Федоровичі Глинські

Микола Жарких

Князь Федір Глинський

Про князя Федора Глинського ми не маємо згадок з часу його життя. Перша згадка про нього міститься у документі 1494 р., де пригадано, що київський воєвода Мартин Гаштовт доручив розсудити земельну суперечку князю Федору Глинському. Патроніма Федора при цьому не названо, і скоріше за все його батько не був князем.

Важливо, що звістка вказує на його службу в Києві. Це повністю виключає можливість ототожнення «нашого» Федора із князем Федором Семеновичем Глинським, який в той час і пізніше служив у Смоленську.

Згадки про нього з пізнішого часу (1495, 1947 рр.) вказують на його службу при київських князях Олександрі (Олельку) та Семені, а далі – в часи короля Казимира. Перебування на Смоленщині ніяк сюди не вписується.

Князь Богдан Федорович Глинський

У значно кращій ситуації знаходився син Федора – Богдан. Він уже міг зватись «Федоровичем», а згодом, зміцнивши свої позиції, навіть «Федоровичем Глинським».

Звістки про нього я виділив із загального потоку звісток про інших князів Глинських і наводжу їх тут.

Здається, перша згадка про нього міститься у реєстрі пожалувань короля Казимира, розпочатого у Новому Місті 7 серпня 1488 р.:

Князю Богдану Федоровичу 10 коп з мыта в Киеве etc. [LM 4, № 16.6, p. 65].

У жовтні 1493 р. до Москви було привезено листа від московського посла в Криму Костянтина Заболоцького. Він зокрема повідомляв:

Да приходил, государь, Уздемир царевич да с ним приходил Богдан, черкаской воеводка, да взяли новый городок [СИРИО, т. 41, № 42.2, с. 195].

Про заподіяну при цьому шкоду писав тоді ж (16 вересня 1493 р.) і хан Менглі-Гірей у листі до московського великого князя Івана 3-го [СИРИО, т. 41, № 43, с. 196]. Там Богдан додатково названий князем.

Ім’я Богдан було рідкісним серед князів, і можна не сумніватись, що йшлося про Богдана Федоровича Глинського.

Л. Колянковський відзначив, що намісником черкаським у цей час був Кміта Олександрович (17 березня 1493 р. і далі 27 квітня 1494 р.), а титулування Богдана «черкаським воєводкою» пояснював так, що він мав володіння біля Черкас [Kolankowski L. Dzieje w. ks. Litewskiego za Jagiełłonów. – Warszawa: 1930, t. 1, s. 418, prym. 4].

Далі бачимо Б. Ф. Глинського намісником у Путивлі.

Путивль з’являється у документах Литовської метрики досить пізно, в 1482 році. Маємо згадки про таких путивльських намісників:

– 20 серпня 1482 р. – пана Романа Івашковича [LM 4, № 75, p. 115];

– 27 липня 1486 р. – пана Митька Олександровича [LM 4, № 6, p. 42];

– 2 червня 1489 р. – пана Кміту Олександровича [LM 4, № 23.3, p. 82]; ще одна згадка датована 30 квітня 1490 р. [LM 4, № 6, p. 43].

Отже, князь Богдан був четвертим і останнім путивльським намісником, і про нього ми маємо досить багато звісток.

2 та 16 липня 1495 р. великий князь Олександр віддав адресовані Богдану накази щодо мита й корчми в Путивлі [LM 6, № 383, 384, p. 240 – 241].

27 липня того ж 1495 р. великий князь Олександр у Вільні виставив підтвердження володінь путивльського намісника князя Богдана Федоровича [АЗР, т. 1, № 129, с. 151 = LM 6, № 120, p. 114]. Там зазначено, що князі Олелько та Семен надали батьку Богдана – князю Федору –

села в Киевское повете ув Олевъской волости на имя Бобровое, а в Завской волости Голубеев, а в Черкасех Радивоново,

і на ті маєтки князь Федір отримав привілей від короля Казимира. Потім татари спалили Київ, і той привілей згорів. Тепер Олександр вибачався, що при ньому немає тих книг, де був записаний привілей Казимира, і давав свій, записаний зі слів Богдана. А коли ті книги будуть, то Олександр накаже зробити виписку і затвердить її.

Татари спалили Київ у 1482 році, і це дає нам орієнтовну дату загиблого привілею Казимира – 1471..1482 рр. (якщо вірити, що такий документ справді існував). Трохи дивує, що у Вільні на той час не було книг Литовської метрики (а де ж вони тоді знаходились? У Троках?), але збережені книги не містять потрібного привілею.

