Фальшиве «перенесення»
фальшивих «мощей» (1579 – 1580 рр.)
Микола Жарких
Отже, станом на середину 16 ст. Михайло і Федір мали повний набір атрибутів, що показували їх шанування як святих: житіє-страждання, записи в Прологах та Мінеях, спеціальну церковну службу і окрему іконографію. Мабуть, з цих міркувань московські церковні собори 1547 і 1549 років, які пильно займалися канонізацією великоруських святих, не торкалися Михайла та Федора: удосконалювати досконале – тільки псувати.
Але царем на Москві на той час був божевільний Іван 4-й, який зробив був собі професію зі «зміцнення Московської держави», але якось не мав у тій справі щастя. Накаже він задушити митрополита, сподіваючись, що тепер усе стоятиме міцно – а татари Москву спалять, і царю доводиться тікати від них у Вологду; накаже зашити архієпископа у ведмежу шкуру і цькувати його собаками – а московське військо в Лівонії терпить поразку за поразкою від безбожних латинників; запросить боярина до себе на обід, а на десерт заріже його [Новое известие о России времени Ивана Грозного: “Сказание” Альберта Шлихтинга. – Л.: изд. АН СССР, 1934 г., с. 22] – а інші бояри тікають до безбожних і починають займатись там русофобією, описуючи у смішному і неймовірному вигляді державотворчі зусилля царя.
Грозен царь-от закручинился,
Он повесил головушку на правое плечо…
І от кремлівський упир вигадав нову «скрепу» для своєї держави: «Мёртвые! В хозяйстве пригодятся!» – «Нешто ты их из земли будешь выкапывать?» – «Ая! Саме так!» – безжурно відповів цар і наказав перенести «мощі» святих Михайла і Федора в Москву (слово «мощі» треба брати в лапки, щоб підкреслити – йдеться не про реальні речі, а про уявні).
Від кінця 13 ст. – орієнтовного часу написання «Сказання» – християни задовольнялись поданим там коротким записом: «Святеи же и честнеи телеси ею некими хрестьяны богобоязнивыми сохранене бысте». Ясна річ, для того, щоб так написати, автор «Сказання» не потребував ніякої конкретної інформації, а тільки переконання, що тіла мучеників не лишились на місці їх загиблі на поверхні землі. Що це були за християни, у який спосіб вони зберегли тіла (не поховали, а саме зберегли) і найцікавіше – де перебували ці тіла – «Сказання» нічого не говорить, проявляючи похвальну обережність. І цей запис переписувався з одного варіанта «Сказання» до другого – аж до друкованого Пролога 1642 р. (докладніше – в моїй роботі, названій вище).
Шукати останки святих зі «Сказанням» в руках належало на просторах східної Європи (як мінімум східної Європи!).
Але царі-державотворці тим і відрізняються від нормальних людей, що не бачать жодних перепон своїм бажанням. Треба тільки віддати відповідний наказ – і все буде як по писаному.
І цар віддав такий наказ – чомусь чернігівському воєводі – і «мощі» були перенесені до Москви. Чому саме чернігівському – невідомо, з таким самим успіхом можна було наказувати воєводі астраханському (все ж ближче до Орди!). Мабуть, ідея була така: якщо Михайло – князь чернігівський, то й «мощі» його мусять бути в Чернігові.
Наказу для воєводи ми не маємо, але маємо іншу пам’ятку такого рішення царя – «Послание благочестивого царя и великого князя Ивана Васильевича всея Руси и всего освященного собора к великим страстотерпцем и исповедником: к великому князю Михаилу Черниговскому и боярину его Феодору». Це послання було опубліковане в 1839 р. [Иванчин-Писарев Н. Киево-Черниговский и боярин его Феодор. – М.: 1839 г., с. 39 – 42; текст узято зі збірника, що належав московському купцю Андреяну Івановичу Озерському], далі передруковано в 1842 р. [Снегирев И. с присовокуплением очерка монументальной истории Москвы и древнейших видов и планов древней столицы. – М.: Издание Августа Семена, 1842 г., примечания, с. 4 – 5; текст узято з Іванчина-Писарева, але додано, що збірник Озерського походить із 17 ст.], в 1880 р. [Лебедев А. . – М.: 1880 г., с. 242 – 245, текст з Іванчина-Писарева без змін], в 1882 р. [Барсуков Н. . – СПб.: 1882 г., стб. 374 – 375, текст з Іванчина-Писарева, скорочено, датовано 1578 роком (підстав датування не подано)] та в 1897 р. [Димитрий (Самбикин). , всею русскою церковию или местно чтимых. – Тверь, 1897 г., вып. 6 (февраль), с. 160 – 161, текст з Іванчина-Писарева, скорочено].
