Знищення Чернігівського князівства татарами

Микола Жарких

Загальний нарис татарського походу 1237 – 1238 рр.

Я не збираюсь повторювати добре відому з численних книг історію цього походу, але найзагальніші контури (так би мовити, погляд із космічної орбіти) вважаю потрібним.

В 1235 році спеціально зібраний курултай (з’їзд представників татарської верхівки, перш за все членів роду Чингіз-хана) ухвалив допомогти синам Джучі розширити територію їх володіння (улуса) далі на захід.

Далі на захід – це означало до границі степової зони, котра закінчується перед Карпатськими горами. На північ від Татарської імперії простягались величезні простори лісової зони (одна Сибір неісходима!), де не було ніяких держав і захоплення її не мало би становити жодних проблем. Біда була тільки в тому, що татари не могли би жити у цій зоні своїм звичним життям і були би змушені пристосовуватись до нового природного середовища. А з таким пристосуванням у них були великі труднощі, і татарські анклави за межами степу були невеликими (поселення татар-емігрантів у Литві біля Вільнюса, Касимовське «ханство» на Оці; дисперсне розселення татар на українських землях Великого князівства Литовського та у Закавказзі навіть «анклавами» важко назвати, бо не було, здається, окремих чисто татарських поселень).

Рідним, звичним для татар природним середовищем був степ, у якому, в свою чергу, не могли жити сусідні народи лісостепової зони. Тому завданням походу було завоювання західного степу і підкорення місцевого населення степу, котре ми звично звемо половцями. Татари навіть перевиконали план і, завоювавши Київщину, переселили «чорних клобуків» із Надросся на нижню Волгу, де їх характерна матеріальна культура простежувалась ще деякий час [Фёдоров-Давыдов Г. А. Общественный строй Золотой Орды. – М.: 1973 г.].

Підкорення половців, котрі не мали державної організації, не могло бути важким для татар, котрі таку організацію мали. Але заради власної безпеки у степу вони мусили завоювати держави лісостепової та лісової зон – волзьку Булгарію та Русь (десь так, як татари воювали із державою субтропічної зони – Китаєм).

Батий намітив перенести центр своєї держави на нижню Волгу, і безпека цієї території становила предмет особливих клопотів. Волга була дуже зручним природним шляхом із лісової / лісостепової зон, і загін вояків, котрий сів би на човни десь у Твері чи Ярославлі, через місяць – півтора уже міг би махати шапками на Сарай (і ушкуйники 2 пол. 14 ст. таки це доказали). Тому який-не-який контроль над басейном Волги був стратегічною потребою Золотої Орди, а послаблення і подальша втрата цього контролю знаменувала і послаблення самої Орди.

В басейні верхньої і частково середньої Волги знаходилось Владимирське князівство, в басейні Оки – Рязанське князівство, нижче за течією Волги – Булгарія. Тому й зусилля татар в 1236 р. були зосереджені на завоюванні Булгарії.

В грудні 1237 р. татари напали на Рязанське князівство. Рязанські князі, хоча й мали традиційну ворожнечу із князями владимирськими, послали до останніх посла із проханням допомоги. І князь Юрій Всеволодович, попри традиційну ненависть до рязанців, таку допомогу надав. Владимирський загін очолив син Юрія – княжич Всеволод.

Від Владимира до старої Рязані, що на правому березі Оки напроти сучасного міста Спаськ-Рязанський, по прямій всього 200 км, але між ними лежать абсолютно непрохідні Мещерські ліси. Прямої дороги тут немає й нині, а тим більше не було її в давнину. Дорога як давніше, так і нині веде через Москву (180 км), далі ще 110 км до Коломни, а від неї – 130 км до старої Рязані, всього десь 410..420 км. Всеволод повів свій загін цим маршрутом, але про нього знали і татари. Вони виставили заслін біля Коломни, в бою з яким Всеволод зазнав поразки, його воєвода Єремій Глібович загинув. Всеволод із залишками свого загону утік до Владимира.

Лаврентіївський літопис не подає точної дати цієї битви, але розповідає про неї після знищення Рязані. Нам важко зміркувати, чи мав Всеволод шанс з’єднатись із рязанськими силами. Однак важливо відзначити – всупереч поширеній думці – що князь Юрій Владимирський таки намагався допомогти Рязані, і це був єдиний випадок допомоги одного князівства іншому під час походу Батия. Сам Юрій, відступивши на річку Сіть, сподівався допомоги свого брата Ярослава (котрий, як ми пам’ятаємо, княжив на той час у Києві – по прямій це 955 км від Сіті), але ми не знаємо, чи Ярослав зробив щось для цього (і чи мав для нього технічну можливість, перш за все інформацію про наміри Юрія).

