Галицько-Волинський літопис: текстологія (2020 р.)

Микола Жарких

. – К.: Академперіодика, 2020 р. – 929 с.

Це велике дослідження, виконане під керівництвом Олексія Толочка, з’явилось уже під час моєї роботи над темою. Тут немає суцільного тексту ГВЛ, натомість текст поділено на епізоди, і до кожного подано докладний коментар, який часто досягає розміру окремої статті. Ці коментарі підписані окремими авторами – учасниками роботи. Звідси й обсяг – 74 друкарських аркуші (чистий текст літопису має десь 6 друкарських аркушів). Я буду скорочено посилатись на це видання як ГВЛТ із зазначенням автора конкретного коментаря.

Ця робота під кожним оглядом є величезним внеском у дослідження ГВЛ. Книга написана групою провідних українських фахівців, вступна стаття «Галицько-Волинський літопис: історія тексту» написана керівником проекту – О. П. Толочком, але відбиває погляди всього авторського колективу. Тому для посилань на твердження з цієї статті доводиться вигадувати колективний псевдонім. Ні, не «Порфірія Горотака», але КАПКОПТ (= колектив авторів під керівництвом О. П. Толочка). «Колектив» – це однина чоловічого роду, і відповідно я буду відмінювати.

Завдання своє автори формулюють дуже скромно:

Загалом книга містить матеріали для дослідження Галицько-Волинського літопису й дає кожному, хто звертатиметься до нього, інструментарій для розуміння природи тексту, інтерпретації змісту та з’ясування статусу зазначеного літопису як історичного джерела [ГВЛТ, с. 6].

Тут я виділяю слова матеріали та інструментарій. У книзі немає остаточних висновків щодо джерельної вартості ГВЛ, тому я спробую подати такі висновки із представлених матеріалів самостійно.

Коротко розглянувши історіографії вивчення ГВЛ [ГВЛТ, с. 10 – 14], КАПКОПТ приходить до слушного висновку, що тут немає ані окремих повістей, ані послідовності зводів (такі погляди ілюструє подана вище таблиця).

У критиці «повістевого» підходу КАПКОПТ навіть трохи перестарався, стверджуючи, що «попри версію існування "повістей" поза літописом, ніхто не відкрив слідів окремішнього побутування» [ГВЛТ, с. 12]. Для давнього літописання – це справді так, але принаймні у 16 ст., принаймні у Москві і принаймні «Повість про Мамаєве побоїще», яка походила з літопису, все ж таки переписувалась і поза літописом.

Більше того – «Сказання про загибель Михайла Чернігівського» було втягнуте в літописання із збірників не-літописного характеру. Це давно відомо, ну, й моє дослідження це підтверджує [Жарких М. І. Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора». – К.: 2021 р.]. Так само важко собі уявити, що це обширне сказання було переписано начисто у пергаментний Пролог одразу «із голови», без жодних чорнових записів. Після перебілювання тексту вони стали не потрібні, тому ніхто й не журився їх збереженням.

Але найвагоміший аргумент – археографічний. Обсяг гаданих "повістей" часом такий, що неможливо уявити, як вони могли б існувати до інкорпорації в літописний текст. Книжність Русі не знає циркуляції окремих біфоліїв чи нестандартних зошитів […] І, нарешті, як можна було зібрати докупи фрагменти, розкидані по книжках, аркушах, зошитах і уривках пергаменту? [ГВЛТ, с. 12]

Ця аргументація слушна, але не така убивча, як здається КАПКОПТ. Загальна закономірність побутування письмового матеріалу така: чим менший за обсягом матеріал, тим більше має шансів загубитися / зіпсуватися / пропасти, і чим більший за обсягом матеріал, тим кращі його шанси на тривале зберігання.

Наприклад, уже на початку 20 ст. бібліографи скаржились, що в губернських центрах України немає повного комплекту місцевих «Губернских ведомостей», і для складання повної бібліографії треба вдаватись до Петербурга. А ці «Ведомости» – то не підпільні революційні прокламації, а офіційне урядове видання з рамена Міністерства внутрішніх справ, яке розпочалось в 1838 році. І от уже через якихось 60 – 70 років нема повного комплекту!

