Боротьба проти засилля Ольговичів
(1206 – 1208 рр.)
Микола Жарких
Я недаремно закінчив своє оповідання про тріумф Ольговичів словом але. Їх засилля на половині території давньої Русі автоматично робило всіх сусідів їх ворогами, і укласти якийсь мир, котрий хоч якось, хоч на недовгий час забезпечив би визнання їх успіхів, було неможливо. Ми навіть і не бачимо таких спроб. Вороги не забарились розпочати реванш.
Першими спохопились недавні союзники Всеволода Чермного, князі смоленського дому – Рюрик Ростиславич і його небіж Мстислав Романович. Уже восени 1206 року вони вигнали Всеволода з Києва, а його «сина» – з Переяславля (і знову цей «син» не названий на ім’я, так що можу повторити – я сумніваюсь у його існуванні). Рюрик знову (звично) опанував Київ, а у Переяславль послав свого сина Володимира (Т-28).
Як бачимо, спроба Всеволода Чермного підстелити соломки й задобрити Мстислава Романовича наданням йому Білгорода не принесла ніякої користі – хіба що вороги Всеволода отримали гарну базу для своїх дій в 22 кілометрах від Києва. Сусіди близькі – вороги тяжкі!
З неприхованою зловтіхою (загалом рідкісною для літописання) владимирський літописець процитував євангеліста Луку (14, 11): «Хто бо підноситься – буде впокорений, а хто впокоряється – той піднесеться». І цього йому здалось не досить, так що він пригадав ще й Матвія (7, 2): «Якою мірою будете міряти, такою відміряють вам». Обидві цитати треба визнати дуже доречними!
Ефемерна «імперія Ольговичів» почала почала рушитись, не протривавши навіть трьох місяців.
Всеволод Чермний не вважав справу програною і взимку (грудень 1206 – лютий 1207 рр.) приступив до Києва – разом зі своїми братами й небожами та, як звичайно, з половцями. Але повторити успіх 1203 року не вдалося – після трьох тижнів облоги нападникам довелось відступити (Т-29).
Щодо братів Всеволода – можна припустити, що це були відомі з пізніших згадок Гліб та Мстислав. А от з небожами складніше. У пізніший час ми знаємо Мстислава Глібовича і невідомого на ім’я Мстиславового сина, який загинув на Калці (Новг-13) – і тільки. Цього останнього часто називають Дмитром, але це – зотовщина, на яку я раджу не звертати уваги (докладніше – у моїй статті «Список князів із Любецького синодика», 2015 р.). Сучасники подій цього імені не знали, і воно залишилось невідомим – назавжди .
На початку 6715-го березневого року (мабуть, навесні 1207 р.) Всеволод Чермний повторив свій похід (Т-31). У складі його війська ми на цей раз не бачимо половців, але бачимо не названих поіменно Святополчичів з Турова й Пінська (думаю, як і в попередньому випадку, літописець просто не знав цих князів, що є проявом регіоналізації літописання).
На цей раз Всеволод обрав іншу тактику – не пішов прямо на Київ, а вирішив спочатку опанувати Київщину. Знову три тижні нападники облягали Треполь, який обороняв син (знову невідомий на ім’я!) Ярослава Володимировича (онук ).
Після здобуття Треполя дальший похід, здається, пішов легше. До коаліції приєднався Володимир Ігорович з якимись галицькими силами (Т-33). Союзники вигнали Рюрика з Києва в Овруч (наша пісня гарна, нова…), Мстислава Романовича з Білгорода у Смоленськ і змусили до покірності Мстислава Мстиславича у Торчеську. При цій нагоді ми довідуємось, що Київщина була обсаджена представниками смоленського княжого дому.
Всеволод знову опанував Київ (Т-34), але неприхильний до нього літописець не забув відзначити: «Багато зла створивши Руській землі». І це сталось, можна думати навесні 1207 року.
Залишимо ненадовго Київ і подивимось, як повелось Ігоровичам на західних землях.
Вони здавали собі справу з того, що поляки й угорці не залишать їх у спокою. Володимир Ігорович намагався відвернути цю загрозу, надіславши дари угорському королю та краківському князю (Т-32). На думку Л. Є. Махновця, це сталось у 1-й половині 1207 р.
Мабуть, Володимиру вдалося чогось добитись на цьому шляху, принаймні він почував себе досить упевнено, щоб піти на допомогу Всеволоду Чермному на Київщину.
Напасть на нього прийшла з несподіваного боку. Його брат Роман, не вдовольнившись своїм звенигородським столом, пішов на Угорщину, зібрав там якісь сили і напав на Володимира (Т-35). Хроніст Романовичів твердить, що була навіть битва, яку Володимир програв і змушений був тікати на Сіверщину (до Путивля).