В той же день, 27 липня 1495 року, великий князь Олександр виставив експектативу на маєтки Гирятовичі та Готевичі у Мінському повіті [LM 6, № 118, p. 113]. На той час ними володів якийсь князь Лев, і от Олександр написав йому, що «наместъник путивльский князь Богдан Федорович» хоче узяти ці маєтки собі, а тебе, князя Льва, буде до твоєї смерті забезпечувати. Якщо ж князь Лев не погодиться на таку комбінацію, то ці маєтки перейдуть до князя Богдана після смерті Льва.

Деревня знаходиться у Мядельському районі Мінської області, у 117 км на північ від Мінська. Гирятовичів я не знайшов, деревня зі схожою назвою знаходиться у тому ж районі у 3.5 км на північ від Гатавіч. Досить ймовірно, що ці сусідні села утворювали один маєток.

Того ж 27 липня 1495 р. великий князь Олександр віддав наказ черкаському наміснику Кмиті Олександровичу, щоб той не судив слуг та людей князя Богдана Федоровича, які живуть у Черкасах [LM 6, № 121, p. 114] – мабуть, Богдан мав там якийсь двір.

16 квітня 1496 р. великий князь Олександр віддав наказ князю Богдану у справі путивльського мита [LM 6, № 386, p. 241 – 242].

20 серпня 1496 р. великий князь Олександр надав «князю Богдану, путивльському наміснику» 16 судов сіверської данини [LM 6, № 388, p. 242].

14 травня 1497 р. великий князь Олександр віддав ще один наказ князю Богдану у справі путивльського мита [LM 6, № 393, p. 243 – 244].

Наступного дня, 15 травня 1497 р. великий князь Олександр віддав ще один наказ у справі путивльського мита, де згадано «Федора, намісника путивльського» [LM 6, № 392, p. 243]. Видавці вважають це опискою замість Богдана Федоровича, але ім’я Федора повторено у дуже короткому документі двічі!

2 жовтня 1497 р. великий князь Олександр у Походоковичах виставив підтвердження володінь путивльського намісника князя Богдана Федоровича Глинського [АЗР, т. 1, № 158, с. 178 – 179 = LM 6, № 238, p. 164 – 165]. Він доповнює і розширює підтвердження 1495 р., тому тепер ми можемо розглянути географію володінь князя Богдана:

отец его княз Федор выслужил на кн[я]зи Александре а на кн[я]зи Семене село Боровое [1495 р.: Бобровое] во Олевской волости пят ч[о]л[о]в[е]ков данных,

и теж отец жо его выслужил на кн[я]зи Александре ж а на кн[я]зи Семене селищо в Черкаском повете на имя Радивоново на Тасмени [1495 р.: в Черкасех] и с пасеками, а озера и луки на Днепре, и со всими входы и приходы, и исто к тому селищу здавна прислухало.

А далей отец жо его княз Федор выслужил на отцы нашом, короли его м[и]л[о]сти, Голубея [1495 р.: Голубеев] в Завской волости, а в том Голубе один ч[о]л[о]в[е]к данъный.

И теж отец жо его купил Некрашов в Киевском повете на Красной реце,

и што теж сам княз Богдан выслужил на нас именье в Менском повете на имя Гармановское а Кгирятово,

и теж княз Богдан жо купил в Романа Есковича половину Жукина на Десне реце з нашим призволеньем.

А поведал нам, штож на все тое, на выслугу отца его и на куплю, што отец его на кн[я]зи Александре и на кн[я]зи Семене, и на отцы нашом, короли его м[и]л[о]сти, выслужил, и теж што купил и што теж сам княз Богдан на нас выслужил, и што теж купил половину Жукиня з нашим призволеньем, листы мел, ино коли поганство татарове замок наш Киев сожгли, тогды тые листы на выслугу отца его и на куплю в Киеве погорели, нижли толко на то листы наши мает, што на нас княз Богдан выслужил, и теж купчий лист, што половину Жукиня купил з нашим призволеньем.

Отже, йдеться про маєтки князя Федора, отримані від київських князів Олелька (княжив у 1440 – 1454 рр.) і Семена (княжив у 1454 – 1470 рр.), а далі від великого князя Казимира (в 1471 – 1482 рр., перед пожежею Києва). Патронім Федора в цих документах не згаданий.

