Друга війна за галицьку спадщину
(1205 – 1206 рр.)

Микола Жарких

Ситуація, котра склалась на кінець 1203 року внаслідок першої війни за галицьку спадщину, не тривала довго.

Восени 1204 року помер чернігівський князь Олег (Т-14), що не зрушило політичної ситуації. Можна думати, що Олег, бувши деякий час чернігівським князем, не відігравав істотної ролі в політиці. Можливо, мав рацію владимирський літописець, котрий все писав про «колективне керівництво» Ольговичів, не виділяючи нікого поіменно.

Ознакою мирних відносин Ольговичів зі Всеволодом Владимирським може служити перебування чернігівського єпископа Ігнатія у Владимирі в березні 1205 р. (Т-16) – він згаданий у літописі з нагоди смерті Марії, дружини Всеволода.

Натомість загибель Романа Мстиславича у поході до Польщі (19 травня 1205 р., Т-17) зрушила цілу лавину!

Перш за все, Рюрик утік зі свого ув’язнення, скинув чернецтво і повернувся на київський стіл. Якщо повертатись на київський стіл для нього була не першина – він робив це дев’ять (!) разів, установивши абсолютний рекорд у цьому виді змагань, – то скидати чернецтво давньоруським князям раніше не доводилось. Виходить, що і в Рюрика не все було гаразд із foi, а може, навіть і з loi.

Можна думати, що з вокняжінням Рюрика в Києві пов’язаний і перехід його сина Ростислава до Вишгорода (Т-22). Припускаю, Ростислав не став говорити: «Кошти на твоє постриження витрачені – немає в мене батька», а без вагань поступився своїм місцем. Фактом залишається перемога родинної солідарності над іншими законами та звичаями.

Далі з Галича довелось тікати княгині – удові по Роману, разом з малими синами Данилом, якому було ледве 4 роки, та 1.5 – 2-річним Васильком. Ми бачимо, що галичани ненавиділи Романа і тільки терпіли його владу, але не вважали його своїм. Нічого подібного в попередній історії Русі ми не бачили. Коли княгиня Ольга лишилась удовою із трирічним Святославом (945 р.), вона з Києва не тікала…

Ольговичі теж піднялися на нову боротьбу за галицьку спадщину. Вони прийшли до Києва, де вже сидів Рюрик (Т-19) і уклали з ним договір – іти походом на Галич (Т-20). При цьому князі взаємно цілували хрест. Орієнтовно можна думати, що це було улітку 1205 року.

Попереднє хресне цілування між тими самими діячами (з весни 1203 р.) уже було ні до чого – воно протрималось, бодай формально, трохи більше як два роки. Ніяк не можна було сподіватись, що нове цілування простоїть довше, але дійсність перевищила навіть такі скромні вимоги…

Безчельна політика Романа привела таки Рюрика (а з ним і весь рід смоленських князів) у стан його ворогів, змусивши їх згуртуватись і тимчасово полишити суперництво за Київ.

Деякі подробиці цієї першої кампанії нової війни подають Лаврентіївський літопис (Лавр-11, 12) та хроніка Романовичів (Іпат-2, 3). Якщо перший з літописів подає загальний огляд кампанії – неначе звіт Генерального штабу, то другий містить елементи свого роду «фронтової правди», записуючи дрібні деталі, що не мали впливу на перебіг війни, але подають про неї живе враження.

Отже, владимирський літописець знав про участь Ольговичів у поході, а не знав про роль угорців і половців. Хроніст Романовичів знав про угорців і про половців, але не знав про Ольговичів.

Галичани, не маючи князя, зуміли зорганізуватись і зустріти ворога на кордоні князівства, на Сереті (Микулинці лежать у 80 км на північний схід від Галича, а в 400 км на південний захід від Києва). Знаючи, що головним обов’язком князя була власне організація збройних сил і командування на війні, оце порушення князівської монополії виглядає ознакою чогось нового. Галичани випробували, чи не зможуть вони прожити без князя.

Битва на Сереті скінчилась на користь антигалицької коаліції, і її війська приступили до самого Галича. Виявилось, що він обсаджений угорською залогою, і прихильники коаліції з числа галичан «не посміли нічого вчинити». Руське місто віддало перевагу угорським окупантам перед «своїми» князями – теж нова риса політичного життя.

