Родова легенда Глинських

Микола Жарких

1526 р.

Перший варіант родової легенди Глинських подає «память» про рід Глинських, опублікована М. Є. Бичковою [Бычкова М. Е. Родословие Глинских из Румянцевского собрания. – Записки отдела рукописей Государственной библиотеки имени Ленина, 1977 г., т. 38, с. 104 – 125; використовую за передруком: БР, с. 271 – 298, текст документа на с. 290 – 292; документ також уміщено в Мережі окремо: ; я буду позначати цей текст Гл-1526]. Гл-1526 відомий в кількох списках, і з яких найкращий – Рум’янцівський (кін. 16 ст.).

На думку дослідниці, Гл-1526 складено після приїзду із Литви до Москви князя (у червні 1526 р.) і із намаганням останнього відтиснути М. Л. Глинського від урядування, зокрема, від регентської ради при малолітньому великому князі Івані 4-у. Орієнтовно Гл-1526 складено в 1532..1534 роках.

Але ідея М. Б., що включення «памяти» до збірника, переписаного за царювання Федора Івановича, зумовлене боротьбою Мстиславських проти Глинських саме в цей час, виглядає непереконливо – навряд чи нагадування скандальних подробиць столітньої давнини могло комусь зашкодити. До того ж уся біографія І. М. Глинського (єдиного представника Глинських в часи царя Федора) виставлена вище, і видно, що й він ні з ким не не конфліктував, і з ним ніхто не конфліктував.

Весь Гл-1526 є не чим іншим як пасквілем на Глинських, написаним на одвічну тему «».

1, князь Лев Глинський (патроніма якого Гл-1526 не знає!) служив князю , а після його смерті поїхав служити до Литви.

Коли це могло бути? Дата смерті князя І. Ю. Мстиславського невідома, відомо, що це сталось між 1490 і 1495 роками. Ю. Вольф думав, що це сталось «незадовго перед 1495 роком» [WK, s. 264].

Якщо вірити цьому пасквілю, то Лев мав би бути живим в 1495 році і помер пізніше. В той же час в цьому році ми вже бачимо службу Івана Львовича Глинського, а не бачимо ніякої служби Льва. Тут маємо очевидну хронологічну неузгодженість, яка свідчить про малу обізнаність автора кляузи із предметом.

2. При дрібному провінційному князі Мстиславському князь Лев займав таке дрібне місце, що для цього і слова не знайшлося: «Место ему з бояры было в столе, а боярства не дослужился». (Виразу «кандидат в бояри» тоді не існувало.)

3. Імена бояр князя Мстиславського знаходять деяке документальне підтвердження [БР, с. 281 – 282], але ці згадки стосуються не самих бояр, а їх дітей, і датуються 1498 – 1507 роками. Звідси можна витягнути хіба таку вказівку, що їх батьки, названі у пасквілі, діяли в 4-й чверті 15 ст., тобто були сучасниками князів Львовичів Глинських, а не самого Льва Глинського.

4. Князь Лев тримав село Ходосово біля Мстиславля. Такого точно села там не видно, але є деревня у 19 км на південний захід від Мстиславля. Автор Гл-1526 знає, що це село «ныне за княж Михайловым боярином за Михаилом за Суходолским». Про Суходольського я нічого сказати не вмію, а князь Михайло – це безспірно , який через зраду свого старшого сина позбувся свого Мстиславського князівства (у 1526 році). Отже, «ныне» стосувалось часу до виїзду Ф. М. Мстиславського, можливо, початку 1526 р.

5. Далі пасквілянт написав, що князь І. Ю. Мстиславський помер під час своєї служби в Києві. Такої служби незалежні джерела не знають, що ще раз показує погану обізнаність автора із подіями.

6. Аж після переїзду до Литви (тобто після 1495 року) князь Лев, згідно пасквіля, оженився із удовою Гаврили Мелешковича. Діти Гаврили Мелешковича і його не названої по імені дружини відомі в 1496 – 1522 рр. [БР, с. 282].

Коли саме був укладений цей міфічний «шлюб», у якому, згідно Гл-1526, народились чотири сини князя Льва? Якщо це сталось у 1496 році, то для народження чотирьох синів потрібно не менше 4 років, і наймолодший – Михайло – мав би народитись в 1500 році (саме тоді, коли він уже був радником короля Олександра). Будь-що-будь діти від другого шлюбу мали би бути молодшими і мали би з’явитись в документах пізніше за дітей від першого шлюбу, тоді як ми бачимо рівно протилежне. Пасквілянт просто вигадав цей «шлюб».

