Джерела

Микола Жарких

Підведемо стислі підсумки нашим спостереженням над джерелами ВС, виявленими при читанні тексту.

1-й розділ – константинопольські патріархи. На мою думку, тут використано перелік, підготований у 1622 році Захарієм Копистенським під час роботи над «Палінодією». Цей перелік, своєю чергою, спирається на ряд давніших книг. В «Палінодії» перелік використано лише частково.

2-й розділ – київські митрополити. Тут використано перелік з «Патерикону» Сильвестра Косова (1635 р.), який, у свою чергу, об’єднав дані з кількох раніших джерел.

3-й розділ – новгородські архієпископи. Тут використано довідкову статтю, додану до великоруських літописів. Це міг бути Н4Л, ЛА, Л72ЯМІ, ВЛ – всі вони містять однакові дані.

4-й розділ – ростовські архієпископи. Він також узятий з великоруських літописів, використано 4-у його редакцію, котра міститься у ТипЛ, МЗ1493, Л72ЯСІ, ВЛ. Можна вважати, що 3-й та 4-й розділи запозичено з одного джерела, а саме – Воскресенського літопису.

5-й розділ – чернігівські єпископи. Перелік не залежить від літописних довідкових статей, його походження наразі не з’ясоване. Те саме можна сказати й про інші переліки єпископів. Один тільки перелік переяславських єпископів (6-й розділ) показує чітку залежність від літопису (МЗ1493, СимЛ, Хр, НикЛ, ГЛ).

11-й розділ – царі та великі князі. Тут використано літописний перелік синів князя Володимира Святославича (хрестителя Русі) та перелік правителів Києва – Владимира – Москви, який закінчується маловідомим царевичем Василем Івановичем (помер немовлям у 1563 р.). Ця частина розділу незаперечно спирається на якийсь московський урядовий документ, але він у точно такому вигляді невідомий. Розділ в цілому складений автором ВС з кількох джерел.

12-й розділ – князі чернігівські. Цей перелік є вставним розділом. Він розриває послідовність розділів: великі князі – великі княгині. Він не є пом’яником і ніколи ним не був. Вивчення складу імен вказує, що первісно він був складений у Москві у 1550-х роках, але мета його укладання наразі не зрозуміла. Під час переписування його до Вс зроблено невеликі доповнення.

13-й розділ – великі княгині. Розділ складено на підставі двох незалежних московських переліків з 3-ї чверті 16 ст., з додатком місцевої київської самодіяльності.

14-й розділ – родословіє царів. Джерелом для цього переліку була якась московська родовідна книга, але її дані подано у сильному скороченні. Це джерело датується часом правління царя Михайла Федоровича.

15-й розділ – рід царя Михаїла Федоровича. Розділ складається з двох блоків, у першому маємо офіційний урядовий перелік родичів царя Олексія Михайловича, датований 1654-м роком. В другому блоці містяться доповнення за 1676 – 1718 роки, внесені на підставі поточних новин.

В цілому маємо дві групи московських урядових джерел: з 3-ї чверті 16 ст. (доби Івана Грозного) та з середини 17 ст. (доби Олексія Михайловича).

17-й розділ – загиблі у битві на Ворсклі (1399 року). Тут використано перелік з літопису Рачинського, як слушно зазначив О. Кузьмук.

Печерський синодик активно використано, починаючи з 15-го розділу і до 255-го. В цілому 114 розділів ВС повністю запозичені з ПС ще 19 розділів містять доповнення до тексту ПС.

Порівнюючи ВС із ПС, ми можемо зробити деякі корисні висновки про метод роботи писаря ВС. Спочатку він переглядав текст ПС з метою зібрати усіх князів. Так утворились розділи 16 – 51. При цьому писар не створював нових розділів, і тільки переписував заголовки з розділів ПС. Ясно, що він не мав ніякої додаткової інформації про цих князів, хоча вона подекуди була конче потрібна. Навпаки, маємо щось протилежне – усі князі, котрі були записані в ПС без зазначення свого роду, приєднувались до заголовку князівського роду, котрий писар ВС переніс до свого тексту останнім.

У такий спосіб з’явились надлишкові князі:

Оці 167 імен, перенесені до ВС із ПС, отримали при цьому нові «паспортні дані» щодо належності їх до певних родів. Всі ці дані слід вважати помилковими.