Можна думати, що здобувати Галич силоміць не входило в плани керівників коаліції, і коли вони побачили, що Галич не збирається відкривати їм ворота – вони повернулись до себе (Т-21). Ця кампанія тривала орієнтовно упродовж осені 1205 року.

До часу повороту з цього походу належить звістка про Білгород (Т-23; йдеться про давньоруське місто, де сучасне село Білогородка, 22 км на захід від Києва). Якщо вірити стилізації «Літопису Юрія Всеволодовича», Рюрик віддав Білгород у володіння Ольговичів (цілої корпорації, а не когось персонально), а вже Ольговичі між собою вирішили, що там має княжити Гліб Святославич. Я думаю, це була спроба зміцнити антигалицьку коаліцію і заохотити Ольговичів до подальших зусиль. Але поки що стало на перерозподілі зон впливу всередині коаліції. Рюрик же опинився в ролі того казкового героя, що годував дивного птаха своїм власним м’ясом – тільки би долетіти до бажаної мети…

Коаліція любителів галицького стола не збиралась відмовлятись від свого плану. Десь у березні наступного, 1206 року Ольговичі скликали у Чернігові з’їзд у цій справі (Т-24). Тут ми вперше бачимо персоніфікацію декого з Ольговичів. Старша гілка представлена Всеволодом Святославичем (владимирський літописець постійно називав його Чермним, щоб відрізняти від Всеволода Владимирського), молодша ж – Володимиром Ігоровичем.

Важливо, що наше джерело зараховує до Ольговичів представників як старшої, так і молодшої гілок цього роду. Це, здається, єдина виразна вказівка. Також варто зауважити, що ні тут, ані пізніше ми не зустрічаємо звісток про князя Олега Ігоровича, про народження якого повідомив Іпатіївський літопис під 1174 роком. Він був наступним після Володимира сином Ігоря, і з мовчання джерел про нього можна виснувати, що на час розглядуваних подій він уже помер.

Коаліція зміцнилась коштом смоленського князя Мстислава Романовича, який також прибув до Чернігова разом зі своїми небожами.

Що це за небожата? Мстислав мав одного брата – , про синів якого (небожів Мстислава у стислому розумінні) ми нічого не знаємо. Хіба би тут мались на увазі якісь молодші князі зі смоленського дому, теж мало відомі.

Із Чернігова війська коаліції вирушили на Київ. Тут до них приєднався Рюрик зі своїми синами – Ростиславом та Володимиром, і берендеї з-над Росі (Т-25). Отже, коаліція включала всі сили, які тільки можна було стягнути з південної Русі. Тільки переяславський князь Ярослав Всеволодович утримався, і цього йому не подарували!

Більше того – Лаврентіївський літопис натякає, що коаліція мала домовленість із кимось з польських князів. Він побіжно згадує: «А звідтам ляхи пішли на Володимир». Якщо коаліція наступала зі сходу, то «звідтам» – це з якогось іншого боку, найімовірніше, просто із заходу.

Про ці ворожі дії поляків ми більше нічого не знаємо, але навіть якщо вони обмежились демонстрацією чи обіцянкою виступити, це надзвичайно ускладнювало ситуацію Галичини й Волині, змушених оборонятись на два фронти.

Дальший хід війни владимирський літописець подає так:

Галичани з Романовичами почули, що звідусіль іде на них сильне військо і дуже перелякались. І послали до [угорського] короля, просячи в нього допомоги.

Король, почувши, що йдуть усі руські князі на Галич, а звідси йдуть ляхи, зібрався весь і пішов з ними через гори [в МЗ1492 тут ясніше: «совокупившеся вси (виходить, руські князі та ляхи), и поиде к ним черес горы» – ПСРЛ, т. 25, с. 105].

Романовичі, побачивши у землі великий заколот, злякалися і, [не] дочекавшись короля, втекли з Галича до Володимира до отчини своєї [оцього не немає в ЛЛ, мабуть випадковий пропуск, відновлений в МЗ1492 (ПСРЛ, т. 25, с. 105)].

Король, перейшовши гори і почувши, що ляхи йдуть до Володимира на допомогу Ольговичам, пішов їм напереріз до Володимира.

Ольговичі, увійшовши в їх [Романовичів] землю і почувши, що король стоїть біля Володимира, не наважилися йти до Галича і так стояли багато днів: ані король не приступав до Галича, ані Ольговичі.

