Перша війна за галицьку спадщину
(1201 – 1203 рр.)

Микола Жарких

Станом на 1201 р. Ольговичі відчували зниження своєї політичної ваги у порівнянні з добою Святослава Всеволодовича († 1194 р.), який був київським князем і більш-менш успішно грав роль сюзерена усієї Русі. Традиційним об’єктом їх експансії мав би стати Київ, але десь в останніх роках 12 ст. помер останній представник династії галицьких Ростиславичів – князь Володимир Ярославич…

Для картосхеми використано основу з .

Галицька земля, котра до того була зразком внутрішньої політичної стабільності, вступила в останню фазу свого розвитку – фазу анархії, яка скінчилась у 1241 році зі знищенням Галича татарами. Але до цього ще було далеко, а наразі представники молодшої гілки Ольговичів пригадали, що вони – сини князя Ігоря і невідомої нам на ім’я сестри Володимира (Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім») і таким чином мають право на галицьку спадщину як онуки Ярослава Осмомисла (спадкоємці по кужелю, як тоді казали).

На шляху їх амбіцій до галицького стола стояв енергійний і сильний волинський князь Роман Мстиславич, один з чільних діячів давньоруської Руїни, який після смерті Володимира Галицького посів галицький стіл, не маючи до нього ніякого права, окрім старорежимного – нічия річ належить першому, хто нею заволодів.

На цьому місці треба зробити застереження. Примітивна політична культура давньої Русі не знала ніякого писаного державного права – тільки право звичаєве, котре дослідники намагаються реконструювати, розглядаючи стосунки між князями. Основними елементами цього звичаєвого права були, 1, виключне право князівської верстви на посідання влади; 2, право будь-якого князя посісти будь-яке князівство.

Останнє право було постійним джерелом анархії, і його навіть намагались обмежувати постановами на кшталт «нехай кожен тримає свою отчину». Але якщо писаний закон можна скасувати чи оновити, то звичаєве право скасувати не можна – і воно залишалось джерелом анархії.

Отже, основою державного права давньої Русі, як і будь-якого іншого права, було право сильного, котре так і не набуло виразної письмової форми, а тим більше не утворило ніяких інституцій. В 1088 році було засновано Болонський університет, але князь Всеволод Ярославич, котрий правив на той час у Києві, на це не зважав. В 1117 році було засновано університет в Пармі, але київський князь Володимир Мономах і на це не зважав. В 1167 р. було засновано Оксфордський, а в 1175 р. – Моденський університети, що знову залишилось без уваги з боку наших Мстиславів, Святославів та Ростиславів. Київський університет було засновано допіру в 1834 році, а Конституційний суд – в 1996 р. Тому ці дві останні інституції не вплинули на боротьбу за галицьку спадщину.

Конкретно у справі цієї спадщини треба зауважити, що успадкування по кужелю в усій попередній історії Русі не застосовувалось – не тому, що не було князів, котрі не залишали синів, але тому, що завжди було досить інших претендентів на опорожнені столи. І ці претенденти вирішували свої суперечки силою. З цієї точки зору право Романа до Галича було ніяк не меншим за права інших князів.

Отже, щоб вигнати Романа з Галича, Ольговичі уклали союз із київським князем Рюриком Ростиславичем (з роду смоленських Ростиславичів), тимчасово відмовивишись від претензій на Київ.

Союзники зібрались у Києві, наміряючись іти на Галич проти Романа (Т-5). Можна припускати, що вони затримались у Києві, очікуючи на мобілізацію своїх сил з Київщини.

Але Роман не чекав склавши руки – він змобілізував як галицькі, так і волинські загони і швидким маршем рушив на Київ (Т-6). На цьому місці варто зауважити, що опис війни ми маємо у владимирських літописах, і слід припускати, що Всеволод Владимирський мав інформацію з табору Романа, або й від самого Романа, а не мав інформації з табору Рюрика й Ольговичів. Тому ми краще знаємо, що робив Роман, а не знаємо, що робили його противники. Я припускаю навіть, що цей похід був плановим, таким, що не вимагав ніякої зовнішньої спонуки у вигляді інформації про переговори в Києві, але літопис реферує справу як відповідь Романа на загрозу.