Тепер ми нарешті можемо пояснити, як утворились довжелезні переліки «князів» з відомих родин:

Немає сумніву, що в число тої чи іншої родини у пом’яниках записані різні родичі: свати, зяті і невістки, пасинки, а також діти, які померли немовлятами чи у ранньому віці. Так у Дерманському пом’янику записано аж 131 князів Острозьких, 169 князів Луцьких, 112 князів Слуцьких, 66 князів Соломирецьких і 246 князів Гольшанських [Войтович Л. В. Князівські династії східної Європи. – Льв. : 2000 р., ].

Хоча у дослідника «немає сумніву», що всі записані під однією шапкою князі – родичі, наш досвід конкретного порівняння двох синодиків – ПС та ВС – показує протилежне: додаткові князівські імена ніякою мірою не належать до того роду, який позначено у заголовку. Це чисто результат чисто механічної фільтрації тексту давніших пом’яників, нічого більше.

Підкреслю – в таблиці зазначено тільки імена князів з ПС; ряд розділів містить додаткові імена з якихось інших джерел, не з ПС. Це роди «князів Острозьких» (ВС 32), «князів Масальських» (ВС 33), «князя Юрія Пінського» (ВС 36), «князів Сангушків» (ВС 44), «князів Можайських» (ВС 47).

Порядок слідування князівських родів у ВС загалом відповідає їх порядку в ПС, з одним показовим винятком: рід князів Острозьких, який у ПС було вписано в кінці, переставлено наперед, як 32-й розділ ВС. Чому так зроблено – здогадатись важко. Звичне припущення – що Острозьких уважали неначе «некоронованих королів Русі» – не спрацьовує, бо перед ними йдуть маловідомі й незначні Деревенські, Буйницькі, Козловські. Для укладання цього розділу окрім ПС використано якийсь невідомий нині синодик князів Острозьких, доведений до 1608 року, а всього цей розділ збагатився на 50 надлишкових князів, котрі точно не були Острозькими.

Також при компоновці розділу 50 (князі Вишневецькі) маємо виразний слід використання Дерманського синодика.

Зустрічаючи в ПС кілька розділів, присвячених одному князівському роду, писар ВС об’єднував їх (ВС, розділи 21, 23, 24, 28, 33, 40, 41 + 42).

Спостереження над запозиченнями князівських імен з ПС до ВС дозволяють вказати ще деякі особливості (окрім зазначеного вище приписування імен невідомого походження до відомих родів):

1, при переписування мають місце випадки пропуску імен (наприклад, у розділах 16, 18, 35, 38, 44, 45, 49, 50). Подекуди можна думати про свідомий пропуск, а подекуди – про помилки писаря, для нас дуже прикрі, тому що в князівських родах всі імена на виду і на обліку.

2, в процесі фільтрації тексту ПС писар систематично пропускав не тільки нетитуловані імена, але й імена княгинь та князівен.

3, в нечисленних випадках спостерігаємо приписування князівського титулу особам, які в попередньому синодику такого титулу не мали (розділи 32, 40, 49). В розділі 39 маємо навіть вигаданого царевича! Чи робилось це свідомо, чи було наслідком механічних описок – для подальшого використання текстів синодиків це особливого значення не має. Будь-що-будь ми повинні рахуватись із можливістю вигадування князів.

4, досить рідко, але все ж трапляються випадки втрати князівського титулу при переписуванні (розділ 253).

4, при переписування трапляються виразні випадки скорочення біографічних даних про князів (і без того дуже скупих), зокрема, опускання згадок про чернецтво (розділи 34, 41). Але натомість немає випадків, коли б комусь було приписано чернецтво (цим основний текст ВС рішуче відрізняється від ПКК, де вигадане чернецтво розсипано дуже щедро).

5, при переписуванні мало місце не тільки відзначене вище підшивання князів невідомих родів до родів, поставлених у заголовках, але й відкидання виразних вказівок на рід (розділи 33, 49).

6, маємо тільки один, але дуже виразний випадок, коли значний фрагмент «Синодика князів Острозьких» було використано двічі – в розділах 32 (Острозькі) та 50 (Вишневецькі).

7, при об’єднанні кількох розділів, присвячених одному роду, писар здебільшого механічно приєднував імена з наступних розділів до попередніх, порушуючи при цьому хронологічний порядок (про який він нічого не знав). Найбільш виразний випадок – розділ 40 (Крошенські), де пізніші імена позаскакували перед ранішими.

