Що показують студії
над Галицько-Волинським літописом
Микола Жарких
Цей розділ, якого я не планував був, приступаючи до роботи у 2018 році, я пишу під час війни Росії проти України (2 червня 2022 р. о 8:33).
Наше доблесне військо відігнало пушкіністів від Києва, і тепер війна нагадує про себе лише далеким виттям сирен повітряної тривоги (наприклад, сьогодні о 5:45). Але я постійно пам’ятаю , що Україна щодня втрачає від 60 до 100 воїнів у цій боротьбі.
Щодня гинуть наші хлопці, щодня ризикують життям мої мої друзі і знайомі – науковці, котрі пішли захищати Україну. За їх спинами я, рядовий диванної сотні, можу продовжувати свою роботу…
Всі дослідники згодні у тому, що Іпатіївський літопис складається з кількох частин. Згодні і в тому, що на 1199 році закінчується Київський літопис і далі до 1292 року йде літопис Галицько-Волинський (ГВЛ). Також є згода, що ГВЛ ділиться на «галицьку» та «волинську» частини (хоча й тут є розбіжності щодо границі частин).
Далі починається загальна незгода – всіх з усіма.
Перш за все, ГВЛ – це взагалі не літопис. Він не має природного поділу на річні статті, як усі інші літописи в усіх 46 томах ПСРЛ. Спроба замаскувати ГВЛ під звичайний літопис шляхом розстановки позначень років тільки погіршує і заплутує текст, так що доводиться говорити про реальну хронологію подій окремо від цієї хронологічної сітки. Хлебниківський список ГВЛ не має цієї сітки, і тому саме він, а не давніший Іпатіївський список, став основою нових студій.
Далі, ГВЛ не є «галицьким» у загально прийнятому смислі. Автор (автори) твору не жив у Галичі і не працював там, хіба що приїжджав туди (але й це не певно). Галич для нього – це предмет політичних аспірацій його князів, якась fata morgana, котра мріє десь на обрії і віддаляється кожного разу, коли князі намагаються її досягнути.
Далі, ГВЛ не є навіть і «волинським» у загально прийнятому смислі. Немає сумніву, що автор жив і працював десь на Волині (у Володимирі? у Холмі? – переконливо виснувати не можна), але предметом його не є Волинь як така. У всьому тексті немає слова «Волинь» як географічного поняття, один раз вжито слово «волинці» (в описі походу на Калку) і один раз – вираз «волинські князі» (в описі походу Телебуги).
Досить порівняти кілька сторінок Н1Л із ГВЛ, щоб відчути різницю. Для новгородського літописця в центрі уваги стоїть сам Новгород, його життя – в той же час автор ГВЛ переключається на нові й нові предмети по мірі того, як вони входять у сферу активності його (автора) князів.
А його князі – це хто? Це Роман Мстиславич, його сини Данило та Василько і його онуки, перш за все – Володимир Василькович. Про молодшого брата Романа – князя Всеволода – автор ГВЛ навіть не згадує, сини Всеволода – Олександр і Всеволод, які були найближчими родичами (братами у других) Данила й Василька – виступають в ГВЛ як люті вороги Романовичів, про яких ГВЛ пише з неприхованою ненавистю.
Отже, «свої князі», природні пани для автора – це Романовичі. Тому вважаю, що повну рацію мали польські дослідники, котрі назвали цей твір «хронікою Романовичів» (Х-Ром). Це – справді хроніка, опис подій в логічній послідовності, але без поділу на річні статті, і справді предмет її – діяння Романовичів.
За останні 20 років було надруковано три великих книги, присвячені Х-Ром. В цих капітальних працях можна знайти і посилання на попередні студії, котрі значною мірою переходять у розряд історіографії після оцих нових книг. Що ж дають ці новітні студії для розуміння твору в цілому і для моєї вузької потреби – оцінки джерельної вартості звісток хроніки про князів Ольговичів?
Прочитавши вступні статті до зазначених трьох книг, я відчув гірке розчарування. Три автори (колективи) вивчали один і той самий давній текст, вивчали фахово, із застосуванням усього арсеналу доступних на сьогодні методів, вивчали багато років – і в результаті не прийшли до жодної згоди. По кожному істотному питанню думки одного автора розходяться з думками двох других, ніхто ні з ким ні в чому не згоден і ніхто нікого ні в чому не може переконати. Суб’єктивізм у чистій формі – ось підсумок 160 років студій.
Якщо Микола Котляр бачив у ГВЛ записи, зроблені невдовзі після самих подій (отже, першорядної джерельної ваги), то колектив авторів останньої книги знищує цю джерельну вартість просто-таки внівець: ГВЛ – не розповідь компетентної особи, а історичний роман (принаймні в тій частині, котра містить потрібні нам епізоди), написаний з використанням кількох давніх хронографічних творів. Маса подробиць, яка надає ГВЛ конкретності й переконливості, запозичена із цих хронографів.
Якщо, спираючись на такі висновки, я відкину зі своєї зведеної таблиці записи ГВЛ, то вся конструкція історії нашого 13-го століття повністю обвалиться і зникне сам предмет моєї роботи – за відсутністю джерел. Я не наважуюсь на такий радикальний крок. Я волію відкинути усі прочитані новітні студії і залишитись при давній думці: ГВЛ – текст, відносно близький у часі до описуваних подій і є цінним джерелом, хоча і не бездоганним.
Уже після того, як цей розділ було завершено, я дізнався про ще одну монографію по темі:
Jusupoviǰć A. The chronicle of Halych-Volhynia and historical collections in medieval Rus’. – Leiden: Brill, 2022.
На моє щастя, автор та видавництво Brill подбали, щоби повного тексту книги не було в Мережі, тому я можу полегшено зітхнути і не зважати на цю книгу. Можу тільки слідом за булгаковським Майстром повторити: «Ну, хіба я інших не читав?»