Вигадав – навіщо?

6.1. Щоби показати: князь Лев – таке ледащо, що ні одна дівчина за нього не погодилася йти, і він змушений був оженитись із удовою. «Осетрина второй свежести», як сказав класик.

6.2. Щоби показати: князь Лев уклав нерівний шлюб (mésalliance) з жінкою не рівного собі, низького роду (добре що не з холопкою!). Через неї низьке походження падає на всіх князів Львовичів, в тому числі й на Василя. А через нього – на його дочку Олену, із якою щойно оженився великий князь московський Василь. А через неї – і на їх майбутніх синів, зокрема на царя Івана 4-го.

7. Гл-1526 перелічує князів Львовичів у такому порядку: Василь, Іван Мамай, Михайло, Федір, і повторює цей перелік двічі. Ця послідовність не відповідає послідовності з документів Литовської метрики та в Гл-1598 і говорить про некомпетентність автора. В Гл-1526 Василь не названий Сліпим (а в Гл-1598 – названий), а Михайло не названий Дородним (а в Гл-1598 – названий).

Тому треба повністю відкинути думку М. Бичкової, буцімто Гл-1526 залежить від Гл-1598 (на основі цієї «залежності» М. Б. датувала Гл-1598 часом перед 1526 роком).

8. І от після народження синів – продовжує Гл-1526 – «служил тот князь Лев Глинской по паном по литовским и з детми своими». Виходить, служив не великому князю (що було почесно), а якимось там панам (визнаючи тих панів вищими за себе). Ще штришок до портрета «непутящого наймита».

І сини його служили панам, тобто були такими ж нікчемними, як і батько (яка вода – такий млин; який батько – такий син). І якщо найстарший із синів став на цю службу в 17 років, то ясно, що в цілому йдеться про період тривалістю до 20 років, що знову не узгоджується із хронологією документів (які до того ж не знають ніякої служби Львовичів панам).

9. Нарешті Гл-1526 переходить до часів короля Олександра (тобто від 1501 року) і пише про посольство Литавора [Хребтовича] до німців. Такого посольства джерела не знають [БР, с. 282], тобто маємо чергове свідчення некомпетентності пасквілянта.

10. Це міфічне «посольство» було потрібне, щоб пояснити, як Михайло Глинський потрапив до Німеччини і навчився «языку немецкому и грамотам» (тобто не тільки говорити, але й писати). І, як наслідок – «там в Немцах князь Михаило Глинской веры своей русской отступился». «Учёность – вот всех зол причина!» – сказав інший класик.

11. І от тільки тепер Гл-1526 починає замість фантазій наводити реальні факти: М. Л. Г. служив королю Олександру, дослужився до маршалка, представив Олександру своїх братів – Василя, Івана Мамая і Федора. (Ну, щоби Федір служив Олександру – документи не знають, це чергова вигадка Гл-1526; Іван служив великому князю Олександру від 1493 р., і якщо справді хтось комусь когось представляв, так Іван – Михайла, а не навпаки).

12. Але й служба цього непутящого наймита була не особлива: «Коли король Александр пойдет к церкви или от церкви, и князь Михайло Глинской перед королем детей боярских розбивает», тобто Михайло, згідно Гл-1526, був дрібним поліцейським урядником, не більше. (До речі, «дітей боярських» у Литві не бувало, це чисто московський соціальний термін. Пасквілянт хотів написати так, щоб було зрозуміло його московським читачам.)

13. Далі пасквілянт заноситься у вищі сфери і пише: «И князь Михаило Глинской з братею своею убил короля Жидигиманта и боярина ево Яна Березинсково, и казну ево [Сигізмунда? Заберезинського?] всю поймал».

Оце и стоїть у двох списках, а в двох інших його нема, так що виходить «убил короля Жидигиманта боярина ево Яна Березинсково» (тут зайве ево, але все ж трохи краще).

Щоби Глинський убив короля – це неправда, але я читаю так, як написано. Про участь братів Михайла у замаху на Заберезинського інші джерела не знають, та й сам Михайло в листі 1509 р. писав, що Заберезинського убили за його, Михайла, наказом, але особисто він в цьому участі не брав.

Виходить, що і цей епізод автор Гл-1526 знав тільки за чутками.