Пройшовши по тексту ПС у пошуку князів до самого кінця (князі Друцькі: ПС 400 = ВС 51), писар повернувся до початку ПС і став вибирати з нього розділи, позначені титулом пан. Панські роди, запозичені з ПС, займають у ВС місце після князівських родів, від 84-го до 180-го (в цій серії лише 5 розділів походять з інших джерел, не з ПС) і далі – розділи 253 – 255, на чому закінчується уся серія панських родів та історична частина ВС.

Тут писар ВС зіткнувся з проблемою, перед якою зупиняються й сучасні дослідники: переліки імен після «панських» заголовків дуже довгі, і не могли всі імена належати до тих родів, котрі позначені у заголовках. Писар ВС прийняв вольове рішення – вважати належними до панів, позначених у заголовках, тільки перші 8 – 11 імен, відкидаючи всі наступні. Цілком очевидно, що він не мав ніякої додаткової інформації про ці роди, він мав тільки текст ПС, і тому робив скорочення механічно, міркуючи, що саме така кількість імен є типовою для запису одного роду.

Порядок слідування панських родів у ВС змінено проти ПС. Перша серія запозичень йде послідовно від ПС 50 = ВС 84 до ПС 115 = ВС 98. Після цього писар знову повернувся до початку ПС: послідовний ряд запозичень іде від ПС 12 = ВС 99 до ПС 45 = ВС 101. Далі бачимо знову маленьке повернення назад: ПС 33 = ВС 102, ПС 34 = ВС 103, і після цього продовжується ряд послідовних запозичень від ПС 127 = ВС 104 до ПС 367 = ВС 152. Третє повернення назад – від ПС 325 = ВС 153 до ПС 365 = ВС 162, після цього відходу писар продовжив з тієї точки, до якої уже дійшов: від ПС 368 = ВС 163 до ПС 410 = ВС 177 записи йдуть загалом у такому порядку, як і в ПС.

Остання група запозичень з ПС – розділи ВС 253 – 255 – мають характер внутрішнього запозичення. Всі ці розділи уже були записані у ВС вище, і тут з неясної причини повторені.

До числа особливостей «панських» розділів у ВС можна віднести «пожалування у пани» осіб з розділів ВС 126, 127, 129, 135, котрі в ПС панами не титулувались.

Наступним гіпотетичним джерелом в історичній частині ВС можна вважати додатковий (невідомий нині) синодик Печерського монастиря, який будемо позначати ПС-2. До нього доводиться віднести все, що не покривається зазначеними вище джерелами, тобто князівські роди 52 – 65, 69 – 83, і панські роди 96 – 97, 176, 178, 179, 181 – 252. Всього маємо 29 князівських родів та 77 панських.

Що нам скаже хронологія цих розділів?

Перш за все, мусимо відзначити особливу хронологію розділу 81 (поминання князів чернігівських), котра охоплює час від початку 11 ст. до 1147 року. Цей розділ побудовано на основі літопису (можливо, Хлебниківського списку, котрий зберігався у Києво-Печерській лаврі) та ПКК. Повторю свою думку – цей розділ складено спеціально для ВС з метою створити місцевий культ чернігівських князів – ктиторів монастиря (цей культ не прижився, як бачимо).

Хронологія розділів ПС-2

Як бачимо, діаграма чітко ділиться горизонтальною синьою лінією на верхню (князівську) та нижню (панську) частини. Точного хронологічного порядку ні там ні тут немає, але в кожній частині окремо є виразна тенденція переходу від записів більш ранніх до записів більш пізніх.

Це дозволяє припустити, що з ПС-2 писар ПС провів таку саму роботу, що й з ПС: спочатку виписав з нього всі князівські роди (можливо, що й доповнення до князівських родів з ПС походять звідти ж), а потім – усі панські роди.

Ми бачимо, що тільки 7 розділів своїми граничними датами повністю вкладаються у час, охоплений ПС (вертикальна червона лінія позначає 1530-й рік, коли було закінчено систематичне поповнення ПС).

Далі, ми маємо 9 розділів, котрі закінчуються в період 1531 – 1550 рр. (в середньому 0.45 розділа на рік), 8 розділів – у період 1551 – 1600 рр. (0.16 розділа на рік), і 20 розділів – у 1-й половині 17 ст. чи навіть пізніше (0.4 розділа на рік; про ці хронологічні утруднення, пов’язані із «занадто пізніми» записами, ми вже говорили в розділі «Хронологія»). Отже, в 2-й половині 16 ст. маємо досить помітне відносне скорочення потоку записів.