З цієї згадки Путивля деякі дослідники виводять, що Володимир був путивльським князем. Думаю, підстав для такого твердження нема. Скоріше за все, галицький літописець просто не знав ніякого іншого міста на Сіверщині, а чув тільки про Путивль. Адже всі наші джерела мають виразні риси регіоналізму: вони краще і докладніше розповідають про події, що стались у їх власних князівствах, і їх компетентність знижується по мірі віддалення від центру літописання.
У хроніці Романовичів Новгород-Сіверський не згаданий жодного разу (див. географічні покажчики до видань хроніки). Є одна згадка про новгородців (Іпат-31), яку коментатори розуміють як «жителів / вояків Новгород-Сіверського князівства», але сам хроніст такого поняття як «Новгород-Сіверське князівство» не вживав, і воно будь-що-будь було йому мало відоме.
При цій нагоді зауважу – всі зібрані дані не дають нам ніякої інформації про внутрішній лад Чернігівського князівства в цей час. Міркування про розподіл столів у Чернігівщині не мають ніяких фактичних підстав. Рівною мірою ми нічого не знаємо про Сіверщину цього часу, не можемо навіть говорити, чи справді вона продовжувала автономне існування як окреме князівство. Якщо принаймні три брати Ігоровичі перейшли на західні столи, то хто ж лишився князювати на Сіверщині?
Отже, Роман Ігорович захопив Галич. Можна припустити, що це сталось за порозумінням з якоюсь частиною місцевої знаті, котра у такій анархії, зокрема, у постійній зміні князів на столах, добачала якусь неначе гарантію свого становища.
Може бути, що якусь роль тут відігравав приклад Великого Новгорода, у якому з 1134 по 1207 роки змінилось 32 князя, що становить пересічно 2.3 роки на одну каденцію. Приблизно те саме – 21 князь упродовж 52 років, середня тривалість каденції 2.5 роки – продовжувалась і далі, у 1207 – 1259 роках. Для перетворення цього фактичного порядку (анархії) в гарантію не вистачало тільки одного – письмової фіксації порядку, або конституції. До неї ані Великий Новгород, ані Галич ніколи не дійшли, і тому «мати порядку» (анархія) так і не народила ніякого «порядку».
Зрештою, Галичина мала і ближчий зразок у київській анархії – 46 князів упродовж 1132 – 1207 років, або в середньому 1.6 роки на одну каденцію. Це навіть частіше, ніж у Новгороді! Тільки консули в Давньому Римі мінялися частіше (щорічно), але там це було ознакою узаконеного порядку.
Десь у цьому ж 1207 році князь Олександр Всеволодович з допомогою поляків захопив Володимир і почав у ньому княжити. Святослава Ігоровича переможці схопили і відвели в полон кудись у Польщу (Т-36). Олександр і його брат Всеволод були братами у других Данилові і Василькові, і, як наслідок – їх запеклими ворогами. І старші і молодші Мстиславичі вважали себе законними спадкоємцями, а своїх кузенів – узурпаторами (як мені здається, з однаковими підставами).
Їх боротьбою наповнені наступні 40 років історії Галичини й Волині, і Романовичі мали тільки ту перевагу, що подбали про зручного панегіриста, автора Галицько-Волинського літопису, який змалював Романовичів добрими та дбайливими, а Всеволодовичів – лихими та лютими. Партійна література, нічого більше!
З усієї історії «імперії Ольговичів» можна вивести ту ленінську науку (я не жартую!), що захопити владу буває відносно легко, а от утримати її – значно тяжче. Ніколи приповідка «враг не дремлет» не була так на часі, як Ольговичам у 1207 році.
На заході їх володінь поляки з угорцями брали дари, але продовжували свою корбу крутити – і, як ми вже бачили, не без успіху. А на північному сході владимирський князь Всеволод Юрійович вирішив нарешті обуритись на захоплення його отчини – Переяславля і проголосив похід на Чернігів.
Він розпочався з 19 серпня 1207 р., збірним пунктом античернігівської коаліції була Москва. Окрім власне владимирських сил, в коаліцію увійшли сили Великого Новгорода на чолі з князем Костянтином, сином Всеволода, і рязанські князі (Т-37). Здавалося, заносилось на повторення візиту військ Андрія Боголюбського до Києва, як у 1169 році.
Передовий загін союзників подолав 200-кілометрову нічийну зону і спалив пограничне чернігівське місто Серенськ (Т-38). При цій нагоді зазначу: сучасні історики люблять віддавати територію верхів’їв Оки Чернігівському князівству, і навіть історичні карти в такому дусі креслять. Насправді ж ця територія була поза зоною досяжності князівської влади. Ані владимирські князі на півночі, ані чернігівські на півдні, ні рязанські на сході й ні смоленські на заході – ніхто не мав можливості (та мабуть і потреби) опанувати цю територію. На ній ми не бачимо фортець – осередків князівської влади, тому землю давніх в’ятичів слід вважати на цей час нічийною.
