Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Чернігів і битва на Калці (1215 – 1223 рр.)

Микола Жарких

Внаслідок війни 1212 р. володіння Ольговичів скоротились до їх чернігівських земель, і вони були змушені «присісти фалди», поводитись деякий час тихо. Літописці були зайняті іншими подіями, і тому в наступні 10 років ми маємо всього три згадки про Чернігів та його князів.

Події 1215 – 1220 рр.

1. Під 1215 роком маємо запис про шлюб, який узяв князь Володимир Всеволодович (син владимирського князя Всеволода Юрійовича, княжив на той час у Переяславлі) із дочкою чернігівського князя Гліба (Т-72). Ім’я нареченої літописець, як завжди, проминає, а її батька вважають Глібом Святославичем, молодшим братом Всеволода Чермного. Це друга й остання звістка про його правління в Чернігові.

Із датою цього шлюбу маємо певну проблему. Повідомлення про шлюб поставлено в одному блоці із повідомленням про смерть Рюрика Ростиславича у Чернігові. А Рюрик, як ми бачили вище, помер не пізніше літа 1212 року (а може, ще наприкінці 1211 р., до вигнання Ростиславичів із Руської землі). Однак і перетягати шлюб на дуже ранній час теж не випадає – будь-що-будь він стався уже після смерті Всеволода Юрійовича (князя Юрія в 1211 р. «оженив Всеволод», а Володимир оженився сам).

Я тут пропоную посереднє рішення: шлюб стався таки в 1215 р., але записуючи його, літописець замислився – як це Гліб став чернігівським князем, адже перед тим була тільки звістка, що в Чернігові став княжити Рюрик (Т-54). Думаю, що при нагоді згадки нового чернігівського князя літописець і зробив своє пояснення, що Рюрик помер, а не мав виразних відомостей про його смерть. Так могла з’явитись помилкова дата смерті Рюрика.

Якщо надавати цьому шлюбу політичне значення, він міг би свідчити про продовження започаткованих у 1210 р. дружніх відносин Чернігівського і Владимирського княжих домів.

2. Далі маємо запис хроніста Романовичів про похід угорців і поляків на Перемишль та Галич. При цій нагоді зроблено зауваження: «Мстислав же був з усіма князями руськими і чернігівськими» (Т-75). Де він був і що це за «усі князі» були з ним – ніхто пояснити не вміє. З ходу цієї війни (орієнтовно – у жовтні 1219 р.) видно, що ворожа Мстиславу Мстиславичу коаліція наступала від Перемишля на Городок (60 км на схід від Перемишля), далі на Щирець (20 км на південний схід від Городка), а Мстислав у цей час стояв на Зубрі.

Річка Зубра починається на південній околиці сучасного Львова (20 км на північний схід від Щирця), тече на південь (проходячи в 11 км від Щирця) і впадає у Дністер біля Розвадова (16 км на південний схід від Щирця). Звідти до Галича – ще 70 км на південний схід, і я думаю, Мстислав стояв саме на усті Зубри, намагаючись перекрити ворогам прямий шлях на Галич.

При цьому – прошу зауважити! – хроніст не знає при Мстиславі нікого з князів, окрім Данила Романовича та його брата у других Олександра Всеволодовича. Ніяких руських (київських) ніже чернігівських князів не названо, хоча хроніст тут рясно сипле імена бояр та воїнів.

Висновок: розглядувана фраза знаходиться у хроніці явно не на місці. Думаю, вона залетіла сюди з повісті про похід на Калку, де Мстислав Мстиславич справді діяв разом з київськими та чернігівськими князями. (Можливість, що тут ідеться про якогось іншого Мстислава, я наразі не розглядаю.)

3. Наступний запис (Т-77) стосується зими 6728 р. (грудень 1220 – лютий 1221 рр.): литва воювала в Чернігівській землі, і князь Мстислав Святославич, вирушивши з Чернігова, наздогнав нападників, побив їх і відібрав полон.

