Пізні легенди про князя
Михайла Всеволодовича

Микола Жарких

Ці пізні легенди лежать дещо осторонь основної лінії посмертних митарств князя Михайла Всеволодовича, тому виділяю їх в окремий розділ. Легенди подано в орієнтовному порядку часу їх виникнення, від раніших до пізніших.

Чудесне зцілення Михайла

Це чудо записано у «Житії Никити, столпника переяславського». Із ним усе неясно (як із самим Никитою, так і з його житієм). Час, коли він жив, окреслити не вдається, оскільки єдиний орієнтир – явно некомпетентна вказівка на князя Михайла. Вважається, що житіє написано десь на рубежі 14 – 15 ст. [Понырко Н. В. . – Словарь книжников и книжности Древней Руси, Ленинград, Наука, 1988 г., вып. 2, ч. 1]. Наукового видання і повного дослідження історії тексту житія поки що немає, маємо за рукописом РГАДА, ф. 201, ед. хр. 52, л. 189 – 195 об. Там чудо із Михайлом записано уже в розгорнутому вигляді.

Трохи перероблений текст подано у Степенній книзі:

Чудо преподобного Никиты Переяславского о исцелении князя Михаила Черниговского. Глава 18.

В оно же время при державе великого князя Всеволода Георгиевича князь Михаил Всеволодович Чермного, ещё млад сый, внук Святославль, правнук Ольгов, праправнук Святославль Ярославича Великого [родовід подано помилково і з великими пропусками!], случи же ся ему божиим попущением недугом тяжким одержиму быти, яко и вся составы тела его расслабиша. И многа имения раздая по церквам божиим и не успе ничто же.

Слышав же, яко во граде Переяславле, иже на Клещине озере есть старец свят и преподобен именем Никита, имея богом дарованную ему благодать чудотворения, ещё в теле сый, источники целеб изливает приходящим к нему с верою, и повеле себе кон готовити; поим с собою два болярина и от слуг мало, идяше в путь, всю печаль свою возверг на господа.

Князь Михаил три краты одоле дияволу молитвами святого Никиты.

И близ града Переяславля почиваше во стану, и срете его бес во образе чернеца и поведа себя от святого Никиты монастыря, исходя в мир потребы ради. Князь же повеле его о святом старце Никите вопросити. Бес же, лестьцем его нарек, отиде. Князь же Михайло во отчаяние впаде, не ведый, что сотворити.

И мало путём пошед, срете его той же бес инем образом чернеца, то же слово рек: «Что всуе труждаеши себя, о княже, толику долготу путеви преходя?» И сия изрек, исчезе.

И уразуме в себе князь и позна дияволе злокознество, со тщанием в путь идяше. И дошед монастыря поприща единого, обрете место красно и повеле себе шатёр поставити. Болярина же посла на извещение святого старца.

И срете его той же бес, образом чернец, видом чермен, о едином оце [глазе], поведа старца умерша. Он же запрети ему молитвою преподобного чудотворца Никиты, и тако недвижим бысть [хто саме? Далі видно, що біс].

И дошед [мабуть, боярин?] столпа святого и преподобного отца нашего чудотворца Никиты и поведа ему княж приход и тяжкий его недуг. Преподобный же старец посла ему жезл свой. Благоверный же князь Михаил, взем жезл, воста здрав на нозе свои и пеш шествовавше до столпа.

Восприим от святого старца благословение, радовашеся душею и поведа, яко ся ему дважды на пути яви бес во образе чернеца и многа хуления на святого глаголюща и како в третий поведа святого умерша: «И молитвами твоими, святый отче, запретих ему, и ста недвижим».

Преподобный же чудотворец повеле ему [мабуть, бісу, не Михайлу?] у стены столпа прилепену быти три часа, поведая своя прелести и клятва ко святому не творити пакости человеком. И послан бысть в бездну [к] отцу своему сатане.

О поставлении креста, идеже исцеле князь в лето 6694 [1188].

Князь же Михаил повеле поставити честный крест на том месте, на нём же прощён бысть от тяжкого недуга. И восприим благословение, вдав монастырю довольная, и отиде восвояси, хвалу богу воздая и его молебнику и чудотворцу Никите.

Честный же той крест и доныне стоит, надписание лету цело имея.

Князь же потом богоугодно господствуя и за Христа мучением жизнь свою соверши от безбожного Батыя.

Сего великого князя Михаила сестра бысть за великим князем Георгием Всеволодовичем, иже убиен на брани от того же Батыя, тако же и великая его княгини и чада все мученическим венцом венчашася от бога, еже последи речено будет [ПСРЛ, 1908 г., т. 21, ч. 1, с. 248 – 249].

