Погранична комісія 1638 року

Микола Жарких

Виклад цієї історії треба розпочати з маленького окреслення контексту. В 1634 році Річ посполита і Московська держава уклали черговий «вічний мир», названий за місцем укладання («вічний» означав тут «без зазначення строку дії», на противагу «перемир’ю», котре укладалось на певний строк).

В рамках цього договору треба було детально розмежувати кордони держав, і от 30 квітня – 16 червня 7146 (1638) року це стало темою чергових переговорів. Московські посли, які їздили до Польщі – окольничий Степан Матвійович Проєстев та дяк Гаврило Леонтьєв – склали, за звичаєм, звіт (статейний список) і подали його у Посольський приказ. І от цар Михайло Федорович 16 червня 1638 р. надіслав тульським воєводам грамоту з виписками з цього статейного списку – для інформації. В 1851 р. ця грамота була надрукована [Дворцовые разряды, 1851 г., , стб. 877 – 932]. Вона містила наступні документи:

– власне статейний список – стб. 879 – 891;

– листовна відповідь панів-ради – стб. 891 – 897;

– відповідь уряду Речі Посполитої у справі границі між Києвом і Черніговом та Путивлем – стб. 897 – 907;

– остання відповідь уряду з цього питання – стб. 907 – 910;

– відповіді уряду у справах: Олешківської волості – стб. 910;

– границі Невельської та Усвятської – стб. 910 – 912;

– границі Веліжської та Великолукської – стб. 912 – 914;

– полонених – стб. 914 – 917;

– купців – стб. 918 – 920;

– запорозьких козаків – стб. 920 – 924;

– відписку російських представників з Великих Лук про розмежування з Річчю Посполитою – стб. 925 – 932.

Для моєї вузької теми – історії князів Глинських – становить інтерес власне розмежування путивльської границі. На цьому місці російські посли згадували про перемовини і листовну відповідь з польського боку, але не навели її дослівно, а переповіли своїми словами:

Да в ту ж пору показывано [московським послам] от державець [польських] грамоту деловую, и ныне вам в ответе перед нами сам Проскура, писарь киевский, указывал грамоту деловую, как князья Глинские Богдан и Григорий Федоровичи, братья, делили меж собою вотчину свою Глинск, Бельск, Ворскл и иные северные [= сіверські] вотчины в Киевском княженье:

Богдану болшому досталося Север Сулская, и река Сула с верху до устья, и на иных местах и иные поместья; а Григорию меншему досталося Север Глинщина, и в Ворскле, и Мерла речка сверху до устья, а на реке Удой Север и городище Полствин, и речка Куренка и иные поместья розные в иных местех, чему уже болши 140 лет.

Да в ту же пору и ныне показывали тот же Проскура лист судовый пана Албрехта Гаштолтовича, воеводы полоцкого, старосты черкаского, меж княжною и княгинею Глинскою о тех же Глинские о менянье вотчины их; писан тот лист в Каневе, месяца сентября в 15 ден, индикта 6, чему ж тож 140 же лет.

Лист судовой или закладной князя Юрья Глинского сестры Огрофены Байбузины на Ворскл и Глинщину, писан в Черкасех лета 1537, месяца мая в 12 день, индикта 10, свидетельствован перед паном Васильем Тишкевичем, старостою черкаским;

и записка на имение Глинщина и Ворскл и иных вотчин от княжны Огрофены Васильевны Глинской, землянки черкаской, зятю её Михайлу Ивановичу Грибунову под дачею лета 1550, ноября 12 дня, индикта 8, чему уже 88 лет; а в ту пору Путивль уже был за Москвою, а королевского величества люди владели теми вотчинами своими.

Лист князя Михаила Вишневецкого, старосты черкаского, под дачею в Черкасех, лета 1570 месяца ноября 15 дня, котрый вызволяет севрюков Байбузиных ворсколских от податей всяких городовых.

Лист судовый меж севрюками ворсколскими пана Проскуриными и пана Байбузиными вотчины их на Ворскле, под дачею в Черкасех, лета 1590, месяца июля 14 дня, которому уже лет 48.