А все через те, що «Ведомости» виходили маленькими брошурками про 16 сторінок на дешевому папері, і ніхто не дивився на них як послання в майбутнє, котре треба ретельно зберігати. В той же час окремі книги і номери журналів, надруковані в той самий час, збережені без проблем.

Або автографи Лесі Українки. Те, що було переписано начисто до альбому «» – те добре збереглося, бо альбом був нівроку грубенький, у твердій палітурці, і свідомо розраховувався на вічність. От ми його і маємо нині. А поезія «» – була надрукована у львівському журналі «Зоря» в 1884 р., і ми твердо знаємо, що Леся Українка на той час до Львова не їздила і продиктувати редактору свою поезію не могла. З другого боку, я не вірю, щоб редактор «Зорі» сам написав цей твір і підписався іменем Лесі Українки, бо Леся пізніше включала цю поезію у свої збірники. Виходить, був автограф, надісланий з Волині до Львова, і він мабуть являв собою один аркуш, бо текст не такий довгий, щоб заповнити ним цілий зошит. Ну і що, де ж він? Мав би бути в архіві редакції? Так нема цього архіву, і уже укладачі зібрань творів у 1920-х роках його не бачили, і донині цей автограф невідомий, а текст передруковується за першою публікацією.

Ну, й особисто про себе можу сказати – нині у мене немає жодного машинописного тексту моїх статей з колоїдної науки, які я надсилав до редакцій в 1970-90-х роках. Мав таку практику: ці машинописи (не кажучи вже про рукописи, що їм передували) я викидав після того, як одержував відбитки статей з журналів. Я теж не дивився на ці проміжні документи для друку статей як на послання у вічність, так що тепер навіть нема чого до музею передати (і маю в бога надію, що ні один музей не зацікавиться такими матеріалами, я ж – не Леся Українка).

Отже, з того, що для давніх часів ми не маємо таких «нестандартних зошитів», ще не означає категорично, що їх не було, а означає тільки, що вони до нашого часу не збереглися.

Так само стоїть справа і з запитанням «як можна було зібрати». От приблизно таким способом, як сучасний історик збирає потрібні йому книги і статті, хоч як би давно вони не були надруковані. В давнину місць, де можна було сподіватись знайти щось письмове, не було так багато, як нині («стільки розплодилось писаного паперу, що не знаєш навіть, що би таке у нього загорнути», як сказав класик). І в цих місцях не було десятків і сотень кілометрів полиць, ущерть заставлених книжками. Думаю, переглянути усе письмове в кожному із центрів можна було за день, за два.

Отже, найвагоміше заперечення проти «окремих повістей» полягає таки у їх змісті. Досить порівняти «Сказання про Михаїла», чітко відділене від попереднього і наступного тексту як у Пролозі, так і в літописі, із гіпотетичними повістями ГВЛ, щоб сказати, що останні виділені штучно і не мають очевидних текстових границь.

Розглядаючи прийоми вивчення тексту, КАПКОПТ зазначив:

Інтерполяції, нарощення тексту, перероблення певних сегментів тексту, виявлення континуацій – це все трактується як свідчення етапів роботи над текстом і як стадії розвитку тексту, що зазнавав видозмін і набував нових рис, але лишався єдиним твором [ГВЛТ, с. 15].

Автори виділили слово «твором», але для мене найважливіше слово – «єдиний». Виходить, що всі писарі, які працювали над ГВЛ, – всі як один мали уявлення, що це – єдиний твір, і більшою чи меншою мірою поділяли єдині творчі засади. Чи це можливо без письмового проекту чи «технічного завдання» – судити не просто. Історичний роман, який охоплював би події цілого століття чи кількох століть, написаний одним автором (із використанням якихось матеріалів) – це можливо, і такі приклади є. А от уявити собі групу писарів, де кожен наступний уміло стилізує свій текст під те, що написано раніше – уже важче.

