Особливості записів у ПКК
Микола Жарких
Розглянемо тепер деякі особливості записів ПКК.
Титул «великий князь»
Що ж дає експрес-вивчення історії титулу великий князь для розуміння ПКК? Реальна історія не допомагає нам нічого, а от з літературної ми можемо видобути дещо цікаве:
Особливості записів на тлі структурних частин ПКК
На вертикальній осі: 1 – титул великий князь; 2 – княгині; 3 – ченці; 4 – історичні відомості.
Весь секрет полягає в тому, що великі князі зосереджені у 1-й частині ПКК, яку ми виділили на підставі інших ознак. За межами цієї частини опинились лише три великих князя. У першій частині титул великий прикладається до всіх князів поспіль – в тому числі й до тих реальних історичних осіб, які за життя так не титулувались.
Це – не що більше як прояв загального московського правила – іменувати великими всіх давніх князів без розбору. Правило це виникло, як ми бачили вище, в 3-й чверті 15 ст., тому ПКК не міг виникнути раніше. Але це не значить, що він не міг виникнути значно пізніше – аж до сер. 17 ст.
Співставляючи дане спостереження з хронологічними групами безсумнівних князів (нагадаємо – там є князь Михайло Трубецький, котрий помер в 1556 р.), можна попередньо заключити, що найбільш імовірним часом складання ПКК була середина 16 ст., 1550-і роки. Місцем складання ПКК безперечно слід визнати Москву.
Титул великого князя в ПКК не несе ніякої історичної інформації і відбиває тільки уявлення укладача про минуле (тобто є пам’яткою історіографії). Думку Г. Милорадовича:
В Любецком синодике строго отличены владетельные князья названием великих князей, тогда как подчиненные им удельные князья называются просто князьями [Любеч Черниговской губернии Городницкого уезда. – Чтения в обществе истории и древностей российских, 1871 г., кн. 2, с. 30]
– слід вважати необгрунтованим припущенням, котре повністю спростоване нашим аналізом.
Титул «чернігівський князь»
Оскільки вище ми бачили, що переважна частина «чернігівських» князів (25 із 27) зосереджена у тій самій першій частині ПКК, де зосереджена переважна кількість «великих» князів, природно виходить, що «чернігівські» часто виступають «великими».
На титул великий не треба звертати уваги, оскільки він не несе історичної інформації. Але не краще стоїть справа із титулом Чернігівський:
| Клас | №№ списку | Число |
| Безспірно княжили в Чернігові | 1. 12. 15. 20. 34 | 5 |
| Можливо, записи ПКК стосуються князів, що княжили в Чернігові | 2. 3 | 2 |
| Невідомі / вигадані «чернігівські» князі | 13. 14. 16. 17. 18. 19. 24. 28. 38. 39. 40. 42. 55. 56. 109 | 15 |
| Названі «чернігівськими» історичні князі, котрі княжили в інших містах | 35. 41. 60. 61 | 4 |
Ми бачимо, що достовірні чернігівські князі складають 19 % загального числа князів, атестованих в ПКК «чернігівськими». Щоб унаочнити цей висновок, я накреслив наступну генеалогічні схему:
Генеалогія правлячих чернігівських князів
Слід розуміти, що тут накреслено не всіх князів, а тільки тих, які виступають предками відомих в історії правителів Чернігова. Історія знає 18 таких князів, із них в ПКК безспірно записані 5 + 2 сумнівних (28 або 39 %). Примітно, що з числа правителів 8-го та 10-го колін в ПКК взагалі не зазначено нікого.
Особливо треба відзначити мобілізацію князів з інших столів на службу до Чернігова. Чотири відзначених нами записи не можна вважати випадковістю – це тенденція. Автор ПКК не користувався літописом, з якого він міг би вибрати багато справжніх чернігівських князів, і замість того поповнював свій перелік, приписуючи до Чернігова сторонніх князів.
Якщо ми згадаємо, що автор ПКК виразно ігнорував Брянське князівство і всіх реальних брянських князів рухом свого пера перевів до Чернігова, то може бути, що й загадковий «Василь Чернігівський» (№ 12-39) утворений з історичного брянського князя Василя (1310 р. – ПСРЛ, 18, с. 87).
Висновок з нашого розгляду дуже простий: корпорація «чернігівських» князів у ПКК сильно засмічена мертвими душами, і ніякої користі для історії цього князівства не несе.
