach 1198 (1199) – 1264. – Kraków: 2011, s. 75 – 147].

Маємо також монографії Олександра Головка [Головко О. Б. . – К.: 2001 р., починається гарним оглядом попередньої історіографії] та Андрія Горовенка [Горовенко А. В. . – Тамбов: 2010 г. – 308 с.]. Ця остання книга написана не сухою академічною, а живою, легко зрозумілою мовою, з деякими елементами емоційності – цілком доречними, коли йдеться не про математичні конструкції, а про життя людей. І цього автору не подарували…

Отже, є що читати і є що з чим порівнювати. Наприклад, О. Головко повністю довіряє В. М. Татищеву, хоча й намагається пом’якшити це різними застереженнями:

Дослідники спадщини вченого [Татищева] вже прийшли до висновку про відсутність у російського історика прагнення сфабрикувати наведену в його працях інформацію [Головко О., op. cit., ].

(В огляді історіографії О. Головко закидав деяким авторам, що вони не знайомі з усією літературою предмету. І от я познайомився з книгою самого О. Г. і бачу її подекуди донауковий рівень…)

Натомість монографія А. Горовенка поділена на дві частини: перша присвячена власне життєпису Романа, а другу, більша за обсягом – пізнішим легендам (13 – 20 ст.) про цього князя. Звістки Татищева цілком слушно розглядаються у другій частині. Таким чином, якщо розрізняти донауковий на науковий підходи, то книга Горовенка належить до останнього і тим самим вища за книгу Головка.

Книга Горовенка викликала роздратовану репліку Олексія Толочка [Толочко А. П. . – Ruthenica, 2012 г., т. 11, с. 201 – 217. На цьому місці зазначу маленьку технічну деталь: в 2011 році книга А. Горовенка була перевидана в Петербурзі уже в обсязі 480 с. Цього видання я не маю, і відповідно не маю додаткового розділу, котрий А. Горовенко присвятив був О. Толочку. А О. П. Т. розбирає власне оце друге видання)]:

Если бы А. Горовенко пришло в голову отмечать примечаниями не только промахи, но и верные суждения предшественников, обнаружилось бы, что его «исследование» – не более чем компиляция из наблюдений, суждений и гипотез, высказанных в предыдущей литературе [с. 204].

Справді? Попередників у викладі історії давньої Русі не мав один тільки М. М. Карамзін (хоча й це треба прийняти умовно, бо перед ним було багато авторів, аж до творця «Повісті времен і літ»). Все, що написано на тему історії давньої Русі після М. М. Карамзіна, було, є і буде зібранням думок, у переважній більшості уже висловлених в літературі. І це стосується навіть не одних тільки праць з історії давньої Русі, а взагалі всіх праць з історії, в яких не запроваджено нові джерельні дані.

І тут треба розрізняти думки, які даний конкретний автор виснував самостійно на підставі вивчення першоджерел, і думки, які він узяв з попередніх студій інших дослідників. Охоче вірю, що ці думки часто співпадають, бо ні один автор не має монополії на здоровий глузд і логічне мислення, і коли пізніший автор незалежно прийшов до поглядів, висловлених кимось раніше, то це – незалежне підтвердження їх правильності, верифікована істина, котра не залежить від особи дослідника, а випливає із самого предмету, в нашому випадку – з першоджерел.

І оця верифікація, незалежне підтвердження одних положень і незалежна критика, відкидання інших – має завжди свою цінність, котра полягає у слові незалежність (думки).

Тому, коли ми читаємо:

Все, что мы положительно знали о Романе, остается «на месте». Все, что считалось неизвестным (например, такие важнейшие биографические вехи, как год рождения Романа, даты его двух браков, имя второй жены и т.д.), таковым же остается и после прочтения [с. 203 – 204]

– то це власне позитивна оцінка книги А. Горовенка.

Але сам О. П. Т. думає про свою замітку інакше. Він відмовляє Горовенку в праві проводити незалежне дослідження і вимагає, щоб він вивчив усю попередню літературу предмета. При такому підході книга перетвориться на бібліографію і колекцію давніших висловлювань, котрі в більшості є простими припущеннями і не додають майже нічого до знання, основаного на першоджерелах.

Однак коли сам О. П. Т. висунув нестандартну ідею щодо давньої Русі – негайно у якомусь-там Усть-Зажопинську знайшовся рецензент, який дуже переконливо показав: те, що О. П. Т. вважав своїм власним винаходом, насправді запозичено із творів професора якогось-там Мухосранського університету. Можна тільки повторити біблійну фразу, вжиту літописцем: «Якою мірою міряєте – такої і вам відміряють».