Коли Роман вступив у Київщину, на його бік перейшли чорні клобуки та містечка південної Київщини. Таким чином, оголошена Рюриком мобілізація пішла на користь не йому, а його ворогові. Анархія у власному соку, нічого більше.

Роман вигнав з Києва своїх ворогів: Рюрика – до Овруча, котрий весь час був базою Рюрика на Київщині, а Ольговичів – до Чернігова (Т-7). Київ було передано незначному князю з волинської династії – Інгвару Ярославичу (Т-8). Передано – ким? Владимирський літописець зазначив: «Всеволод [Владимирський] і Роман посадили у Києві Інгвара Ярославича», називаючи свого сюзерена на першому місці. Але ніяких сил Всеволода у цій війні не було (інакше він міг би посадити в Києві когось із своїх синів).

Як перебіг самої війни, так і особа київського «зиц-председателя Фунта» показують, що це була акція самого Романа, а «примкнувший к ним Шепилов Всеволод» обмежився спогляданням. Однак навіть в такому вигляді союз Романа і Всеволода міг здаватись корисним обом князям: Роман міг вбачати у Всеволоді якусь противагу Ольговичам на північному сході, а Всеволод міг дивитись на Романа як на провідника свого впливу на півдні Русі. Інша справа, що реальних наслідків цей союз не мав.

Отже, кампанія 1201 року закінчилась повною перемогою Романа. Він оборонив свою галицьку здобич перед іншими претендентами і навіть поширив свій вплив на Київ.

Однак його противники не збирались складати зброю. Здається, навпаки – нещастя тільки згуртували коаліцію Рюрик + Ольговичі, до якої приєднались і половці (Новг-1 називає їх вождями Кончака та Данила «Баковича» – мабуть, Кобяковича).

2 січня 1203 року війська коаліції здобули Київ (Т-9). Літопис малює драматичну картину грабунків і насильств, яка, з одного боку, несе виразні сліди літературного шаблону, а з другого – може відповідати дійсності. Що ж дивного в тому, що подібні ситуації описуються подібними словами?

При цьому слід звернути увагу: половці здобули Київ! Не виключно своєю силою, але таки здобули, чого раніше не тільки не бувало, а й уявити було неможливо. Ті самі половці, яких Володимир Мономах загнав був аж за Кавказ – тепер грабують столицю Русі! І в подальших подіях ми будемо бачити зростання воєнної і політичної половців.

А де ж був наш «зиц-председатель» – Інгвар? Про нього в цьому епізоді немає згадки, і мабуть він утік із Києва заздалегідь, не чекаючи приходу ворогів. Він був першим (у 13 ст., принаймні) щуром, який утік з небезпечного місця, покинувши столицю напризволяще. Надалі ми часто будемо бачити таку поведінку князів, котра цілком вписується у поняття анархії.

Натомість маємо згадку, що у Києві було захоплено князя Мстислава Володимировича (Т-10). Довідники вважають його сином , котрий княжив у на Волині і помер у 1171 р. Згадки про нього в Іпатіївському літописі стосуються 4 чв. 12 ст., і вважається, що він продовжував володіти Дорогобужем. Якщо так, то можна припустити, що Роман надіслав Мстислава з якимось загоном до Києва, щоб підсилити оборону, але ця справа не повелась.

Ростислав Ярославич відвів полоненого князя до (Седнева). З цього деякі історики висновують, що Ростислав був князем у Сновську [Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у 12 – 16 ст. – Льв. : 1996 р., с. 70, і пізніші праці цього ж автора]. Текст літописного повідомлення не дає для такого припущення ніякої підстави.

Слід думати, що Ольговичі примусили полоненого Мстислава до якоїсь угоди чи навіть спілки, так що пізніше, у березні 1205 р., Мстислав мусив виправдовуватись перед Всеволодом Владимирським за те, що приєднався був до Ольговичів (Т-16).