Сказаного, думаю, досить, щоби показати крайню некомпетентність, тенденційність і ворожість Гл-1526 до Михайла Глинського, щоби назвати цей текст пасквілем. Заради приниження М. Л. Глинського пасквілянт сміливо вигадує «факти», довільно їх компонує і нітрохи не журиться ніякими «джерелами».

В цілому цьому «творі» правди стільки, що Глинські були худородні, й їх минуле до раптового злету Михайла Глинського на вершину влади було маловідомим. Тому будь-які брехні на тему цього минулого сприймалися з довірою.

Але приповідка слушно каже: «дорога ложка к обеду». На час укладання Гл-1526 шлюб Василя 3-го уже був укладений, і докази худородності нареченої спізнилися, вони вже ні на що не впливали. Та й пізніше нагадувати царю Івану 4-у та його сину царю Федору про їх худородність якось не випадало. Тому я не вірю, що Гл-1526 використовувався як політичний інструмент.

До Гл-1526, який закінчується словами «И иново пути Глинским тово лутче не ведаем», в рукописах механічно приєднано фрагмент придворного розряду. Перша його частина, мабуть, стосується весілля великого князя Василя із Оленою Глинською (1526 р.) і в ній сказано: «А Глинсково книини Анна сидела в кривом столе, да книини Настасья Мамаева сидела в кривом же столе». Запис цінний іменами княгинь.

Далі сказано:

«А коли родился князь Юрьи Васильевич великово князя сын [30 жовтня 1532 р.], и толды болшой наряд был, а бояронь много было. И толды была верхняя лавка, а в верхней лавке сидели в болшом месте Челяднины Олена да Огрофена. А Глинские книини Анна да книини Настасья сидели конец стола».

Кожна згадка княгинь є цінною, а для Анастасії – ще й останньою.

1549 р.

У 1549 році С. Герберштейн надрукував свої «Записки про московитські справи», де мимоходом кинув, що М. Л. Глинський «происходил из знатного рода и семейства русских государей». Ніяких подробиць він не подав і очевидно, не знав. В іншому місці він зазначив, що Василь Львович Глинських (але не його брат Михайло!) походив із роду Петровичів з Угорщини, що суперечить першій звістці.

Я думаю, Герберштейн виходив із принципу, що всі православні люди, які тішаться титулом князя, повинні походити від якогось одного предка. Зрештою, намагання оголосити всіх цих князів «Рюриковичами» проходить через усю нашу псевдонауку «генеалогію».

Поширення цей погляд не набув, так само як і Гл-1526.

1598 р. (А)

Справжня (прихильна до Глинських) родова легенда вперше записана у досить пізній версії московської родовідної книги, складеної у 1598 році [Временник общества истории и древностей российских, 1851 г., т. 10, і далі]. Вона складена незадовго перед тим: «А у князя Михаила дети Васильевича у Глинского, у внука княж Львова: один сын Иван». Тут маємо згадку про Льва, його сина Василя, його онука Михайла та праонука Івана (московського боярина, † 1602 р.). Оцей-то боярин Іван і подбав, аби його родовід було вписано до офіційної книги. Раніші варіанти московських родовідних книг цього тексту не мають.

У згаданій родовідній книзі є два тексти про Глинських: один (позначаємо його Гл-1598-А) подано у додатку до книги [Временник, – 197], другий (Гл-1598-Б) – як 14-й розділ власне родовідної книги [Временник, – 158]. Різниця між ними досить істотна.

Текст Гл-1598-А – це не так родовід у стислому сенсі, як легендарна історія роду, яка носить усі риси пізнього походження, коли від реальних подій лишилися лише дрібні уламки.

Починається історія з дуже неясно викладеної спроби зв’язати рід Мансур-Киятів із Чингіз-ханом (До речі, звідки автор Гл-1598-А дізнався ім’я Чингіз-хана? Ясно, що з книги, але з якої саме? Я не можу заглиблюватись у це). Полишивши цю справу, автор переходить до іншої теорії: Мансур-Кият був сином царя Мамая. Іменування Мамая царем однозначно говорить про пізнє походження тексту, і свідчить про знайомство зі «Сказанням про Мамаєве побоїще» (твором, складеним не раніше 2-ї чв. 16 ст.), котре у пізніх списках також величає Мамая царем. З цього ж сказання запозичена і згадка про Донське побоїще (в раніших текстах воно іменується битвою).