В наступній битві татари розбили інший владимирський загін біля Москви, де загинув воєвода Филип Нянька, а княжич Володимир Юрійович потрапив у полон. У вирішальній битві на Сіті загинув сам князь Юрій, а князь Василько Ростовський потрапив у полон, і татари його убили. Опір Владимирського князівства походу Батия випав нещасливо, але це був таки опір, а не генеральна втікачка, котру показала південна Русь.

Оборона столиць бува важливою, але не вирішальною, бо самою обороною укріплень знищити атакуючого ворога неможливо. До того ж виявилось, що ті укріплення, які вміли будувати (і захищати?) на Русі, не можуть устояти проти облогової тактики татар, котра включала застосування облогових машин (пороків). Чи це були каменемети, чи тарани, чи ще щось – наші джерела не деталізують, але пишуть: «Татари розбили стіну і зійшли на вал». Це був активний штурм замість звичної для Русі пасивної блокади (чи то пак махання шапками на фортецю).

Стара Рязань опиралась найдовше – цілих шість днів, і стала першим руським містом, котре татари знищили до ноги. Це був справді злий до татар город, і я навіть припускаю, що на вимогу татар рязанці не стали його відбудовувати, а змушені були перенести столицю вгору по Оці – на місце сучасної Рязані.

Щоб здобути Владимир, татарам вистачило три дні, про оборону інших міст Владимирського князівства взагалі не йшлося, про них літописець писав: «Татари прийдоша узяша» – тобто проблемою татар було дійти до того чи іншого міста, а не узяти його.

Два тижні вистояв перед татарським загоном Торжок – виставлений далеко на південний схід форпост Великого Новгорода. Але і він був узятий 5 березня 1238 року, наступного дня після битви на Сіті, котра розігралась за 200 км на північний схід від Торжка. Басейн Волги був у головних пунктах опанований татарами.

Загін, який знищив Торжок (ясно, що це не було головне військо татар), перевиконав завдання і заглибився далі на північний захід, подолавши більшу частину дороги до Великого Новгорода (275 км від Торжка). Чи ці татари зауважили, що перестаралися, перейшовши вододіл між басейнами Волги та Балтійського моря, чи не наважились нападати на велике місто малими силами, чи просто провели розвідку території – не знати, тільки вони повернули назад і десь приєднались до основного війська, котре відходило на південь. Новгородський літописець приписав чудесний порятунок Новгорода опіці бога і святої Софії і більше не повертався до подій татарського походу. Події на півдні Русі його не цікавили.

Отже, завдання зимової кампанії 1237 / 38 років татари виконали повністю, і весь опір, який вони зустріли, хіба що сповільнював їх рух, але ніде не примусив відмовитись від здобуття якоїсь цілі.

Татарська кампанія 1239 року в південній Русі

Басейн Дона, який лежить на захід від басейну Волги, татари зайняли без клопотів. Там не було руських князівств, і про дії татар на Дону ми просто нічого не знаємо. Далі на захід лежав басейн Дніпра, який став ціллю дій татар в 1239 р.

Ця кампанія описана дуже коротко в Лаврентіївському літописі і трохи докладніше – у хроніці Романовичів. Вона складалася із трьох епізодів.

Татари здобули і зруйнували Переяславль Руський, в якому від 1228 року не було князя. Із численних синів та онуків князя Всеволода Юрійовича (Велике Гніздо), яким цей стіл належав як «отчизна й дідизна», ніхто не виявляв бажання там княжити, а князі з інших домів боялися його займати, аби не входити у ворожнечу із владимирськими князями (не буди лихо, поки воно тихо). Князі владимирського дому приїжджали до Переяславля ненадовго, неначе на панщину, і шукали нагоди якнайшвидше втекти назад у свій Заліський край.

От і зараз, в трагічний момент ворожого нашестя, Переяславль, котрий цілі століття був щитом Руської землі проти нападів з південного сходу, опинився без командира, без організатора збройних сил і як наслідок – без можливості активної оборони і надії на успіх.