На цьому закінчується 18-а глава 6-ї степені книги. Із неї ми маємо важливу практичну пораду: якщо десь зустрінеться гундославний чернець, це – скоріше за все біс в образі ченця, якого треба спрямувати курсом русского корабля, а при потребі застосувати жезл.

Образ Михайла у житії подано суперечливо: з одного боку, він малий (дитина) та ще й паралізований, отже, можна було сподіватись, що в нього будуть опікуни; з другого боку, князь сам роздає багато майна на церкви та монастир Никити (авжеж, це розраховано на місцевих князів, котрі будуть читати житіє і мають слідувати цьому прикладу) і взагалі робить усе сам, не зважаючи на свою хворобу.

До речі, , що Никита помер 24 травня 1186 р., і виходить – біс говорив Михайлу правду, що старець помер! Так дивно переплітається легендаристика 15-го і 21-го століть!

Автор Мазуринського літописця, завершеного після 1682 р., стисло переказавши процитоване оповідання, слідом поставив убивство Никити грабіжниками, котре сталось «того ж року» (6694 = 1186) [ПСРЛ, 1966 г., т. 31, с. 65]. В цьому творі легенда викладена краще, ніж у сучасній енциклопедії.

Наприкінці 17 ст. Димитрій Туптало включив дещо скорочене оповідання при Михайла у своє житіє Никити столпника (Четії мінеї під ). Таким чином, легенда мала певне поширення в літературі, і досі баламутить деяких «істориків».

Походження легенди пов’язане із у Переславлі-Заліському. Про цей монастир нічого не було чути до кінця 15 ст., його розквіт припав на 16 ст. Однією з ознак цього розквіту і піднесення значення монастиря було включення фрагментів житія Никити Переяславського в Степенну книгу, автором якої вважають переяславського священика Андрія, котрий пізніше став митрополитом Афанасієм [Покровский Н. Н. , митрополит Московский. – Словарь книжников и книжности Древней Руси, Ленинград, Наука, 1988 г., вып. 2, ч. 1]. Цей Андрій як патріот свого рідного міста посприяв прославленню маловідомого місцевого чудотворця.

Як виникла ця легенда – неясно. Скоріше за все, спочатку виник монастир, котрий із невідомої нам причини отримав титул св. Никити (вважається – , хоча може бути – і ). Далі можна думати, що в монастирі було вирішено зробити локальну копію Никити. Якщо так, то і сам Никита, і всі його чудеса були вигадані задля слави монастиря, причому за текстом житія він більше походив саме на бісогона.

Як у це житіє міг потрапити князь Михайло? Скоріше за все, прямо із текстів «Сказання про Михайла і Федора», досить поширених у 15 ст. Михайло, як уже визнаний святий, мусив бути криголамом, який прокладає дорогу невідомому до того часу Никиті.

На думку С. Келембета:

В літературі можна зустріти вказівку, нібито вперше після народження Михайло Всеволодович згадується ще у 1186 р. Вона походить з легендарного «Житія св. Микити Переяславського», написаного у 1-й половині XV ст. або незадовго перед тим: тут повідомляється, що кн. Михайло Чернігівський, захворівши, вирушив до Переяславля-Заліського (!), де св. Микита вилікував його одним дотиком свого посоха.

У деяких списках Житія до цього додано: «Благоверный же князь Михаил повеле поставити крестъ честный на том месте, в лето 6694 месяця майя 16 день индикта 8, на нем же прощенъ бысть от тяжкого недуга и въсприим благословение». Але у списках, що відбивають первісний текст Житія, цей епізод відсутній. А в короткій редакції, крім того, кн. Михайло названий зовсім не Чернігівським, а Оболенським. Отже, вказана дата довіри викликати не може. У цитованому написі рік та індикт не співпадають: 6694 (1186) р. припадав не на 8-й, а на 4-й індикт. Та й у травні 1186 р. Михайлу Всеволодовичу ніяк не виповнилося б і шести років, а цілком можливо, що він тоді взагалі ще не народився!

Скоріш за все згаданий хрест поставив у XV ст. кн. Михайло (Іванович) Оболенський, далекий нащадок Михайла Чернігівського. Один же з редакторів Житія «перетворив» князя Оболенського на його предка, знаменитого князя Чернігівського, неправильно прочитавши або «скорегувавши» дату на хресті, який дійсно мав існувати в околицях Переяславля-Заліського. [Келембет С. , великий князь Чернігівський і Київський: деякі питання походження, біографії та складу родини. – Сіверянський літопис, 2017 р., № 1-2, с. 13].

