Друге княжіння у Новгороді
(1229 – 1232 рр.)

Микола Жарких

Якщо «лінива війна», розглянута нами в попередньому розділі, справді закінчилась не пізніше лютого 1229 року (як думають дослідники), то це було дуже своєчасно для князя Михайла Всеволодовича. Справа в тому, що 20 лютого 1229 р. у Великому Новгороді почалась чергова революція, і княжичів Федора й Олександра Ярославичів вивезли з міста…

… Ми залишили були новгородські справи у той момент, коли Михайло поступився цим столом на користь князя Ярослава Всеволодовича із владимирського княжого дому. Ярослав мав постійну резиденцію в місті Переяславлі (нині Переславль-Заліський) і, заскочивши на новгородський стіл, повною мірою відчув як переваги, так і прикрості цього становища.

Тепер Михайло міг би сказати Ярославу слова Михайла Сергійовича Горбачова з відомого анекдота: «Не знаю, що б я почав на вашому місці, але знаю, що нині ви сидите на моєму».

Ярослав так само розривався між своїми двома столицями, як перед тим Михайло, і в середині 1228 року повернувся з Новгорода до Переяславля, залишивши у Новгороді як символ своєї влади своїх синів.

І от тепер їм довелося тікати. Федору було на той час не більше 10 років, Олександру – не більше 8 років. Ясно, що в такому віці вони не могли ще приймати самостійних рішень, і новгородський літописець так і нотує, що це зробили довірені мужі князя Ярослава (Т-98).

Вірні своєму правилу «А князя ми собі знайдемо», новгородці послали по князя Михайла (Т-99). Це зовсім не сподобалося Ярославу, і смоленський князь йому на догоду не пропустив новгородське посольство до Чернігова (Т-100).

Тому офіційного урочистого запрошення, переданого через поважних представників Новгорода, Михайло так і не дочекався. Але новини з Новгорода він мав, і вирішив кувати це нове політичне залізо, поки воно гаряче. Новину він отримав, коли разом із сином Ростиславом (випадково чи ні?) перебував на півночі свого князівства, на Брину. Нині – невелика річка в Калузькій області Росії, найбільш відомий пункт на ній – Сухиничі, залізнична станція по дорозі з Києва до Москви. Це – 400 км на північний схід від Чернігова і 330 км на південь від Торжка.

І от 8 квітня 1229 року Михайло прибув до Торжка (Т-101), а далі й до Новгорода (Т-102). Враховуючи, що від початку революції минуло якихось півтора місяці, можна виснувати, що до Чернігова Михайло не повертався і війська свого не піднімав, а вирушив з особистим почтом, який був при ньому. (Не забуваємо, що всі зносини відбувались по глибокому снігу.)

При цій нагоді уперше в наших джерелах згадано княжича Ростислава Михайловича, біографія якого дуже важлива для нашої теми.

Заходи Михайла по управлінню Новгородом не належать до моєї вузької теми, але варто відзначити участь князя і княжича у виборі нового архієпископа Спиридона (Т-103).

Однак законів давньоруської політики ніхто не скасовував, і тепер Михайло знову розривався між двома своїми столицями. Орієнтовно восени 1229 року він таки повернувся до Чернігова, залишивши символом свого правління княжича Ростислава (Т-104). Як бачимо, Михайло скористався з досвіду свого опонента – Ярослава.

На цьому місці важливо наголосити: Михайло ніякої мірою не став би пхати малого хлопця Ростислава на новгородський стіл, якби мав якогось дорослого (чи хоча б дещо дорослішого) сина. Але його не було, і Ростислав був єдиним «політичним активом» свого батька. Спроби істориків викомбінувати інших синів Михайла нестійні.

У третій та останній раз Михайло прибув до Новгорода в наступному, 1230 році (орієнтовно у червні Т-105). Він урочисто провів обряд пострига свого сина Ростислава (постриг виконував нововисвячений архієпископ Спиридон) й оголосив Ростислава новгородським князем (уже не представником, а з повною владою). Після цього Михайло повернувся до Чернігова.

Князю Михайлу здавалось, що він зумів вислизнути із адової машини, котра розривала його між двома столицями, і сконструювати владу, здатну триматись довго. Але у цієї конструкції був сильний ворог в особі князя Ярослава, котрий не полишав спроб придбати новгородський стіл для себе і своїх синів і тому навіть збирався воювати із Михайлом (Т-107). Ярослав вважав, що Михайло порушив хресне цілування, тобто урочисту присягу, яка була основним інструментом врегулювання відносин між князями.

А що це була за присяга, і коли це Михайло її давав? Наші джерела мовчать про неї, тому залишається вдаватись до припущень. Вище, при розгляді подій 1225 року, я був припустив існування секретних домовленостей між Михайлом та владимирським князем Юрієм, котрі передбачали повернення Ярослава на новгородський стіл. Можна тепер припустити, що при цьому був присутній і Ярослав, і Михайло дав йому клятву, котра допіру тепер, через 5 років, вийшла на публічну політичну сцену.