Мансур – досить рідкісне арабське ім’я; «нашого» Мансура енциклопедії не знають (поза розглядуваною історією Глинських). З ситуація трохи краща. Такий монгольський рід знав Рашид ад-Дін (поч. 14 ст.) і з нього – Абу-ль-Газі (17 ст.), у якого Кият став тюркським родом. Єдина біда в тому, що ніхто не вміє назвати хоч одного визначного представника цього роду. Енциклопедії називають Мамая, але про те, що він – із роду Кият, вони знають із оцього тексту Гл-1589-А.

Коло замкнулося. Глинські – походять із роду Кият, тому що їх предком був Мамай, а Мамай належав до роду Кият за оповіддю про походження Глинських.

Далі у Мансур-Кията було два сини – князь Алекса і князь Скідир. Тут проблема в тому, що татар на ім’я Алекса нема й ніколи не бувало. Це – християнське ім’я Александр, тільки без трьох останніх літер (або простонародний варіант християнського ж імені Алексей). Вигадати якесь правдоподібніше ім’я – Ахмед там чи Махмуд, Іштерек чи Байтерек – автор полінувався. Імені Скідир чи подібного ніхто в Мережі не знає, думаю, що це трохи змінене (той самий Олександр, тільки адаптований до арабської мов).

Далі Мансур «зарубил три городы – Глинеск, да Полдову, да Глеченицу». І це сталось після Донського побоїща (1380 р.), що дає нам хронологічний орієнтир.

Оце перша звістка, де якийсь то там Глинськ прив’язано до роду Глинських. До 1598 року ані один чоловік не мав про таке «володіння» найменшого поняття.

Але це – незграбна вигадка кінця 16 ст., коли порядки, сучасні автору, переносяться в глибину століть.

Щоб заснувати якесь місто у Речі Посполитій, потрібні три передумови: 1, треба бути магнатом; 2, треба володіти величезними просторами порожньої землі; 3, треба здобути королівський привілей на заснування міста.

Наприкінці 16 ст. у Речі Посполитій всі ці передумови мали місце. Були магнати, були велетенські порожні володіння (як у князів Вишневецьких на Сулі), і привілеї на заснування нових містечок видавались у промислових масштабах [Заяць А. Є. До історії правової локації волинських міст 16 – 1 пол. 17 ст.: локаційні привілеї у Литовській і Волинській (Руській) метриках. – Архіви України, 2001 р., № 4-5]. І багато із цих привілеїв таки вводились у життя, містечка таки засновувались.

Але нічого із цього не було в часи «царя Мамая». Не було магнатів, не було приватної власності на землю, і невідомі нам привілеї на заснуванням нових містечок. Найраніший тип пожалувань, записаних у Литовській метриці – це пожалування підданих, не земель. Навіть в середині 15 ст., уже за великого князя Казимира, у ВКЛ не розуміли, що то є – пожалування земель.

Так що вся історія із «заснуванням міст» Мансур-Киятом – це перенос обставин кінця 16 ст. на два століття назад. Недосвідчений фантазер не міг собі уявити, що в давнину щось могло бути не так, як у його час.

Далі, ми не знаємо ані одного міста, яке заснував би хоч де-небудь хоч який-небудь ординський князь. Таке їм просто не могло спасти на думку (Заснування міст державною владою – хоч золотоординською, а хоч московською – то інша річ.)

Де ж знаходились оці городи Мансур-Кията? Щоб не повертатись пізніше до цього питання, розглянемо на цьому місці всі варіанти назв:

Три останніх тексти не знають «заснування», а тільки «отчину». В кінці 14 ст. це слово прикладалось до реального спадкового володіння, тобто виходило би, що цими городами володів ще «батько» Мамай, а Мансур-Кият їх успадкував. В кінці 16 ст. і пізніше це саме слово означало володіння на отчинному праві, незалежно від його тривалості. Я не думаю, щоби з цих тонкощів можна було витягнути реальні подробиці. Йдеться про епічну давнину, в якій герой-протопласт роду мав якісь володіння.

Назву Глинськ в цьому переліку автор Гл-1598-А викомбінував із прізвища Глинський. І справді, князі Волконські походили із Волкони, Мосальські – із Мосальська, Оболенські – із Оболенська, то чому б і Глинським не походити із Глинська? Це зветься міркування за аналогією, або індукція.

Звичайно справу пояснюють так: Полдова – це те саме що Полтава; Полтава стоїть на ріці Ворскла; отже, і Глинськ має стояти на Ворсклі. Щасливим випадком на Ворсклі справді є село такої назви (у Зіньківському районі Полтавської області), отже, задача розв’язана.