З цього можна зміркувати, що саме Мстислав – наймолодший із синів Святослава Всеволодовича – був тоді чернігівським князем. З цього, у свою чергу, непрямо випливає, що князь Гліб на той час уже помер. Його смерть в літописах не занотована.

На які чернігівські володіння могла напасти литва? На сучасній історичній карті руських князівств станом на 1237 р. до основного масиву Чернігівського князівства на лівому березі Дніпра приєднано довгу вузьку смугу на правому березі, на півдні сучасної Білорусії. Якщо вірити цій карті, смуга доходила аж до верхів’я Німана і мала західну границю приблизно на лінії Мінськ – Пінськ. Пряма лінія Вільнюс – Чернігів (530 км) перетинає цю границю трохи південніше Мінська, за 170 км від Вільнюса і за 360 км від Чернігова. Якщо все це так, то литовцям не треба було аж надто трудити ноги, щоб зайти на чернігівську територію.

Але й незалежно від цієї гіпотетичної смуги Річиця на Дніпрі незаперечно належала до Чернігова, і скоріше можна думати про напад на волості на самому Дніпрі, звідки недалеко до Чернігова.

Так чи інакше, маємо другу (після 1204 р., Т-13) звістку про боротьбу чернігівських князів проти литовської агресії. Це становить ще один напрямок політики Чернігівського князівства, хоча про нього ми дуже мало знаємо. Спроб організації колективної оборони від литовських нападів, наступальної війни проти Литви ми в цей час не бачимо.

Наші літописи в розглядуване десятиліття переймались двома великим політичними вузлами. На північному сході давньої Русі, у Владимирському князівстві, старші сини князя Всеволода Юрійовича займались поділом і подальшим переділом влади, внаслідок чого Юрій від 1218 року утвердився у Владимирі, а Ярослав – у Переславлі-Залеському.

На південному заході продовжувалась боротьба за Галицьке князівство, у яку втрутився наш знайомий – князь Мстислав Мстиславич (Удатний). Після кількох невдалих спроб він від 1221 року таки утвердився на галицькому столі. Претензії уже дорослого Данила Романовича до галицької спадщини були тимчасово залагоджені шляхом шлюбу Данила із дочкою Мстислава Анною (тут рідкісний виняток, коли княжну названо по імені).

Такою була конфігурація влади давньої Русі, коли вперше прийшли татари.

Половці скаржаться на татар

Із цим походом і наступною битвою на Калці все неясно (попри великі зусилля істориків). Креслити повну картину подій не входить в мою задачу, я хочу зосередитись виключно на ролі Чернігівського князівства в цій історії, тому спробую обмежитись мінімальними загальними штрихами.

Вважається, що завданням татарського корпусу була стратегічна розвідка земель, що лежали на захід від відомих татарам територій. Можна припускати, татар найбільше цікавило, як далеко на захід простягається степ, придатний для звичного татарам способу життя, а також – що за народи живуть у цьому степу, чи становлять вони загрозу для татар і чи не слід би їх завоювати.

Вийшовши у приазовські (і причорноморські?) степі, татари могли вважати своє завдання виконаним: степ, якщо рахувати від відомого татарам Ургенча до Залізних Воріт на Дунаї, тягнувся на 3 000 кілометрів із гаком, жили в ньому алани та половці – слабкі народи, котрі не мали своїх держав. Татари їх побили без особливих проблем, і варто було би їх підкорити остаточно. Із таким звітом татари могли би повернутися до Чингіз-хана. Але…

Але половці, заскочені сильним ворогом, вдалися до нечуваного в історії кроку. Вони прибігли до Києва скаржитись на татар (Марь Ванна, а татари б’ються!) і піднімати руських князів на війну проти татар.

Це було щось новеньке! Вся історія попередніх відносин половців та Русі складалася з епізодів наступних трьох типів:

1, половці нападають на руські землі заради грабунку та полону, ніколи не ставлячи мети територіальних загарбань чи взагалі політичної мети;

2, половці вступають у коаліцію з одними руським князями проти інших руських князів – знову заради грабунку чи полону, не журячись політичними цілями війни;

3, руську князі ведуть наступальні походи проти половців у степи – з метою їх налякати або розігнати, але ніколи – з метою територіальних здобутків, завоювання степу.

