Статті

Микола Жарких

Окрім розглянутих вище двох книг, Мартін Дімнік опублікував ряд статей про чернігівських князів 13 ст. Частина з них передувала книзі 1981 р. як підготовчі роботи до монографії.

(1) Dimnik M. in 1235 and 1236. – Canadian slavonic papers (Toronto), 1979, v. 21, № 1, p. 28 – 44.

Мета роботи – установити послідовність князів на київському столі в означені роки. М. Д. в ній не займався хронологією джерельних звісток і, як мені здається, без особливих підстав перетягнув початок княжіння Ярослава Всеволодовича в Києві на 1236 рік. На мою думку, це був 1238-й рік (Т-142).

Головний висновок М. Д. у цій статті: попередні автори вважали головними силами, які змагались за Київ, волинських і владимирських князів. Проведений аналіз дозволив стверджувати, що наймогутнішим у цій боротьбі був Михайло Всеволодович, проти якого об’єднались інші князі. З таким твердженням можна обережно погодитись, але хочу зауважити: «могутність» Михайла була дуже відносною, він був найменш слабким серед конкурентів, котрі були подекуди слабшими за нього.

Деякі інші положення цієї статті я прокоментував в екскурсах.

(2) Dimnik M. . – Mediaeval studies (Toronto), 1979, v. 41, p. 387 – 403.

Стаття на цьому сайті перебуває в платному доступі, тому я не зміг нею скористатись.

(3) Dimnik M. Kamenec. – Russia mediaevalis (Munich), 1979, vol. 4, p. 25 – 34.

Знову мушу пошкодувати – цієї статті на дуже цікаву для мене тему немає у Мережі.

(4) Dimnik M. The Place of Ryurik Rostislavich’s Death: Kiev or Chernigov? – Mediaeval Studies, 1982, vol. 44, No. 1, p. 371 – 393.

Знаю про існування такої статті, і вона мені цікава. Але її немає в Мережі, тому не можу її прочитати і щось сказати.

Наступна серія статей опублікована уже після виходу монографії 2003 р., тому можна подивитись, чи відбувались зміни у поглядах автора.

(5) Dimnik M. (1206 – 1211). – Сіверщина в історії України, 2010 р., вип. 3, с. 102 – 111.

Дочка Ярослава Осмомисла, дружина князя Ігоря Святославича названа Єфросинією [с. 103]. Джерело? – Авжеж, Баумгартен (20 ст.), навіть не Зотов!

В цій статті М. Д. відмовився від свого твердження 2003 р., що старша гілка Ольговичів мала династичні права на Галич. Тепер М. Д. твердив навіть більше – що й молодша гілка не мала таких прав, і тільки участь у поході 1206 року київського князя Рюрика надавала легітимності претензіям коаліції на Галич – бо київський князь мав право розпоряджатись володіннями вигаслих князівських родин (Ryurik as grand prince of Kiev had the right to appropriate the lands of an extinct dynasty) [с. 103].

Ця нова історично-правова побудова не здається мені переконливою. Писаного державного права давня Русь з її примітивною політичною системою не знала. Чи визнавалось вказане право за київським князем – ми знати не можемо, бо вигасання галицької династії в кінці 12 ст. було першим і останнім випадком, коли це право можна було застосувати. Судячи того, що Рюрик сам вибрався походом на Галич, він не надто покладався на своє князівське право, а більше розраховував на воєнну силу.

Наміри Всеволода Чермного у війні 1206 р. М. Д. також висвітлив дещо інакше, ніж у 2003 р.: уже нема мови про передачу Галича сину Всеволода, тільки про передачу міста комусь із Ольговичів [с. 103]. Це, безумовно, краща і більш імовірна реконструкція. Але при цьому М. Д. продовжував вірити, що син Всеволода Чермного в Переяславлі (Т-27) – це Михайло.