Чи справді так?

«Книга большому чертежу» (1627 р.) не знає назви Полтава чи подібної. Перша безспірна згадка про «пусту слободу Пултава» (Pułtawa) походить з 1630 р. [Грушевський М. – Записки наукового товариства ім. Шевченка, 1895 р., т. 6, с. 10 – 11], і далі бачимо Pultawa на генеральній карті України Г. Л. Боплана (1648 р.).

До речі, не слід думати, що в нас є тільки одна – обласний центр України. Є ще друга (село у Сватівському районі Луганської області) і третя (село у Шевченківському районі Харківської області). Наступні Полтави знаходяться в Росії. Четверта – у Чертковському районі Ростовської області, п’ята – в Азовському районі тієї ж Ростовської області, шоста – у тому ж Азовському районі, сьома – у Куйтунському районі Іркутської області, за 4442 км від першої Полтави. Як і у випадку із Синьою водою, незнання географії погано відбивається на реконструкціях істориків.

Так само не знає «Книга большому чертежу» ніякого Глинська – ані на Ворсклі, ані на Сулі. Глинськ на Сулі показаний у Боплана на генеральній карті, але Глинська на Ворсклі немає ані на генеральні, ані на значно докладнішій спеціальній карті Боплана (1650 р.). На цій останній на Ворсклі позначено Опішню (Opoczinsky), вище – Журавне (Zurailno Pole), і ще вище – Охтирку (Achyr). І тільки.

Отже, Глинськ на Ворсклі не існував не те що в часи Мамая, але навіть у середині 17 ст., і наведений вище зручний розв’язок слід вважати ілюзорним.

Скоро ми побачимо, що назв Глинськ відомо не менше 20, і переважно вони зосереджені на території сучасної України (мало – в сучасній Білорусії і майже нема – в сучасній Росії).

Міркування – який-то з Глинськів мав на увазі автор Гл-1598-А – вважаю безпредметними, десь так, як спроби локалізувати поле, на якому пушкінський Руслан знайшов живу голову чи рів, у якому сховався Фарлаф.

Далі, назва Глечениця абсолютно невідома (поза розглядуваним текстом). Можливо, це описка, але правило текстології зобов’язує віддавати перевагу складнішому читання перед простішим. Тому інша можливість – що при переписування назва спростилась у Глиницю (щось як Малий Глинськ). Із Глиницею та біда, що єдине відоме у Кіцманському районі Чернівецької області – на відміну від численних назв Глинськ.

Висновок простий – назви не вдається переконливо витлумачити, їх прив’язування неодмінно до лівобережної України не має певних підстав (тільки припущення).

Далі Скідир відкочував до Перекопа, а Алекса залишився на названих городах. Далі київський митрополит (із обережності не названий на ім’я) охрестив його з іменем Александр (тобто повернув йому три останні літери його «татарського» імені). Разом з Александром охрестився його син Іван (щоб вигадати йому татарське ім’я – не вистачило фантазії).

Далі до Києва приїхав великий князь литовський Вітовт і послав по Александра та Івана, щоб вони йому, Вітовту, служили. Ті погодились і приїхали служити Вітовту з тими своїми городами. І Вітовт прийняв їх не як слуг, «но яко единых от сродник своих». Знай наших! Із недбалого наймита Глинський перетворився на особу, рівну самому правителю Литви!

Вітовт також надав їм (Олександру та Івану разом?) волості Станку, Хорозов, Сереков, Гладковича (sic!). Із них останнє може бути сучасним селом (в Овруцькому районі Житомирської області), Сереков із натяжкою можна зв’язувати із селом (у Старовижівському районі Волинської області). Інші назви зіпсовані й незрозумілі.

С. Келембет висловив припущення, що назва Станка – це зіпсоване при переписуванні назва Стайки, згадана у заповіті Богуша Корецького 1576 р. і в такий спосіб це володіння Глинських набуває надзвичайну хронологічну глибину [Келембет С. : походження роду, Глинське князівство, володіння в Сіверській землі // Сіверянський літопис. – 2019. – № 2. – С. 7]. Не вважаю цю думку переконливою, бо Стайки не зазначені в досить докладному переліку володінь Б. Ф. Глинського 1497 р. Думаю, це село набув хтось із Федоровичів Глинських пізніше, мабуть у 16 ст.