І от тепер маємо проект руського походу в степи, але не проти половців, а в союзі з ними!

Здавалось би, на такий нечуваний політичний курбет київський князь мав би відповісти: «Носив вовк – понесли і вовка», або «Ворог мого ворога – мій друг» (хоча б тимчасовий і ситуативний).

Здавалось би, ще свіжою була пам’ять, як половці в 1203 році розграбували Київ (Київ, мої любі!), а в 1217 році убили одразу шість рязанських князів в Ісадах (шість, мої любі!) [Лаврентіївський літопис під 6725 роком]. І ці геройства учинили ті самі половці, що в 1223 р. прибігли до Києва – до тих самих руських князів, сучасників, свідків, а то й учасників оцих подвигів. Все це діялось за життя одного покоління – як половців, так і русі – і, здавалось би, власний досвід (не кажучи вже про історичну пам’ять) мусив би…

Та де там! Князь Мстислав Мстиславич прихильно поставився до ідеї відвоювання Половецького степу для половців силами руського війська і добровільно узявся загрібати жар своїми власними руками – на користь половців, давніх систематичних ворогів Русі. Як із такою безумною ідеєю можна було виходити на люди, а не те що проштовхувати її далі – я зрозуміти не можу.

Часто доводиться читати, що руські князі, вислухавши половців, виявили якусь неймовірну політичну далекоглядність, правильно оцінили розмір татарської загрози і намагались упередити цю загрозу своєю превентивною наступальною війною. Але ті самі руські князі (навіть із досвідом Калки) зовсім не показали ніякої далекоглядності в 1236-у і наступних роках, коли татарська гроза вдарила на Русь і така прозірливість була би значно більше на часі, ніж в 1223-у році. У політичну мудрість, котра раптово виникає, діє упродовж півроку чи одного року і потім безслідно зникає, я не вірю.

Руські князі боялись половців

… Коли мовчать історичні джерела – історики змушені вдаватись до припущень (або фантазій, значення те саме). І я, не будучи істориком, а тільки відставним фізиком-теоретиком, змушений до них вдаватись.

Я виходжу з того, що політична ідея, котра здається на поверховий погляд з початку 21 ст. безумною, не була такою для князів 13 ст. Мусила бути якась рація, котра не лежала на поверхні і про яку літописці не любили говорити.

Зачіпкою до такої рації може служити коротка фраза новгородського літопису:

«Мстислав же [Удатний] почав просити своїх братів, руських князів, кажучи так: «Якщо ми, браття, половцям на цей раз не допоможемо, то вони мають приєднатися до татар, і татарам буде більша сила» («Оже мы, братье, сим [половцям] не поможем, то си [половці] имуть придатися к ним [татарам], то онем [татарам] больши будет сила»).

Традиційно вважається, що половці були слабкими, а Русь – сильною, і могла не зважати на половецьку дипломатію. Так воно було за Володимира Мономаха, але ті часи давно минули.

Моє припущення полягає в тому, що сила половців у цей час переважала силу Русі. Звідки це видно?

Щоб побачити деякі підстави для такого твердження, нам треба повернутись трохи назад, у 1185-й рік. Того року київський князь Святослав Всеволодович замислив велику кампанію проти половців. Головні сили (київські, смоленські, чернігівські і мабуть переяславські) мали вести фронтальні бої з половцями біля Дніпра, сковуючи їх головні сили. В той же час сили Сіверського князівства на чолі з князем Ігорем Святославичем повинні були здійснити рейд у Приазов’я, глибокий тил половецького війська, розгромити їх кочів’я й захопити паволоки і дівчат (заради самих паволок може й не пішли би в похід, але дівчата – це пропозиція, від якої неможливо відмовитись). Війську Ігоря призначалась роль свого роду «засадного полка», який мав діяти не в безпосередньому тактичному зв’язку з головними силами, а самостійно на віддалі 200 – 250 км на схід.