Татари не мали великого клопоту в Переяславлі – хроніст Романовичів зазначив тільки руйнування, грабунки та загибель жителів, включаючи єпископа Симеона; а про опір міста нічого не записав.

Другим епізодом був напад на Чернігів (Т-146). Хоча до нього від Переяславля тільки 160 кілометрів зручної дороги рівниною, складається враження, що там діяв інший загін, не той, що воював у Переяславлі. Хроніст Романовичів зазначив: «У той же час послав він [Батий] на Чернігів» – так само, як у попередньому епізоді Батий послав військо на Переяславль.

В Лаврентіївському літописі між першим і другим епізодами поставлено ще два сторонніх епізоди, з чого можна виснувати, що другий епізод не сприймався літописцем як продовження першого. Втім, ніяких вказівок на хронологію подій, хоча би з точністю до пори року, ці літописи не дають – тільки «того ж року».

Татари обложили Чернігів і руйнували його укріплення, кидаючи великі камені із каменеметів. Князь Мстислав Глібович, згаданий на цьому місці вдруге і востаннє, дізнався про це (виходить, перебував десь поза містом?) і напав на татар зі своїм військом, але був розбитий. Татари здобули й спалили Чернігів, а єпископа Порфирія схопили і відпровадили до Глухова, а там його відпустили.

Де був князем Мстислав – хроніст Романовичів не зазначив, а Лаврентіївський літопис взагалі про нього не згадав. Автоматично приймають, що він княжив у Чернігові. Якщо все це було так, можна зробити висновок, що Мстислав повторив тактичний прийом князя Юрія Владимирського – винести пункт збору військ далі на північ від столиці, аби дати час воякам з провінцій приєднатись до головних сил. Зауважимо, що і Чернігів, і Владимир стояли на південному кордоні своїх князівств.

Збір чернігівських сил проходив таємно, і татари довідались про них лише тоді, коли Мстислав наблизився до Чернігова, щоб розбити нападників і деблокувати столицю. Татари розбили Мстислава у польовій битві, і йому не вдалося врятувати бодай сам Чернігів. Але слід визнати, що план Мстислава (якщо я правильно його реконструюю) був тактично грамотним і єдиним, що давав шанс на успіх.

Виходить, що Чернігівське князівство таки чинило опір татарам, а його герой – князь Мстислав Глібович – не мав при собі такого зручного лизоблюда, як хроніст Романовичів, і тому залишився так мало відомим. З того, що про подальшу долю Мстислава наші джерела не знають, слід здогадуватись, що він відступив кудись на північ або північний захід, на територію Смоленського чи Полоцького князівств.

Із того, що схопленого єпископа Порфирія татари відпровадили до Глухова, можна вивести, що там, у 180 км на схід від Чернігова, перебувало якесь більше татарське начальство, котре і наказало відпустити єпископа. Той, хто розповів про це хроністу, мабуть не міг порозумітись із татарами і тому не знав, хто вони були і чому так зробили.

Третій епізод кампанії – це розвідування Києва царевичем Мунке (Менгу-ханом, Т-148). Він не мав наміру нападати на велике місто своїм малим загоном, а хотів тільки дізнатись, чи сите київське сало. І дізнався, що ніякого сала власне нема! Переляканий князь Михайло Всеволодович кинувся тікати на захід, а Мунке пішов собі (мабуть, на південний схід) до Батия зі звітом. На цьому місці можна було би написати, що бог і свята Софія врятували Київ (як виявилось – дуже ненадовго).

Так татари опанували усе лівобережжя Дніпра і знищили князівства, які могли загрожувати їм у міжріччі Дона та Дніпра.

Зимова татарська кампанія 1240 / 41 років

Оптимістичний (на мій здогад) звіт Мунке зі свого розвідування – захопити Київ можна легко – здається, не викликав такого ж оптимізму у Батия. Його порадником у поході був старий (на той час, мабуть 64-літній) полководець Субедей, ветеран битви на Калці. Він добре знав, що Київ – головне місто Русі, і що київський князь може зібрати велике військо як зі свого князівства, так і з інших князівств Русі. Тому, я думаю, татари в цьому поході методично нищили всі князівства, які (теоретично) могли надати допомогу Києву.

Але досвід Субедея був застарілим. На той час в українських степах уже не було половців, котрі одні могли наказати руським князям зібратись разом і йти захищати їх (половців) від ворогів. На той час в південних руських землях уже не було й князів, яким можна було віддати такі накази – всі вони повтікали («розлізлися мов мишенята»).