У Києві знову запанував Рюрик.

Роман, зазнавши невдачі у війні, удався до дипломатії. Через півтора місяці після зміни влади в Києві, 16 лютого 1203 р., він зустрівся з Рюриком в Овручі і запропонував останньому розірвати спілку з Ольговичами та половцями і просити Києва у Всеволода Владимирського (Т-11). Намір Романа був цілком очевидний – ізолювати Рюрика, змінивши небезпечний (як виявилось) союз з Ольговичами на гарантії Всеволода.

Рюрик погодився і дав урочисту клятву (цілував хрест) – кому? Владимирський літописець пише тут неймовірну річ: «И целовал Рюрик крест к великому князю Всеволоду, и к сыновьям его, и к Роману» (ЛПС-10). Уявіть собі – стоїть Рюрик, перед ним священик із хрестом, далі Роман і чільні мужі обох князів, і от Рюрик цілує хрест до порожнього місця (ну, до Всеволода, якого ані особисто нема, ані його послів), потім знову цілує хрест до порожнього місця, де мав би бути князь Костянтин Всеволодович, і до наступного порожнього місця, де мав би бути князь Юрій Всеволодович, і до порожнього місця, де мав би бути князь Ярослав Всеволодович (у Всеволода було більше синів, але ці троє на той час точно були повнолітніми). І тільки після цього доходить черга до цілування хреста до Романа.

Не думаю, щоби так могло бути, але принцип «градоначальнического везде-первоприсутствия» владимирський літописець проводив систематично і тулив ім’я свого патрона скрізь, де тільки можливо і (як в даному випадку) навіть неможливо. І з цього історики виводять приємний для московського національного гонору величезний вплив Всеволода Владимирського на події в усій Русі.

Літописець з цієї нагоди навіть склав короткий панегірик христолюбивому Всеволоду, котрий погодився на запропоновану комбінацію (ЛПС-10а). Простою мовою, Всеволод зрозумів, що не має інструментів впливу на ситуацію довкола Києва, і якби він не погодився, князі південної Русі все одно зробили би, як ухвалили – тільки уже без ніякої пошани до Всеволода.

Цей план і було реалізовано, з тим істотним і некорисним для Романа доповненням, що й Ольговичі були включені в цю систему миру та гарантій. Літописець зазначив: «Прислал Роман мужа своего к великому князю Всеволоду, моля об Ольговичах, дабы их принял в мир» (Т-12). Така конструкція миру здавалась більш надійною, бо включала всі політичні сили.

Отже, в результаті першої галицької війни (1201 – 1203 рр.) Ольговичи зберегли свої володіння, Роман поширив свій вплив на Київщину, а володіння Рюрика скоротились до самого Києва. Це було неначе друге видання дуумвірату Святослава Всеволодовича і того ж Рюрика, тільки тепер Рюрик грав роль Святослава, а Роман – Рюрика.

Процедура укладання багатостороннього миру затягнулась на довгий час, і маємо про неї цілих два повідомлення (Т-12, Т-15). Оскільки в угоді було чотири сторони, і кожна мала дати клятву кожній іншій, всього мало би бути 12 клятв. В першому повідомленні (мабуть, з весни 1203 р.) маємо клятву Ольговичів до Всеволода, дану перед послом останнього Михайлом Борисовичем. Всеволод зі свого боку дав клятву послу Ольговичів. Далі скоромовкою згадано про клятви Рюрика й Романа до Ольговичів. Всього – 4 клятви із 12.

До наступної порції клятв дійшло майже через два роки. 6 лютого 1205 р. Ольговичі цілували хрест до Всеволода (знову?) та його синів. Точна дата стосується, безумовно, саме цієї події, але мені здається неймовірним, щоб Ольговичі усім гуртом подалися до Владимира особисто приносити клятву. Думаю, вони надіслали посла (послів?). До цього приєднано запис про клятву Ольговичів до Романа (5-у з проектованої серії), дату якої важко зміркувати. Можливо, вона була принесена раніше, а у Владимирі дізнались про неї тільки від посольства Ольговичів.

