Історіографія

Микола Жарких

Юзеф Вольф (1895 р.)

Першим дослідником, який написав історію роду князів Глинських, був польський вчений Юзеф Вольф (, 1852 – 1900). Він зробив спробу перетворити генеалогію із зібрання казок на науку.

В 1895 р. була надрукована головна праця його недовгого життя – книга «Литовсько-руські князі» [Wolff J. – Warszawa: 1895]. В ній кожне твердження в біографії кожного князя має посилання на джерело. Переважно це Литовська метрика, але використано також інші збірники документів, московські родовідні книги, синодики, літописи та документальні звістки з наукових історичних праць.

Ця книга послужила довідником для кількох поколінь дослідників і продовжує служити, бо за 128 років після її появи нічого вартіснішого на цю тему так і не було створено.

Недоліком книги є відсутність аналізу джерел, ступеня їх вірогідності. Це був вимушений крок: автор свідомо віддав перевагу широті охоплення теми замість глибини розробки окремих її фрагментів. Тому дуже часто там, де йому бракувало конкретних аргументів, він писав: «безсумнівно (niezawodnie) було так і так». Ці припущення подекуди підтверджуються, подекуди залишаються у стані припущень, подекуди були спростовані.

Але переважна частина тих, хто користувався книгою Вольфа, дивились на неї неначе на скрижаль, що упала прямо з неба: «Раз Вольф сказав – питання вирішене».

Я також почав свою роботу із використання джерельних вказівок Вольфа, але дуже скоро побачив, що його загальна конструкція історії роду Глинських не має джерельної бази, і її довелось повністю відкинути.

Втім, це ніякою мірою не применшує заслуг Ю. Вольфа для нашої науки.

Адам Бонецький (1903 р.)

Наступний огляд історії роду князів Глинських подав ще один польський вчений – Адам Бонецький (, 1842 – 1909). Він розпланував ще значно масштабніший довідник – «Польський гербівник» (Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich). Видання першої частини зібраного матеріалу розпочалось в 1899 році, і до кінця свого життя А. Б. устиг видати 13 томів. Ще три томи (14 – 16) було надруковано вже після його смерті. Видання упорядковане за абеткою прізвищ – від A (Aaron) до Makomascy, тобто охоплює приблизно половину абетки. А ще ж мала бути друга (принаймні) частина!

Метод роботи А. Б. – так само суворо документальний, кожне твердження супроводжується вказівкою на джерело (вимушено скупою з огляду на величезний обсяг праці). До припущень і реконструкцій родоводів А. Б. майже не вдавався.

Довідка про князів Глинських [t. 6, s. – 87] загалом повторює статтю Ю. Вольфа, на якого А. Б. робив посилання. Слід визнати, що подекуди Вольф точніше викладав факти, ніж Бонецький.

Олександр Шенников (1981 р.)

Ленінградський дослідник (1926 – 2002) написав був статтю « (к проблемам запустения Юго-Восточной Руси в XIV – XV в.)».

Ну, написав – то й написав, з ким не буває. Цікаво те, що вона ніколи не була опублікована звичайним порядком, а депонована [Депонировано в ИНИОН. –7380. Л., 1981, С. 20 – 22.] і потім пішла гуляти по Мережі, з’являючись то на одному сайті, то на іншому. Кажуть навіть, що вона була опублікована як додаток до книги Л. М. Гумільова [Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. – Москва, 1997 г., кн. 2, с. 455 – 483].

Втім я не маю сумніву, що мережева публікація подає думки автора, і радий, що можу з ними познайомитись.

Стаття повністю помилкова. О. Ш. називає тексти Гл-1598-А та Гл-1598-Б двома редакціями родоводу, але це – два споріднених тексти на одну тему, різниця між якими далеко виходить за границі редагування.

В Гл-1598-Б О. Ш. не помітив князя Івана Михайловича Глинського, який помер у 1602 р., і тому помилково вважав, що цей текст утворився не пізніше 1530-х років. Звідки – каскад наступних помилок і цілком фантастичних припущень.

Коментуючи лист Шейх-Ахмета 1502 р., О. Ш. написав:

Хан апеллировал к ещё не угасшему татарскому этническому самосознанию Глинских, признавал их двойное подданство и рассматривал их как свою агентуру при короле […] Ясно, что письмо такого содержания не предназначалось для того, чтобы его перевод попал в королевский архив.