Як наслідок в половецькому війську спалахнула би паніка, воно кинулось би рятувати свої сім’ї, а військо Святослава порубало би втікачів.

Але через відсутність розвідки і неможливість підтримувати зв’язок між корпусами війська на такій віддалі військо Ігоря вирушило раніше, ніж треба, коли половці ще не виступили в похід, а тільки готувались до нього. І от сіверяни напали на перше з півночі кочів’я, захопили паволоки та дівчат, але дуже швидко були оточені переважаючими силами половців, котрі, повторюся, були поблизу й напоготові. І так сталося те, що сталося.

Доводиться читати, що це був незначний епізод в історії русько-половецьких війн, котрий не мав істотних наслідків. Ні з тим, ані з другим погодитись ніякою мірою неможливо.

За всі 120 попередніх років боротьби Русі й половців ніколи не бувало так, що:

1, половці повністю знищили великий загін руського війська;

2, половці захопили в полон руських князів, і то не одного і не двох, а одразу чотирьох;

3, половці захопили город Римів (десь на Сулі) і пробились на територію Переяславського князівства. Кажуть, що Римів був незначним укріпленням, і так може бути, але факт, що перед тим половці ніяких укріплених пунктів не захоплювали. Все колись трапляється вперше…

4, у битві з половцями переяславський князь Володимир Глібович дістав проникаючі рани від списів, від яких помер у 1187 році (дивуватись треба власне тому, що він не помер прямо на полі битви).

5, половці спустошили Сіверське князівство, принаймні південну його частину.

Більш віддалені наслідки також були, і були істотними:

1, припинились наступальні походи Русі проти половців. Простою мовою, стало ясно, що зачіпати половців без потреби не слід.

2, Переяславське князівство почало занепадати, і його сюзерен – владимирський князь Всеволод Юрійович – ніяк не міг цьому зарадити.

А далі в 1203 році половці захопили Київ. Половці, мої любі! Київ, мої любі! Той самий Київ, Золоті ворота якого рубав був своєю шаблею Боняк (але не прорубав)! Хіба це не достатня демонстрація сили половців і слабкості Русі?

(Для тих, хто все ще сумнівається, забіжу наперед і нагадаю: в 1235 році половці: 1, захопили Київ удруге; 2, взяли в полон київського князя; 3, разом із його жінкою. «Можем повторить» у чистому вигляді.)

Тому я думаю: руські князі в 1223 році здавали собі справу з того, що вони не в змозі чинити опір навіть самим тільки половцям, і перспектива переходу половців на бік татар виглядала дуже поважною загрозою. Чи була вона реально можливою – можна мати сумнів, але на той момент, на підставі минулого досвіду і наявної інформації, відкидати таку можливість було не варто.

Із цього виходить, що руські князі пішли в похід не зі своєї власної волі, а під тиском половецької загрози, як допоміжна сила для половецького війська.

Орієнтовна хронологія подій

Тепер спробуємо подивитись на розклад подій у часі. Половці, зустрівшись із татарами, побачили, що тут погані жарти, і вирішили залучити собі на допомогу якихось союзників. Чи робили вони заходи, скажімо, щодо Угорщини – ми не знаємо, але щодо Русі – робили. Момент, коли вони вирішили послати по допомогу на Русь, у джерелах не відзначено. Згідно з правилами науки цю невідому величину ми позначаємо через X (ікс) і спробуємо скласти для неї рівняння.

Отже, в момент Х половецьке посольство на чолі з Котянем вирушило до Галича, де князем був Мстислав Удатний, зять Котяня. Вирушило звідки? – Цього ми не знаємо, залишається припускати, що з нижнього Дніпра. Новгородський літопис подає справу так, що одночасно половці вислали послів і до інших руських князів, але не називає ані імен послів, ані імен цих князів. В цьому літописі все робить сам Мстислав Удатний, а перше ім’я іншого руського князя (Мстислава Київського) з’являється тільки при описі розгрому.