Сіл із назвою Борове відомо кілька, із них нам найкраще підходить у Рокитнівському районі Рівненської області – це всього 32 км на південний захід від Олевська. Сіл з назвою Боброве значно менше, і всі вони лежать дуже далеко від Олевська.

Радивоново нині невідоме. Уход ня Тясмині, на ім’я Радивоновський згаданий в описі Черкаського замку 1552 р. – він належав боярину черкаському Зубрику, куплений у князя Путивльського (тобто князя Богдана або його сина Володимира, котрого теж звали Путивльським) [Архив юго-западной России, К., 1886 г., ч. 7, т. 1, с. 86] (подробиці нижче).

В іншому місці того ж опису Радивонівське назване селищем, де Зубрик мав пасіку. Воно знаходилось у 4 милях від Черкас [там само, с. 90]. Таким чином, це не може бути сучасний (31 км від Черкас), бо він стоїть не на Тясмині, а на річці Жаботинці. Коло радіусом 28 км із центром на місці Черкаського замку перетинає ріку Тясмин у двох місцях – у та селі Чигиринського району. При цьому Деменці відстоять від правого берега Дніпра всього на 12 км (нині там Кременчуцьке водосховище), а Сміла – на 28 км. З огляду на те, що до Радивонового належали озера й луки на Дніпрі, я думаю, що Радивоново – це сучасні Деменці або щось поблизьке.

А де знаходилась Завська волость? Вказівку на це дає пожалування «именья в Киевъском повете в Завъшкой волости на имя Хабное» [LM 3, № 27, p. 80]. Хабне пізніше звалось і було районним центром Київської області. Отже, ця волость із назвою неясного походження знаходилась на Прип’яті й Норині між Овручем на заході та Чорнобилем на сході (як люблять казати сучасні українські історики, «між Сходом і Заходом»). Села з назвою на Голуб* поблизу Поліського не видно.

Далі, річка є в Київській області, але на ній немає села Некраші; село є у Черняхівському районі Житомирської області, а стоїть воно на річці Свинолужка. Воно знаходиться зовсім поруч із Житомиром, і це – явно не Київський повіт. Думаю, помилитись одночасно із назвою річки і повіту було мало ймовірно, і слід шукати сліди зниклого села Некраші[в] на згаданій річці Красна.

Гармановское становить певну загадку. Маємо документ з 24 травня 1582 р., з якого видно, що селище Гармановське знаходилось біля маєтку на Борздині Мінського повіту [АВК, т. 36, № 119, с. 100]. Деревня знаходиться сам там, де нам треба – у 30 км на захід від Мінська, і поруч неї знаходиться деревня . Думаю, це дає нам приблизне поняття про розташування Гармановського.

Село на Десні знаходиться у Вишгородському районі Київської області. В 1500 р. воно було захоплене Москвою і в 1511 р. ним володів московський підданий – князь Василь Семенович Стародубський [LM 7, № 115 ].

28 квітня 1498 р. великий князь Олександр віддав ще один наказ князю Богдану у справі путивльського мита [LM 6, № 397, p. 245 – 246].

Далі, 14 травня 1498 р. великий князь Олександр надав «наміснику путивльському князю Богдану Федоровичу Глинському» на вічність село Тулюбле у Київському повіті [LM 6, № 256, p. 174]. Про це село є згадка в описі Канівського замку 1552 р.: воно знаходиться в одній версті вище замку (тобто нині це – Канів) і належить княгині Володимировій Путивльській (тобто невістці князя Б. Ф., жінці його сина Володимира) [Архив юго-западной России, К., 1886 г., ч. 7, т. 1, с. 99].

У недатованій відповіді великого князя Олександра московському послу Івану Теляшову (орієнтовно 1498 року) згадана скарга московського посла до Туреччини Михайла Плещеєва: коли він, Плещеєв, приїхав до Путивля, то путивльський намісник князь Богдан Федорович його затримав. Посла було пропущено тільки після письмового наказу Олександра [LM 5, № 75, p. 129 = LM 6, № 58, p. 86; документ вписано до метрики двічі].

21 січня 1499 р. служебник князя, Богданів синовець, подав звіт з оренди путивльського мита [LM 6, № 398, p. 246]. Синовець – син брата князя Богдана, не названий тут по імені. Для мене важливо, його цей невідомий по імені брат служив разом із Богданом (або принаймні їх родинний зв’язок був причиною зв’язку службового).