О. Ш. знав цей лист за публікацією К. Пуласького, в якій руський текст транслітеровано латинкою, і прийняв його за «польський переклад». Посилання на Литовську метрику було проігноровано, так само як інші документи, надіслані разом з даним листом.

Далі О. Ш. припустив, шо князь Федір Львович був ще неповнолітнім у 1501 – 1508 роках. Як не дивно, О. Ш. не знав книги Вольфа, де є рання згадка про Федора.

Далі нестримна фантазія О. Ш. продукує багато дурниць, наприклад, таку:

В течение более чем столетия, до начала XVI века, вотчина Глинских в составе Польско-Литовского государства сохраняла многие черты самостоятельного княжества. Потомки Алексы быстро прибрали к рукам почти полностью бассейны Ворсклы и Сулы и ещё ряд территорий в разных частях Украины, стали крупнейшими магнатами, заняли ключевые посты в правительственной администрации этих земель.

Яка «вотчина»? Яке ік бісу «самостійне князівство»? Які «найбільші магнати»? Яка «урядова адміністрація цих земель»? (Її не існувало ніколи, аж до вигнання поляків у 1648 році.) І що це за «самостійне князівство», в якому діє «урядова адміністрація»?

Стаття грішить не тільки поверховістю і незнайомством автора з джерелами по темі, але ще й «звинувачувальним ухилом»: О. Ш. наперед вирішив, що «князівство нащадків Мамая» існувало, і всі дані джерел трактує на користь цієї гіпотези.

Маргарита Бичкова (1977, 1994 рр.)

Після довгої перерви наступний важливий внесок у вивчення історії роду Глинських зробила московська дослідниця (1936 – 2014). Вона опублікувала кілька статей в різних збірниках (на щастя для нас, вони в 2015 році передруковані у збірнику її праць «Русско-литовская знать XV–XVII вв. Источниковедение. Генеалогия. Геральдика»).

В статті 1977 року [Родословие Глинских из Румянцевского собрания. – Записки отдела рукописей Государственной библиотеки имени Ленина, 1977 г., т. 38, с. 104 – 125; передрук: БР, с. 271 – 298] опубліковано не стільки важливе, скільки цікаве джерело – «Память» про рід Глинських. Це джерело і погляди М. Бичкової на нього я розглянув вище, в розділі «Родова легенда Глинських». До статті додано родовід у формі таблиці, з якої я накреслив наступну схему:

Багато в чому родовід слідує Вольфу і тепер, після мого дослідження, його слід визнати слушним у тій частині, в якій був слушним родовід Гл-1598-Б, і помилковим в інших частинах, зокрема, основаних на книзі Вольфа як «джерелі».

Також М. Б. опублікувала ще один давній родовід, складений князем М. А. Глинським в 1686 р. [Родословие князей Глинских. – Историческая генеалогий (Екатеринбург-Париж), 1994 г., № 3, с. 25 – 27; передрук: БР, с. 299 – 304]. В цій статті дослідниця вперше скористалась вкладною книгою Троїце-Сергієва монастиря, опублікованою в 1987 році. До статті додано наступний фрагмент родоводу:

Хоча не з усіма твердженнями в статтях М. Б. я можу погодитись, її роботи безумовно значно просунули вивчення теми.

Наталя Яковенко (1993, 2008 рр.)

Цього ніякою мірою не можна сказати про книгу київської дослідниці (нар. 1942) [Яковенко Н. М. Українська шляхта з кін. 14 до сер. 17 ст.: Волинь і центральна Україна. – К.: Наукова думка, 1993 р. – 414 с.; 2 вид.: К.: Критика, 2008 р. – 472 с.].

В її книзі також віддано перевагу широті охоплення теми перед глибиною. Спеціально про рід Глинських там сказано дуже мало, нема що аналізувати. Погляди дослідниці на історію роду подано у формі генеалогічних дерев (перше видання – с. 326 – 329; друге видання – с. 362 – 365):

Не важко побачити, що основним джерелом для цих креслень була все та ж неодмінна книга Ю. Вольфа, до якої Н. М. додала два цілком помилкових «покращення»:

1, Ю. Вольф скористався фантастичними початками роду, як вони подані в Гл-1598, але при цьому не вважав Глинських князями татарського походження (вони в його книзі згруповані окремо). Н. М. зробила цей (помилковий) крок і рішуче проголосила Глинських князями татарського роду.