Коротка редакція житія, на думку дослідниці [Федотова М. А. Жития Никиты Столпника Переяславльского. – Труды Отдела древнерусской литературы (СПб.), 2004 г., т. 55, с. 289 – 300], є пізнішою і походить від основної (розлогої) редакції. Прізвище «Оболенський» стоїть у 2 із 3 використаних списків, у третьому – просто «князь Михайло» без означень. Якщо ця схема походження текстів підтвердиться, то вийде, що Михайло Оболенський заскочив у це житіє пізніше, згідно спеціального бажання автора короткої редакції. Все це становить значний інтерес для історії літератури, тільки не для реальної історії реального князя Михайла Всеволодовича.

Михайло Всеволодович – засновник
Спаського собору в Чернігові

Ця легенда записана в Супрасльському літописі, переписаному в 1519 р. на замовлення князя Семена Івановича Одинцевича:

Князя Михаила черниговскии, его же замучил царь Батыи за веру хрестьянскую, и c ним замучил боярина его Хведора. A тот князь Михаило создал храм в Чернигове святого Спаса, што и нынече стоит. [ПСРЛ, 1980, т. 35, ]

Оскільки далі в тексті згадуються міфічні «сини» Михайла, походження легенди – відносно пізнє (не раніша кінця 15 ст.), мабуть, вона була складена спеціально при укладанні Супрасльського кодексу.

Це, ясна річ, ніяке не джерельне свідчення, а реконструкція, складена автором початку 16 ст. Хід його думок був такий:

1, місто Чернігів справді існує.

2, Спаський собор у Чернігові справді існує.

3, собор дуже великий, і тому мабуть збудований якимось сильним правителем, скоріше за все – князем, і то князем православним.

4, із п. 3 випливало, що не можна шукати будівничого собору серед католицьких литовських князів.

5, із церковної літератури автор знав, що князь Михайло Чернігівський існував і був убитий Батиєм.

6, про ніяких інших чернігівських князів автор нічого не знав.

7, тому зробив логічний висновок із доступної йому інформації: православний князь Михайло княжив у Чернігові, збудував там Спаський собор і був убитий за православну віру. Що не так?

Ця легенда не отримала поширення в подальшій літературі і залишилась тільки в одному творі.

Михайло – переяславський князь

Легенда, буцімто Михайло княжив у 1206 р. у Переяславлі-Руському, виникла так само на початку 16 ст. Її висловив автор Никонівського літопису старшого ізводу, доведеного до 1520 р. Як видно із Т-17, ні один попередній літопис не знав цього імені, згадував тільки сина Всеволода Чермного. Імені цього сина не знав навіть учасник події – князь Ярослав Всеволодович, а тим більше не знаємо ми.

Як і в попередньому випадку, тут мала місце реконструкція ходу подій:

1, в 1206 р. згадано сина Всеволода Чермного;

2, у джерелах згадується тільки один син Всеволода Чермного – Михайло.

3, отже, Михайло № 2 і є тим сином № 1. Що не так?

Це міркування здалося переконливим і навіть вважається джерельним свідченням (як не як, записано не де-небудь, а в літописі!). Вони широко розлилося по пізнішій історіографії, котру нема сенсу аналізувати, бо там нема й не може бути ніяких аргументів, окрім тих, що виставив автор НикЛ.

Наприклад, А. Кузнецов помилково приймає, що в 1206 р. у Переяславлі князем став Михайло Всеволодович, хоча й розуміє, що це – пізня вигадка НикЛ [Кузнецов А. А. . – Нижний Новгород: 2006 г., с. 78]. Вся запропонована ним «критична історіографія» на практиці звелася до цілком некритичного використання пізнього тексту.

Феодулія / Євфросинія – міфічна «дочка»
Михайла Всеволодовича

Ця міфічна «дочка» відома тільки з присвяченого їй житія, а цьому житію присвячено дві змістовних енциклопедичних статті [Дмитриева Р. П. , монах суздальского Спасо-Евфимиева монастыря. – Словарь книжников и книжности Древней Руси, Ленинград, Наука, 1988 г., вып. 2, ч. 1; Клосс Б. М., Маштафаров А. В. . – Православная энциклопедия, т. 17, с. 517 – 526; тут же і змістовний розділ «Іконографія», написаний М. В. Басовою].