Тому я думаю, що половці схилили на свій бік Мстислава Удатного, а він уже загітував інших князів, зокрема, відступивши їм частину надісланих половцями дарів, отих коней, верблюдів і дівчат.

З нижнього Дніпра до Галича – близько 700 км, 23..24 дні шляху. Виходить, в (X + 24 дні) Котянь з’явився в Галичі.

Мстислав не міг дати відповідь миттєво, хоча й як хотів (би?) це зробити. Він мусив порозумітись з боярами свого князівства та, мабуть, хоча б з деякими сусідніми князями, тим же Данилом Романовичем (а від Галича до Володимира – 200 км, 7 днів шляху). Князь не міг вирушити на війну сам чи з десятком особисто відданих йому слуг, а мобілізація більших сил залежала від апарату влади, який треба було схилити до війни. А звичай галицьких бояр нам добре відомий – скористатись від’їздом князя, щоб його скинути, їм було так само легко, як води випити.

На все це потрібен був час (орієнтовно – місяць), і приблизно в момент (X + 2 місяці) Мстислав Удатний міг дати половцям свою позитивну відповідь. Думаю, не здобувши собі підтримку своїх власних сил, він не міг розпочинати агітацію інших князів.

Наступним етапом був з’їзд у Києві. У якому він був складі і що вирішував? Теоретично можна думати про два варіанти:

1, з’їхалися одні тільки князі (штаб походу), прийняли принципове рішення про похід, призначили збірний пункт для військ і поїхали у свої землі збирати війська.

2, з’їхалися князі із уже готовими полками. В такому випадку похід було вирішено раніше, а на з’їзді слід було узгодити тактичні питання – яким шляхом іти, хто за ким в якому порядку рухається, де проміжні пункти і т. д.

Хроніст Романовичів одразу після опису з’їзду перейшов до опису руху військ, і це більше схоже на другий варіант. Тоді наступне питання – коли й як було прийнято принципове рішення про похід, мобілізацію та зосередження військ у Києві? Виходить, що найважливіше стратегічне рішення – про саму принципову згоду на підприємство – було досягнуто через послів, без особистої зустрічі князів?

Хроніст на цьому місці шкодує, що не приїхав Юрій Владимирський. Виходить, була надія, що він приєднається? Від Галича до Владимира – 1300 км, галицьке посольство їхало два місяці і в момент (X + 4 місяці) прибуло до Владимира. Але якщо розраховувати на участь Юрія, то треба було дати йому час на мобілізацію та перехід до Києва (900 км), тобто ще два місяці. Виходить, що збір у Києві слід призначати на момент (X + 6 місяців).

Початок руху війська з Києва вниз Дніпром хроніст датує квітнем (здогадно, 1223 р.). Тепер маємо рівняння:

(X + 6 місяців) = квітень 1223 р.

а уже звідси, застосувавши операцію ал-джебр (перенос члена на іншій бік рівняння з протилежним знаком), одержуємо:

X = жовтень 1222 р.

Щоб не було враження, що рух йшов дуже мляво, пригадаємо собі, що пушкіністи почали мобілізацію і концентрацію своїх військ на кордоні з Україною в листопаді 2021 р., а розпочали війну допіру через 4 місяці – хоча в них була і транспортна авіація, і залізниці, і автомобільний транспорт. Але тепер Гнило-Солом’яній Орді не повелося. На тому самому Кальміусі в тому самому Маріуполі вони застрягли на три місяці…

Половці, отримавши в момент (X + 2 місяці), тобто в грудні 1222 р., принципову згоду Мстислава, мабуть дали знати своїм, і ця вість прийшла на низ Дніпра в момент (X + 3 місяці), в грудні 1222 – січні 1223 р.

Половці, звичайно, не мали обов’язку і наміру інформувати татар, але ті якось дізналися про підготовку походу. Звичайно, це не могло статись миттєво, і можна орієнтовно покласти отримання такої новини на момент (X + 4 місяці), тобто на січень чи лютий 1223 р. Дізнавшись, що в похід ідуть руські сили, татари здивувались:

Откуда, мол, и что это за

Географические новости?