2, Н. М. вигадала для історичного Сенька Глинського додаткове ім’я (чи прізвище) Довмонт, і далі серед його нащадків на її схемі ще прізвище то виникає, то зникає. У такий спосіб реальні князі Довмонти отримали собі непотрібних предків, про яких вони самі ані гадки не мали.

В другому виданні схема отримала інакше графічне оформлення, але зберегла той самий зміст. Науковості в такій «генеалогії» немає ані крапельки.

Леонтій Войтович (2000, 2006 рр.)

Ще ліпше зробив львівський дослідник (1951 – 2023). Він у своїй книзі [Войтович Л. Князівські династії східної Європи. – Львів: 2000 р., розділ 5.3 «»] просто повторив у вигляді таблиці те, що у Н. Яковенко подано у вигляді креслення.

Зовсім не треба було читати ті 2 000 (! дві! тисячі!) книг і статей, наведених у бібліографії – досить було узяти одну тільки книгу Н. Яковенко. Звичайно, всі помилки останньої маємо і у Л. В., таблицю якого я накреслив у вигляді дерева:

Таблиця повторена без жодних змін у його книзі 2006 року [Войтович Л. В. : портрети еліти. – Біла Церква: 2006 р., с. 692 – 695]. Вся відмінність полягає тільки в тому, що в цій книзі «використано» уже не дві, а три тисячі книг і статей. Але серед них не було таких, що вносять нові погляди.

Тому розглянуті книги Л. Войтовича є карикатурою на наукову генеалогію, яким дуже далеко навіть до рівня Ю. Вольфа.

Олена Русина (2004 р.)

Київська дослідниця (нар. 1960 р.) не займалася спеціально родом Глинських, тільки написала енциклопедичну статтю (помилкові твердження виділяю червоним кольором тла):

Глинські – князівський рід тюркського походження. За генеалогічними переказами, бере початок від сина Мамая – Мансур-Кията, який після Куликовської битви 1380 осів на Задніпров’ї, заснувавши Глинськ (нині село Глинка Роменського р-ну Сум. обл.), Полтаву й Глинницю (нині с. Глинське Зіньківського р-ну Полтав. обл.).

Спадкоємцем цих володінь став його син Олекса, який, прийнявши християнство, разом зі своїм сином Іваном почав служити вел. кн. литов. Вітовту.

Той примножив маєтності Г. і видав за Івана (відомого учасника битви на Ворсклі; див. Ворскла, битва на річці 1399) дочку кн. Данила Острозького.

Сини Івана від цього шлюбу Борис і Семен започаткували дві лінії роду Г.: старший син – литов., а молодший – черкасько-смоленську.

Найвизначнішим представником першої (перервалася 1602) був М.Глинський, який на зламі 1508–09 емігрував до Москви разом зі своїми братами Іваном Львовичем (1505–07 – київ. воєводою) та Василем Львовичем.

Дочка Івана Олена (р. н. невід. – 13(04)1538) 1526 вийшла заміж за вел. кн. моск. Василія III Івановича, ставши матір’ю Івана IV.

Із черкасько-смоленської лінії (перерваної бл. 1576) найвідомішим був Богдан Федорович – намісник м. Путивль з 1495, захоплений у полон під час штурму міста моск. військами (1500). Його нащадки титулувалися князями путивльськими. Князі Г., що фіксуються за новітніх часів, походять зі смоленського відгалуження черкасько-смоленської лінії роду. [Русина О.В. // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2004].

Як бачимо, ужита схема Вольфа-Яковенко з тим «покращенням», що велика княгиня Олена стала дочкою якогось Івана, а не Василя, як говорять джерела.

Хоча статті енциклопедії проходять і рецензування, і редагування, – це не позбавляє їх від фактичних помилок.

Андрій Кузьмін і Ганна Хорошкевич (2008 р.)