Загроза для Чернігова була дуже серйозною, і Ольговичів врятував чистий випадок. Коли союзники дійшли до Оки, двоє рязанських князів прийшли до Всеволода з наклепом на інших рязанських князів (їх було ще шість) – буцімто вони змовлялись із чернігівським князем. Всеволод повірив наклепу (чи зробив вигляд, що повірив), схопив оббріханих князів (22 вересня) та ув’язнив їх у Владимирі (Т-39), де вони просиділи аж до смерті Всеволода у 1212 році.
Таким чином, у змаганні із захоплення в полон руських князів Всеволод Владимирський упевнено посів перше місце (6 князів одним заходом), відтіснивши Кончака з його чотирма князями на друге місце, а Романа із трьома – на третє.
Всеволода можна зрозуміти – він не забув, що його старший брат Андрій загинув у 1175 році внаслідок змови, та й постійні порушення урочистих хресних цілувань, котрих ми вже бачили чимало, змушували до обережності. До того ж із Рязанню у Всеволода були свої порахунки, і він, скориставшись нагодою, рішуче змінив мету походу – замість Чернігова напав на Рязанську землю (Т-40). Думаю навіть – Всеволод одразу мав таємний план на Рязань, а оголошений явно «похід у південну Русь» був дезінформацією. Але це – чисте припущення, не більше.
Союзники приступили до Пронська. Кир-Михайло Всеволодович, який тут княжив, змушений був тікати до свого тестя у Чернігів (Т-41), а безстрашне владимирське військо після двох місяців походу героїчно захопило у полон його жінку – дочку Всеволода Чермного (18 жовтня 1207 р., Т-42; імені княгині ми, як завжди, не знаємо). При цій нагоді ми дізнаємось, що чернігівський і рязанський княжі доми підтримували шлюбні зв’язки, і це, здається, була єдина відносно реальна підстава для звинувачення рязанців у пактуванні з Ольговичами і конспірації проти Всеволода.
Дізнавшись про похід Всеволода Юрійовича проти Ольговичів, Рюрик Ростиславич скористався нагодою і знову вигнав Всеволода Чермного з Києва (Т-43). Це сталось орієнтовно у жовтні – листопаді 1207 р.
А що ж Переяславль, котрий був притокою до війни? Про нього всі забули, і тільки в 1213 році маємо згадку, що туди приїхав княжити Володимир Всеволодович, надісланий уже не Всеволодом, а його наступником – Юрієм Всеволодовичем (ЛЛ, 6721 р.). З цього виводять, що Володимир Рюрикович княжив у Переяславлі від 1206 до 1213 року, але я не думаю, щоб так могло бути. Припускаю, що Всеволод Юрійович таки подбав перебрати собі Переяславль, але оскільки це не стосувалось нікого з князів, то й залишилось поза увагою владимирського літописця. Зрештою, маємо в Лаврентіївському літописі під 6718 (1210) роком згадку, що половці приходили до Переяславля, поробили шкоди і пішли – а ніякого князя при цьому не згадано. Напевно, його й не було тоді.
Десь у лютому 1208 р. Ольговичі зробили ще одну безуспішну спробу здобути Київ (Т-44), про яку ми не маємо жодних подробиць.
Щодо подій в Галицькому князівстві два основних наших джерела сильно розходяться, і вибудувати якусь несуперечливу картину цих безперервних революцій неможливо. «Літопис Юрія Всеволодовича» подає під одним 6718 березневим роком послідовно дві звістки: Ростислав Рюрикович став княжити в Галичі, вигнавши Романа Ігоровича (Т-46); восени Ростислава Рюриковича вигнали з Галича, почав княжити Роман Ігорович із братом (Т-50). Виходить, що першу звістку слід датувати весною або літом 1210 року, а другу – осінню того ж 1210 року. Але це ніяк не узгоджується з даними хроніки Романовичів, котра взагалі не згадує про це ефемерне, дуже короткочасне правління Ростислава. Тому першу звістку я волів би пересунути на 1208 рік, а другу – на осінь 1209 року.
При цьому згада про якусь роль Ростислава Рюриковича важлива, окільки показує, що за ідея була в Рюрика, коли він брав участь у всіх антигалицьких підприємствах. Можна думати – він ходів здобути Галич не для себе особисто, а для когось зі своїх синів чи родичів.
За хронікою Романовичів, у боротьбу за Галич знову втрутився угорський король Андрій (як опікун малого князя Данила). Він надіслав свого воєводу Бенедикта, той схопив Романа Ігоровича і відіслав його до Угорщини (Т-45). Роману ж допомагали не урядові загони з наказу короля, а (мабуть) угорські добровольці. І дари Андрію слав не Роман, а Володимир. Щодо останнього король міг прийняти якісь зобов’язання, але вони не поширювались на Романа.
La comedia finita – на кінець 1208 р. Ольговичі розгубили усі свої здобутки і були загнані назад на Чернігівщину.