– і так вислали своє посольство: «Ми вас, руських князів, не зачіпаємо, а воюємо тільки з половцями, нашими конюхами». І це була свята правда. Розвідування земель Русі, як мені здається, не входило в завдання татарського загону.

Біда була в тому, що це посольство спізнилось. Хроніст Романовичів зазначив, що татарські посли зустрілись із руськими князями у Зарубі (90 км нижче Києва по Дніпру), тобто тоді, коли похід руського війська уже розпочався і зупинити його було неможливо.

Що робили татари

Тут знову з поведінкою татар все неясно.

Перш за все, ми не знаємо, де вони перебували і що робили в кінці 1222 – на початку 1223 року. Теоретично можна уявити собі три варіанти:

1, вони весь цей час стояли на Калці;

2, вони перебували десь далі на схід, скажімо на нижньому Дону – Маничі і перейшли на Калку, коли призначили там місце битви (тобто стояли там не весь час, а місяць чи два);

3, вони у травні 1223 р. почали рух зі сходу на захід і Калка стала місцем зустрічного бою, не передбаченим заздалегідь.

Так чи інакше, Калка (десь у Приазов’ї в межах сучасної Донецької області) була єдиним орієнтиром, який зберегли наші джерела. Звідти до Києва було 630 км, до Чернігова – 660 км, до Галича – безмаль 1000 км, до Володимира (на Волині) – 1050 км, до Смоленська – 940 км, до Рязані – 860 км, до Владимира (на Клязьмі) – 1030 км і до Великого Новгорода – 1350 км. Віддалі були досить порядні, так що перебуваючи на Калці, татари безпосередньої загрози для руських земель не творили.

Якщо вони не хотіли зачіпати Русь, то вони могли б собі від Приазов’я повернути на схід, і ніхто б не міг їх наздогнати. І якби вони справді хотіли продовжити розвідування в напрямку Русі, то могли б це зробити швидко, не вступаючи у переговори і не чекаючи на мобілізацію руських сил.

Однак вони не зробили ні того ані другого. Яка ж могла бути рація такої поведінки? Думаю, рація полягала у тій самій розвідці. Татари пройшли Дербент, побили алан на північному Кавказі (столиця сучасної Аланії-Осетії – Владикавказ, умовно приймаю цю сучасну область за місце події), далі побили десь половців – на Кубані, чи у Сальських степах на Маничі, чи на нижньому Дону, і побачили велику ріку, що тече звідкись зі сходу (Дон).

І от саме низів’я Дона здаються мені тим місцем, звідки можна зручно розіслати розвідувальні загони на всі чотири сторони (у прямому сенсі): на захід північним берегом Азовського і Чорного морів (800 км до дельти Дунаю чи 1000 км до Карпат), на північ уздовж Сіверського Дінця, на схід уздовж Дона (400 км до Волги) і на південь берегом Азовського моря.

Про дії цього останнього загону ми дещо знаємо. Вважається, що татари з Кубані проникли в Крим через Керченську протоку (яка взимку замерзає!), помахали шапками на Судак і вийшли з Криму через Перекоп. Вважається, що тут діяли всі сили татар, але це – тільки одна з можливостей.

Інша можливість полягає в тому, це був малий розвідувальний загін, а основні сили татарського експедиційного корпусу десь на нижньому Дону очікували на повернення оцих малих розвідувальних загонів. Це ясна річ, тільки припущення, але воно пояснює, що могли робити татари у східній Європі. Не могли ж вони знати наперед, що доведеться знову битися.

Похід руських князів

Кого бог схоче покарати – спочатку відбирає розум. Для обговорення пропозиції половців у Києві зібрався з’їзд князів (що само по собі не було рядовим явищем, Т-82), – і всі вони своїм колективним розумом пристали до ідеї наступального походу на татар.