В розлогих коментарях названих російських дослідників до нового видання книги С. Герберштейна немало уваги приділено князям Глинським.

Михаил Глинский (Lynczky, Linskhi) – князь Михаил Львович Дородный, Немец (около 1485 – 1536) – крупный государственный деятель Великого княжества Литовского и Княжества всея Руси конца XV – начала XVI в.

Происходил из древнего княжеского рода в Киевщине (с XIV в.), представители которого осели в Литве в правление Витовта. Будучи уже в княжестве всея Руси, в первой трети XVI в. возводили свое генеалогическое древо к известному темнику и беклярибеку Ак-Орды Мамаю [Реконструкцию генеалогии рода см.: Яковенко 1993. С. 326-327 и др.].

Учился в Италии, где принял католичество, и в Испании. По-видимому, владел немецким и латынью: по-немецки написано его послание из Москвы в Гданьск в 1509 г., по латыни он расписался в послании из Каменки в Гданьск в 1505 г. – «Micael dux in Helinav».

В конце 80-х – начале 90-х гг. XV в. в течение 12 лет служил у императора Максимилиана I и под руководством курфюрста Альбрехта Саксонского [Picková D. Habsburkové a Rurikovcí na prahu novověku. Příspěvěk к dějinám rusko-habsburských vstahů na přelomu 15. а 16. století. – Praha: 2002. S. 29, 31]. Принимал участие в походах на Нидерланды в 1489-1492 гг. [Decjusz 1960. S. 28; Stryjkowski 1846. S. 311, 322; Zivier E. Neuere Geschichte Polens. Bd. I. Die zwei letzten Jagiellonen (1506 – 1572). – Gotha: 1915. S. 21, 32; Finkel L. Michal Glinski // AW, 1925, T. III; Pociecha W. Zygmunt 1, 1506-48 // The Cambridge History of Poland from the Origins to Sobieski (to 1696) / Ed. by W.F. Reddaway. Cambridge: 1950. S. 301; Backus О. P. Motives of west russian nobles in deserting Lithuania for Moscow, 1377-1514. Lawrence: 1957. P. 139-141; Sach M. Hochmeister und Grossfürst. Die Beziehungen zwischen dem Deutschen Orden in Preussen und dem Moskauer Staat um die Wende zur Neuzeit. Stuttgart: 2002. S. 119-121].

Был тесно связан с сыном последнего Фридрихом, магистром Тевтонского ордена [Biskup M. Polska a Zakon Krzyżacki w początcach XVI wieku. U żródeł sekularyzacji Prus Krzyzackich. Olsztyn: 1983. S. 155-156].

В начале 90-х гг. XV в. вернулся в ВКЛ и пользовался благосклонностью великого князя литовского Александра Ягеллончика.

В 1495 г. был среди дворян, встречавших невесту Александра – Елену.

С 1498 г. – наместник утенский, с 1500 г. маршалок дворный.

Неоднократно исполнял дипломатические миссии.

Руководил виленским денежным двором (минцей).

Боролся за влияние на короля с могущественным магнатом Я.Ю. Заберезинским.

Свои позиции в Великом княжестве Литовском укреплял с помощью раздачи высоких должностей родственникам и друзьям.

В 1506 г. под Клецком одержал блистательную победу над войсками крымского хана, за что получил в вотчину от короля г. Туров.

При Сигизмунде I, которого он накануне коронации встречал в столице с отрядом в 700 всадников, при том, что отряд самого королевича едва достигал 200 человек, попал в опалу и был лишен практически всех должностей.

В 1507 г. подготовил, а в 1508 г. поднял восстание в Великом княжестве Литовском против власти нового короля. 2 февраля 1508 г. по его приказу на собственном дворе в Гродно был убит Ян Заберезинский. Однако большой поддержки в Литве со стороны местной знати не получил.

В конце года выехал на службу в Москву с большинством своих родственников и сторонников. В качестве служилого князя получил от Василия III в вотчину Малый Ярославец, а Боровск – в кормление.

Однако уже в 1509 г. делает попытку вернуться в Великое княжество Литовское.

В 1512-1514 гг. принимает участие в походах на Смоленск. Не получив этот город, он снова попытался вернуться в Великое княжество Литовское, но, уличенный в тайных переговорах с Сигизмундом I, был схвачен и посажен в тюрьму.