Король же, замиривши ляхів, пішов за гори, Ольговичі ж пішли назад, бо обидві сторони стомилися [переклад приблизний: «бяху бо ся обои устояли» – ЛЛ, «обстояли» – МЗ1492].

Галичани ж, побачивши, що король іде геть, злякались руських полків (якщо вони повернуться на них знову, а князя в них немає), подумали й послали таємно по Володимира Ігоровича.

Володимир же, одержавши вість від галичан, потайки від своєї братії вийшов з табору [украдеся из полков от своее братьи] і поспішив уночі до Галича (бо стояли полки за два дні від Галича).

Король перед тим, порадившись із галичанами, послав у Переяславль по Ярослава Всеволодовича, і очікували на нього два тижні. Ярослав же поспішав з Переяславля до Галича і почувши, що Володимир в’їхав до Галича за три дні перед ним, повернувся назад до свого Переяславля. [Тут не ясно, як міг король, не приступаючи до Галича, порозумітись із галичанами, ще й гінця свого послати по Ярослава.]

Всі князі, почувши, що Володимир поспішив до Галича, повернули назад і прийшли у Київ [ЛЛ, ].

З цього оповідання можна зміркувати, що коаліція мала намір діяти проти Галича, залишивши полякам діяти на Волині. Втручання угорського короля, який зумів, не вступаючи в бойові дії, примусити поляків до відступу, було несподіваним для союзників і змішало їх плани.

Маючи значні сили, вони зупинились неподалік від Галича, не знаючи, що почати. Мабуть, серед численних князів – учасників коаліції не було одностайності, а була взаємна недовіра.

Цим зволіканням скористався Володимир Ігорович, який увійшов у сепаратні переговори з галичанами і зайняв галицький стіл. У такий спосіб він завадив реалізації другої частини мирного плану короля Андрія – передати галицький стіл Ярославу (чим зміцнилась би накреслена в попередні роки вісь Галичина – Владимир).

Як видно з наступних датованих подій, це сталось не пізніше липня 1206 р.

Хроніст Романовичів знав про ці події значно менше (Іпат-4) і оповідав про них надзвичайно неясно. Надзвичайно – на тлі загальної, середньої неясності хроніки:

Коли ж минуло трохи часу, то привели [хто? Л. Махновець думав – галичани, але може бути, що й Ігоровичі] Кормильчичів, що їх загнав був [куди?] великий князь Роман за невірність, – вони бо вихваляли обох Ігоровичів [чому обох? Ігоровичів було принаймні троє, а може й четверо. Інших не вихваляли?]. І, послухавши їх [Кормильчичів?], галицькі бояри послали по них [Ігоровичів?], і посадили їх: у Галичі – Володимира, а Романа – у Звенигороді. Княгиня ж Романова, узявши дітей своїх, утекла в [город] Володимир.

Хроніст не знав ані про Рюрика, ані про дії поляків та угорського короля, ані про план із князем Ярославом. Спільна точка обох літописів тільки одна: Володимир Ігорович посів галицький стіл за порозумінням з місцевим боярством.

Натомість він знав те, що не дійшло до владимирського літописця: якісь давніші (ще за життя Романа) контакти галицьких бояр з князями Ігоровичами, утвердження Романа Ігоровича у Звенигороді, похід Ігоровичів на Володимир, вигнання звідти Романовичів і вокняжіння там Святослава Ігоровича (Іпат-5).

Отже, Ігоровичі опанували основні центри Галицького князівства. Вони навіть перевиконали план, вигнавши Романовичів не тільки зі спірної Галичини, але й з їх безспірної отчини – Волині. Можна припускати, що це сталось у серпні або в осінні місяці 1206 р.

Але жадібність багатьох згубила, і наша історія це підтверджує.

Перш за все, краківський князь Лешко Білий надав захист безталанній родині Романа і отримав постійну – цілком законну в очах людей того часу – притоку втручатись у справи Русі під приводом реституції Романовичів.

Таку саму притоку отримав і угорський король Андрій.

Ще гірше повелося решткам антигалицької коаліції, котра змушена була повернутись до Києва без ніякої вигоди для себе. «Як же так?» – подумав Всеволод Чермний і… вигнав свого союзника Рюрика з Києва та Київщини (Т-26). Знову можна говорити про нестатечну приязнь, але якщо Роман справді був вовком, то чи був ним Всеволод? Чи тільки підвивав по-вовчи, міркуючи, що так належить, коли живеш між вовками?