18 листопада 1499 р. великий князь Олександр надав князю Богдану одного данника – Сухаревича – у Завській волості Київського повіту [LM 6, № 350, p. 227]. Видно, що Богдан намагався дбати за свою отчину у тій волості. Села якоїсь подібної назви на орієнтовній території цієї волості нині не видно.

Ще через три дні, 21 листопада 1499 р., великий князь Олександр підтвердив надання князю Богдану села Тулюбле і затвердив купівлю села Ірове Олевської волості (на річці Уборті; це останнє село йому продав Борис Тишкевич) [LM 6, № 364, p. 233]. Завдяки вказівці на річку село Ірове знаходиться без проблем – це сучасне Олевського району Житомирської області.

1 лютого 1500 р. путивльський намісник князь Богдан Глинський зі своєю дружиною Марією та з дітьми надав своє село Гатне київському Микільському Пустинному монастирю. Надання було зроблене на прохання черниці Гафтелини (Агафії, удови по Івану Каленицькому), тітки Богдана (отже, сестри князя Федора). Тут серед свідків згадані сотники Хотинської, Биринської та Немирської волостей [АЗР, т. 1, № 178, с. 201 – 202].

Село Києво-Святошинського району знаходиться у 16 км на південний захід від монастиря.

В 1500 році почалась чергова московсько-литовська війна, і от 6 серпня 7008 (1500) року московське військо наскочило на Путивль і захопило в полон намісника – князя Богдана Глинського із жінкою [Софийская 1-я летопись по списку Царского. – ПСРЛ, 1994 г., т. 39, с. 174; та пізніші літописи, де є події цього року].

Ще одна згадка про адміністративну діяльність «князя Богдана Федоровича» міститься у листі короля Сигізмунда від 30 січня 1507 р., яким він затвердив рішення князя Богдана щодо прав черкаських міщан [LM 8, арк. 47 = Довнар-Запольский М. В. Акты Литовско-Русского государства. – М.: 1899 г., , № 99, с. 121 – 122]. Думаю, з цього можна вивести, що Б. Ф. Глинський був адміністратором у Черкасах (намісником?) перед тим, як став намісником у Путивлі.

Оце стільки ми знаємо про діяльність Б. Ф. Глинського у Литві.

Богдан Глинський у Московії

Король Сигізмунд не забував про нього і вживав дипломатичних заходів, щоб видобути його із московського полону. 28 листопада 1509 р. він дав інструкцію своїм послам до Москви. Посли мали вимагати, щоб московський кнзь відпустив

такъже и князя Богъдана Федоровича и князя Анъдрея Промского, и Сенка Жеребятича, и Якуба Ивашенъцовича, и иных слуг наших.

Десь на початку 1510 р. великий князь Василь 3-й дав відповіді на це посольство, де зокрема сказано:

И Богдан Глинский бил нам челом, братаничем своим князем Михайлом, чтобы нам его пожаловати, велети ему собе служити. И мы по его челобитью Богдана пожаловали, велели ему собе служити.

Спорідненість М. Л. Глинського та Б. Ф. Глинського зазначена помилково. Братанич – син брата, то на думку Посольського приказа Лев (про якого ми нічого не знаємо) був братом Богдана? Я думаю, це просто припущення:

1, родичі мають одне прізвище;

2, князі Богдан Федорович і Михайло Львович мають одне прізвище – Глинський;

3, отже, вони – родичі.

Це зветься сілогізм, і от ця «спорідненість» виражена в документі словом «братанич». Фактичної інформації тут нема, бо спорідненість Глинських і в самій Литві була невідома, а тим менше на Москві.

Відповідь була лукавою (суть бо московити льстиві і до сього дні, 30 червня 2023 р.). «Служба» Б. Ф. Глинського була явно примусовою, тобто дорівнювала полону. Ланцюговий собака теж служить.

Додаткове лукавство, я думаю, полягало в тому, що ця «служба» була вигадана ad hoc, спеціально в той момент, коли король Сигізмунд висунув вимогу звільнення Б. Ф. Глинського. По силі домовленостей, які супроводжували мир 1508 р., литовські полонені, захоплені в битві на Ведроші (1500 р.), підлягали звільненню. Природно було би розтягнути це на всіх полонених, захоплених від 1500 року, тобто і на Б. Ф. Глинського.

