Львовичі Глинські

Микола Жарких

Про протопласта роду – князя (?) Льва джерела не згадують.

Князі Львовичі (?)

Перші дві згадки про них (з 1486 та 1488 років) виглядають дуже подібно: князю Манаю (або Мамаю) пожалувано 14 (16) кіп грошей, його брату князю Василю – 10 (12) кіп, а їх брату Федору – 6 (8) кіп. Слід думати, що брати перераховані в порядку старшинства, і старший отримав найбільше, а наймолодший – найменше.

Якщо думати, що Михайло був на той час неповнолітнім і мав 15 років, то вийде, що він народився десь близько 1471 року. Далі можна припустити, що Федір мав 18 років (1468 р. народження), Василь – 21 рік (1465 р.), а Іван – 24 роки (1463 р.)

Із запису видно, що вони були князями і братами, але не видно імені їх батька. Знову повторю – це не значить, що в них не було батька, значить тільки, що він не був князем і хвалитись ним не випадало.

Але бути безбатченками теж незручно – і от брати ухвалили спробувати здобути собі батька, і от князь Василь у ті ж роки отримує жалування уже як князь Василь Львович. Оскільки ця комбінація пройшла і не викликала скандалу, далі і його старший брат теж почав зватись Львовичем і змінив своє вуличне назвисько Манай / Мамай на більш пристойне християнське Іван.

Вдячні нащадки не забули цього вуличного назвиська і з нього виникла теорія про царя Мамая – предка Глинських.

Орієнтовно в липня 1502 р. хан Великої Орди Шейх-Ахмет написав листа до «маршалка князя Івана та князя Василя та князя Михайла», у яких можна бачити братів Львовичів Глинських. Хан повідомляв, що князі Кияти справді є дітьми (нащадками?) Мамая і займають високі місця у його ханстві та «біля брата мого» (мабуть, короля Олександра). Але що це були за люди – в листі не сказано, або він стилізований так, що не можна цього зрозуміти.

Було би спокусливо вважати цей лист ствердною відповіддю на запитання Глинських – «Чи справді ми, Глинські, походимо з роду Кият і є нащадками Мамая?» Але текст листа не дає для цього підстав.

З цього ж часу маємо записи про якогось князя Льва (1486, 1488 років), а з 1495 р. – про покійного на той час князя Льва Буйницького [РИБ, т. 27, № 75, стб. 587 – 589]. Але ніяких вказівок, що цей Лев (ці Леви?) мав якийсь стосунок до «наших» Львовичів, нема.

Ім’я Лев було відносно поширеним серед князів того часу (маємо вісім князів Левів на 766 князівських імен) [Жарких М. І. Печерський синодик. – К.: 2017 р., розділ Князівські імена], і це могло наштовхнути наших братів обрати собі такий патронім. Не можна відкидати й такої можливості, що їх батько справді звався Лев (мій вибірковий аналіз нетитулованих імен Печерського синодика дав 7 Левів на 4004 імені [Жарких М. І. Печерський синодик, розділ Нетитуловані імена]).

Залишався останній крок – здобути собі прізвище…

Князь Іван Львович Глинський у Литві

І от в 1493 р. маємо першу звістку про службу князя Івана Львовича Глинського (названого і з патронімом, і з прізвищем). Служба була незначна – передати наказ великого князя смоленському наміснику.

У лютому 1495 року бачимо Івана і Василя Глинських на спільній службі при зустрічі княжни Олени Іванівни, нареченої великого князя Олександра. Оскільки при них не було Федора (і про нього далі немає згадок), можна припустити, що він на той час помер.

І от через 4 місяці, в червні 1495 р., великий князь віддав наказ наміснику переломському і ожському князю Івану Львовичу. Це була перша постійна служба, і то досить гонорова. Намісників (щось як сучасних начальників районних адміністрацій) у ВКЛ було кілька десятків, отже, Іван Львович був першим із Глинських, які втиснулись в це досить обмежене коло. Нині Перелом – мізерний хутірець на 10 дворів, але давніше, як бачимо, він був помітним центром адміністрації, і то в 130 км від Вільнюса, тобто відносно близько до столиці.

