Руські князі 1-ї половини 13 ст.

Микола Жарких

Як слушно сказано у класика:

Кажуть, весь поміст у пеклі

З добрих намірів зложився.

До пекельного помосту

І оцей князь причинився.

Всі князі 1 половини 13 ст. були діячами анархії (або руїни, якщо це подобається більше). Всі вони – діячі середнього (часто навіть дуже середнього) рівня. Кожен старався зміцнити свою особисту владу, не помічаючи, що своїми діями руйнує загальне поняття влади. А це й є занепад системи управління і ширше – організації суспільства.

Татарська навала, що припала на середину обраного мною періода, просто унаочнила цю картину анархії. Давня Русь як політична система загинула, але так і не показала ознак розуміння проблем та / або спроб їх подолання.

Ми маємо декілька творів біографічного плану, присвячених князям 1-ї половини 13 ст., і природно, що в них висвітлюються також теми, що становлять мій вузький предмет. Тому варто на них подивитись.

Князь Мстиславич Мстиславич

Цьому князю присвячено дві монографії.

Эммауский А. В. Мстислав Удалой. – Киров: Кировская областная типография, 1998 г. – 168 с.

Ця книга була написана в 1930-х роках і чомусь не була тоді надрукована. Її надрукували тільки через 11 років після смерті автора, але не подбали виставити в Мережі, і так вона залишається невідомою і недоступною. Я її не читав і тому не знаю, чи є там цитати з товариша Сталіна.

Головко О. Б. «Удатний» і його доба. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2017 р. – 272 с.

Основна увага в книзі приділена останньому періоду життя Мстислава, так що властива її назва – «Князь Мстислав Мстиславич і Галич». Попередні події висвітлені значно стисліше, а про «добу» сказано зовсім мало і знову з особливою увагою до Галицького князівства. Великий розділ присвячено битві на Калці.

Зважуючи успіхи і неудачі свого героя, О. Головко висновує:

Однозначно, що він був досить добрим політиком, який в достатній мірі орієнтувався у швидкому плині політичного життя Русі, він був непоганим організатором військових кампаній, часто прагнув застосовувати мирні, дипломатичні методи для розв’язання конфліктів [с. 186].

Як бачимо, хрущовсько-гарвардська ліберальна теорія «мирних методів», яка від Адама й аж до середини 20 ст. не спадала на думку нікому з політиків і керівників держав, тепер має кредит і примушує істориків шукати в минулому моменти, співзвучні сучасним настроям.

Оскільки Мстислав Мстиславич був відносно мало втягнений у події, котрі становлять мою вузьку тему, я розгляну окремі моменти з цієї монографії на відповідних місцях своїх екскурсів.

Князь Юрій Всеволодович

Цьому князю присвячена нова велика книга:

Кузнецов А. А. в истории Руси первой трети XIII века. – Нижний Новгород: 2006 г. – 540 с.

Книга складається з наступних розділів:

1. Методика критичної історіографії у вивченні давньої Русі.

2. Георгій Всеволодович і володіння Переяславлем-Руських на початку 13 ст.

3. Відносини рязанських і владимирських князів у 1207 – 1217 рр.

4. Битва на Липиці в історичній долі Георгія Всеволодовича.

5. Георгій Всеволодович – засновник Нижнього Новгорода.

6. Георгій Всеволодович у боротьбі з татаро-монгольським нашестям (історіографія).

Кожен розділ, за винятком першого, закінчується висновками, що робить їх відносно незалежними в загальній структурі книги. Своєрідність останнього розділу – в тому що він присвячений виключно історіографії (від Б. Д. Грекова до наших днів).

У першому розділі мене зацікавила така теза:

… «Джерелознавство факта» (пропагандистами даної методики було О. О. Зимін та Я. С. Лурьє), коли з’ясовується походження самих звісток про факт, знаходження найдавнішого або визнання цих звісток плодом літературної творчості (і, тим самим, невизнання права на життя цього факта). Потім факти, «які залишились в живих», інтерпретуються дослідником… [с. 24 – 25]

Не без здивування побачив, що я, мою любі, говорю прозою! Мені, відставному фізику-теоретику, здавалось, що ця методика є самоочевидною й єдино можливою, але в цьому я помилявся. Істориків, які отримали професійну освіту, позахищали дисертації й понаписували статті та книги, доводиться переконувати, що треба так робити – і то, як показує А. К. в цьому ж розділі, далеко не всіх вдається переконати. А. К. навів численні приклади книг, написаних на підставі попередніх книг, без звертання до першоджерел.

Разом з тим я не розумію, що таке «об’єктивний, науково обгрунтований міф про історію роздробленої Русі 12 – 13 ст.» [с. 26]. Мабуть, А. К. вживає слово міф в якомусь особливому сенсі, а не в тому, який зафіксовано у словниках.