В феврале 1517 г. принял православную веру.

Освобожден в феврале 1527 г. благодаря браку своей племянницы Елены Васильевны и великого князя Василия III. Получил в вотчину Стародуб Ряполовский, а Юрьевец Поволжский – в кормление. Стал пользоваться доверием великого князя. В 1530 г. вместе с князем И.Ф. Бельским не очень удачно командовал в походе русских войск на Казань. В январе 1533 г. присутствовал на свадьбе брата Василия III – князя А.И. Старицкого.

Участвовал в составлении завещания великого князя, был назначен опекуном его малолетнего сына Ивана. С помощью князя А.И. Старицкого осенью 1534 г. отстранен великой княгиней Еленой Ивановной и И.Ф. Овчиной Телепневым от управления страной, вновь посажен в тюрьму, где и умер. Был женат на дочери князя И.В. Немого Телепнева Оболенского [А. В. Кузьмин, А. Л. Хорошкевич. – ГЗМ, т. 2, с. 331 – 332].

Особливо комічно в цій анекдотичній довідці виглядає участь Михайла Глинського, який народився в 1485 р., у поході на Нідерланди в 1489 році (у віці, виходить, неповних чотирьох років!). Але сучасним історикам про це байдуже.

Дісталося на горіхи і князю Богдану Федоровичу Глинському:

В конце XV в. Путивлем продолжительное время управляли наместники из рода князей Глинских.

В 1495 г. один из них – сын Василия Федоровича – князь Богдан († после 1522) вместе с женой и детьми попал в плен. Однако вскоре его отпустили.

В 1497-1500 гг. он получил ряд новых владений в ВКЛ.

В 1498 г. вновь назначен наместником в Путивль.

В 1500 г. Богдан опять оказался в плену. Путивль, наряду с другими городами Северской земли, был захвачен войсками Ивана III [Сб. РИО. Т. 41. № 65. С. 318, № 67. С. 327-328, № 70. С. 345].

В 1512 г. на переговорах русская сторона заявила, что князь стал служить Василию III. В ВКЛ он числился умершим.

Однако в 1522 г. польская сторона вновь требовала его освобождения. Богдан был женат на княжне Марии Ивановне, сестре Михаила и Федора Ижеславских [Ср.: Зимин 1988. С. 139, 151; Бычкова 1986. С. 54-55] [А. В. Кузьмин – ГЗМ, т. 2, с. 415].

Вистачило горіхів і на князя Василя Львовича Глинського:

Герберштейн ошибочно полагал, что в его время В. Глинский уже умер. В действительности он умер после 1528 г. Ошибка могла произойти из-за того, что во время пребывания в Москве у него не было случая увидеть Василия Глинского, ведшего уединенный образ жизни. [А. Л. Хорошкевич. – ГЗМ, т. 2, с. 345].

Розлого спростовувати відзначені помилки я не збираюсь, бо для цього треба знову переписати половину моєї роботи.

В книзі уміщено також генеалогічне дерево Глинських, накреслене дуже незручно й неясно (наприклад Олександр Дрожджа вийшов сином князя Федора Івановича Глинського) і сповнене помилок:

Очевидно, що після праць М. Є. Бичкової князе-глинсько-знавство у Росії почало занепадати.

Станіслав Келембет (2019 р.)

Український дослідник (нар. 1977) опублікував по нашій темі дві статті [Келембет С. : походження роду, Глинське князівство, володіння в Сіверській землі // Сіверянський літопис. – 2019. – № 2. – С. 3-18 (далі – С. К. 1 + сторінка); Келембет С. : рання історія роду // Сіверянський літопис. – 2019. – № 3. – С. 17-38 (далі – С. К. 2 + сторінка].

С. К. довільно трактує згаданий уже лист Шейх-Ахмета 1502 р.: «Сам ординський хан визнавав, що Глинські є справжніми нащадками князя Мамая з роду Киятів» [С. К. 1, с. 7]. Повторюся – в листі такого нема, Глинські в його тексті взагалі не згадані, він тільки адресований князям Глинським (для інформації). Це десь так, якби мені, Миколі Жарких, хтось надіслав листа з інформацією: «А французькі королі були з роду Бурбонів». Чи з такого листа можна зробити висновок, що Микола Жарких – теж із роду Бурбонів і що в нього ще не згасла генеалогічна пам’ять про королівський рід? На мій погляд, такого висновку зробити не можна, але таку «логіку» ми постійно бачимо у коментаторів цього листа.