Наступний раз І. Л. Г. згадується в 1501 р. з нагоди пожалування йому дворця Вейсей – уже не тільки як намісник переломський та ожський, а ще і як маршалок та хорунжий земський, що однозначно свідчило про його підвищення в чині.

В 1502 р. І. Л. Г. згаданий з титулом «маршалка, намісника ожського і переломського» (титул земського хорунжого далі до І. Л. Г. не прикладався). Він був свідком пожалування, наданого королем Олександром, тобто членом ради ВКЛ. Отже, новий титул дав йому місце в раді й засвідчив підвищення його ролі серед знаті ВКЛ.

24 травня 1506 р. король Олександр виставив пожалування Василю Мунчі на село в Мозирському повіті. Квартет свідків складався із Яна Заберезинського і трьох братів Глинських. І. Л. Г. тут названий київським воєводою, і йому було наказано ввести Мунчу у володіння. Оскільки пожалування було виставлене у Вільні, слід думати, що І. Л. Г. знаходився там у цей момент, і можливо, отримав нову посаду десь незадовго перед тим.

19 липня 1506 р. про нового київського воєводу (І. Л. Г.) уже знав кримський хан Менглі-Гірей.

5 серпня 1506 р. суд розбирав скаргу І. Л. Г. на пані Миколаєву Шеметовича за пусті землі в сучасному Лідському районі Гродненської області Білорусії.

Наступний лист до київського воєводи І. Л. Глинського написав із Гродна уже новий великий князь Сигізмунд 1-й 28 листопада 1506 р.

Далі І. Л. Г. поїхав до Гродна особисто представитись новому правителю: 7 грудня 1506 р. він як київський воєвода засвідчив загальний земський привілей для Великого князівства Литовського. Показово, що його славного брата Михайла до цього документу не включили, хоча 8 грудня 1506 р. Михайло отримав наказ від великого князя, отже, був у той час у Гродно.

28 грудня 1506 р. І. Л. Г. уже як новгородський воєвода засвідчив черговий привілей Сигізмунда, а 30 грудня 1506 р. новий новгородський воєвода отримав одразу три накази великого князя.

На початку 1507 р. І. Л. Г. одержав від Сигізмунда письмовий привілей на воєводство у Новгородку, і упродовж 1507 року маємо ще ряд звісток про новгородського воєводу – князя Івана Львовича Глинського.

Повна таблиця, за якою побудована ця діаграма, наведена в Додатках.

Читати цю і наступні подібні діаграми слід наступним чином: по горизонталі (осі абсцисс, хто пам’ятає середню школу) відкладено дати документів. По вертикалі (осі ординат) відкладено жовті стовпчики – загальне число членів ради, згаданих у документі, червоні стовпчики – позиція цікавої нам особи (І. Л. Глинського) в переліку. В нульовій позиції знаходиться сам правитель, великий князь литовський, тому чим коротшим є червоний стовпчик – тим ближче дана особа до начальства, тим більшу вагу слід припускати. З цією та подібних діаграм видно, що порядок членів ради ВКЛ не був фіксованим, один тільки віленський єпископ Войтех (Альберт) завжди називався першим, якщо він був присутнім.

Із таблиці й діаграми видно: якщо за Олександра І. Л. Г. лише 6 разів зазначений членом ради, то за Сигізмунда (фактично за один рік) – дев’ять разів. Сигізмунд явно висував Івана Львовича на противагу його молодшим братам. Якщо за Олександра І. Л. Г. зрідка зазначався першим членом ради, то за Сигізмунда він досить помітно з’їжджає із середини списку у його кінець.

Володіння Івана Львовича Глинського не були численними:

(У стовпчику «Кінець володіння» зазначено дату передачу маєтку наступному власнику, сама конфіскація могла відбутись значно раніше.)

Безспірним володінням був тільки двір Вейсеї, про надання якого ми маємо конкретну звістку з часу перебування І. Л. Г. у ВКЛ. Про всі інші маєтки раптом «згадали» тільки після виступу М. Л. Глинського, до якого був якось причетний І. Л. Г. Особливого розмаху ця гра – «знайди і захопи маєток Івана Глинського» – набула в 1509 році, як розглянуто вище.