А що ж таке обіцяна в назві «методика критичної історіографії»? Про це можна здогадуватись з таких положень:

При висуванні гіпотези дослідник повинен перевірити її на живучість, зіштовхнувши свою побудову з усіма поглядами і судженнями щодо проблеми, яка вивчається […] Історіографія повинна носити прикладний, критичний характер: не тільки описувати, хто як вважав і покладав, а чому, які методики і які джерела при цьому використовувались […] Якщо залишиться суперечність, то приєднання історика до гіпотези, яка йому інтуїтивно ближче, буде виправданим [с. 29, 38, 39].

Отже, від дослідника вимагають, щоб читаючи попередників, він не просто переповідав їх тези, а ще й розумів ними написане! Типово історики не розуміють того, що пишуть їх колеги, і це, на жаль, не жарт, а певна проблема.

Далі, порівнюючи різні гіпотези на одну тему, треба визначити критерії порівняння (бажано – кількісні). Без застосування об’єктивних критеріїв порівняння завжди буде зводитись до знайомого: «Я один розумний, а всі інші – дурні! Тільки моя гіпотеза правильна, а всі інші – помилкові!»

І все це увінчується визнанням правомірності приєднання до гіпотези, яка здається досліднику «інтуїтивно ближчою». Оця «інтуїтивна близькість» часто цілком заміняє аргументацію і є, виявляється, найсучаснішою рекомендацією для дослідника!

«Методика» без опису конкретної процедури завжди буде пустословієм. Тому я волію не читати праць з теорії історичного знання, і тепер, прочитавши-таки теоретичний розділ книги А. К., можу повторити: «Ну, хіба я інших не читав?»

Мало не половина книги присвячена боротьбі А. К. проти Татищева та тих істориків, які беззастережно довіряли Татищеву. В окремих епізодах успіх – на стороні А. К., і він відкидає «дані» Татищева; але в інших епізодах Татищев повністю перемагає нашого автора, і А. К. не має сміливості відмовитись від вигадок Татищева. Багато зусиль доклав А. К. для подолання упереджено-негативного ставлення істориків до князя Юрія.

Погляди А. К. на конкретні сюжети, які входять у сферу моєї роботи, я буду розглядати в подальших екскурсах.

Із числа загальних висновків з усієї роботи мою увагу привертають такі моменти:

Політика владимирського князя свідчить, що він прагнув до мирного співіснування лідерів давньої Русі, князів Владимира, Чернігова та Смоленська […] Навіть брати владимирського князя порушували його стремління до мирного співіснування […] У внутрішніх руських і внутрішніх князівських справах князь Георгій Всеволодович виступав як тонкий і рахубний політик, який намагався не допускати застосування сили. Він старався уникати силових розв’язок суперечок та конфліктів між князями [с. 508, 511].

Таким чином, і Мстислав Мстиславич, і Юрій Всеволодович прагнули до миру (якщо вірити їх біографам), але це не заважало їм воювати між собою (ну, принаймні не допомагало воювати – і на тому треба дякувати).

Дещо цікавого містить генеалогічна схема чернігівських князів на с. 533. На ній подано мінімальне число осіб – тільки ті, котрі мали шлюбні зв’язки із владимирським княжим домом. І от бачимо там в молодшій лінії князя Олега Святославича († 1284 р.) як сина князя Святослава Ігоровича (загиблого в 1211 р.) і батька невідомої на ім’я княжни – дружини Всеволода Костянтиновича (на схемі на с. 536 вона названа дочкою Олега Курського).

Про дітей цього Святослава джерела мовчать, ми навіть не знаємо, чи він був одружений. Так що в особі Олега маємо ще одного «сина лейтенанта Шмідта», та й дата його смерті – одна тисяча двісті вісімдесят четвертий рік – змушує припускати механічну помилку. Але ні! Виявляється, що і генеалогія, і дата запозичені із роботи О. М. Рапова 1977 року [с. 115], і якщо вже припускати помилку, то у Рапова, а не у Кузнецова. Так виглядає «критична історіографія» у практичному застосуванні. Невідома дата народження Михайла Всеволодовича позначена як серпень 1179 р., а невідоме ім’я його сестри, дружини князя Юрія – як Агафія.

Так само на с. 535 на схемі волинських князів дата смерті Романа Мстиславича позначена як 14 жовтня 1205 р., а невідома з ніяких джерел дата смерті Рюрика Ростиславича – як 19 квітня 1210 р. «Аргументація датування цієї події була би переконливою, якби не спиралась на відомості Татищева» [с. 85]. Тобто А. К. і сам знає, що дата – пізня вигадка, але не може її не поставити у свої праці як вірогідну.

Ці недоліки – дуже дрібні й не повинні заслоняти собою інших, значно гірших недоліків книги А. Кузнецова.

Як не дивно, ми не маємо монографії про владимирського князя Всеволода Юрійовича, хоча джерела для такої роботи відносно рясні. Не маємо також монографій про Рюрика Ростиславича, Всеволода Чермного та Ярослава Всеволодовича.

Дуже вартісну монографію про князя Михайла Всеволодовича написав Мартін Дімнік, її розгляд подано в розділі «Історіографія».