Княгині
Княгині, як ми бачили з наведеної вище діаграми, розсіяні по тексту ПКК відносно рівномірно. Всі вони – вигадані. Нечисленні записи (№ 12-34, 12-135), які підтверджуються іншими джерелами, не можуть змінити цього висновку, тим більше що в обох випадках ідеться про дуже поширене ім’я Марія, і ми не маємо відкидати можливість випадкового співпадіння вигадки та дійсності. Детальніше ми будемо про це говорити в розділі «Великі княгині».
Звичайно, вигаданість цих княгинь не означає, що ці імена не варто досліджувати. Навпаки, вигадані імена навіть краще за справжні дозволяють зазирнути у коло уявлень автора ПКК (а тільки в цьому питанні ПКК і може бути джерелом). Про екзотичну Петронеллу ми вже говорили (повторю – вважаю це ім’я, звідки б воно не походило, належним до останнього шару редагування тексту ПКК, сер. 17 ст.). Можливо, до цього ж часу належить і поява імені Феофани, котре є в наших краях рідкісним, але все-таким відомим (12-3, також 280). Інші жіночі імена належать до православного іменослову. Немає жодного язичницького імені, оскільки їх не дають відомі нам джерела.
З княгинями пов’язана ще одна особливість ПКК, котра різко виділяє його на тлі звичайних синодиків (як давнішого, так і сучасного, і пізнішого часів). Мені, як щирому атеїсту, котрий жодного разу не був на церковній службі, була зовсім невідомою різниця у формулах поминання живих (за здравіє) та померлих (за упокой), аж доки я не вичитав у ігумена Данила таке:
Сподоби мя худого имена князей русских написати в лавре святого Савы [в Єрусалимі]. Ныне поминаются имена их по октениях, и с женами, и с детьми. Се же имена их: Михаил Святополк, Василий Владимир, Давыд Святославич, Панкратий Святославич, Глеб Менский. [ / ред. Г. М. Прохоров. – Библиотека литературы Древней Руси, Спб., 1994 г., т. 4.]
Отже, формула поминання князів з жінками та дітьми – це формула молитви за живих, не за померлих. Але ж автор ПКК – коли б він не працював – не міг не уявляти собі, що князь Мстислав (№ 12-1) давно помер. Тому я думаю, що ця формула була застосована до готового переліку за єдиним планом, згідно якого за мертвих треба було молитись як за живих. Мабуть, Коробочка була не першою в застосуванні мертвих у господарстві.
Мета застосування такої формули, для котрої треба було вигадати багато княгинь і дітей, мені не зрозуміла, але припущення про єдиний план природно пояснює рівномірність розподілу княгинь по території переліку.
Ченці
Записи про чернецтво князів також розсипані по тексту ПКК досить рівномірно, що наводить на думку про свідомий план укладача ПКК – притрусити уже виготовлене ним блюдо приправою з ченців.
Тут треба зважати на такі факти:
1. Вичерпний довідник достовірних випадків прийняття князями чернецтва складено мною, і там нема жодного князя з ПКК.
2. В цьому ж довіднику немає жодного князя з території Чернігівського князівства, з чого я зробив єдино можливий висновок – що цей обряд не вживався на цій території.
3. Для безспірно історичних князів, котрі трапляються в ПКК і атестовані як пострижені в ченці, джерела не дають для цього жодних підстав. Ми вже розглядали детально випадки № 12-15 та 12-34 і зазначали докладність записів про їх смерть. І попри цю докладність постриження у ченці для них не записано.
4. Ми відзначили два записи, котрі під пером автора ПКК пройшли модернізацію і стали на нову службу – реальний Михайло Олександрович Тверський (+1399, № 12-60) став «чернігівським», а Дмитро Святославич Юр’ївський (+1269, № 12-82) – «новгородським». Обидва реальні князі постриглись у ченці, і ці подробиці збережено й при модернізації, але ні до Чернігівщини, ані до дійсності вони не мають стосунку.
Висновок: всі записи про постриження князів у ченці в ПКК – вигадки.
Християнські імена
По території ПКК досить рясно розсипані пари (світських + християнських) імен князів. В двох випадках нам чітко вдалося спіймати автора ПКК на брехні: Володимир Ігоревич (№ 1227) був охрещений як Петро, а не Антоній; Ярослав Лінгвенович (№ 12-173) – як Федір, а не як Онисим.
В двох інших випадках – Святослава-Бориса Ольговича (№ 12-25) та Мстислава-Федора (№ 12-63) – ми визнали, що християнські імена мають підтвердження в незалежних джерелах. Але тут важливо не впасти в логічне замкнене коло: ототожнення Святослава Ольговича саме зі Святославом-Борисом Ольговичем (а не яким іншим) само тримається тільки на християнському імені Борис.
Так само для наших міркувань про Мстислава ім’я Федір тільки заважає – без нього запис про «князя Мстислава Новгородського» можна було б прив’язати до будь-якого із шести (!) такого імені.