Порушенням присяги, на думку Ярослава, була оця друга каденція Михайла на новгородському столі, котрій Ярослав намагався перешкодити, але не зумів.

І от тепер заносилось на війну. Політична вісь Чернігів – Владимир, протривавши нечувано довгий час – 18..20 років, зламалась.

Аби запобігти війні, Михайло скористався своїм союзом із київським князем Володимиром Рюриковичем. Володимир звичним для себе способом звернувся до митрополита Кирила – стати послом-посередником у цій справі. Це була вже третя миротворча місія Кирила. Послами Володимира були також Петро Акерович (ігумен київського монастиря Спаса на Берестовім; оце чи не вперше до імені ченця додано патронім / прізвище, що надалі стало українською традицією, але ніколи не вживалось у Великоросії) та стольник Георгій. Інтереси Михайла в цьому посольстві представляв найвищий церковний ієрарх його князівства – єпископ Порфірій (Т-106). Орієнтовно ця місія відбулась у травні – листопаді 1230 р., детальну хронологію встановити неможливо.

Посольство було направлене до всієї корпорації владимирських князів – Юрія як старшого в роді, його братів та його небожів. Юрій був шурином Михайла, Василько Костянтинович – його зятем, а брат останнього Всеволод теж був оженений із княжною з чернігівського (?) дому. Тепер ці родинні зв’язки тріщали під натиском політичних інтересів.

Посольство домоглося успіху. Ярослав послухав свого старшого брата (мабуть Юрій відмовився збройно підтримувати його претензії) і помирився із Михайлом (Т-108). «Та умисел тут інший був», і ми в цьому дуже скоро переконаємось…

А в Новгороді тим часом відбувалась чергова революція. Група, яка підтримувала княжича Ростислава (новгородський літописець продовжував звати його княжичем), побачивши що непереливки, утекла в напрямку Торжка. Ростислава супроводжував посадник Внезд Водовик, з чого можна виснувати, що Внезд був очільником прихильної до Михайла групи в Новгороді (Т-109). Наступного дня супротивна група уже офіційно скинула Ростислава і очікувано закликала на княжіння Ярослава. Як наслідок група втікачів поповнилась новими представниками, і всі вони подалися до Чернігова (Ростова-на-Дону тоді ще не існувало…).

Причиною революції літописець виставив те, що Михайло не прибув своєчасно до Новгорода і не розпочав війни. З ким збирались воювати новгородці – при цьому не зазначено, і мені навіть здається, що це чисто формальна причіпка, за яку ухопилась група противників Михайла. Факт «повноцінного князівського статусу» Ростислава вона ігнорувала, і мабуть мала для цього підстави, бо само по собі надання статусу не робило з малого Ростислава дорослого вояка, здатного командувати великим військом.

Отже, вигадана Михайлом конструкція влади протривала лише шість місяців. Ярослав, не гаючи часу, прибув до Новгорода (30 грудня 1230 р.), провів там цілих два тижні, залишив як символ своєї влади все тих же своїх синів – Федора й Олександра, і повернувся до Переяславля (Т-110).

На цьому закінчились спроби князя Михайла Всеволодовича придбати княжіння в Новгороді. Як сказав значно пізніше та зовсім з іншого приводу Вячеслав Липинський: «Люди ніколи не йдуть за слабкими, хоча б і дуже народолюбивими панами – вони завжди йдуть за панами сильними». Михайло показав себе прихильним до народу й залишив по собі добру пам’ять, але змушений був поступитись перед сильнішим паном. Представники роду Ярослава надалі монопольно володіли новгородським столом (з дуже рідкісними винятками) – аж поки цей стіл не дістався московському великому князю Івану 3-у, котрий і ліквідував особливий устрій Новгорода разом з князівським столом (1478 р.).

Але поки до того дійшло, у квітні 1231 року в Києві відбулася урочиста церемонія висвячення нового ростовського єпископа Кирила (Т-111). Мені здається, ростовські князі скористали візитом митрополита Кирила до Владимира і домовились про це висвячення.

Опис церемонії у Лаврентіївському літописі подано дуже докладно й оформлено урочисто, із виділенням фрагментів тексту червоним кольором. Нічого подібного за все 13-е століття в цьому літописі немає. Безсумнівно, до складання запису і внесення його в літопис приклав руки сам нововисвячений єпископ, і мені хочеться вірити, що розмітка червоним була уже в гаданому «Літописі Юрія Всеволодовича» і звідти перенесена у Лаврентіївський літопис (для укладача цього літопису на початку 14 ст. Кирило був лише одним з ряду єпископів, до того ж давно покійним).

Від цього запису починається ціла серія звісток про Ростов, ростовських князів та особисто єпископа Кирила, котра тягнеться аж до смерті Кирила в 1262 р. (Т-197) і навіть продовжена далі. Мені здається, тут укладач Лаврентіївського літопису скористався записами, веденими при ростовській єпископській кафедрі, вже ж не без відома й клопотів єпископа.