Отакою важкою виходить справа оцінювання книг з історії. Належно оцінити роботу з вузької теми може тільки знавець цієї теми, а він дивиться на іншого автора як на конкурента («он уже давно ползал по моему участку, только я всё не мог его изловить») і щиро шкодує, що не має монопольного права писати на дану тему.

І що ж воно буде зі мною, якщо О. Толочко візьметься оцінювати мою роботу? «Со страхом жду решенья твоего», як сказав був класик…

Але я не можу заглиблюватись у князе-романо-знавство, і хотів би зосередитись на тих кількох питаннях, які становлять інтерес для моєї вузької теми.

Коли Роман запанував у Галичі?

Подія, котра з віддалі часу здається нам визначальною, мабуть, не виглядала такою в очах сучасників, котрі всі як один промовчали її. Остання згадка про галицького князя Володимира Ярославича належить до осені 1196 р. [ІпатЛ, 6704 (1195) р.; дату запропонував Л. Махновець]. Після цієї згадки в тому самому літописі в кінці річної статті 6704 р. описано зимовий похід князя Романа Мстиславича на ятвягів [дата згідно Л. Махновця – зима 1196 – 1197 рр.]. Отже, ці звістки показують нам таку конфігурацію влади: Володимир княжив у Галичі, а Роман – у Володимирі (даруйте за каламбур!), і ятвяги були власне в його зоні уваги.

Наступна звістка про Романа – це його похід на Київ (Т-5, умовно 1201 р.), де він уже виступає галицьким князем. Отже, це вокняжіння можна датувати будь-яким роком від 1197 до 1200 і навіть 1201-го.

Дослідники коливаються між датою 1198 р., наведеною Я. Длугошем (твір 3-ї чв. 15 ст.) і 1199 р., наведеним у Густинському літописі (твір 1620-х років). Автор останнього, ясна річ, нічого не знав про події 12 ст. і користувався найновішими на той час історичними творами Кромера та Мартина Бельського, котрі в свою чергу, користались із Длугоша, тоді ще не надрукованого.

При наявності очевидних письмових джерел, зазначених на берегах Густинського літопису, дошукуватись якогось «особливого джерела» не випадає. Питання, чому там дата зсунута на один рік, належить до історіографії 17 ст.

Длугош, у свою чергу, викомбінував цю дату із доступних йому джерел, але не подав ходу своїх думок, як то роблять сучасні дослідники, і тому склалось враження, що він просто узяв її – знову з якогось невідомого нам «особливого джерела».

М. Грушевський приймав 1199 р. і слідом за ним цей рік прийняв О. Головко [Головко О., op. cit., ].

А. Горовенко пропонує пересунути цю подію на перші місяці 1200 року, не пізніше квітня [Горовенко А. В. op. cit., с. 58 – 59].

В. Нагірний докладно розбирає це питання [Nagirnyy V. op. cit., s. 84 – 92] і приходить до вкрай невтішного висновку: «Нема поважних підстав відкидати 1198 рік як дату смерті Володимира Ярославича і часу опанування Галича Романом». Висновок чисто негативний, а для позитивного твердження джерел як не було, так і нема.

Похід Романа на Київ

Хронологія владимирського літописання рубежа 12 – 13 ст., як відомо, розходиться з київським літописанням на два роки, і на це нема ради. Прийнята у мене дата походу – 1201 р. – є результатом умоглядного злагіднення цієї розбіжності. Таку дату приймав цілий ряд попередніх дослідників [Грушевський М. С. . – В кн.: Історія України-Руси, т. 2; Головко О., op. cit., ]. Спроби витягнути уточнення дати з Никити Хоніата, який дивився на Київ з віддалі 1100 км, не дуже переконливі, бо залежать від послідовності й датування подій у самого Никити, а там багато своїх проблем.

Окрім хронології, маємо ще неясність в тексті двох основних літописів щодо союзників Романа. В Радз-3 та ЛПС-4 вони названі володимеричи, а в ЛЛ-4 – володимерци.

А. Горовенко приймає варіант РадзЛ і вважає варіант ЛЛ помилковим [Горовенко А. op. cit., с. 66, 109]. Так само думає і В. Нагірний [Nagirnyy V. op. cit., s. 110 – 111]. Він припускає, що це міг бути Мстислав Володимирович і хтось із його братів. О. Головко приймає читання РадзЛ, хоча посилається при цьому на ЛЛ. Він вважає, що йдеться про синів князя Володимира Мстиславича [Головко О. Б. «Удатний» і його доба. – Кам’янець-Подільський: 2017 р., с. 76]. Зрештою, текст було зіпсовано ще в давнину, і на це нема ради.