Князь Василь Львович Глинський у Литві

Перші згадки про «князя Василя» і «князя Василя Львовича» датуються, як ми бачили вище, 1486 – 1488 роками. Далі, в 1495 році він уже як «Василь Глинський» зустрічав разом із братом Іваном наречену великого князя Олександра.

13 березня 1499 р. Михайло Львович Глинський заскочив у члени ради ВКЛ, і вже наступного дня, 14 березня, позитивні зміни торкнулись його старшого брата – Василя Львовича Глинського, названого дворянином великого князя (всього-навсього). Великий князь пожалував йому Клевицький десяток (це всього 54 км від Вільнюса). Розташування надання, здається, натякало, що Василь буде служити при великому князі, у столиці.

В 1501 р. В. Л. Г. згаданий уже з титулом василишського намісника, у справі, якраз пов’язаній з цим намісництвом. Виходить, В. Л. Г. реально управляв, а не тільки числився намісником. Наступний документ такого роду маємо з 1503 р., і там згадана печатка князя Василя.

В 1502 р. В. Л. Г. названий уже «підстолієм і намісником василишським». Він згаданий серед свідків надання короля Олександра, тобто членів ради ВКЛ. Це сталось у тому самому вересні 1502 року, коли й його брат Іван Львович одержав титул маршалка. Можна повторити: новий титул Василя дав йому місце в раді й засвідчив підвищення його ролі серед знаті ВКЛ. Можна думати, що підвищення Івана і Василя сталось клопотами їх молодшого брата Михайла, котрий уже займав високе місце при королі Олександрі.

І от 3 грудня 1502 р. серед семи членів ради ВКЛ бачимо уже двох Глинських – Михайла та Івана, а 28 січня 1503 р. тільки вони удвох і представляють усю раду!

В той же день король виставив інше пожалування, яке з усіх членів ради засвідчив один тільки Василь Львович Глинський.

Дуже швидко, 15 лютого 1503 р. Василь Глинський зумів здобути зі свого нового становище матеріальну вигоду («приобресть имущества не мечтательные, но существенные») – двір Заболоття у тому самому Василишському повіті, яким він управляв. Теорема Михайла Жванецького – «що охороняєш, те й маєш» – почала працювати вже тоді.

Далі десь у листопаді 1503 р. бачимо серед семи членів ради усіх трьох братів Глинських.

13 грудня 1504 р. В. Л. Г. одержав нове пожалування – три села у Слонімському повіті. При цьому згадано, що він служив королю Ольбрахту (невідомо коли й як). Слід думати, що при цій нагоді він був призначений намісником берестейським, бо уже 15 грудня 1504 р. бачимо нового василишського намісника – пана Станіслава Кишку. Явно з цим новим титулом В. Л. Г. виступає в документі від 6 червня 1505 р.

У січні 1507 р. нова мітла, якою Сигізмунд почав по-новому замітати своє велике князівство, торкнулась і князя Василя: йому довелось відповідати в суді одразу по трьох скаргах, поданих проти нього.

27 квітня 1507 р. король Сигізмунд виставив письмовий привілей Василю Львовичу Глинському на Берестейське староство (уже не намісництво, як звалась ця посада раніше). Ця королівська ласка досить дорого коштувала новоспеченому старості, бо віднині він мав мав сплачувати великому князю 100 кіп грошей (щорічно?) з доходів корчом і мита, які перед тим, слід думати, просто брав собі.

Із документа від 7 червня 1507 р. дізнаємось, що війтом у Бересті був Бенедикт Глинський, намісник князя Василя Львовича Глинського. Отак розуміли «магдебурзьке самоврядування міст» у Великому князівстві Литовському, і так воно велося весь час існування «магдебурського права» і потім, у часи різних міських дум і міських рад. Начальник призначив – і ось маєте війта!

І це не було предметом ніяких судових суперечок за узурпацію владних повноважень чи обмеження міського самоврядування. Всі вважали, що так і має бути.

Повна таблиця, за якою побудована ця діаграма, наведена в Додатках.