Зрештою, «з’ясування етапів роботи над текстом» – це щось дуже близьке до «пошуку втрачених текстів», якщо не тотожне йому. КАПКОПТ зазначає, що віддає перевагу першому, а відкидає друге [ГВЛТ, с. 15], але практично встановлення певного етапу переробки мало би закінчитись реконструкцією гаданого тексту цього етапу. А що ж це як не «втрачений текст»?

Стемма нечисленних списків ГВЛ [ГВЛТ, с. 17] відрізняється від стемми польських дослідників [K. R., s. 51]. Вони згодні в тому, що Іпатіївський список є «рідним братом» Хлебниківського, але якщо на першій стеммі список Бундура є «онуком» Хлебниківського, то на другій – його «братом у других». Розходження не критичне, але я думав, що пізніші автори мали би пояснити причини, чому вони вважають думки попередніх авторів на точно ту саму тему незадовільними. Думав навіть, що це є ознакою академічного підходу, але мабуть мої погляди на академізм застаріли…

КАПКОПТ виявив систему текстуальних зв’язків ГВЛ із перекладною хронографічною літературою (таблиця на с. 22 – 25). Мій підрахунок по цій таблиці показав 29 цитат з «Іудейської війни» Іосифа Флавія, 23 – з історії Іоана Малали, 2 – з «Александрії», по одній цитаті з хроніки Георгія Амартола та Тлумачного апокаліпсиса Андрія Кесарійського. Важливо, що ці паралелі виявлено в усьому тексті ГВЛ, а не тільки в його «галицькій» частині.

Не заглиблюючись у пропоновані паралелі по суті, я не можу зрозуміти: чому вони розглядаються як запозичення саме із хронографів до ГВЛ? Чому не навпаки? «Іудейська війна» була написана задовго до ГВЛ, але це мало би значення тільки у випадку, коли автор ГВЛ користувався грецьким оригіналом. Але йдеться про паралелі з давньоруським перекладом, і тут ми не маємо чіткої упевненості, що цей переклад давніший за ГВЛ і автор ГВЛ мав його готовим. Може бути, що навпаки, перекладач Флавія перебував під впливом готового тексту ГВЛ і запозичив із нього деякі фрази. Також може бути, що перекладач і автор ГВЛ – це одна особа, а в такому разі слід говорити про само-цитування, а не про вплив фразеології одного твору на інший. Ці дві можливості КАПКОПТ не розглядає.

В рамках теорії первинності хронографів ми маємо дві можливості для припущень:

1, або вивчення зазначених творів і використання цитат із них було обов’язком усіх авторів, які працювали над ГВЛ (ну, десь так як усі наші сучасники знають вірш Тичини «Партія веде» і брошуру Леніна «Держава і революція» і можуть користуватись готовими формулами із них);

2, або всі цитати належать одному автору (любителю хронографічних творів), який грунтовно переробив попередній текст, нашпигувавши його цитатами і запозиченими формулами. І це було зроблено так спритно, що дослідники часто не помічали отих цитат і формул, вважаючи їх за власні витвори автора ГВЛ.

Біда в тому, що ані та, ані друга гіпотеза не видаються мені хоч трохи вірогідними.

Студії над мовою ГВЛ, окрім самостійної цінності, цікаві для істориків тим, що дають матеріал для визначення границі «галицької» та «волинської» частин твору. Ця границя виявляється на підставі спостережень над частотністю того чи іншого мовного явища в цих частинах. Цікаво, що розпочав оці студії ще Микола Костомаров у далекому 1861 році, зауваживши різну частотність «давального самостійного (dativus absolutus)» в цих частинах.

Оцей dativus absolutus і понині залишається криголамом таких студій, який прокладає дорогу іншим подібним спостереженням [із переглянутого мною: стаття І. Юр’євої в K. R., s. 97 – 117 та розділ «Лінгвістичний рубіж» в ГВЛТ, с. 26 – 28, там і попередня література].

