«Лінива війна» на Волині (1228 – 1229 рр.)
Микола Жарких
Про наступну кампанію Михайла Всеволодовича (орієнтовно – в зимі 1228 / 1229 років) ми знаємо тільки з дуже плутаного і неясного оповідання хроніста Романовичів (Т-95). Починається воно так:
(1) У той же рік Кирило, митрополит, преблаженний і святий, приїхав був уладнати мир, але не зміг.
Коментатори хроніки на цьому місці пояснюють, хто такий (при уряді в 1223..1225 – 1233 рр.), але не говорять, кого він мав помирити.
Мені здається, вказівка «у той же рік» відсилає нас до згадки про смерть князя Мстислава Мстиславича Удатного (орієнтовно – літо 1228 року). Далі, іменування Кирила «преблаженним і святим» говорить, що запис було зроблено після його смерті, і то мабуть багато пізніше (слід знати, що це іменування було особистим поглядом хроніста і не визнане церковним начальством). Оскільки хроніка зосереджена на діях князів Романовичів, можна думати, що однією зі сторон конфлікту були вони.
А хто ж були їх супротивники? Мабуть не половці й мабуть не католицькі правителі Заходу (угорці чи поляки) – для них митрополит не був авторитетом, і таких місій митрополитів ми не знаємо ні в раніший, ані в пізніший час. Отже, супротивники були «свої» – руські православні князі, і ми вже бачили трохи вище одну успішну миротворчу місію того самого Кирила.
Як попередній досвід, так і географія говорить нам, що природним ворогом волинських князів у межах Русі був київський князь. Ставлячи наступне припущення поверх попередніх, слід думати, що саме київський князь Володимир Рюрикович надіслав до Романовичів митрополита із якимись невідомими нам пропозиціями, і Романовичі їх відкинули.
В наступному реченні читаємо:
(2) Потім же Ростислав [Святополкович] пінський, не перестаючи, обмовляв [Данила], – бо діти його були забрані [в полон].
Зрозуміти це речення досить важко [спроби пояснення – в Науковому підгрунті]. Якщо вірити, що Ростислав обмовляв саме Романовичів, і то перед київським князем Володимиром – все ж таки залишається незрозумілим, як він зумів схилити до походу інших князів. Хіба припустити, що хвороба політичного безумства, через яку їх попередники загинули на Калці, перейшла тепер на князів молодшого покоління. А це, в свою чергу, далеко не найкраща з елюкубрацій.
Хроніст явно намагався приховати тут справжню причину конфлікту, і в результаті скорочень та умовчань у нього вийшло:
І Володимир Київський зібрав воїв Михайло Чернігівський отець же його постиг був отця мойого бо була в нього боязнь велика в серці його.
Ми знаємо із попереднього розділу, що Роман, батько Данила, постриг був у ченці Рюрика, батька Володимира, і тому можна припустити: Володимир побоювався, що Данило схоче повторити такий подвиг над ним, Володимиром. І так розуміють справу усі видавці й коментатори, роблячи відповідні поправки в тексті або подаючи їх у примітках. Але в тексті хроніки йдеться про те, що Роман постриг Михайлового батька, Всеволода Чермного, і Михайло, а не Володимир, боявся Данила. Мимоволі пригадується відомий анекдот про маршала Брежнєва, де він говорить: «Та я й сам бачу, що це Маргарет Тетчер, але тут (показує на папірець) написано: Індіра Ганді». Здається, найпростіше було би відкинути в цьому реченні слова «Михайло Чернігівський», тоді принаймні формальний зміст відновлюється.
Мабуть, щось було дуже непочесне з боку Романовичів, навіть з погляду foi та loi 13 ст., якщо довелося вдаватись до таких викрутів.
Виходить, що київський князь Володимир Рюрикович, не добившись своєї цілі (якої – невідомо!) дипломатичним шляхом, зібрав велику коаліцію на Романовичів:
(3) Володимир, отож, посадив Котяня на коня і всіх половців, і прийшли вони до Каменця, – Володимир же з усіма князями, і Михайло з усіма князями, і куряни, і піняни, і новгородці, і туровці, – і обложили Каменець.
До складу коаліції увійшли Михайло Всеволодович Чернігівський (можливий шурин Романовичів), князь Ростислав Пінський і половці на чолі із Котянем – дідом Данилової жінки. Маючи таких родичів, Данило не потребував ніяких ворогів!
Склад учасників походу знову подано плутано. Якщо куряни (з Курська) теоретично могли бути підпорядковані Михайлу, то воїни з Пінська й Турова могли підпорядковуватись хіба що Ростиславу, але ніяк не Михайлу. Тому й владу Михайла над воїнами з Курська, на мій погляд, не можна з цього епізода вивести.
А що за всі князі, котрі супроводжували Володимира? І що за всі князі (інші!), котрі супроводжували Михайла?