Головними князями хроніст Романовичів назвав Мстислава Романовича Київського, Мстислава Святославича Чернігівського і Мстислава Мстиславича Галицького. Пропозиція була надіслана і Юрію Всеволодовичу до Владимира, але він утримався від особистої участі, передоручивши цю справу своєму небожу – князю Васильку Костянтиновичу Ростовському.

Серед молодших учасників коаліції хроніст назвав Данила Романовича та Михайла Всеволодовича. Щодо першого ми можемо не мати сумніву, що він княжив на Волині. А от перша виразна згадка Михайла Всеволодовича не супроводжується вказівкою на його волость – хроніст не знав цього або Михайло не мав волості. А результат один – ми не знаємо, де Михайло на той час княжив.

Далі серед учасників походу названі «куряни, і трубчани, і путивльці, кожен зі своїми князями» (Іпат-28). Тут «князі» значать рівно стільки що «командири загонів». Імен їх наш хроніст не знав чи не вважав за потрібне назвати (а результат один – ми цих князів не знаємо). Принагідно згадано князя Олега Курського (Т-84), але якого він був роду – невідомо, припущення на цю тему слід вважати безпідставними.

Далі чернігівського князя Мстислава Святославича згадано при переправі через Дніпро в районі Хортиці (Т-83).

В чому конкретно полягали дії чернігівського загону, що робив князь Михайло Всеволодович, чи загони із Сіверщини були під командуванням Мстислава Святославича, чи діяли самостійно, – наші джерела не знають, згадують тільки загибель князя Мстислава Святославича при втечі (Т-85). Не знають вони й того, хто став чернігівським князем на місце загиблого Мстислава.

В оповіданні новгородського літопису в переліку князів, убитих під час утечі, Мстислава Чернігівського із сином названо чомусь на 4 – 5 місцях, після дрібних, невідомих з інших джерел князів (Новг-13). Ця звістка перейшла у Софійський 1-й літопис, і через нього поширилась в пізнішому московському літописанні. Як звали цього сина – жодне джерело не подає, бо цього імені не знав навіть сучасник подій, а його наступники не наважились на вигадку.

Причини поразки

Битва з татарами випала нещасливо для антитатарської коаліції, і причинами традиційно виставляють: 1, незгоду руських князів; 2, відсутність у них єдиного командування.

Паки кажу: ні з тим ані з другим погодитись ніякою мірою неможливо.

В чому дослідники добачають «незгоду»? В тому, що князі зібрались на з’їзд? В тому, що вони погодились на спільну акцію? В тому, що разом пішли в похід?

Якби вони, зібравшись, убили когось із учасників з’їзду, як рязанські князі в Ісадах в 1217 році – це була би незгода. І якби вони схопили когось із учасників і осліпили його, як Василька Теребовельського в 1097 році – і це тягне на незгоду. І якби вони когось примусово постригли в ченці, як Рюрика Ростиславича в 1203 році – також була би незгода. Нарешті, Ростиславичі на з’їзді могли б об’єднатись проти Мстислава Святославича і вигнати його з Чернігова – навіть таку мізерію я готовий вважати незгодою. Але нічого такого не було, і ті, хто пише про «незгоду» – роблять це «оплошно и не справясь с делом».

«Відсутність єдиного командування» – це прикрий анахронізм, перенесення понять нашого часу в давнину. Тоді не було Академії генерального штабу і не було де навчитися тим премудростям, які потрібні полководцям. Князі учились водити війська при своїх батьках, а потім з власного досвіду, і якщо у якого князя ніколи не було під командою, скажімо, більше ста вояків, то як він міг упоратись із організацією і командуванням п’ятьма тисячами? Ясна річ – ніяк.

Ніхто з князів ніколи не мав досвіду управління справді великим військом, не мав для цього відповідного апарату (штабу, ієрархії менших командирів), не знав, як вишикувати таку масу народу і не міг підтримувати зв’язок із своїми підрозділами.