Знав Мунке про утечу Михайла з Києва чи ні – невідомо, але Батий мабуть думав, що без князя Київ не залишиться і Русь докладе всіх зусиль, щоб захистити свою давню столицю. Він оцінював можливості Русі значно вище реальності, але задля воєнної обережності краще переоцінити ворога, ніж його зневажати і потім зазнати неудачі.

Батий стягнув під Київ якщо не всі свої сили, то принаймні дуже значну їх частину, сподіваючись (на мій здогад) дати тут генеральну битву – на кшталт пізнішої Бородінської. Але виявилось, що битись із Батиєм ніхто не хотів і не збирався, татари пройшли всю Київську землю, не зустрічаючи ніякого опору, і зосередились довкола самого Києва.

Укріплення Києва перебували у стабільно поганому стані. Їх дерев’яні конструкції треба капітально ремонтувати кожні 20 – 25 років, а хто мав би це робити, коли в Києві не було князя? Ну не те щоби геть не було, але не було такого, який би утримався хоч кілька років і мав час та натхнення наполягати на проведенні робіт. От наприклад, уявімо, що князь Ярослав Всеволодович у грудні 1237 року сказав: «Ну все, з весною наступного року треба починати відбудову укріплень». А коли ота весна настала, він погнався собі до свого Владимира, і наказувати, поганяти, наполягати уже не було кому.

Далі, загальна площа укріплень верхнього Києва становила близько 80 га. Ця дуже велика площа відповідала статусу столиці великої країни, але в разі війни потребувала великих сил для оборони великого периметру. Таких сил Київ не мав, що ми бачили на прикладі раніших подій 1203, 1212 і 1235 років, коли вороги захоплювали його без будь-яких проблем.

До того ж лінія валів «города Ярослава» спускалися з плато вниз, до сучасного майдану Незалежності, і значна частина площі укріплень мала ухил в цей бік. А це означало, що кожен дощ, кожна злива і кожне танення снігів давало рясні потоки води, які стікали саме до Лядських воріт. Як було влаштовано дренаж – невідомо (не доводилось ніде читати; невже вода витікала прямо проїздом воріт?), але ясно, що тут дерев’яні конструкції укріплень постійно підмокали і псувались найшвидше. Татари таку премудрість теж знали, бо вони здобули не один десяток укріплених міст. Можливо, це був один із чинників, чому вони повели приступ саме в цьому місці.

Київ завдяки дбайливості князя Данила Романовича в той момент взагалі не мав князя, котрий тільки і міг і був повинен організовувати воєнні дії. Тисяцький Дмитро в ролі самостійного командира – це з погляду давньоруських традицій повне безглуздя.

Менше з тим, Дмитро зробив все що міг. Під його керівництвом була зроблена вилазка, і захоплено в полон татарина Товрула, від якого дізнались імена командирів татарських загонів при облозі Києва. Хроніст Романовичів, який передав нам подробиці цієї облоги, не згадав про вилазку явно, але як інакше можна було схопити татарина? [ під 6748 (1240) роком.]

Здається, татарська облога мала дві фази – першу, довшу, коли татари блокували місто і стягали сили для вирішальних дій, і другу, коротшу – штурм укріплень і здобуття міста. В другій фазі хроніст відзначив, що «пороки безперестану били день і ніч» – неймовірна на ті часи практика бойової роботи принаймні у дві зміни (зимові дні дуже короткі, а діялося на початку грудня 1240 р.). Далі татари зійшли на вал, де були розбиті стіни, збили з нього захисників (при цьому був поранений Дмитро) і заволоділи проломом. Можна припускати, що вони захопили й Лядські ворота, відчинили їх і далі входили уже зі зручностями.

Наступного дня татари здобули нашвидко зроблене укріплення довкола Десятинної церкви і остаточно опанували Київ. Тривалості штурму наші джерела не знають, але навряд чи перелічені дії могли зайняти більше як 4 – 5 днів.

Ні смоленські, ні волинські, ані галицькі сили на допомогу Києву не прийшли.

Только и слышно,

Как зубы стучат,

Только и видно,

Как уши дрожат.

(Далі там ще про моторних мавп, котрі кинулись тікати, але я уже не цитую – читачі самі знайдуть, коли не тямлять на пам’ять.)

