Псевдонаука «генеалогія»
Микола Жарких
На тлі тривожних повідомлень про посилення атак Гнило-Солом’яної Орди на південному сході України є й , що наші війська відвоювали Мар’їнку (25 км на захід від центру Донецька). Нехай тепер донецькі зрадники не сплять!
А я, поки маю змогу – продовжую (20 квітня 2022 р. о 8:00).
Генеалогія на наших землях пройшла кілька виразних етапів розвитку.
1. В Московському царстві 16 – 17 ст. родовідні книги складалися не з науковою, але з чисто практичною метою. Це була управлінська інформація, котрою Розрядний приказ користувався у своїй діяльності, зокрема, при визначенні командирів військ. Вірогідність інформації цих книг дуже різна – ні в якому разі не можна говорити про вірогідність книги в цілому, але тільки про вірогідність окремих частин окремих розділів. Початки кожного роду завжди містять фантастику [Жарких М. І. Чого варті родоводи як історичне джерело. – К.: 2018 р.]. Наприкінці 17 ст. була складена «Бархатна книга», після чого інтерес начальства до родоводів згас.
2. В Російській імперії інтерес до генеалогії прокинувся в сер. 19 ст. Велика за обсягом книга П. В. Долгорукова [Российская родословная книга. – Спб.: 1854 г., тт. 1 – 4] подає генеалогії без жодних джерел. Автор вибачався, що не міг подати біограми через великий обсяг запланованого, але це нас не обходить. В тому вигляді, в якому ми маємо цю роботу, вона не надається до використання в науці.
Книга О. Бобринського [Дворянские роды, внесенные в общий гербовник Всероссийской империи. – Спб.: 1890 г., т. 1 – 2] зроблена трохи ліпше – подано деякі біографічні відомості і зазначено, звідки узято генеалогічні дані. Критики цих запозичених даних, ясна річ, нема.
Книга О. Лобанова-Ростовського [Русская родословная книга. – Спб.: 1895 г., т. 1 – 2] також містить деякі біограми. Джерел, окрім посилань на Долгорукова, не зазначено.
Широко запланована книга Г. Власьєва [Потомство Рюрика. – Спб.: 1906 г., т. 1, вып. 1 – 3] не була закінчена – автор встиг надрукувати тільки генеалогію «чернігівського» княжого дому. Окрім родовідних книг, додатковим джерелом фантастики для автора служила книга Р. Зотова. Якість роботи не витримує найпоблажливішої критики, книга зберігає певне бібліографічне значення як джерело посилань.
Загальний висновок полягає в тому, що російська генеалогічна традиція так і не спромоглася на якісний науковий довідник, – такий, який випустив Юзеф Вольф [Kniazowie litewsko-ruscy od k.14 w. – Warszawa: 1895].
3. В Радянському Союзі ніякої генеалогії не існувало: вона говорила все про князів та панів, а вони були визискувачі і взагалі погані люди. Проти них треба було боротись, ну, і радянські історики боролись як уміли.
4. У незалежній Україні можна спостерігати певний інтерес до генеалогії в двох напрямках – генеалогія князів (Л. В. Войтович) та генеалогія козацтва (В. В. Кривошея).
Л. Войтович написав серію книг [Генеалогія династії Рюриковичів: бібліографічний довідник. – К.: 1990 р. – 228 с.; Генеалогія династій Рюриковичів і Гедиміновичів. – К.: Таурус, 1992 р. – 200 с.; Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у 12 – 16 ст. – Льв.: 1996 р. – 255 с.]. Природно, що матеріал в них значною мірою дублювався, бо князі залишались все ті самі, старих не меншало, а нових не прибувало.
Найлегше доступні дві останні його публікації:
– східної Європи (кін. 9 – поч. 16 ст.): склад, суспільна і політична роль. – Льв.: 2000 р. – 649 с.
– : портрети еліти. – Біла Церква: О. В. Пшонківський, 2006 р. – 782 с.
У першій книзі перелік джерел та літератури містить 2136 позицій, у другій – уже 3105 позицій. Разом – 5241 позиція! Сила! Штурм Берліна! І кожну з цих книг і статей Л. В. не просто кинув у список літератури, а уважно прочитав, критично розглянув і ретельно використав. Якщо на одну книгу витрачати хоча б тиждень, то… 1000 (орієнтовно) книг = 7000 днів = 19 з гаком років. Також 4000 (орієнтовно) статей – по 1 дню на статтю – ще 11 років. Щоб перечитати і вивчити зазначену масу літератури, автору знадобилось би не менше 30 років. Ну не можу ж я припустити, що доктор історичних наук ставить у свій список літератури книги і статті, котрих він не відкривав. Не можу – і крапка!
Але результат тридцяти років читання і критичного осмислення літератури вийшов дуже непоказний. Асфальт плаває десь на недосяжній висоті, злегка показуючись у розривах хмар. Всі недоліки всіх попередніх генеалогій перейшли до книг Л. В., і до них додані подекуди ще фантазії його власного виробництва.
Конкретно реальним чернігівських князям і їх міфічним «нашадкам» присвячено в першій книзі розділи 3.6 – 3.10, і в них маємо 20 посилань на Р. Зотова (я думав, буде більше!). В другій книзі цим князям присвячено розділи 3.5 – 3.7 і там маємо уже 72 посилання на Зотова.
Погляди Л. В. на Любецький синодик я розглядав у спеціальні статті [Жарких М. І. Список князів із Любецького синодика. – К. : 2015 р.], де розглянув його думки з приводу кожного імені, і прийшов до висновку, що трактування цього списку у Л. В. ганджує ще більшими недоліками, ніж у самого Зотова. Критику цих помилкових поглядів я уже дав, і повторювати не бачу потреби.
Отже, станом на сьогодні генеалогія – не наука, а галузь діяльності, котра спрямована на здобуття незаслужених ступенів доктора історичних наук. Нічого корисного для моєї вузької теми вона не містить.