М. Д. думав про 4 причини, якими керувались галичани, закликаючи Ігоровичів: 1, вони – онуки Ярослава Осмомисла; 2, три князі будуть ліпшим захистом для Галичини; 3, це могло відвернути Всеволода Чермного від подальших атак на Галич; 4, можна було сподіватись, що Всеволод Чермний не зможе так керувати Ігоровичами як своїм сином [с. 104].

Трохи пом’якшене твердження 2003 р. про перехід Сіверщини до Всеволода Чермного. Тепер М. Д. уже не сказав, що Всеволод перебрав собі Сіверщину, але тільки призначив туди своїх посадників, зберігши за Ігоровичами право повернутись до Сіверщини. Але думка, що через це придбання Всеволод зробився прихильнішим до княжіння Ігоровичів у Галичині – лишилась незмінною [с. 104].

Елюкубрація 2003 р. з намірами Всеволода щодо Переяславля – перенесена в нову статтю без змін [с. 104].

Коментуючи звістку Т-29, що Всеволод Чермний вирушив на війну 1207 р. разом із братами і синівцями, М. Д. конкретизував: із Глібом і Мстиславом [с. 104]. Це було і в книзі 2003 р. [с. 258]. Літописець не назвав нікого поіменно, мабуть сам не знав, і вираз можна розуміти як «з представниками свого роду». Цікаво, ще серед керівників походу зовсім не названий син Всеволода, якого М. Д. упевнено називав Михайлом, який (за прийнятою М. Д. хронологією) повинен був би мати уже 28 років! Мабуть, і в 1207 р. уже вміли ухилятись від мобілізації.

Далі бачимо теоретичну «Анну, грецьку дружину Романа» [с. 104], в той час як джерела прекрасно обходяться і без її імені, і без вказівки її роду.

Призначення Святослава княжити у Володимирі (Т-30) М. Д. розцінив яв прояв династичної солідарності Ігоровичів – точно як у книзі 2003 р. Так само з тієї ж книги переїхала дочка Святослава Агафія та її шлюб із Конрадом Мазовецьким.

Без змін проти 2003 р. лишились міркування – чому Володимир Ігорович в 1207 р. утік до Путивля, а не до Новгорода-Сіверського [с. 105]. В такому самому вигляді, з опорою на Татищева, лишився опис княжіння Ростислава Рюриковича в Галичі та смерть Рюрика в 1208 р. [с. 106].

Без змін запозичено помилкове твердження про роздачу маєтків у Галичині чернігівським поплічниками (henchmen) Ігоровичів. Запозичено й намір отруїти князя Романа Ігоровича, і застереження щодо перебільшення числа убитих бояр [с. 106]. Подібно до книги 2003 р. викладено позиції різних учасників коаліції проти Ігоровичів [с. 107].

Далі на цілій сторінці [с. 108] М. Д. переповів свої міркування з книги 2003 р., що князь Ростислав, згаданий серед страчених, був сином Романа Ігоровича.

Отже, розглянута стаття є по суті скороченим викладом відповідних підрозділів книги 2003 р., з дуже незначними відмінностями.

(6) Dimnik M. of prince Mikhail Vsevolodovich of Chernigov (1179 – 1246). Сіверщина в історії України, 2012 р., вип. 5, с. 107 – 111.

Резюме статті не обіцяє нічого доброго:

According to the sparse information that is available concerning the offspring of Prince Mikhail Vsevolodovich of Chernigov (1179 – 1246), he had two daughters and five sons. The daughters moved to Suzdalia where the elder one became a nun in Suzdal’ and the younger one lived as the princess of Rostov. Of the five sons the eldest, Rostislav, deserted his father after the Tatar invasion and entered the service of the Hungarian king. The four younger sons Roman, Mstislav, Simeon, and Yury ruled domains in the Chernigov lands as vassals of the Tatars [с. 107].

За скупою наявною інформацією про нащадків чернігівського князя Михайла Всеволодовича (1179 – 1246), він мав двох дочок і п’ятьох синів. Доньки переїхали до Суздаля, де старша постриглася в Суздалі та молодша жила як княгиня Ростовська. З п’яти синів старший, Ростислав, покинув батька після татарської навали і вступив на службу до угорського короля. Четверо молодших синів – Роман, Мстислав, Симеон і Юрій – володіли чернігівськими землями як васали татар.