Щодо результатів походу Романа дослідники висловлюють такі міркування.

Думку про вирішальну роль Всеволода Владимирського у вокняжінні Інгвара (Т-8) О. Головко обережно відхиляє [Головко О., op. cit., с. 27].

На думку А. Горовенка, Всеволод погодився з пропозицією Романа [Горовенко А. op. cit., с. 67].

Віталій Нагірний називає систему, яку виникла після походу Романа на Київ, «протекторатом Романа над Києвом» та / або «спільним контролем над Києвом Романа Мстиславича і Всеволода [Владимирського]» [Nagirnyy V. op. cit., s. 111]. Але ширше цієї тези В. Н. не розвинув, і так не видно, в чому полягав протекторат і чи існувала взагалі така політична форма в давній Русі.

Я вважаю – в цьому і багатьох наступних випадках, коли дослідники говорять, що один князь був представником (губернатором) іншого потужнішого князя, має місце деяка модернізація понять. Давня Русь не знала інституту губернаторства і для цього не існувало відповідного терміну. Кожен князь, зайнявши якийсь стіл, вважав сам себе і вважався іншими людьми повноправним правителем, нащадком Ярослава Мудрого. В теорії – завжди, і на практиці – дуже часто такий князь був незалежним правителем.

Для зовнішнього управління з боку якогось іншого князя потрібні принаймні дві речі: 1, інформація про стан керованого об’єкту (залежного князя), 2, важелі впливу на цей стан.

Інформація доходила до «керівника» через місяці, і він знав про таку затримку і про можливу зміну ситуації за цей час. Важіль впливу був тільки один – воєнний похід, і щоб підняти його, часто потрібні були роки. Тому про ніяке детальне управління в дусі сучасних президентів, котрі керують обласними адміністраторами, для цього часу говорити не можна.

Полон Рюрика Ростиславича

Відносини Романа із половцями, зокрема, обставини походу 1203 р. грунтовно розібрав О. Майоров [. – Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hung., 2018, vol. 71, no. 1, pp. 7 – 27]. Цей сюжет лежить в стороні від моєї вузької теми.

О. Толочко пропонує інакшу хронологію: похід на половців – зима 1204 – 5 рр., постриження Рюрика він датує першими місяцями 1205 р. [ГВЛТ, с. 112]. Це неможливо, бо не залишається часу для: 1, передачі повідомлення про пригоду до Владимира; 2, посольства Всеволода до Романа; 3, реституції Ростислава Рюриковича в Києві.

Про такий подвиг Романа, як захоплення в полон свого союзника і тестя, О. Головко та А. Горовенко не хочуть говорити докладно, обмежуючись згадками на 1 – 2 рядки. Можна думати, що роль біографа князя неявно вимагає й апології, прославлення цього князя.

Однак часи міняються, і те, що сприймалось негативно, нині може стати доброю атестацією. На тлі дій Москви, котра в 2010 році знищила літак президента Польщі Леха Качинського, вчинок Романа показує скоріше його поміркованість: мав технічну можливість повбивати своїх ворогів, але не скористався з неї. І взагалі, про яку б підлість в історії не доводиться читати – завжди сучасна Гнило-Солом’яна Орда може похвалитись ще більшою підлістю.

Примусове постриження Рюрика докладно розібрали Анна Литвина та Федір Успенський [А. Ф. Литвина, Ф. Б. Успенский княжеской семьи в Киеве: от интерпретации обстоятельств к реконструкции причин. – Средневековая Русь (М.), 2012 г., вып. 10, с. 135 – 169]. Цей сюжет також лежить в стороні від моєї вузької теми. Треба тільки відзначити, що в детальному розгляді родинного життя Романа і Предслави зовсім не згадана їх дочка – майбутня дружина Михайла Всеволодовича.

Результат зусиль Романа дослідники оцінюють так.

О. Головко припускає:

На нашу думку, з ініціативи Романа Мстиславича на півдні Русі склалася нова політична система, яку можна умовно назвати системою “колективного патронату”, коли двоє наймогутніших володарів Русі, не претендуючи особисто на стольний трон, домовились про спільний контроль над ним [Головко О., op. cit., ].