Лист судовый уряду земского киевского меж паном Келбовским и паном Байбузою, дано в Черкасех, лета 1579, месяца июня 22 дня, о мении Глинска на реке Ворскле, чему уже 57 год.

Потом грамота протестацыя, а по-руски явка, от пана Григорья Проскуры на пана Михайла Проскуру в Люблине учинена, лета 1609 месяца июня 13 дня, о том же Глинские на реке на Ворскле, чему уже 29 лет.

Грамота панов люстраторов, а по-вашему [по-московськи] писцов свидетелство, за их печатми и руками, что коли ездили сыскивать прямых королевских земель и доходов, и в те поры все соседи околние свидетелствовали, что то на Ворскле, Глинску и Белску земля отчинная панов Проскуров и пана Клембовского, а не королевская, под дачею лета 1616, месяца март 17 дня.

Отписей поборовых, как за указом сеймовым побор королевский да зборщиков киевских с вотчин своих шляхта те ж панове Проскуры и их товарыщи с Глинска, Ворскла, Белска отдавали, всех 26 отписей, что они от давных лет аж до сего часу теми вотчинами своими владели и поборы с них в казну королевского величества по сеймовому указу платили.

Показывали наши [польські] межевые судьи, и мы ныне вам послом [московським] указывали ж и честь [= читати] давали и иных много грамот, опричь тех написаных, что те паны Проскуры и их товарыщи теми вотчинами своими Ворсклом, Белском, Глинском владели по Скелский Колодязь;

да в ту ж пору перед межевыми судьями обоих сторон будучими, державцы королевского величества показывали и здесь нам указывали и читать давали грамоту блаженные памяти короля его милости Жигимонта Августа, под дачей лета 1571, месяца февраля 6 дня, чему уже 67 лет минуло.

Писан тот лист до князя Михаила Вишневецького, старосты каневского, чтоб он рубежа каневского оберегал и боронил, которой они имели с одной стороны по Бряславль, и с другой по Товань, с третьей по Триполье, с четвертой стороны от Московской земли по самый Путивль.

Указывано вам лист также короля его милости Жигимонта Августа до того ж князя Михаила Вишневецкого, старосты черкаского и каневского, писан за дачею лета 1572, месяца марта 26 дня, чтоб он реки Сулы и Псла, которые уходы свои имеют мещане каневские, оберегал от розных людей королевского величества, чтобы мещаном каневским перешкоды чинить в угодьях их не допущал.

Там же кладено и теперь мы вам указывали лист короля его милости Стефана за дачею лета 1576, месяца ноября 27 дня, писан до всех жилцов киевских, чтоб мещаном каневским в землях, в водах и в угодьях их, которые держат по самый Путивль, перешкоды никакой не чинили.

А сверх того клали лист того ж короля его милости Стефана за дачею 1576, месяца ноября 27 дня, писан до князя Вишневецкого, старосты каневского и черкаского, чтоб рубежи каневские, которые есть по самый Путивль, оберегал и боронил и мещаном каневским в землях, в водах и в угодьях их по самой Путивль перешкоды поносить ни от кого не допущал.

Там же перед судьями межевыми и здесь в ответе кладено лист того ж короля его милости Стефана, под дачею лета 1578, месяца июня 23 дня, писан до князя Вишневецкого, старосты каневского и черкаского, чтоб мещан каневских от Байбузы, который в земли их каневские и в реку Сулу и Удой вступается и отнимает на себя, боронил и в обиду не давал, и земель, и рек и угодий каневских заимать не допущал [стб. 899 – 903].

Ось такий був пакет документів, яким польська сторона обгрунтовувала свій погляд на путивльський кордон.

Оцінюючи й використовуючи цю публікацію, слід зважати на такі моменти:

– ми не маємо оригіналів зазначених документів (коли запорожці в 3-й чверті 18 ст. сунулась до російського уряду з копіями «універсалу Баторія-Хмельницького», їх спрямували курсом руського корабля саме через відсутність оригіналу);

– ми не маємо облят цих документів в урядових копійних книгах Речі Посполитої;

– ми не маємо видимусів цих документів (засвідчених виписок із копійних книг – як сучасні нотаріально завірені копії);

– ми не маємо самого статейного списку Проєстева і Леонтьєва;

– документи надруковані з «подлинного столбца, который хранится в государственном Разрядном архиве под № 130/1» (отже, є надія принаймні цю копію 5-го порядку відшукати).