Я абсолютно нічого не тямлю в мовознавстві і такі слова як dativus absolutus викликають у мене священний трепет (я не жартую!). Але натомість я трохи тямлю в математичній статистиці і зокрема у порівнянні середніх (дисперсійному аналізі) – у предметі, в якому не дуже тямлять дослідники мови ГВЛ. Фундаментальна хиба зроблених студій – нерозуміння того, що частотність є величиною випадковою, як і будь-яка величина, котра визначається за вибіркою (в нашому випадку вибіркою виступає текст ГВЛ).

Тому порівняння частотності має відбуватись з урахуванням її варіативності. Контраст між величинами, підрахованими по двох частинах вибірки, може бути переконливим лише тоді, коли ми отримаємо значиму відмінність (значиму на тлі варіативності).

Також у пошуках контрастів (частин ГВЛ) можуть стати у пригоді методи виділення сигналу на тлі шуму, де значуща відмінність у частотності є сигналом, а природні варіації частотності – шумом. Можливо, при цьому буде виявлено більше або й менше частин, і також можливо, що частини, виявлені за різними показниками, не співпадуть.

(До речі, в окремому розділі «Лінгвістичні дані та критика тексту» [с. 35 – 36] КАПКОПТ наводить результати студій попередніх дослідників, які намагались на підставі змін частотності мовних форм виявити дрібніші фрагменти тексту, які виділяються на загальному тлі. Так, Д. Чижевський нарахував 9 таких фрагментів, а Д. Ворт – 12, котрі не співпадають з тими, що виділив був Чижевський. Я думаю, ці дослідники застосували би методи виділення сигналу з шуму, якби знали про їх існування. Ну, а наступні дослідники мають дізнатися про ці методи з моїх побіжних заміток. Далі – уже їх робота.)

Я не розвиваю далі цих міркувань – думаю, що й так уже навів священний трепет на гуманітаріїв. Хочу тільки додати: із різниці в мові частин, навіть підтвердженої об’єктивно, ми не можемо зробити ніяких висновків щодо авторства. Досить порівняти ранній варіант роману Івана Франка «» (1875 – 1876 рр.) з пізнім варіантом (1909 – 1912 рр.), щоб побачити разючу відмінність саме у мові твору. А між тим це – той самий Франко! Якби цього не знати, можна було би цілком вірогідно припустити, що друга редакція є грунтовною переробкою першої не тільки в плані змісту, але й у плані мови, і тому виконана іншою особою.

Мовні уподобання одного автора можуть залишатись незмінними, але можуть і мінятись (як у Франка), і автоматично покладатись на їх незмінність було би необережно.

Отже, щоб переконливо перейти від контрасту в мові до приписування окремих частин окремим авторам, треба робити порівняння на тлі природної варіативності мови одного автора. Для давніх часів ми просто не маємо авторських творів, і весь порівняльний матеріал тут може бути від Івана Вишенського і пізніше.

Далі КАПКОПТ зробив спробу виявити текстуальні зв’язки ГВЛ із попереднім літописанням, перш за все із «Повістю временних літ» (ПВЛ) та Київським літописом 12 ст. [ГВЛТ, таблиця на с. 29 – 34]. Ці «зв’язки» не витримують найлегшої критики.

Наприклад, найперша «паралель» така:

Жодною мірою не можна повірити, щоб автор ГВЛ не знав слова ревнувати і тільки прочитавши Київський літопис, довідався про його існування й узяв на озброєння.

Ще більш характерною «спільною рисою» цих фрагментів виступає слово дід. Безумовно, автор ГВЛ не мав жодного поняття про те, що серед предків кожної людини, включаючи князя Романа, був свій дід, і тільки після студій над Київським літописом прийшов до висновку: «Князі таки мали дідів, то і князь Роман мусить його мати». (До речі, Мономах був пра-пра-дідом Романа, а дідом був Ізяслав Мстиславич.)