Головним недоліком роботи С. К. є повна сліпа довіра до родовідної легенди Гл-1598-А та грамот із розмежування 1638 р.: раз там щось написано, значить, все так і було. Питанням про час виникнення цих текстів та їх можливі джерела С. К. не журиться. Обережні застереження про «літературні вигадки» в Гл-1598-А [С. К. 1, с. 9 – 10] ні на що не впливають. І так виходить з одного боку:

Таким чином, наприкінці XIV – XV ст. Глинське князівство обіймало величезну територію на південному сході ВКЛ, включаючи середню й нижню течії Ворскли, Псла й Сули з їхніми притоками, а також, очевидно, лівобережжя верхньої Сули [С. К. 1, с. 13].

А з другого боку:

Не маючи жодних додаткових джерел, важко сказати, наскільки ця інформація відповідала реальності [С. К. 1, с. 13].

Так яке позитивне знання дає нам цей розгляд?

Остаточно, чому «Глинське князівство» є міфічним?

1, немає жодної джерельної звістки про це князівство з орієнтовного часу його існування (14 – 15 ст.). Пізніші «пригадки», які до того ж не мали практичного (юридичного) значення, слід вважати фантазіями.

2, серед численних маєтків численних князів Глинських немає жодного маєтку на території «Глинського князівства», оскільки ця територія в орієнтовний час його існування (14 – 15 ст.) не була заселена.

3. Глинська-на-Сулі не існувало не тільки в 14, 15 і 16 ст., але навіть у 1 пол. 17 ст. Вперше він показаний на карті Боплана (сер. 17 ст.). Глинська-на-Ворсклі не знав навіть і Боплан, тобто він виник у 2 пол. 17 ст. або ще пізніше.

Друга стаття наслідує помилки першої, зокрема щодо реальності чисто родовідного князя Івана Олександровича Глинського, якому родовід (і за ним С. К.) предписав мати синів Бориса, Федора та Семена [С. К. 2, с. 17]. Але ці реальні князі ані в одному документі, складеному за їх життя, не названі Івановичами. А сучасникам цих князів, думаю, було видніше, ніж укладачу родоводу через півтора століття.

Про Бориса Глинського читаємо:

В іншому місці Мінського повіту Казимир надав «Борису Глинскому два ч(о)л(о)в(е)ки с пашнею». Зберіг він, принаймні, й деяких підданих у Клецькому повіті: «Кн(я)зю Борису Глинскому тыи люди, што выселили ся из Нового Двора» [С. К. 2, с. 18].

Звідки С. К. узяв назви цих повітів, не зазначені в документі – невідомо, і так у читача, не знайомого з предметом, складається помилкове враження про надзвичайну обізнаність С. К.

Під кінець життя князь Борис Іванович Глинський не лише володів на півдні Сіверщини Хороборською вотчиною, яку навіть дещо розширив (Домислин), а й отримав державний уряд на півночі регіону – державці (намісника) Стародубського повіту [С. К. 2, с. 19].

Король Казимир Ольгердович не міг надати Стародуб з тієї простої причини, що такого короля не існувало. С. К. ставить знак оклику після його імені і далі продовжує повністю довіряти цьому явно пізньому й некомпетентному запису.

Оскільки у ВКЛ була поширеною практика надання адміністративних урядів місцевим землевласникам, цілком вірогідним є те, що саме Івану Борисовичу належала й чернігівська Хороборська волость (принаймні, якась її частина) [С. К. 2, с. 21].

Оця міфічна «Хороборська волость», котра переїхала із першої статті, не дає покою С. К., котрий призначає її то одному, то другому князю, хоча сучасники отих «надань» нічого не знали ані про саму «волость», ані про її «власників».