Зі згаданих документів не викликають сумнівів тільки найпізніші – грамоти королів до князя Михайла Вишневецького. Але в цих грамотах якраз немає нічого для нашою вузької теми – Глинщини.

Перше, що кидається у вічі – польська сторона не мала про цю теритотію найменшого поняття. У велетенському чотирикутнику Путивль – Київ – гирло Ворскли – витік Ворскли – витік Сули – Путивль із периметром 1050 км і площею 53300 кв. км названо лише 11 (одинадцять!) топонімів. Для порівняння – площа сучасної Полтавської області – 28748 кв. км, Сумської області – 23834 кв. км, Чернігівської області – 31865 кв. км. Тобто територія дорівнювала двум сучасним областям.

(Мабуть, цю картосхему вам буде зручніше переглядати в окремому вікні: . Я працював над нею від 10 до 12 липня 2023 року. У Вільнюсі євроатлантична гора устигла (очікувано) народити євроатлантичну мишу, а я все над однією картою сидів.)

Отже, найчастіше – 9 разів – у процитованих документах згадується Ворскла. Подекуди виразно зазначається що це – ріка, а подекуди маємо стійку комбінацію «Глинськ – Більськ – Ворскл», з якої зовсім не ясно, що має означати остання назва. Можливо, це «Глинськ і Більськ на ріці Ворсклі», але так ані разу не сказано.

Далі маємо 3 згадки ріки Сула, 2 згадки ріки Удай і по одній згадці річок Псла, Мерла та Куренки. Якщо добре відома, то річки Куренки зараз нема. Є село на річці Удай у Чорнухинському районі Полтавської області, але в ньому нема ніякої річки – показано тільки яр довжиною до 2 км, який впадає в Удай з лівого боку. На картосхемі я умовно позначив цей об’єкт на місці сучасного села.

Отже, з 11 топонімів 6 називають нам ріки. Далі, Глинськ (згаданий 5 разів і часто у парі із Ворсклою) можна досить упевнено розмістити на території сучасного села Зіньківського району Полтавської області. (Котелевського району Полтавської області) знаходиться у 8 км на північ від Глинська. І ще в 9 км на північ від Більська знаходиться село Охтирського району Сумської області. Думаю, що там був згаданий вище Скельський Колодязь. Також думаю, що ці три об’єкти разом утворювали Глинщину, згадану 5 разів.

Чим були ці об’єкти – ані разу не зазначено. Я думаю, в розглядуваний час це були урочища, де пізніше виникли одноіменні села.

Останні згаданий об’єкт – городище Полствин. з точно такою назвою є в Канівському районі Черкаської області, але тут згадане не воно, а село Пирятинського району Полтавської області. Городище давньоруського города тут справді є, село знаходиться у 3.5 км на захід, вище за течією Удая. Село Курінька знаходиться у 6 км на схід від городища.

Оце стільки об’єктів зуміли назвати польські представники на доказ, що територія на південь від російського Путивля має належати Речі Посполитій. Нічого навіть віддалено подібного до детально окресленого кордону 1508 року ми тут не бачимо, оскільки ця територія навіть у 1638 р. залишилась слабо заселеною.

Розглянемо трохи детальніше ті фількіни грамоти, які написав і подав на розгляд київський писар (відомий в 1627 – 1648 рр.).

Перша «грамота» була викомбінована із документів кінця 15 ст., в яких часто згадувався путивльський намісник князь Богдан Федорович Глинський. З того ж часу знаємо кілька документів про овруцького намісника Григорія Борисовича Глинського. Проскура відкинув непотрібного йому «Борисовича» (а можливо, й не мав документа з патронімом, тільки зі згадкою «Григорія Глинського») і раціоналізував справу як умів – зробивши Григорія «молодшим братом» Богдана. «Так виникають нездорові сенсації» – у найповнішій силі цього виразу, бо далі цей літературно-міфічний «підпоручик Григорій Федорович Кіже-Глинський» пішов гуляти сторінками сучасних «наукових» генеалогій.