Друга з ряду «паралель» полягає у слові хоробрий: Роман в ГВЛ названий хоробрим тому, що хоробрим названий в ПВЛ князь Святослав Ігорович. Так само паралелі № 7 і 23 мають те спільне, що якісь князі «показали мужність».

Далі в четвертій позиції бачимо в описі походу на Калку острів Хортиця і брід Протолче. Ці географічні об’єкти існували як раніше, так і пізніше, і пізніший автор, їздячи Дніпром, зовсім не мав потреби зазирати в Київський літопис як у путівник, щоб дізнатись ці назви.

Коли ми нині, в 2022 році, читаємо «москалі наступали на Харків», то це не значить, що фраза запозичена із опису подій 1918 чи 1943 років, коли ті самі москалі так само наступали на той самий Харків. Це значить тільки, що москалі наступали на Харків, і ніякі літературні паралелі не були потрібні ані самим москалям, щоб наступати, ані нашим ЗМІ, щоб про це писати.

Паралель № 8 полягає в тому що «лесть – зла». Мабуть, треба пошукати в Біблії, там може знайтись спільне джерело (якщо вже припускати, що автор ГВЛ не мав ніякого поняття про властивості «лесті» й допіру з книг довідався, що це – погано).

«Словутний співець Митуса» має з «гораздим співцем Мануїлом» тільки те спільне, що вони обидва – співаки (паралель № 9).

Михайло жив під Києвом на острові (Т-157). Так стоїть в ГВЛ, але ніхто не задавався запитанням – чому саме на острові? І от КАПКОПТ знайшов відповідь: тому, що якийсь князь Ізяслав з Київського літопису теж стояв на острові (але не проти Києва, тільки проти Видубицького монастиря). Виходить, що Михайло Всеволодович прочитав Київський літопис і знайшов у ньому чіткий план – що йому робити. А потім автор ГВЛ так само прочитав той самий літопис і знайшов там потрібне йому слово острів для опису епізоду Т-157. Ну справді, звідки ж іще міг цей пізніший автор довідатись про таке рідкісне слово? (Отака паралель № 11).

Паралель № 20 полягає в тому, що різних князів уподібнювали до царя Соломона. Але ж цар Соломон усім відомий з Біблії! Дивно, що КАПКОПТ не знає цього досить-таки відомого спільного джерела двох літописів. Але що написано пером і надруковано Академперіодикою, того вже не поправити.

Паралель № 24 містить тільки одне спільне ім’я Володимир, але то – різні Володимири! Паралелі № 25, 26, 30 взагалі додані заради числа, бо там не зазначено ніякого тексту проти фрагментів ГВЛ. Натомість у паралелі № 18 один текст ПСРЛ 2:8 подано двічі – мабуть, для більшої переконливості.

Паралель № 27 полягає в абсолютно унікальній фразі «грех наших ради», і так далі. Повний розбір усіх цих «паралелей» не входить в мою задачу, я хотів показати тільки, що з порівняльної таблиці випливає протилежне тому, що хотілося би КАПКОПТ – а саме незнайомість ГВЛ з попереднім літописанням.

Не можна також погодитись із думкою, що

У "галицькій" частині з’ясовуються повідомлення, з погляду змісту залежні від Сузд. [ЛЛ] (зокрема, повідомлення про постриження та розстриження Рюрика Ростиславича та похід його на Галич; окремі відомості в сюжеті монгольського завоювання, на що звертав увагу ще Шахматов), а також мають аналогії у Синод. [Н1ЛСІ] (повідомлення про похід Данила на Чернігів, про захоплення родини Михайла Всеволодовича Ярославом Всеволодовичем, окремі епізоди в монгольських сюжетах) [ГВЛТ, с. 28].

Мало того, що захоплення Михайлової княгині (Т-151) читається в ЛЛ, а не в Н1ЛСІ (це хтось зумів обдурити цілий колектив авторів!), але все це – фактично помилково, про що я буду детальніше говорити у подальших екскурсах.

Розділ «Галицько-Волинський літопис і пам’ятки літописання» вийшов у КАПКОПТ повністю помилковим.