Тепер перед татарами були відкриті дороги на північ, на Смоленськ (500 км від Києва), і на захід та південний захід, на Волинь і Галич. Смоленськ був ключовим пунктом на верхньому Дніпрі, з якого можна було би робити походи вниз Дніпром на західну частину татарського степу. Але таких походів ніхто ніколи не робив, і татари могли почуватись в степах сучасної України цілком безпечно. Чому Батий вирішив «забути» про Смоленськ – достеменно невідомо, але знаємо, що і в наступні сто років татари Смоленська не чіпали, і книжники мали час скласти легенду про , який врятував місто від татар.

Основні сили татар на чолі із самим Батиєм пішли швидким маршем на південний захід, зруйнували по дорозі Галич, і то так, що навіть хроніст Романовичів не знав ніяких подробиць, перейшли засніжені Карпати і в квітні 1241 р. розгромили угорське військо короля Бели 4-го на ріці Солоній.

Окремий корпус татар рушив на захід, на Волинь. Прийшовши до Колодяжна, вони почали лякати жителів облоговими машинами і пропонувати «зійтись десь посередині». Обрадувані колодяженці негайно «побачили мир в очах» татарського командира, упали перед ним на коліна – і були перебиті. Отакий славний опір ставила Волинь!

Далі без ніяких зусиль татари знищили столичний Володимир і (як принагідно згадав хроніст в іншому місці) Берестя. Вони поспішали далі на захід і не журились маленькими городками, котрі не вдавалося знищити простим наскоком. У квітні 1241 р. вони розгромили польське військо біля Легниці.

Підсумки татарського походу

Татарське військо під проводом Батия повністю виконало поставлене завдання – завоювати степову зону східної Європи і убезпечити її з північного боку ударами по державах лісової та лісостепової зони.

На завойованій території виникла нова татарська держава – Золота Орда, котра на наступні 200 – 250 років стала визначальною силою в східній Європі та сусідніх районах Азії.

Татари навіть перевиконали план, підкоривши і поставивши під своє пряме управління волзьких булгар. Також вони провели розвідку країн західної Європи, переконались, що там немає степів, придатних для життя татар, а тому немає і предмету для подальших завоювань.

Опір татарам ставили тільки руські князівства на схід від Дніпра (Рязанське, Владимирське та Чернігівське). Київське, Волинське і Галицьке князівства жодного опору татарам не чинили, останнім містом по дорозі на захід, з яким татари мали хоч якийсь клопіт, був Київ. Північний шлях на захід (між Карпатами та Прип’ятськими болотами, через Волинь і Галичину) був цілком вільним, так само як і південний (через територію сучасної Румунії та Залізні ворота на Дунаї).

Русь «врятувала» західну Європу від завойовницького походу татар, про який самі татари ані не гадали.

На Русі татари прекрасно зорієнтувались у значенні «Руської землі» в тісному розумінні терміну для всієї країни і подбали знищити всі три князівства «Руської землі» – Київське, Чернігівське та Переяславське. Вони не допускали відродження політичного життя на цих землях, слушно вважаючи таке відродження загрозою для своєї влади.

Територіальний «клин» із цих трьох колишніх князівств, з додатком Смоленського князівства (нейтрального щодо татар) розділив територію давньої Русі на північно-східний та південно-західний масиви, драматично підсиливши регіоналізацію життя Русі, котра наростала ще перед походом Батия і незалежно від нього. Слушно вважають, що надалі шляхи політичного розвитку цих масивів розійшлися, що мало певне значення і для їх етнічного розвитку (для історії народу, не одного тільки начальства).

Похід татар землями Русі не був легкою прогулянкою, татари понесли при цьому деякі втрати, тим більше вагомі для них, що поповнити їх під час походу не було можливості. Але ці втрати не були критичними і не спинили походу, не примусили Батия відмовитись від своїх планів. Українські белетристи, сидячи на зручних диванах на безпечній часовій та просторовій віддалі від татар, деформують наше уявлення про минуле, нищачи цілі татарські армії одним розчерком пера. Першим з них був Іван Франко («», 1882 р.), але й сучасні українські письменники від нього не відстають (Олесь Лупій «», 1991 р.; Володимир Малик «», 1992 р.). Має такі твори і російська література (Володимир Чівіліхін «Пам’ять», 1978 – 1984 рр.). Перемагати ворогів на папері – легко!