Сереков нашого тексту С. Келембет [op. cit., с. 8] вважає «селищем Серяков», в документі 1571 р.; це селище відоме з 1465 р. [Грушевський М. С. Кілька київських документів XV-XVI в. – Записки Наукового товариства ім. Шевченка, 1896 р., т. 11; Серяков знаходився біля сучасного с. Хотів на південь від Києва]. Здогад цікавий, тільки історія переходу Серякова від одного власника до іншого не знає ніякого князя Глинського, і навіть найперша згадка про Серяків далеко пізніша за часи Вітовта.

Далі оповідання наказує князю Івану Олександровичу допомагати Вітовту у битві із Темір-Кутлуєм на ріці Ворослі (sic! в якій з натяжкою можна побачити Ворсклу) і врятувати Вітовта під час утечі. Ці подробиці говорять про знайомство автора із повістю про битву на Ворсклі, досить поширеною в московському літописанні, але в цій повісті, ясна річ, немає ніякого «Івана Мансур-Киятового онука» (це вже вигадка автора Гл-1598-А).

Також цікаво, що від 1380 р., коли діяв Мансур-Кіят, до 1399 року, коли діяв його онук, не минуло й 20 років. Ясно, що тут ми маємо справу не з історичним, а з епічним часом, коли все могло тривати багато років і разом з тим відбуватись практично одночасно. (Ну, ми ж не задаємось запитанням, чи справді пушкінський Рогдай був сучасником пушкінського ж Ратмира, правда?)

І от вони прибігли «к Литовской Украйне» і там Вітовт надав Івану Хоробль, Макошин, Сахочев, Верх, Коболоння («к Коболонью»).

Де знаходився старосвітський Хоробор – історики й досі не знають. Я схильний думати, що на місці сучасного Коропа [Жарких М. І. Чернігів і татари: 1198 – 1278 рр. – К.: 2022 р., розділ Війна за Чернігів (1233 – 1235 рр.)], але є й . Зокрема, С. Келембет приймає думку Ю. С. Виноградського, що Хоробор – це сучасне Макошине [Келембет С. op. cit., с. 14].

Інші назви прочитуються без особливих сумнівів:

– – містечко на Десні в Менському районі Чернігівського області. С. Келембет у названій статті намагається розвести Хоробор і Макошине, вважаючи, що Макошине із родоводу – то не сучасне Макошине, але у Городнянському районі Чернігівської області (на р. Снов трохи вище від Седнева, у 55 км на захід від Макошина). Вважаю цю комбінацію штучною і непереконливою. Не бачу найменшої потреби «виправляти» назву з давнього тексту, якщо вона точно співпадає із сучасною. Для порятунку гіпотези Виноградського можу припустити, що давнє городище Хоробора знаходилось на території сучасного містечка Макошине (котре займає територію 3 × 3 км), а давнє поселення Макошине було десь неподалік, але все ж окремо від городища;

– Сахочев можна вважати сучасним селом Сохачі – так само на Десні у Коропському районі Чернігівського області (37 км на схід від Макошина);

– – так само на Десні в тому ж Коропському районі (9 км на північний схід від Сохачів).

Перелік іде вгору Десною і загалом показує обізнаність з цією територією. Можна не сумніватись, що перелічені села існували наприкінці 16 ст., але їх існування в 1399 році малоймовірне. Але головна біда полягає в тому, що жоден з князів Глинських ніколи не мав ніякого відношення до жодного із цих сіл.

Вітовт оженив Івана із Анастасією, дочкою князя Данила Острозького. Можна бути певним, що князь Федір Данилович володів Острогом (від 1386 р.) і мав батька Данила (князя Данила із ), а от чим володів Данило – невідомо. Про невідповідність хронології нема що й казати.

Далі про князя Бориса Глинського в Гл-1598-А пишеться, що син Вітовта великий князь Жигимонт надав Борису волость Ракову у Мінську, новий двір у Клецьку, волость Ряшуковича, а король Казимир Ольгердович надав Борису городи Кглическ (Клецьк?) та Стародуб.

Іменування Сигізмунда Кейстутовича сином, а не братом Вітовта виразно показує, що оповідач не мав про них ясного уявлення і не користувався тут письмовими джерелами; так само іменування Казимира Ольгердовичем, а не Ягайловичем це підтверджує.

Менше з тим, надання людей в Раківці князю Борису має документальне підтвердження (як вище; з плином часу 10 наданих людей перетворились на цілу волость); Іван Борисович Глинський мав залежних людей у Стародубському повіті, що також з віддалі у сто років перетворилось на володіння самим Стародубом. Все це – за законом епічної концентрації – було притягнуто у розглядуваному тексті до особи Бориса. Це – цікавий випадок трансформації реальних даних в усній передачі на героїчну сагу славних предків.