У своїй поточній частині ВС виступає як першоджерело, котре накопичує поминальні записи, що вносились у Печерський монастир. Тут є кілька записів з прямими датами, що позначають час укладання самого запису, а не час його внесення до ВС. Найбільш виразні приклади – рід Єлисея Плетенецького (розділ 256, запис датовано 1610 роком, а внесено, здогадно у 1654 р.), рід Ісайї Копинського (розділ 261, датований 1640 р., вписано здогадно у 1655 р.), рід Федора Ділієвського (розділ 1059, датований 1651 р., вписано здогадно у 1683 р.)

З урахуванням цієї особливості ми не можемо рішуче стверджувати дату смерті тієї чи іншої особи на підставі запису до синодика – навіть коли ми маємо тверді дати для сусідніх розділів або приймаємо інтерполяційну дату.

В записах поточної частини ми постійно зустрічаємось з випадками, коли ім’я ініціатора запису (поставлене у заголовку розділу) далі зустрічається серед імен розділу (на початку – 42 рази, в середині – 35, в кінці – 30). Щодо частина таких розділів можна мати сумнів – чи справді та особа, котра ініцювала запис, співпадає з особою в поминальному переліку; але немало й таких випадків, коли досить рідкісне ім’я + чернечий титул в заголовку і в тексті розділу повністю співпадають.

Я припускаю, що такі записи відбивають звичай заготовляти поминальні переліки заздалегідь (і, можливо, віддавати їх на збереження до лаври), а після смерті ініціатора вписувати ці тимчасові записи до синодика, додаючи до заготовки й ім’я ініціатора.

На існування такого звичаю маємо певні вказівки з ранішого часу з Москви. У заповіті княгині Уляни Овчини-Оболенської, складеному в 1568 чи 1569 р., після розпоряджень щодо майна читаємо:

І протопопу Євстафію з братією чи хто після нього в [соборі] Успіння пречистої богородиці [у Московському Кремлі] інший протопоп з братією буде, за той мій вклад, за 400 рублів, чоловіка мого князя Федора і весь рід наш поминати по всяк день на вечірнях, і на заутренях, і в літіях заупокійних, і в просвиромисанії, і на літургіях, доколе Бог благоволить і церкви божії стоять.

А за моє княгинине Улянине здоров’я Бога молити.

А як мене, княгині Уляни, не стане, і протопопу Євстафію з братією чи після нього у Успіння пречистої богородиці інший протопоп з братією будуть – у щоденний вічний синодик написати з моїми батьками разом і поминати вовіки [. Архивы московских монастырей и соборов 15 – нач. 17 вв. – М.: 1998 г., № 3, с. 19].

Схожу формулу у близькому часі (1570 чи 1571 рр.) бачимо в грамоті Никити Путилова для Богоявленського монастиря у Московському Кремлі:

А за мене їм бога молити […] А як бог по мою душу пошле, то їм мене у синодик щоденний записати, і душу мою поминати [там само, № 80, с. 196].

В обох випадках маємо розпорядження про внесення імені до синодика, котре має статись після смерті донатора. Здається, така практика діяла і при наповненні ВС.

Ще одне досить рідкісне джерело прямо названо в заголовку 477-го розділу: «Се поминання на пергаменті знайдено у гробі кам’яному у приділі святого Предтечі, в монастирі Печерському року АХМЗ [1647]». Ці імена були перенесені до ВС, але серед них, на жаль, немає історичних імен, і ми не можемо знати, хто й коли поклав цей аркуш пергаменту до склепу.

Можна думати: коли в 1647 р. розкрили давній склеп (для влаштування нового поховання?) – ніхто вже не пам’ятав, кому він належав і хто там похований. Важливо, що це не були особи найвищого соціального рангу (думаю, якби в аркуші були зазначені титули, їх скопіювали б до синодика). Припускаю також, що це не було штучно зорганізоване «диво» (не видно ніякої практичної мети для підробки запису); отже, треба зважати на можливість такого способу передачі інформації, хоча він дуже рідкісний.

Таким чином, встановлено, що при укладанні історичної частини ВС використано немалу кількість письмових джерел. Спостереження над текстом ВС дають змогу встановити ряд особливих прийомів формування синодиків, і ці особливості треба враховувати при використанні синодиків у дослідженнях.