Але далі, у 20 ст., справа з цим посланням заплутується. У виданні 1951 року [Лихачев Д. С., Лурье Я. С. . – Москва-Ленинград: Издательство Академии Наук СССР, 1951 р.] цього послання нема, і нема навіть згадки про нього. Якщо це послання автентичне, то чому його не включили до зібрання? А якщо це якась підробка – чому не зазначено як підробка чи твір сумнівного походження?
Немає цього послання і в найновішому зібранні безспірних творів Івана Грозного [Библиотека литературы Древней Руси / РАН. ИРЛИ; Под ред. Д. С. Лихачева, Л. А. Дмитриева, А. А. Алексеева, Н. В. Понырко. – СПб.: Наука, 2001 г., (16 век)]; так само немає згадки про нього і у вступній статті Д. С. Лихачова до тому.
Висновки можуть бути такі:
1, це послання – твір досить рідкісний і зберігся в одному списку, здогадно, 17 ст., з якого і був надрукований.
2, збірника Озерського, в якому твір містився, ніхто з дослідників, окрім Іванчина-Писарева, більше не бачив, і нині про нього нічого не відомо.
3, історики московської літератури не хочуть цим твором займатись, хоча займаються «Словом о полку Ігоревім», Троїцьким літописом і Хронікою Биховця – творами, відомими з рук перших дослідників, рукописи яких не збереглися.
Але я думаю, що слід триматися презумпції невинуватості й не відкидати тексти, проти яких немає поважних заперечень щодо автентичності.
Послання стилізовано як звернення до живих Михайла і Федора, а не до померлих:
… моление послахом к вашей святыни, не яко властельски и заповедающе, но яко рабски и припадающе молим вашу святыню, не яко отшедшим, но яко живых вас молим […] призрите на наше смирение, услышите моление святительское и всего освященного собора, подадите себе нам не бо властительски заповелеваем, но рабски молим вы: вдадите себе посланным от нас к вам. Не бо они мощи ваши принесут, но вы сами благоизвольно приидете к нам…
Це виглядає трохи дивно, але як на божевільного – цілком зручно. Цар не мав сумніву, що їх мощі збереглися: «… персти ваши и кости полны того суть благодати» (не самі тільки кістки!).
Аби заманити мертвих до свого господарства, цар написав так:
Презрите беззакония наша, не возгнушайтесь срамных дел наших, очистите согрешения наша, не отыдете в дальняя страны, или в недоведомая места, или в руки отступников, за наши согрешения умолени будете…
– тобто цар побоювався, що святі втечуть від нього до «відступників» (здогадно, поляків, котрі в 1564 і в 1579 роках облягали Чернігів).
Причиною звернення виставлені чудеса від святих:
Ныне же при нас убогих и недостойных раб своих – господу нашему Иисусу Христу (за него же страдавша) произволившу вас, своих угодников, прославити толикими чудесы, и толикое отступников многочисленное воинство, и злокознение их ухищрение вашими святыми молитвами на во что же положено бысть вашими ко господу молитвами…
Мені здається, що тут міститься натяк на від поляків (відступників) у 1579 році, успіх якої багатослівно, але дуже неконкретно приписаний заступництву святих Михайла і Федора.
В цілому обставини появи послання і перенесення «мощів» я уявляю собі так: від довшого часу й упродовж 1579 року Московія зазнавала все нових і нових неудач, і цар іритувався, перебував у стані напруженого очікування – чи не буде від бога якогось знамення повороту до кращого. І от успішна оборона Чернігова зв’язалась в його уяві із мучеником – чернігівським князем Михайлом. Про його історію цар знав коли не з Никонівського літопису, то зі Степенної книги, а коли не зі Степенної книги, то з Лицевого літописного зводу (цей останній твір цар не тільки читав, але й поробив до нього власноручні доповнення).