Остання частина цієї саги присвячена князю Михайлу Львовичу: його освіті у Німеччині, службі маршалком у короля Олександра. Останнє має незалежне підтвердження, так само як і неприязнь нового короля Сигізмунда до Михайла.

Далі сказано, що Михайло разом зі своїми старшими братами Іваном, Василем і Федором убили Яна Березинського і втекли служити до Москви до князя Івана Даниловича (sic!). Ця остання частина досить близько слідує тексту Гл-1526 (таким чином, я уявляю собі співвідношення цих текстів протилежно до того, що думала М. Бичкова).

Незалежні джерела кажуть, що вбивство Заберезинського (1508 р.) було справою самого Михайла, його брати в цьому участі не брали, а Федір на той час давно помер (нема згадок після 1488 р.). Московський князь Іван Данилович помер у 1340 р., він помилково зазначений замість реального Василя Івановича. Це ще раз говорить нам, що оповідач був знайомий з літописами, але писар не звірявся з ними, а записував усну розповідь (думаю, князя І. М. Глинського).

Оскільки остання подія, згадана в цьому тексті, стосується 1508 року, то виникає спокуса датувати текст цим роком або близьким пізнішим часом. Мовляв, коли Глинські приїхали до Москви, природно постало запитання – «хто вони такі й звідкіля вони суть» – і от у відповідь було складено цю сагу. Але так не могло бути, тому що сучасник виїзду мав би знати, що серед Глинських не було давно померлого князя Федора. Автор тексту Гл-1598-А запозичив цього Федора із Гл-1526, автор якого, у свою чергу не мав ясного уявлення про обставини виїзду.

Загальний висновок – текст Гл-1598-А не може служити джерелом фактичної інформації, але цікавий як зразок героїчної легенди про початки роду. Талановитий поет міг би з цього матеріалу зробити гарну епічну поему.

1598 р. (Б)

Текст Гл-1598-Б – це істотна вільна переробка Гл-1598-А, яка надала родоводу форми, звичної до інших розділів родовідної книги.

Якщо Гл-1598-А містить 17 імен – 7 відомих тільки з генеалогії та 10 реальних, то Гл-1598-Б містить 40 імен – 10 відомих тільки з генеалогії та 30 відносно реальних.

Автор Гл-1598-Б дав князю Олександру (а не Івану) дружину Анастасію з Острозьких і перехрестив її батька Данила Острозького на Володимира. Якщо відносно Данила можна було сумніватись, то ніяких Володимирів у роду Острозьких ніколи не бувало. Тут спроба поліпшення виразно зіпсувала текст. Із попереднього тексту запозичена «вотчина» князя Олександра – «Глинек (sic!), Глиннеца да Полтева» – і надання Вітовта – Стайна, Хозоров, Гладковичі.

Із попереднього варіанту запозичено помилкову звістку, що Львовичі «приехали из Литвы все 4 служить ко великому князю Василью Ивановичу». Князь Ярослав названий слугою Микулая Радівоновича (!) – автор генеалогії не побачив тут прізвища Радзівілів, добре відомих наприкінці 16 ст.

Родовід розширений на два покоління – включено онуків та праонука князя Льва, а також нащадків князів Федора і Семена, але відомості про представників оцих «молодших ліній» роду суперечливі і не показують великої обізнаності зі справою. Особливо це видно на прикладі князя Богдана Федоровича і його сина Володимира, якому родовід дав батьком «Михайла Путимського», невідомого з інших джерел. Також сини Семена Івановича перераховані не в тій послідовності, у якій вони подані у згаданому вище переліку смоленських князів. Перевагу треба віддати переліку як джерелу, складеному за життя цих князів.

Ці додаткові відомості в цілому не переходять рубежа середини 16 ст., навіть 1540 р., і з пізнішого часу, 2 пол. 16 ст., зазначені тільки нащадки князя Василя Львовича. Тут міститься родзинка усього тексту: згадана дочка Василя – Олена, дружина московського великого князя Василя Івановича, мати царя Івана 4-го та баба правлячого на той час царя Федора Івановича.