Але цієї вигадки Проскурі видалось мало, і він вигадав для «братів» гарненьке володіння у «Київському князівстві», котре не існувало від 1471 року (на той час реальні Богдан і Григорій ще не були відомі своєю службою).

Що збудувала світ в порожньому просторі!

Фантазія Проскури збудувала в цьому міфічному «Київському князівстві» величезну латифундію із басейнів Сули та Ворскли (ну, мабуть і Псла, розташованого між ними, але в такі дрібниці фантазія не входила). Зразком для такої вигадки послужила реальна латифундія князів Вишневецьких на Сулі (про яку, до речі, жоден із поданих документів не згадав).

При фантастичному «поділі» цієї фантастичної «латифундії» «володіння» Григорія врізалися у «володіння» Богдана, бо Григорій окрім басейнів Ворскли й Мерла отримав ще й землі по Удаю (Повстин – Курінька), які належали до басейну Сули.

Далі Проскура сфальшував лист полоцького воєводи (1455 – 1539). Полоцьким воєводою він був у 1513 – 1519 роках, і 6-й індикт у цей час випадав один раз – у 7026 році. Отже, дата цієї другої фількіної грамоти – 15 вересня 1517 року, що зовсім не дає нам 140 років від часу переговорів.

Альбрехт ніколи не був канівським старостою, і ніхто з Гаштовтів ним не був. Це видно зі статті М. Кузьминської, котра ретельно простежила всі володіння Альбрехта і навіть картосхему накреслила [Kuźmińska M. Olbracht Marcinowicz Gasztołd. – Ateneum wilenskie, 1928, , s. 120 – 174].

Далі, (1492 – 1571) реально існував, і Вікіпедії іменують його «старостою черкаським і канівським» у 1537 – 1538 роках. Але я не знаю, чи є для цього незалежні сучасні свідчення (ну, з часу його черкаського урядування), чи ця його служба виведена із розглядуваних документів 1638 року. Не можу заглиблюватись у цю справу, запитання залишаю відкритим. Втім, це ще «малый сабантуй».

Далі Аграфена (Василівна) Глинська один раз названа сестрою князя Юрія Глинського (отже, княжною) і Байбузиною – дружиною Байбузи, а другий раз, пізніше – княжною Глинською. Як це заміжня жінка може знову стати дівчиною-княжною? І як оця «дівчина» – княжна Глинська могла мати дочку, чоловіком якої був Михайло Грибунович (Байбуза), а вона таким чином – його тещею? І якщо вона у заміжжі була Глинською, то походила не з роду Глинських? Це вже тягне на «средний сабантуй».

«Но совсем иное дело – это главный сабантуй». Звістки про , який спочатку звався просто Грибуновичем, а потім (від 1590 р.?) став зватись Байбузою, походять з часу в 1578 до 1590 років, тобто через 1.5 – 2 покоління після фількіної грамоти 1567 року і так само фількіної грамоти 1550 року.

І навіть якщо прийняти всі ці фількіни грамоти за чисту правду, залишається неясним, як Глинськ із власності «Григорія Федоровича Глинського» перейшов у власність «Аграфени Василівни (чи то Глинської, чи то Байбузиної)»? Для цього дослідники вдаються до неймовірних елюкубрацій, мовляв, Григорій мав інше ім’я Василь і оцей-то «Василь» мав дочку Аграфену, котра ще й через 50 років залишилась дівчиною – княжною Глинською, а при тому якимось невідомим науці способом мала дочку і видала її заміж за Грибуновича. Ясно, що всі фантазії писаря Проскури треба просто відкинути, і тоді не треба буде отих елюкубрацій.

І от на підставі цих фількіних грамот, які з’явились через півтора століття після самих «подій», твердять, що Глинськ на Ворсклі і був той самий, який «зарубил» Мансур-Кият і від якого князі Глинські отримали своє прізвище.