Згідно Р. Д., перша згадка імені святої Євфросинії міститься в рукописі початку 16 ст. (ГИМ, Синод. собр., № 336). Для агіографа – відома річ! – потрібно одне тільки ім’я, все інше можна назбирати по інших житіях. І от суздальський чернець Григорій, керуючись своїм місцевим суздальським патріотизмом, у 2-й чверті 16 ст. написав цілу серію житій місцевих суздальських святих. Із їх числа московський собор 1549 р. визнав місцево шанованим святим одного тільки Євфимія Суздальського.

Згідно Б. К. та А. М., житіє Євфросинії містить запис чуда 1 травня 1558 р., свідком якого був сам агіограф. Це дає нам навіть трохи пізнішу дату, ніж думала Р. Д. Із 66 відомих списків житія найдавніших походить з початку 1580-х років (РГБ, Ф. 113, № 628, Л. 133 – 211 об.).

Славу святій Євфросинії приніс суздальський єпископ , котрий відшукав її житіє і десь бл. 1576 р. добився її канонізації. В Суздалі прецінь не чекали дозволу з Москви і вже в 2-й чв. 16 ст. там було вишито покров на гробницю Євфросинії, котрий є першою пам’яткою її іконографії (М. Б.).

Б. К. та А. М. слушно зазначили:

Литературными образцами и источниками Жития Е. послужили Жития вмц. Екатерины, прп. Евфросинии-Смарагд, прп. Евфросинии Полоцкой, кн. Михаила Всеволодовича, прп. Сергия Радонежского, митр. св. Алексия, Киево-Печерский патерик; историческая канва основана на великокняжеском летописании XVI в. Сведения из Жития, написанного более чем через 3 века после упоминаемых в нем событий, имеют малую историческую достоверность, зачастую не поддаются проверке другими источниками.

Але всупереч своєму власному висновку про «малу історичну цінність» вони все ж таки написали розділ «Біографія», в якому намагаються зв’язати подробиці житія із реаліями 13 ст. Ця робота марна. Слід було показати, що в цьому житії запозичено із названих самими ж Б. К. та А. М. літературних джерел.

Все, що в 13 ст. можна побачити на цю тему, зводиться до двох епізодів: 1, раптова смерть княжича Федора Ярославича у Новгороді напередодні весілля [ під 6741 (1233) р.]; 2, справді нетривіальної звістки про розлучення князя Святослава з його невідомою на ім’я дружиною і постриження останної в якомусь невідомому монастирі [звід літописних звісток тут: Жарких М. І. Звичай постриження правителя в ченці. – К.: 2015 р., зведена таблиця випадків 12 – 13 ст., епізод 1228 року]. Все інше – ім’я Феодулії, її 15-річний вік, її батько – Михайло Всеволодович, Суздаль як місце дії – належать пізнішому автору .

Слушно пише С. Келембет:

О. В. Журавель вдається до деяких даних «Житія св. Єфросинії Суздальської» – дочки Михайла Чернігівського. Але вказана пам’ятка, написана лише близько 1570 р. (!), носить наскрізь легендарний характер (чого вартий хоча б той факт, що князь Суздальський, наречений Єфросинії, зветься тут Міною Іоанновичем, нащадком варяга Шимона!), а тому достовірним джерелом аж ніяк вважатися не може. До того ж навіть такі дані Журавель тлумачить цілком довільно, у руслі своєї гіпотези: Феодулія Михайлівна у 1227 р. (дата – безпідставна) начебто мала вийти заміж за гаданого сина Юрія Всеволодовича (!), але через його раптову смерть постриглася у черниці в Суздалі; а отже, її брат, Михайло Чернігівський, шурином Юрія бути не міг. Якщо вже і реконструювати історичну основу «Житія Єфросинії Суздальської», то її нареченим слід визнати кн. Федора Ярославича, племінника Юрія Всеволодовича, який справді помер напередодні свого весілля у 1233 р. [Келембет С. , великий князь Чернігівський і Київський: деякі питання походження, біографії та складу родини. – Сіверянський літопис, 2017 р., № 1-2, с. 12].

Таким чином, Феодулія / Євфросинія була створена з нічого фантазією суздальських патріотів 16 ст. Вся ця історія – цікавий факт історії суспільної свідомості Московської держави та історії літератури цієї держави. До подій 13 ст. вона не має жодного стосунку.

Основна маса пізніх легенд про Михайла Всеволодовича створена в 16 ст. на маргінезі «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора», котре, як відомо, побутувало переважно на території Московської держави. Там і були створені ці бічні відгалуження головного стовбура «Сказання».