Псевдо-Глинські

Микола Жарких

Тут ми розглянемо деякі звістки, які помилково прикладаються до князів Глинських.

Село Глинково

Відшукуючи маєтки Глинських, треба стерегтися від спокуси зв’язування з ними буль-яких топонімів із коренем глин. Ось один такий випадок.

14 липня 1536 р. великий князь Іван 4-й віддав наказ, щоб місцеві начальники у Переславлі не обтяжували селян Троїце-Сергієва монастиря роботами по укріпленню міста [Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи Археографическою экспедициею императорской Академии наук, Спб., 1836 г., т. 1, № 182, с. 154 – 155]. Там перераховано 14 сіл, як належали монастирю, і на останньому місці згадано . Воно й зараз знаходиться там само, де було у 16 ст. – у 4 км на схід від монастиря.

І от в 1883 році місцевий краєзнавець (1842 – 1894) надрукував статтю «Олександрівська слобода» [Стромилов Н. С. Александровская слобода. – Чтения в Московском обществе истории и древностей российских, 1883 г., № 2. – 118 с.; нам потрібна с. 78], у якій в дуже неясних виразах спробував зв’язати назву села Глинково із володінням князів Глинських і – crescendo – вигадав, що М. Л. Глинський був похований у цьому селі Глинково.

А між тим такого не могло бути, і, що найцікавіше – з дуже простої причини: такого не могло бути жодною мірою.

1. Займанщина. Вона практикувалась і практикується там, де землі багато, а державна влада слабка або взагалі не відчувається, існує чисто формально. Це не стосується відносно густо (як на 16 ст.) заселеної території в 70 км від Москви. Ніякою мірою не можна припустити, що М. Л. Глинський зайняв цю землю сам, без дозволу влади.

2. Ніякого документа з пожалуванням цієї землі М. Л. Глинському великі князі московські не видавали – нема ані самого документа, ані згадок про нього.

3. Ніякого документа з пожалуванням цієї землі М. Л. Глинському великі князі московські не могли видати – село знаходиться зовсім поруч із таким потужним центром землеволодіння, як Троїце-Сергіїв монастир, який володів цією землею, що й засвідчено документом 1536 року.

4. Зробивши неможливе припущення, що в 1527 році (ніяк не раніше!) ця земля була надана М. Л. Глинському і далі зробивши друге неможливе припущення, що він заснував на цій землі поселення – ніякою мірою не можна припустити, що воно вже через 9 років стало селом (не деревнею!) – значним поселенням із своєю церквою.

5. Ми не маємо документа, за яким ще за життя Глинського це село перейшло у володіння Троїце-Сергієвого монастиря.

6. Назва села Глинково походить від людини на ім’я / прізвище . Це прізвище досить поширене у Росії і має з Глинськими лише спільний корінь глина.

7. Якщо М. Л. Глинського поховали у глині, то не через те, що село звалось Глинково і не через те, що його прізвище було Глинський, а просто через те, що там вся земля містить глину, і немає ніякої інакшої. Літописи виразно кажуть, що його поховали в Троїце-Сергієвому монастирі, а не десь в іншому місці і фантазувати на цю тему зовсім не треба.

Якщо відкинути усі ці топонімічні фантазії, то історія виходить досить простою: десь в 1480-х (?) роках чоловік на ім’я Глинка збудував свій двір неподалік Троїце-Сергієвого монастиря, і так виникла однодвірна деревня Глинкова, назва якою вказувала на її хазяїна. Кожен населений пункт починається із одного двора, але ця деревня розрослася і через кілька десятків років перетворилась на село тієї ж назви. Через близькість до монастиря ченці зуміли записати його до монастирських володінь, і в 1536 р. ми бачимо це село у володіннях монастиря. Ніякого князя Глинського тут не стояло.

Менше з тим, О. Зимін упевнено написав: «В 38 верстах от Александровой слободы находилось одно из владений князя Михаила Глинского» [ЗФ, с. 143 – з посиланням на статтю Стромилова]. Глинково справді лежить у 34 км на захід від сучасного Александрова, і тільки в цьому слушність твердження Зиміна.

Князь Іван Дмитрович Глинський

У «Дворовой тетради» 1550-х років в розділі «Князи служилые» зроблено запис: «Князь Иван княж Дмитриев сын Федоровича Глинского (А, Т и У «Бельского»). В подлинной почернен» [ – М.-Л.: 1950 г.]. Цілком очевидно, що тут йшлося про Івана Дмитровича Бельського (як стоїть у 3 списках), і сам писар основного списку занотував, що цей запис викреслено як помилковий (почернён).

1659 р. Згадка про рід Глинських

4 червня 1659 р. король Ян-Казимир у Варшаві виставив привілей українському гетьману Івану Виговському на містечко Любомль та нові герби [LM 220, № 42, p. 149 – 155]. У мотивації надання сказано зокрема:

У кожній оказії за честь славної пам’яті його королівської милості Владислава, пана, брата нашого, і за цілість вітчизни з неприятелями святого хреста по широких українських полях охоче уганяючи, завжди був готовий присвятити неустрашимий дух – богу, пишну (wspaniałą) кров старожитних княжат Глинських – вітчизні, а черстве тіло – землі.

Отакий-то незваний нащадок князів Глинських об’явився!

Князі Довмонти

Відомості про цих князів зібрав був Ю. Вольф [WK, s. 51 – 54]. Але Наталі Яковенко цього здалося мало і от в своїй генеалогії князів Глинських вона оголосила князя Сенька Глинського не тільки Івановичем, а ще й Довмонтом. І далі у неї в наступних поколіннях Семеновичів Глинських це ім’я (прізвище?) то з’являється, то зникає [Яковенко Н. М. Українська шляхта з кін. 14 до сер. 17 ст.: Волинь і центральна Україна. – К.: Наукова думка, 1993 р., с. 326 – 329].

Ну, ми самі бачили Багдад і знаємо, що Сенько не був ані Івановичем, ані Довмонтом. І ніхто з його нащадків Довмонтом не звався. Отак виглядає «рух до джерел» у виконанні одного із провідних істориків України.