Ця урочиста і вельми складна процедура не мала ніякої ваги, що також слід розцінювати як одну з ознак анархії.

Дуже скоро, ще в процесі затвердження цієї загальної мирної угоди, вона зазнала повного краху. «Нестатечная приязнь вовку з бараном» – сказав з подібного приводу пізніший Самовидець Руїни. Виглядало це наступним чином.

Нова коаліція у складі Рюрика Київського, Романа Волинського, Ярослава Всеволодовича Переяславського (але без Ольговичів!) вирушила в похід на половців, щоби на ділі закріпити розрив Рюрика з половцями. Це було десь навесні 1203 року, бо літопис Переяславля Суздальського зазначив, що половці дуже охляли після суворої зими. Повернувшись з успішного походу до Трипілля, Роман – ні сіло ні впало – схопив Рюрика та його синів і примусово постриг Рюрика в ченці. Орієнтовно можна думати, це сталось у травні 1203 року.

Літописець не подав ніяких мотивів такого нечуваного в історії подвигу (оце вперше під час походу на половців руський князь зумів захопити в полон аж трьох руських князів) і обмежився посиланням на диявола. Диявол – відома річ! – істота дуже погана, але на нього часто скидають і такі вчинки людей, у яких він зовсім не винуватий, як в даному випадку. Можемо сміливо припустити, що вся політика Романа була лукава, і він, цілуючи хрест до Рюрика, уже мав готовий план – приспати пильність свого суперника і при добрій нагоді скористатись тією перевагою, котру завжди має порушник клятви перед тим, хто клятви дотримується.

Так чи інакше, у такому виді спорту як захоплення в полон руських князів, Роман посів друге місце після Кончака, який в 1185 р. захопив одразу чотирьох князів.

І от такого опришка – sans foi ni loi – пізніші фантазери виставили на роль «політичного реформатора» і «автора конституційного проекту» (списаного з германської «» 1356 року з її шістьма курфюрстами). Аякже, такий вам зреформує політичну систему!

Роман відпровадив свою здобич у Галич. Кого він призначив київським князем замість Рюрика – наші джерела не знають. Всеволод Владимирський вирішив, що настав час втрутитись і якось врегулювати ситуацію на Подніпров’ї, тим більше, що Рюрик приходився йому сватом, а – зятем. Він відправив у Галич посла. Можна думати, що максимальною вимогою була реституція Рюрика на київському столі, на що Роман не погодився.

Але Роман був змушений відпустити синів Рюрика і визнати київський стіл за Ростиславом Рюриковичем. Сам же Роман залишився при розбитому кориті князі-ченці Рюрику. Можна припускати, що ця нова комбінація наступила десь восени – взимку 1203 чи навіть на початку 1204 року (з огляду на 1 300 км віддалі між Владимиром та Галичем).

Ані воєнна сила, ані дипломатія, ані підлість – нічого не допомагало Романові заволодіти київським золотим столом! Це була якась , котра віддалялась від нього при кожній спробі до неї наблизитись.

А що ж Чернігів та Ольговичі? В сухому підсумку цієї першої війни за галицьку спадщину вони нічого не здобули, але й нічого не втратили. З боку Владимирського князівства вони мали деяку гарантію нейтралітету, з київсько-смоленськими Ростиславичами намагались утримувати союз (не завжди щасливо), із галицьким князем Романом вони ворогували.

… У цей же час на верхів’ях ріки Керулен дрібний розбійник Темучжин, син так само дрібного розбійника Єсугея, провадив свою дрібну війну із мало відомими розбійниками татарами. І ця «війна» не все була щасливою для Темучжина, бо якийсь один (один!) татарин замалим не зарізав Толуя, молодшого сина Темучжина (в порядку кровної помсти). Якби Темучжин і надалі бавився б у розбійницькі та контр-розбійницькі операції, то на Дніпрі, у 5 000 з гаком кілометрах на захід, могли би ним не журитись. Але щось там, на верхів’ях Керулена, пішло не так…