Спроба С. К. врятувати міфічного «Михайла Путимського» із родоводу шляхом ототожнення його із реальним Богданом Федоровичем Глинським [С. К. 2, с. 24 – 25] натягнута і непереконлива. Маємо доволі згадок з часу життя самого Богдана як у литовських, так і в московських джерелах, натомість жодне з них не знає ніякого Михайла Федоровича Путивльського.

Із зазначеної вище повної довіри до документів 1638 року випливає спроба С. К. збагатити родовід ще одним міфічним князем – Григорієм Федоровичем Глинським [С. К. 2, с. 30], про існування якого його сучасники не здогадувались.

Crescendo згаданий у тому ж пакеті документів 1638 р. князь Юрій Глинський стає у С. К. Григоровичем і сином оцього Г. Ф. Глинського.

Окрім зазначених недоліків, ця стаття містить важливе вдосконалення: князів Федоровичів Глинських нарешті відділено від князів Семеновичів Глинських. Це безумовно вірний висновок. Хоча я додумався до нього незалежно від цієї статті С. К., я охоче визнаю, що першим це поліпшення запровадив С. Келембет.

Євген Осадчий (2022 р.)

Сумський археолог (нар. 1975 р.) опублікував статтю про Глинськ на Сулі [Осадчий Є. і Глинщина за даними писемних та археологічних джерел. – Консенсус, 2022 р., № 4, с. 14 – 29; передруки: ; ; ]

Автор – більше археолог, ніж історик, і це фатально відбилося на історичній частині статті.

Починається все із назви. «Літописне місто»? – Мені не відомий ані один літопис, де згадувався би оцей Глинськ. Із тексту статті видно, що й Є. О. не знає такого літопису. Отже, назва дезорієнтує читача.

Далі Є. О. беззастережно, без найменшої критики сприймає всі байки із Гл-1598-А. Далі читаємо:

Новий власник [міфічний «Олександр Глинський» – М. Ж.] відновлює укріплення на старому давньоруському городищі. Під час їх будівництва був задіяний південний майданчик, розташований нижче рівня городища. Тут збудовано нову систему в’їзду. Вона складалася з валу та рову, прокладеного перпендикулярно давньоруському рову. […] До литовського періоду можна також віднести будівництво на валу башти. Від неї залишилася западина у центрі рову [с. 22].

Звідки видно, що це будівництво – саме литовського часу, а не якогось іншого? Цього Є. О. ніяк не пояснив, що зводить нанівець усю археологічну частину його статті. Читачі не зобов’язані вірити здогадам автора, а аргументів у нього нема.

Далі О. Є. повторив фантазії попередніх дослідників про «Глинське князівство» і накреслив його карту [с. 25], на якій Глинщина уже не обмежується такою дрібницею як міжріччя Сули і Ворскли, але займає також територію між Сеймом, Десною, Дніпром та Сулою. Гулять – так гулять!

Закінчує О. Є. на тому, що після переходу Путивля до Москви

місто Глинськ, що знаходилося на значній відстані від Путивля втратило підтримку, яку їм надавала присутність намісника з роду князів Глинських [с. 27].

В чому полягала ця підтримка? – Невідомо. Тоді навіщо оця пустопорожня фраза? Задля збільшення обсягу написаного? І такими фразами заповнена уся стаття.

Зауважу також, що у фразі «Остання згадка про про неселений пункт» [с. 27] міститься одразу дві помилки; також В. Шемячич був заарештований не в 1625 році, як написано на с. 27, а в 1525 році, на сто років раніше. Це я не із властивої мені дріб’язковості зазначаю, а як свідчення того, що я таки читав статтю.

Як бачимо – тут і рецензування було і редагування було, і редакційна колегія за всім пильнувала, і в базу даних DOI занесено – от тільки нового знання у статті нема. Ну, це пусте!

У дещо переробленому вигляді ця стаття увійшла до нової книги автора [Осадчий Є.М. Літописні міста Південної Сіверщини. – Харків: Експрес-книга, 2023 р. – 260 с. – розділ «Глинеськ» на с. 88 – 103], але всі відзначені вище недоліки повторені й тут.

На цьому тлі моя робота, побудована виключно на джерелах, сучасних самим подіям (з відкиданням пізніх фантазій) та з використанням джерел, введених в науковий обіг відносно недавно, виглядає корисною.