Все це повністю помилково, починаючи від дати народження Михайла. Житіє св. Єфросинії сам М. Д. датував 2-ю чвертю 16 ст. [с. 107] – і попри це дав віру цій пізній фантазії.

Реальну історичну Марію Михайлівну М. Д. називає молодшою донькою Михайла і розвиває неймовірні фантазії, називаючи її матріархом

We learn that in her role as matriarch Maria participated in the formal events that required the presence of members of the princely family [с. 108].

Ми дізнаємося, що в ролі матріарха Марія брала участь в урочистих офіційних заходах, які вимагали присутності членів князівського роду.

Далі фантазія М. Д. понеслась crescendo і ми вже читаємо, що власне Марія надіслала свого сина Бориса супроводжувати Михайла у його поїздці до двора Батия [с. 108].

На думку М. Д., Марія була з тих нечисленних княгинь, котрі вели власні літописи (She was one of a few princesses who kept a chronicle… her chronicler recorded Mikhail’s martyrdom and Vasil’ko’s death). Сміливо, але безпідставно.

Далі читаємо, що Марія замовила «Житіє» свого батька, разом із синами заснувала свято чернігівських чудотворців і збудувала присвячену їм церкву [с. 108]. Все це – суцільні помилки.

Реальному історичному Ростиславу Михайловичу М. Д. присвятив один абзац [с. 108]. Далі звістки про міфічних «синів» Михайла засновані у М. Д. на генеалогії з Єрмолінського літопису і на Любецькому синодику, власне, на книзі Зотова. Ясна річ, всі ці міркування повністю помилкові.

Вся стаття повністю помилкова і некритично повторює пізні вигадки 15 – 19 ст. Це – найгірше з усього, що мені доводилось читати у М. Дімніка. Не було би ніякої шкоди, якби цієї статті взагалі не було.

(7) Димник М. между Даниилом Романовичем и Михаилом Всеволодовичем (1235 – 1245 гг.). – Rossica antiqua, 2013 г., № 1, с. 55 – 103.

Стаття має примітку: це оновлена версія розділу з книги 1981 р. [с. 95 – 129]. Що ж тут є нового окрім мови?

Переповідати ще раз думки М. Д. з уже розглянутих мною книжок я не маю наміру. Натомість я переглянув бібліографічний апарат статті у пошуках нових посилань.

Із числа літератури, опублікованої після 1981 р., в даній статті використана книга М. Д. 2003 року.

Поза тим використано книгу О. Майорова [Галицко-Волынская Русь. СПб., 2001] та його статті 2012 і 2013 р. [с. 62, 64, 77, 79, 82]. Згадки стосуються другорядних питань.

М. Д. не згоден з О. Майоровим, що Ярослав полишив Київ, а Михайло його зайняв навесні 1238 р. [с. 72]. На мою думку, має рацію О. Майоров, а М. Д. був змушений відкинути цю хронологію, бо інакше потрібно було би переглянути усю конструкцію подій 1230-х років.

Таким чином, «оновлення» полягало у поверховому притрушуванні попереднього тексту посиланнями на одного російського автора, думки якого, однак, ні в чому не вплинули на М. Дімніка.

(8) Димник М. , Михаил Черниговский и татары: борьба за галицкую землю в 1239-1245 гг. – Русин, 2014, № 1, с. 17 – 35.

Це ще одна публікація тієї самої статті (переклад з англійської мови виконав той самий В. Г. Ананьєв, який переклав і попередню статтю). Науковий апарат збагачено посиланнями на статті того самого О. Майорова в тому самому журналі із парадоксальною назвою «Русин», котрий московська агентура випускає у Кишиневі. Слава богу, нічого нового!

Отже, пізні статті М. Дімніка, опубліковані після його монографії 2003 року, не вносять нічого нового у трактовку теми, окрім помилок.