Подібним є й погляд А. Горовенка:

В «Русской земле» (на Киевщине) в очередной раз установилось двоевластие. Впрочем, теперь оно повторяло не систему соправительства Рюрика и Святослава в 1181-1194 гг., а более раннюю ситуацию времён княжения в Киеве Ярослава луцкого в 1173-1175 гг. [Горовенко А., op. cit., с. 75].

Про практичну неможливість такого патронату я уже говорив, але, можливо, це не заважало «патронам» думати, що вони чимось управляють.

«Конституційний проект» князя Романа

Питання про «конституційний проект» князя Романа Мстиславича належить до числа релігійних. Секта тупоконечників твердить, що ніякого бога проекту не було, а секта гостроконечників – що такий проект був.

Секта тупоконечників представлена поважними іменами:

Грушевский М. С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. – К.: 1891 г., с. 267.

Толочко О. П. Конституційний проект Романа Мстиславича 1203 р.: спроба джерелознавчого дослідження. – Український історичний журнал, 1995 р., № 6, с. 22 – 36.

Купчинський О. А. Акти та документи Галицько-Волинського князівства. XIII – першої половини XIV століть. Дослідження, тексти. – Львів, 2004 р., с. 415 – 430.

Толочко О. П. “История Российская” Василия Татищева: источники и известия. – М.: 2005 г.

Горовенко А. В. Меч Романа Галицкого. – Тамбов: 2010 г., с. 179 – 188.

Не менш поважними іменами представлена секта гостроконечників:

Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М.: 1963 г., с. 163.

Котляр М. Ф. Данило Галицький. – К.: 1979 р., с. 21 – 22.

Толочко П. П. Киев и Киевская земля в период феодальной раздробленности XII–XIII вв. – К.: 1980 р., с. 182 – 183.

Котляр Н. Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко­Волынской Руси IX – XIII вв. – К.: 1985 г., с. 120 – 121.

Войтович Л. В. Генеалогія династії Рюриковичів. – К.: 1990 р., с. 114.

Яценко Б. І. Розвиток державного устрою України-Русі наприкінці XII ст. (Проект Романа Мстиславича і “Слово о полку Ігоревім”). – Український історичний журнал, 1997 р., № 3, с. 113.

Головко О. Б. Князь Роман Мстиславич та його доба. – К.: 2001 р., .

Войтович Л. В. Роман Мстиславич і утворення Галицько­-Волинського князівства. – «Волинь і Галичина у добу середньовіччя», Львів, 2001 р., с. 26 – 28.

Купчинський О. А. Акти та документи Галицько­Волинського князівства. XIII – першої половини XIV століть. Дослідження, тексти. – Львів, 2004 р., с. 415 – 430.

Майоров А. В. Кто предоставил В. Н. Татищеву сведения о проекте Романа Мстиславича, – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2007 г., № 3 (29), с. 67 – 69.

Майоров А. В. Проект “Доброго порядка” Романа Мстиславича в свете изучения Академической рукописи второй части “Истории Российской” В. Н. Татищева. – Специальные исторические дисциплины (Киев), 2007 г., вып. 15, с. 135 – 149.

Майоров А. В. О работе В. Н. Татищева над текстом проекта Романа Мстиславича (в свете изучения академической рукописи второй части “Истории Российской”). – Вестник Санкт­-Петербургского университета. Серия история, 2007 г., № 4, с. 10 – 17.

Майоров А. В. Политико­-географические представления В. Н. Татищева и мнимые реалии древнерусской эпохи: по поводу работ А. П. Толочко. – Studia Slavica et Balcanica Petropolitana, 2008 г., № 1, с. 89 – 100.

Головко О. у політиці князів придніпровської та північної русі (кінець XII – кінець 30-х років XIII століття). – Княжа доба: історія і культура (Львів), 2011 р., вип. 5, с. 120 – 122.

Майоров А. В. Русь, Византия и Западная Европа. – Спб. : Дмитрий Буланин, 2011 г., .

Я зі свого боку, приєднуючись до єдино правильної віри тупоконечників, вважаю, що позиція по «проекту» повинна залежати від загальнішого питання про довіру / недовіру до «звісток Татищева». Я вважаю ці надлишкові звістки пізніми вигадками (або здогадами, або реконструкціями) самого Татищева. Тому їх доцільно розглядати в контексті історіографії: як історик 2 чв. 18 ст. дивився на ті чи інші події. Використання цих звісток в ролі джерел я розцінюю як донауковий рівень роботи, коли за «джерела» править все написане хоча б за п’ять хвилин до нашого часу.