Доводиться читати, що руське військо виносилось на сто тисяч вояків. І як уявити собі шикування такого війська? У три шеренги в глибину і 30 000 у кожній шерензі по фронту? Навіть якщо все це – піхота і вона стоїть щільно, плече до плеча, то цей фронт розтягнеться на 30 кілометрів. Якщо головний командир стоїть за центром цієї фаланги, ординарець із фланга має скакати чвалом цілу годину (15 км / годину), щоб повідомити командувача, що на фланзі щось відбувається (чи може кінь проскакати чвалом 15 км, чи не упаде він дорогою? чи не заблукає гонець? чи не перехоплять його вороги? – від таких дрібниць відволікаємось). І от командувач віддав наказ і його ад’ютант знову має скакати цілу годину, щоб передати його молодшому командиру на фланзі. А ворог упродовж цих двох годин зобов’язаний чекати, поки русини розберуться з оцим своїм «єдиним командуванням» (я ещё не стал в позицию, а ты меня уже колешь!).

Більше того, князям 13 ст. навіть на думку не могло спасти оте «єдине командування». Все, що ми бачимо з їх політики, можна звести до поняття «захисту своєї самостійності, свого права діяти незалежно». А це – рівно протилежне тому, що потрібно для єдиного командування.

Далі, у татар із «єдиним командуванням» теж не було гладко. Дослідники пишуть, що татарський корпус очолювали Джебе і Субедей, і уявляють справу так, що кожен із них командував туменом. Добре, тобто вони були командирами дивізій, а хто ж командував цілим корпусом? Чи корпусом командував, скажімо, Джебе, а Субедей був при ньому помічником, як польний гетьман при великому гетьмані Речі Посполитої 16 – 17 ст.? Звідки конкретно видно, що у татар було оте «єдине командування»?

Отже, виставлені причини поразки руського війська нестійні. Битва великих мас військ перетворювалась на серію зіткнень окремих загонів, і так було завжди давніше і пізніше (мабуть аж до Нового часу). І це не заважало комусь вигравати битви, а комусь – програвати.

Яка ж могла бути більш реальна причина?

Історики завжди вважали головною силою руське військо, а допоміжною – половців. Це зумовлено станом джерел, які ми маємо тільки з руського боку, і природно, що вони більше знали про дії русинів, а не мали загальної картини. Тому тільки злегка пригадують, що половці перші почали тікати з поля битви [«и побегоша не успевше ничто же половци назад» – Новгородський літопис, як вище].

Якщо продовжити розвивати припущення про воєнну перевагу половців над Руссю, можна припустити, що половці як головна сила займали центр коаліційного війська, а руські загони знаходились на флангах. В такій ситуації татари, натиснувши на половецький центр і примусивши його тікати, вклинились між руськими загонами, котрі змушені були діяти самостійно.

І так вийшло, що татари розбили ізольовані руські загони (їх було, мабуть, два: новгородський літопис більше знає про дії київського загону, а хроніка Романовичів, природно, більше знає про Данила).

Слід знати, що татари вели свою розвідку і під час походу половецько-руського війська (стежили за ним на Дніпрі), і після битви. Один з їх загонів пішов вгору Дніпром і дійшов до містечка Святополч (біля сучасного села Витачів у 56 км від Києва). Місцеві жителі вийшли назустріч їм із хрестами – і були знищені. І от не минуло і восьмисот років (тільки 799), як харківська бабця вийшла назустріч Гнило-Солом’яній Орді з червоним (чомусь червоним) прапором. А мені кажуть про прогрес…

А що ж князь Василько Ростовський? Слід знати, що йому було на той час не більше 14 років і це був мабуть його перший самостійний похід. Він не устиг зі своїм загоном прибути на загальний збір до Києва, а дійшов тільки до Чернігова, коли отримав вість про поразку руських сил (Т-86). Він не скористався нагодою і не захопив Чернігів, як можна було би сподіватись, а повернувся назад до Ростова.

Наслідком великої поразки руських сил на Калці було доповнення звіту татарської розвідки: західний степ перерізають кілька великих рік, котрі течуть з півночі, із землі русів. Руси мають державність, князів і укріплені міста, але народ це слабкий, бити його легко.

І ця інформація мала певне значення для подальших подій…