Аби винагородити свого союзника – Мстислава Романовича і внести розкол в смоленський князівський рід, Всеволод віддав Мстиславу Білгород (виходить, забравши його у свого брата Гліба).

Легкий успіх окрилив Всеволода, і він вигнав з Переяславля князя Ярослава Всеволодовича і посадив на його місці свого сина (Т-27). Виявилось, що Ярославу не забули його спроби вихопити галицький стіл з-під носу коаліції («Галича не шукай під братією моєю» – наказав йому на прощання Всеволод, Лавр-16). Ярославу довелось повернутись до батька у Владимир (ЛЛ пише: «у Суздаль», але добре відомо, що політичним центром князівства був Владимир. Думаю, Суздаль тут – назва землі, як придніпровська Русь, а не конкретного міста).

Для хронології цих подій маємо точну дату: 22 вересня 1206 року Ярослав прибув до батька у Владимир. З огляду на віддаль 930 км, яку мав проїхати при цьому Ярослав, він вирушив з Переяславля десь 20..25 серпня, а ультиматум Всеволода можна покласти на середину серпня. Звідси виходить дата опанування Києва – кінець липня чи 1-а половина серпня 1206 р.

На цьому місці треба наголосити: літопис не подає імені Всеволодового сина. Дослідники автоматично приймають, що ним був Михайло, і на цій підставі починають його політичну біографію з 1206 року (, перевірено в листопаді 2018 р.).

І першим з цих дослідників виступив автор Никонівського літопису (Ник-25). Йому було так само цікаво знати це ім’я, як і нам, і він з пізніших подій знав, що у Всеволода Чермного був тільки один син Михайло. Отже, цей безіменний син 1206 року – міркував наш автор – Михайло, ім’я котрого в давньому літописі випадково пропущене.

Це ім’я справді справді пропущене, але не випадково, а системно – його немає в жодному з літописів, де є розглядуваний запис. А звідки владимирський літописець міг дізнатись про подробиці кампанії 1206 року в цілому і про події в Переяславлі зокрема? Неважко зміркувати – від самого князя Ярослава, приїзд якого він вважав важливим, так що навіть повну дату записав. Виходить, сам Ярослав не знав імені того князя (княжича), на користь якого він поступився Переяславлем? – Виходить, не знав, і ми ніколи не дізнаємось цього імені, котре залишилось поза увагою безпосередніх учасників подій (неважливо, з яких причин).

Припущення Никонівського літопису я вважаю неможливим. Михайло безспірно з’являється у джерелах допіру в 1223 році, у немалому часі після смерті його батька. Інтервал у 17 років, не заповнений ніякими діяннями, здається мені занадто довгим, особливо на тлі постійних згадок про Михайла в пізнішому часі. Тобто він був помітною фігурою, і літописці мали б згадати його, якби була до того нагода.

Для розуміння запису ЛЛ про «Всеволодового сина» можна зробити два припущення: 1, або йдеться про старшого (щодо Михайла) сина, який невдовзі помер і не встиг залишити по собі сліду; 2, або насправді Переяслав опанував якийсь воєвода Всеволода, а владимирський літописець просто вигадав цього «сина», щоб не створити враження, буцімто боярин може посідати князівський престол. Зразком для такої вигадки міг бути пізніший епізод – посадження Рюриком свого сина Володимира у Переяславлі (Лавр-18).

В той самий час, коли Ольговичі так переможно займали руські князівства, на верхів’ях річки Онон, у 5.5 тисячах кілометрів на схід від Чернігова, зібрався курултай… Здавалося би – де кум, де коровай, а де Зелені свята? Яке нам, історикам України, могло би бути діло до тих зборів?

Але моя робота недаремно називається «Чернігів і татари». Так от на тому курултаї було проголошено створення нової держави – Монголії, а переможного вождя Темучжина оголошено її главою з іменем-титулом Чингіз-хан. І з цієї іскри розгорілась велика пожежа – ніколи у світовій історії, ні раніше, ані пізніше, не траплялось одній державі завоювати половину Євразії, і то за якихось півстоліття.

Ця лиха іскра спалила Чернігів і сама щезла, а ми спробуємо простежити ці події в доступних нам подробицях…

Таким чином, вересень 1206 року був часом повного тріумфу Ольговичів: під їх владу перешли усі князівські столи південної Русі: Чернігів, Переяславль, Київ, Галич і Волинь.

Але…