От в цьому й була, на мою думку, політична вага всієї справи із включенням генеалогії Глинських до офіційної родовідної книги. У царя Федора не було сина, і в разі його смерті правлячий рід вигасав, а тоді свояки царського роду набували значення спадкоємців. Я не вмію сказати, чи допомогло це якось князю І. М. Глинському, чи претендував він на царство після смерті Федора (не маю наміру в це вникати), але підстелити соломки на цьому місці мабуть було варто.

Родовід Гл-1598-Б не є ніяким історичним джерелом, а спробою реконструкції генеалогії роду. Його автор намагався причепити до загального дерева всі звістки, які він мав, і раціоналізувати їх так, як він умів.

1610 р.

Третій родовід подано у складі родовідної книги, переписаної за патріарха Гермогена (правив у 1606 – 1610 рр., орієнтовно датую книгу 1610 р. і позначаю Гл-1610) [Временник, – 85].

Порівняння із Гл-1598-Б показує, що Гл-1610 є його недбалим скороченням:

– відкинуто предків Олександра і його посвоячення із Острозькими;

– відкинуто Івана Мамая;

– Василь Сліпий та його син Юрій об’єднались в одного нового князя Юрія Сліпого;

– відкинуто синів Василя, включно із великою княгинею Оленою;

– князя Івана Михайловича Васильовича Львовича помилково записано як Івана Михайловича Львовича (тобто укладач родоводу сплутав двох Михайлів);

– серед синів Василя Борисовича з’являється новий син Василь, якого не було раніше, і до нього приєднано визначення «бездітний», натомість Семен, який раніше був «бездітним», тепер позбавився цієї позначки. Думаю, ще просто гаплографія;

– відкинуто князя Дмитра Семеновича.

Таким чином, Гл-1610 в якості «джерела» треба відкинути. Після смерті останнього представника роду в 1602 р. генеалогія Глинських втратила політичне значення і була переписана дуже недбало.

1686 р.

Далі, наприкінці 17 ст. була підготована «Бархатна книга» – родовідна книга усіх визначних служилих родів Московської держави. Для її підготовки було розіслано укази, щоб служилі люди подавали свої родоводи у Розрядний приказ, який займався укладанням книги.

І от 4 березня 1686 р. князь Михайло Олександрович Глинський подав туди свій родовід [БР, с. 303], який я буду позначати як Гл-1686:

Початки роду викладені в основному за Гл-1598-Б, але автор був знайомий і з Гл-1598-А, тому що замінив Володимира Острозького на Данила. Так виник контамінований варіант.

Далі автор відкинув велику княгиню Олену Василівну як таку, що втратила політичне значення (її нащадки більше не були царями). Далі:

– князь Дмитро Васильович позначений як бездітний, а його молодший брат названий Іваном Меншим;

– відкинуто Якуба, зятя князя Івана Борисовича;

– відкинуто дочок князя Михайла Путимського;

– із п’яти синів Івана Семеновича залишено тільки двох.

Всі ці зміни відповідають одній ідеї – спростити родовід коштом осіб, які не були цікаві автору (князю Михайлу Олександровичу).

Найважливішим є доповнення – рід князя Василя Федоровича продовжено ще на чотири покоління. При цьому два з цих поколінь жили і діяли під час складання родоводу 1598 р., але автор останнього не знав про їх існування (або не вважав за потрібне про них згадувати).

Коли цій запис потрапив до редактора Бархатної книги (Федора Шакловитого), останній замислився. Із запису було видно, що Глинські – худородні, ані бояр з них, ані окольничих нема, і їм не личить бути у книзі найвизначніших родів. Але в плані книги стояло: «14. Рід князів Глинських» (так, під точнісінько тим самим 14-м номером, під яким рід Глинських був записаний в названій вище книзі 1598 р.).

Як же бути? Шакловитий мав два виходи: або викинути Глинських повністю і перенумерувати всі наступні розділи (а це могло дати багато помилок); або поставити на престижному 14-у місці якийсь інший рід, що могло викликати образи і скарги тих, хто опинився нижче. Шакловитий прийняв істинно Соломонове рішення: він залишив в тексті книги заголовок із його номером, але не включив у неї власне родовід. Після заголовку 14-го розділу одразу йде заголовок 15-го розділу і далі відповідний текст.

Слід знати, що «наш» князь Михайло Олександрович Глинський в 7200 (1691 – 1692) роках числився стольником [Алфавитный указатель фамилий и лиц, упоминаемых в боярских книгах. – М.: 1853 г., ]

На цьому закінчилося складання родоводів Глинських як діючих державних документів. Пізніші родоводи складались вченими-генеалогами з [псевдо]науковою метою.