В описі висвячення перелічено учасників церемонії, серед яких ми бачимо нашого знайомого – чернігівського єпископа Порфірія та ще одного чернігівського ієрарха – ігумена Іоана Мученицького. Останнє визначення слід вважати вказівкою на монастир святих мучеників князів Бориса і Гліба. Його собор зберігся до нашого часу на чернігівському дитинці.

Одночасно у Києві зібрався з’їзд князів, серед учасників якого названо Михайла Всеволодовича та його сина Ростислава (Т-115). В літописі зазначено, що князі були присутніми при висвяченні, а потім було влаштовано пирування для великої кількості людей. І тільки. Чи обговорювали князі при цій нагоді якісь політичні справи – нічого не сказано, і я припускаю, що єпископ Кирило не був причетний до політичної частини зібрання.

Менше з тим, із участі Михайла із сином у з’їзді можна вивести, що його союз із київським князем Володимиром у цей час стояв міцно.

А десь через півроку після цього з’їзду (орієнтовно – восени 1231 року) владимирські князі Юрій і Ярослав пішли походом на Чернігівське князівство – так, неначе ніякого миру рік назад не було укладено (Т-114). Князь Юрій дійшов зі своїм військом тільки до Уполозів (трохи на захід від Москви), тобто до границі Владимирського князівства, і повернув назад. Але Ярослав був упертішим – він подолав 200-кілометрову нічийну зону між Владимирським і Чернігівським князівствами і спалив приграничний город (нині – мізерна деревня у 50 км на південний захід від Калуги). Знову, як і в 1207 році (Т-38), те саме владимирське військо спалило той самий чернігівський Серенськ!

Від Серенська військо Ярослава пройшло ще 42 км на захід і обложило Мосальськ (Т-116). З цього можна вивести, що на той час він також належав до Чернігівського князівства. Ця облога не повелася, город оборонився, і Ярослав відступив, не уклавши миру.

І надалі – до самого кінця існування Чернігівського князівства, тобто упродовж наступних 8 років – ми не маємо ніяких звісток про врегулювання цього конфлікту та й взагалі про політичні контакти Чернігова і Владимира. Владимирське князівство завдяки своєму мудрому керівництву опинилось у політичній ізоляції якраз напередодні великого походу татар.

Десь восени 1231 чи взимку 1231 / 32 років у Чернігові на вигнанні помер колишній новгородський посадник Внезд Водовик (Т-117), а невдовзі (орієнтовно – навесні 1232 року) до Новгорода повернулись інші емігранти, які були втекли до Чернігова разом із княжичем Ростиславом (Т-118). Із цього можна зробити висновок, що конфлікт за володіння новгородським столом було якось врегульовано, але як саме – наші джерела не знають. Так само не знають вони про роль чернігівського князя у цій справі.

Новгородський напрямок політики Чернігова був остаточно ліквідований. Боротьба за Новгород не пішла на користь і Чернігову, бо князівство поступово сповзало у стан війни проти всіх сусідів одночасно.

А ворог у цей час не дрімав. Нагадаю, що в 1229 році ханом Монгольської імперії був обраний Угедей, і того ж року татари напали на сторожу, яку волзька Булгарія виставила на ріці Яїк. Татари збили з місця цю сторожу, але далі, здається, не пішли ( під 6737 / 1229 роком).

Розглядаючи карту в пошуках місця, де це могло статись, слід звернути увагу на ділянку від Орська до Уральська, на якій Яїк-Урал тече майже точно зі сходу на захід. Від міста Болгар (на лівому березі Волги трохи нижче гирла Ками) до Орська – 750 км, до Уральська – 450 км. Це – широкі степові ворота для нападу на Булгарію з півдня, з боку сучасного Казахстана. Якщо рахувати від найближчого до руських земель Уральська, то до Владимира – 900 км, до Рязані – 830 км, до Чернігова – 1400 км. Звістки про події на таких віддалених землях доходили до Русі (власне, до Владимира), але вони сприймались як дуже далекі й такі, що не важливі для Русі.

В 1232 році ще один татарський загін вдерся до Булгарії. Владимирський літописець знав про нього тільки те, що татари зазимували, не дійшовши до міста Болгар (Лаврентіївський літопис під 6740 / 1232 роком). Що вони робили далі – літописець не знав, можна здогадуватись, що на столицю вони не нападали, але основно розвідали все необхідне для великого походу.

Владимирське князівство постійно ворогувало із Булгарією, але знову, як і на Калці, можливість союзу із татарами проти спільного ворога навіть не спадала на думку руським князям (так само як і можливість союзи з татарами проти Булгарії).

«Не кожен грім б’є, а й б’є, так не по нас» – цим, здається, вичерпувалась політична філософія руських князів. Обмеженість політичного виднокола, традиційна відсутність сильних зовнішніх ворогів і така ж традиційна замкненість політиків на зносинах всередині Русі були великою проблемою, і давня Русь загинула швидше, ніж устигла хоча б усвідомити цей гандж.