Далі КАПКОПТ виділяє наступні формальні ознаки втручання «волинського» редактора в первісний «галицький» текст:

"Редакторська" природа надбудованого тексту виявляє себе: 1) привнесенням інакших смислів (або й цілковитою зміною змісту повідомлення); 2) тим, що в інтерполяціях знаходимо очевидні сліди обізнаності з літописним матеріалом (здебільшого з Київського літопису, рідше – з ЛЛ); 3) формальною ознакою: єдністю прийому інтегрування вставки до основного тексту шляхом повторення чи парафразування вислову з основного тексту (зазвичай інтерполяція "виводиться" повторенням фрази, яка передувала вставці, так що вставний фрагмент виявляється з обох боків окантований однаковими висловами) [ГВЛТ, с. 46 – 47].

Із них перша ознака має чисто суб’єктивний характер і базується на знанні дослідника про те, яким був зміст первісного тексту. Але ж ми цього тексту якраз і не маємо, цей втрачений текст має виникнути як результат очистки наявного тексту від редакційних нашарувань. Чисто циклічна логіка, і навіть дивно, як наші провідні фахівці її не помітили.

«Сліди обізнаності з літописним матеріалом», як я показав вище, є наслідком самонавіювання КАПКОПТ і часто-густо зводяться до загально поширених слів і фраз.

Для ілюстрації третього прийому наведено приклади на с. 47, з яких видно рівно протилежне тому, що хотів показати КАПКОПТ. Два рази зустрічаються нічим не примітні слова «за то» (добре хоч те, що в якості «маркера» не вишукують слово і!). але вони стоять не на початку редакційної вставки і не в кінці її, а на початку та в середині фрагменту, який згідно реконструкції належить до первісного тексту. Приймім ad hoc, що це так – і вийде, що ці слова належать першому автору, і де тут видно роботу редактора?

Далі у фразі «иныи Оугры многи и за то не смѣша Галичанѣ ничто же створити бѣ бо инѣхъ много Оугоръ» маркерами вважаються фрази, виділені у мене півжирним. Якщо вони справді стоять на початку і в кінці вставленого редактором тексту, то ця вставка мусить міститись між ними, хіба не так?

Ні, не так, – пише КАПКОПТ, і виділяє курсивом (як вставку) текст, що йде після наведеної мною цитати. Кінець цього курсива / вставки ніякими текстовими маркерами не позначений, то звідки КАПКОПТ дізнався, що вставка закінчується саме тут?

Кінцевий висновок дослідження звучить так:

Літописання на Волині виникає після 1264 р. в колі книжників, що перебували під впливом перекладних хронографічних пам’яток. Точніше визначити час початку роботи над літописом не вдається. Наприкінці 1280-х рр. цей перший історичний твір дістає продовження у формі «волинського» літопису. Після 1292 р. «волинський» літопис зазнає редагування тим самим автором або його наступником. Цей автор одночасно провадить систематичне перероблення «галицької» частини, внаслідок чого ГВЛ остаточно набуває того образу, у якому входить до складу Іпат. кодексу [ГВЛТ, с. 54].

Я уже намагався був реконструювати – як з технічного погляду могла йти робота над літописом згідно наведеної схеми [Жарких М. І. Що не так із Хронікою Романовичів. – К.: 2022 р.] і не зумів вигадати жодної хоч трохи придатної, імовірної гіпотези.

Не повторюючи сказаного в цій моїй статті, повторю висновок: акт обвинувачення на 929 сторінках видається мені гіперкритичним. Якщо його прийняти, доведеться відкинути ГВЛ як історичне джерело (або принаймні всю його першу частину, десь до подій 1245 – 1250 рр., тобто якраз ту, де містяться усі потрібні мені епізоди).

«Если градоначальник будет палить без расчёта, то перепалит всех обывателей и останется на развалинах один с письмоводителем» – сказав класик. Отак і після цієї книги ми залишаємось без Галицько-Волинського літопису, але з Олексієм Толочком із товаришами на його руїнах…