Приписавши локальний успіх у війні заступництву святого князя, цар вирішив розвинути цей успіх перш за все по лінії «скреп» (мёртвых в хозяйстве) і написав оце послання – орієнтовно на рубежі 1579 – 1580 років. Якщо цар наказав привезти «мощі» – як можна було відписувати що їх нема?
Слово царское – закон,
А народ всё пустозвон!
Чернігівський воєвода не став задаватись гамлетівським запитанням «Бути чи не бути «мощам» Михайла і Федора» – і надіслав щось, назване «мощами» до Москви. Там їх зустріли 14 лютого (виходить 1580 року) і почали шанувати як щось справжнє.
Запропонованому датуванню події – кінець 1579 – початок 1580 рр. – відповідає ім’я , двічі згаданого у тексті послання. Він правив від травня 1572 до початку 1581 року.
В літературі мені доводилось зустрічати ряд різних дат перенесення оцих «мощів» – 1572, 1574, 1575, 1578 роки – але жодного разу не зустрілось якогось посилання на джерела чи логічного обгрунтування, так само як не зустрілось і наведеного вище міркування про дату з послання. Тому я вважаю можливим не наводити точних посилань і не дискутувати з приводу цих умоглядних дат.
Цар надавав цьому перенесенню «мощів» величезне значення. Він міг би виразити свою радість, зрубавши голови двом – трьом своїм придворним, але ні! На цей раз він особисто узявся за перо (знову!) і написав тропар та кондак на оце перенесення [ на перенесение мощей Михаила Черниговского. Библиотека литературы Древней Руси, СПб., 2001 г., т. 11, с. 296 – у складі згаданого вище зібрання творів Івана Грозного].
У цих творах цар поставив перед святими такі завдання:
тако и нынѣ своим пришесьствием нас свыше назирайте, предстояще у престола Владыки Христа, моляще Святую Троицу избавитися нам от ходящих ны зол: душевных согрѣшений, и телесных болѣзней, и варварскаго нахождения, и межуусобныа брани, и всяких скорбей, душевных и телесных, и мятежей […] молити тебѣ [Михайлу] о нас молимся, яко спастися нам и державы царствия непоколебимо, отечество ваше соблюсти о всѣх противных иноплеменных, и межуусобных ратей, и мятежа, и оскудения, и праведнаго Господня гнѣва…
Джерелом «междоусобных браней» був сам цар, і тут святі навряд чи могли допомогти, хіба тільки проти ворожого нашестя могли зарадити. Так чи інакше, мертві стали на московську службу і отримали конкретні накази.
О жертвы бедные
Бесовского отродья:
Вас погубил Батый
И прославляет Грозный!
Звідки чернігівський воєвода узяв «мощі», про які перед тим ніколи не було ніякої згадки? У самому Чернігові є печери (найбільші за розміром і найвідоміші – при Іллінській церкви), але, здається, вони занадто вологі, і в них ніколи не бувало мощів. Великий запас мощів був у недалекому Києві, в Печерському монастирі, і можна було би випросити чи купити їх там – так на біду в цей час між Московією і Річчю Посполитою йшла війна (Лівонська), і така експедиція за мощами мабуть викликала би тільки неприємності. Що ж було робити горопашному воєводі? Це ж вам не від поляків оборонятись!
– Значит, нам нужен освященный епископом елей. Вот вам десять крон, купите бутылочку. В интендантстве такого елея, наверно, нет.
– Пан Таухен, налейте ему сто граммов конопляного масла номер три. (.)
Думаю, воєвода зробив точно за цим рецептом: наказав викопати два перших-ліпших кістяки і відіслав їх до Москви при відповідному рапорті (ну, тоді рапорт звали відпискою). І так, я думаю, з’явилось перше письмове свідоцтво про «мощі» – ще це не останки якихось невідомих волоцюг, як деякі матеріалісти могли би собі подумати, а справжні останки справжнього князя Михайла і справжнього боярина Федора. Втім, повторю, існування такого свідоцтва – тільки моє припущення.
Залишаючись на грунті фактів, слід констатувати, що ніякого урочистого «обретіння мощів» не було, і про нього ніхто ніколи не згадував. «Мощі» узялися нізвідки, і це змушує згадувати про Швейків єлей.