Наявність доведених фальсифікатів християнських імен знецінює записи, котрі мають підтвердження, оскільки їх можна розглядати як випадкові співпадіння. Всі християнські імена, котрі в ПКК виступають як доповнення князівських імен, слід вважати вигадками, якщо ми не маємо твердих вказівок незалежних джерел.
Історичні дані
ПКК у своїй першій половині (частини 1 – 3) рясніє історичними даними; натомість в частині 4 їх нема взагалі, а в частині 5 – тільки 2 записи. Ці дані досить часто мають підтвердження у незалежних джерелах:
– № 12-1 – побудова Спаського собору в Чернігові (1030-і рр.);
– № 12-20 – загибель кн. Михайла Всеволодовича (1246 р.) + ще запис № 12-75;
– № 12-55 – загибель кн. Дмитра Чернігівського (1399 р. – якщо прийняти його за Дмитра Ольгердовича Брянського);
– № 12-58 – загибель кн. Василя Козельського (1238 р.);
– № 12-61 – загибель кн. Романа Михайловича (1401 р.);
– № 12-72 – загибель кн. Олександра Новосильського (1326 р.);
– № 12-92 – загибель кн. Івана Рязанського (1327 р.);
– № 12-95 – загибель кн. Костянтина Оболенського (1368 р.);
– № 12-173 – загибель кн. Ярослава Лінгвеновича (1435 р.).
Ми бачимо, що для часу до Батия належить лише одна звістка, 2 – пов’язані з цим нашестям, 4 – до 14 ст., 2 – до 1 третини 15 ст.
Така кількість достовірних звісток не може бути випадковістю – це вияв якоїсь системи, використання якихось письмових джерел. Але що це за джерела – залишається неясним. Ясно тільки одне – що цим джерелом не міг бути ні один з відомих нам літописів (це, зрештою, було очевидно уже з картини хронологічного хаосу).
У звістці про загибель Михайла Всеволодовича ми маємо скорочений виклад великої повісті, котра вперше з’являється у Симеонівському 1-у літописі [ПСРЛ, 1913 г., т. 18, с. 66]. Літопис цей закінчено в 1411 р. Давніші звістки про цю подію не містять згадки про сонце і кущ. Але пізніше ця повість набула великого поширення, і ми не можемо пов’язувати коротку звістку ПКК з якимось певним джерелом.
Виявляється, я ще у 2015 році обіцяв був розглянути запис про князя Михайла Всеволодовича детальніше, і от тільки тепер, після завершення окремої студії «Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора» (К.: 2021 р.), я можу це зробити.
Перш за все, треба виправити помилку у поданому вище тексті. В Симеонівському літописі на місці цього запису була лакуна, котра була заповнена в давнину текстом із Московського зводу 1492 року [ПСРЛ, 1949 г., т. 25]. Ну, якщо за три роки ніхто цієї помилки у мене на зауважив, можна вважати, що вона і не була допущена, бо я сам її побачив і виправив.
Далі, формула запису № 12-20 «В. кн. Михаїла Чернігівського Всеволодовича, Святославля онука» зустрічається у згаданому зводі 1492 року, в одному з варіантів твору Пахомія Серба (який я позначаю С-6, орієнтовно написаний в 1470-х роках), далі у проложному тексті С-9 (16 ст.), Никонівському літописі (закінченому в 1520 р.), Тверському літописі (1534 р.), Воскресенському літописі (1541 р.), Степенній книзі (1563 р.). Ця генеалогічна довідка, на мою думку, походить із гіпотетичного московського літописного зводу 1460-х років і з нього поширилась в московському письменстві.
Але укладач ПКК не конче мусив студіювати зазначені літописи. Виявилось, що С-6 переписувався у складі Києво-Печерського патерика Феодосіївської редакції та у збірниках, за змістом схожих до Патерика [Карбасова Т. Б., Милютенко Н. И. над агиографическим циклом, посвященным Михаилу и Феодору черниговским. – Труды отдела древнерусской литературы, 2019 г., т. 66, с. 201 – 202].
Тобто однозначно джерело цього сильно скорочено запису встановити наразі не можна, але ясно, що «всі дороги ведуть у Москву».
Далі, формула «не поклонившимся сонцю та не ходивших довкола куща» зустрічається в тому чи іншому вигляді у всіх текстах Сказання, від найдавніших до найновіших. З урахуванням великої варіативності тексту Сказання покладатись на точне фразування було би дуже необережно. Наприклад, ПКК-20 за Введенським списком іменує Федора «боярином», а за Любецьким списком – «болярином». Це коливання боярин / болярин проходить по всіх варіантах Сказання і зовсім не означає, що писар даного конкретного варіанту підгледів це слово в якомусь іншому варіанті.