Ну, а новгородці що? Здається, в них можна побачити жителів Новгорода на Німані (Новогрудка), який, можливо, входив до складу Турово-Пінського князівства [спроби пояснення – в Науковому підгрунті].
Далі змобілізоване союзниками військо прийшло до Кам’янця і обложило його. Спроби локалізувати цей Кам’янець не дали переконливих результатів [спроби пояснення – в Науковому підгрунті]. Виходить, що і терен розглядуваної кампанії 1228 / 29 років не вдається окреслити конкретно, а тільки як київсько-волинське пограниччя.
(4) Данило ж, обманюючи їх, удавав, що хоче мир із ними вчинити, і поїхав у Ляхи по підмогу, а Павла, [посла] свого, послав до Котяня, кажучи: «Отче! Одверни війну сю, помирись зо мною». І він, [Котянь], поїхавши, пограбував землю Галицьку і пішов у землю Половецьку, а до них [своїх союзників] не вернувся.
Хоча від Случі, де ймовірно перебували вороги, до Володимира лишалось 230 км, Данило не зробив спроби боронитись і заздалегідь утік до Польщі. Хроніст, щоб надати цій утечі почесніший вигляд, написав: «поїхав у Ляхи по підмогу» – і в усій хроніці Данило ніколи не «тікає», тільки «їде по підмогу», і так пишуть усі наступні історики.
Чому коаліція, маючи мабуть значні сили, діяла так кволо й нерішуче – хроніст не пояснив. Можна припустити, що між учасниками не було повної згоди ані щодо цілей кампанії, ані щодо розподілу майбутніх вигод.
Данило ж зумів внести розкол в коаліцію, схиливши Котяня до пограбування Галицького князівства – того самого князівства, в якому Данило збирався правити!
Дев’ять руських князів загинули на Калці, обороняючи від татар право половців грабувати руські землі. І троє учасників того походу – Володимир, Михайло і Данило – почали тепер війну між собою, щоби половцям зручніше було грабувати, не боючись нападу руських князів – захисників Руської землі. Гарний зразок національної політики, всіляко вартий наслідування!
(5) У Галичі ж пробував королевич [Андрій] і [боярин] Судислав [Бернатович] із ним, і [Андрій] мав мир з Володимиром [Рюриковичем] і [з] Михайлом [Всеволодовичем]. Але ці, не досягнувши нічого, вернулися.
Черговий випадок умовчання хроніста про щось істотне. Якщо королевич тримав нейтралітет у цьому конфлікті, то чим це погано для коаліції? Одним ворогом менше. Але формальний «зміст» цього фрагменту такий: через те, що королевич Андрій дотримувався нейтралітету, коаліція нічого не добилась – тобто повна відсутність глузду.
Хіба що припустити, що Данило намагався залучити королевича на свій бік, а він відмовився, оскільки мав мир з ворогами Данила?
Для нас істотно, що королевич Андрій, запанувавши в Галичі (орієнтовно – в середині 1227 р.), зумів за ці півтора роки добитись визнання свого правління з боку чільних руських князів – київського та чернігівського, поставивши Романовичів у ситуацію дипломатичної ізоляції.
(6) Данило ж і Василько, зібравши ляхів многих, пішли до Києва з Пакославом [Войцеховичем], воєводою [лядським], і Олександр [Всеволодович] з ними обома [пішов]. Але [їх] зустріли посли од Володимира й Михайла, [бояри] Воротислав Петрович і Юрій Толігнівич, пропонуючи мир. І вони замирилися, а ляхи вернулися назад.
Контрнаступ, як бачимо, провадився так само мляво, як і наступ коаліції. Поляки не бачили для себе ніякої вигоди у цій війні за чужі для них інтереси, і при першій можливості помирились, а провадити війну власними силами волинські князі не могли.
Остаточно:
1. Ми не знаємо причин цієї «лінивої війни». Розмови про скривдженого Ростислава і про те, що хтось когось колись-то там постриг, я вважаю успішною дезінформацією, котра таки сховала від нас справжні мотиви. Зрештою, Ростислав, який нібито був призвідцем війни, нічого не осягнув, і про нього навіть і згадки більше нема.
2. Ми не знаємо цілі (цілей) війни, і бачимо тільки, що ніхто нічого не досягнув, всі князі залишились при своїх володіннях. У виграші були тільки половці, котрі пограбували якісь землі Галицького князівства. З усієї цієї історії можна написати гарну комедію на невмирущу тему «Де двоє сваряться – третій користає».
3. Для Чернігівського князівства істотно, що Михайло Всеволодович уперше вступив в контакт з представниками Угорщини і вперше проявив своє зацікавлення в експансії на захід, котра була припинилась у 1211 році. Вага цього напрямку політики для Михайла буде надалі зростати.