Із таблиці й діаграми видно: всі 12 разів, коли В. Л. Г. виступав членом ради ВКЛ, припадають на правління короля Олександра. За Сигізмунда він був відсторонений від участі в раді (так само як і його брат Михайло). Позиція його в раді була низька – наприкінці списку або на останньому місці.

Маєтки, якими володів В. Л. Г., були такі:

Маєтки В. Л. Г., так само, як і володіння його брата Івана, були його особистими вислугами, і про всі ми певно знаємо, коли вони були надані й забрані. Виняток становить тільки волинський маєток, який В. Л. Г. набув, думаю, в час свого намісництва у Бересті.

Через те, що маєтки були особистими вислугами, ми не бачимо ніякої спільної власності братів і поділу маєтків між ними. Не було чого ділити, нічого вони від свого батька не успадкували.

Князі Львовичі Глинські у Москві

В чому полягала співучасть Івана і Василя Львовичів Глинських у виступі їх молодшого брата Михайла – ми не знаємо, але вони це знали і думали, що їм слід берегтися. Отже, вони виїхали до Московії, і у ВКЛ їх при кожній нагоді іменували зрадниками.

У Московії їм була надана Мединь (у сучасній Калузькій області Росії), але ніяких деталей цього володіння ми не знаємо. Також нічого не відомо, яка була їх служба (якщо була).

Про князя Івана ми більше не знаємо нічого, його син Олешка (Олексій?) один раз згаданий в кінці 1522 року. Можливо, тоді він ще був неповнолітнім і народився уже в Московії, але більше за нього не чути.

Дещо більше ми знаємо про життя в Москві Василя Львовича Глинського, якому присвячено окремий розділ.

Генеалогія Львовичів Глинських документована відносно добре:

Старшими дітьми Василя були дочки – Олена та Марія. Це видно з того, що вони вперше згадуються у 1526 і 1527 роках, тоді як їх брати Іван – в 1530 р., Юрій – в 1533 р., а Михайло – аж у 1540 чи 1541 р.

Оскільки Олена вийшла заміж в 1526 р., можна думати що вона народилась десь у 1509 чи навіть 1510 році, уже в Московії, а брати її народились продовж наступного десятиліття.

Олена стала дружиною великого князя Василя 3-го, її мати Анна стала тещею Василя 3-го і бабою наступного правителя – Івана 4-го. Брати Васильовичі Глинські стали діверами Василя 3-го, але за його правління не зробили кар’єри, бо були ще дуже молодими. Для великого князя (царя) Івана 4-го вони були вуями (братами матері) і всі троє були боярами.

Всі діти Василя прожили недовго. В 1538 р. померла Олена (у віці 28..29 років), в наступному році – Марія, в 1543 р. – Іван, в 1547 р. був убитий Юрій. Княгиня Анна (черниця Анисія) пережила їх усіх (померла в 1552 чи на початку 1553 року).

Тільки про Михайла ми напевно знаємо, що він був одружений, і навіть двічі. Його син Петро помер в 1555 р., а другий син – Іван – відомий з 1572 р. Він служив при своєму братові у других царі Івані і потім при своєму небожі у других – цар Федорі. За царя Бориса майже немає звісток про службу Івана, який помер в 1602 р., не залишивши нащадків.

Слід знати, що у синодику московського Успенського собору є запис:

Князю Ивану и князю Василию Львовичам Глинским, и князю Кириллу Ивановичу, и князю Михаилу Львовичу Глинскому, и князю Юрию Васильевичу Глинскому – вечная память [Древняя российская вивлиофика (1-е изд.), Спб., 1775 г., ч. 8, ; у другому списку цього синодика запис подано скорочено: Древняя российская вивлиофика (2-е изд.), М., 1788 г., ч. 6, ].

Поминальний запис сформовано у послідовності смертей князів, і останнім записаний Юрій († 1547), що узгоджується із загальною датою синодика – середина 16 ст. Але викликає здивування, чому немає князя Івана Васильовича, а на місці, де можна було на нього очікувати, записано Кирила Івановича, геть невідомого з інших джерел. Ця маленька загадка потребує подальшого дослідження.