Тому ніякою мірою не можна погодитись із Вадимом Ставиським, який припустив, що запис № 12-20 спирається на Хлебниківський список Іпатіївського літопису, який зберігався у Києво-Печерській лаврі [Ставиский В. Введенского синодика Киево-Печерской Лавры. – Ruthenica, 2021 г., т. 16, с. 166 – 171]. Повторюся: якби автор ПКК справді мав у руках хоч якийсь літопис, він не нагородив би тих неоковирностей, які ми бачимо в його тексті. Із ПКК зовсім не видно системного використання літопису (принаймні з числа нам відомих), а без цього наполягати на запозиченні досить поширених фраз не випадає.
… І тепер стало ясно, чому такої довідки не можна було написати в 2015 році.
Доповнено 21 грудня 2021 р.
Літературні князі
Виділена нами група літературних князів (таких, що в дійсності не існували, а існують лише на сторінках письмових джерел) обіцяє великі вигоди для джерелознавства – навіть більші, ніж реальні князі. Наприклад, звістка про реального князя Давида Святославича могла бути запозичена з будь-якого літопису, котрий містить записи за 12 ст. Вона не дає нам вказівок на конкретне джерело, а тільки на клас джерел.
Натомість вигадані й помилкові записи чітко вказують на конкретне джерело, з якого вони були запозичені у добрій вірі.
Більшість літературних князів зосереджена у 3 – 4-й частинах ПКК.
Найцікавішим для нас є «Мстислав Карачевський» (№ 1264) – міфічний «син» князя Михайла Всеволодовича Святого, котрий з’являється в генеалогії чернігівських князів на початку 16 ст., через 260 – 270 років після смерті Михайла.
Стоїть у ПКК і його «молодший брат» – такий же міфічний «Семен Глухівський» (№ 12-71).
Було б дивно, якби не було їх «найменшого брата» – міфічного «Юрія Торуського». І ПКК не обманює наших сподівань – є й такий князь (№ 12-94).
У цьому ж ряду стоїть і Роман Старий (№ 12-41) – історичний брянський князь 2 пол. 13 ст., дійсне походження якого невідоме; на початку 16 ст. він був приписаний в «сини» Михайла Всеволодовича.
Всі ці князі у ролі «синів» Михайла Всеволодовича з’являються у родословних фрагментах початку 16 ст., а потім – у Румянцевській редакції московської родословної книги (1540-і рр. [Редкие источники по истории России, М., 1977 г., Вып. 2, с. 111]; попередня, Літописна редакція родоводу Михайла Чернігівського не містила). Румянцевська редакція містить перелік предків Михайла і згадку про його сина (дійсного, історичного) Ростислава. Якби автор ПКК користався нею, цілком неясно, чому всі ці особи не потрапили до ПКК.
Натомість давніші родословні фрагменти починаються прямо з Михайла, не згадують про його предків і Ростислава. Нічого зайвого, натомість є дещо для нас цікаве:
Князя Михаила Черниговский, его же замучил царь Батый за веру христианскую, и с ним замучил боярина его Федора. А тот князь Михайло создал храм в Чернигове святого Спаса, что и нынче стоит. А князя Михайлов сын, князь Юрий, остался и оставил свою отчину пусто, и пришёл в Тарус… [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 282].
Це – початок родословія князів Одинцевичів, яким починається Супрасльський літопис. Він переписаний в 1520 р. Автор цього родословія приписав будівництво Спаського собору найдавнішому з чернігівських князів, котрі були йому відомі – Михайлу Всеволодовичу. Автор ПКК, можливо, знав цей або подібний текст, але він знав і давнішого князя Мстислава (№ 12-1). Тому він цілком логічно припустив: неможлива річ, щоб князь-християнин був, а собору не було – і приєднав згадку про це будівництво до Мстислава.
Так, на мою думку, міг виникнути запис про Спаський собор, котрий текстуально не залежить від запису Повісті времен і літ.
Повний набір необхідних нам «синів» Михайла Всеволодовича міститься в родословних фрагментах Діонісія Звенигородського: Роман Чернігівський (як у ПКК!), Мстислав Карачевський, Семен Глухівський, Юрій Торуський [Бычкова М.Е. Состав класса феодалов России в XVI в. – М., 1986, с. 75].
Це співставлення показує, що літературні князі перекочували до ПКК із московських родословних записів поч. 16 ст. Це – додатковий аргумент на користь виникнення ПКК в Москві в 1550-х роках.