І от упродовж восьми років, слід думати, він утримувався як в’язень («в нятстве»), і тільки тепер москалі захотіли записати його в службу. «Чолобиття» не могло бути передане раніше за приїзд М. Л. Глинського до Москви, отже вся справа діялась десь між жовтнем 1508 і кінцем 1509 р. Якщо перед тим Б. Ф. Глинського тримали на ланцюгу, щоби не втік, то тепер той самий ланцюг і той самий нашийник трактувались як почесна відзнака «слуги великого князя московського».

Далеко пізніше у «Дворовой тетради» 1550-х років в розділі «Ярославец» зроблено запис: «Князь Богдан княж Федоров сын Глинского. Умре» [ – М.-Л.: 1950 г.]. Слід думати, що тут формально вписано якийсь дуже давній перелік служилих людей, мабуть з початку 16 ст. Варто звернути увагу, що Малоярославець у 1508 році було надано М. Л. Глинському, і він володів ним до арешту в 1514 р. Так що могло статись так, що М. Л. Глинський справді записав Б. Ф. Глинського служити під своїм началом.

Подальші наполягання литовської сторони (зібрані в окремому розділі) тривали до 1512 року, до початку нової московсько-литовської війни. (В цих документах князь Богдан, здається, вперше названий «Путивльським»). Всі вони були марними.

Остання згадка про Богдана Глинського міститься в інструкції для московських послів до короля Сигізмунда, затвердженій 30 листопада 1522 р. Контекст згадки – умовний: якщо послів запитають – як там себе має Богдан Глинський, то посли мали відповідати розпливчасто і неконкретно. Ця інструкція містить багато явно фальшивих «пояснень», але якщо Б. Ф. Г. на той час уже помер, то посли могли би так і відповісти. Тому думаю, що дана – остання – згадка засвідчує, що він ще був живим.

Чітка згадка про смерть князя Богдана Путивльського (!) у московському ув’язненні міститься у грамоті короля Сигізмунда до князів Михайла Мстиславського, намісника рошського (в Орші) Федора Івановича Жославського та намісника мінського Богдана Івановича Жославського [АЗР, т. 2, № 76, с. 100 = LM 7, № 317, – 542]. Грамота не датована, в Литовській метриці записана між документами 1512 року, але думаю, вона записана не на місці. Мабуть, її слід віднести до часу після 1522 року, коли король дізнався про смерть Б. Ф. Глинського не з офіційного листа, а з приватного усного повідомлення когось із московських дипломатів.

В грамоті князь Богдан названий «зятем вашим» (братів Жеславських). Буквально зять – це чоловік дочки, але мені здається, що два князі Жеславські не могли мати одну спільну дочку, ані князь Богдан не міг бути ожененим із двома княжнами Жеславськими одночасно (але міг бути оженений послідовно). Скоріше зять тут означає «чоловіка сестри», шурина.

Саме так розумів справу Ю. Вольф, котрий вважав княгиню Марію, дружину Б. Ф. Глинського, дочкою князя Івана Юрійовича Жеславського, сестрою князів Федора і Богдана [WK, s. 88].

З нагоди смерті князя Богдана Путивльського король наказав: його маєтки, котрі були в тимчасовому завідуванні Заморенка (слуги Богдана), переходять до великого князя. Це означало, що на той момент у Б. Ф. Глинського не було спадкоємців.

Коротку, але переповнену помилками біографічну довідку про Б. Ф. Глинського нещодавно опублікував А. В. Кузьмін [ГЗМ, т. 2, с. 415].

Княгиня Марія Глинська

Ю. Вольф думав, що княгиня Марія, удова по Б. Ф. Глинському, повернулась до ВКЛ і вийшла заміж удруге за князя Івана Васильовича Красного, який в 1516 р. записав своїй дружині Марині, дочці князя Івана Юрійовича Жеславського, певні маєтки [WK, s. 88]. Посилання на згаданий документ виглядає трохи дивно: Литовська метрика, книга записів 1 і 2, с. 102. метрики надрукована в 1998 р., там такого документа немає. Друга книга поки що не надрукована. Ця згадка вимагає перевірки за першоджерелом.

Згадка про Б. Ф. Глинського з 1522 р. значно утруднює таке розуміння документа. Треба припустити, що Марія покинула чоловіка на його службі в Московії, втекла від нього до ВКЛ, щоби там зі скандалом знову вийти заміж.

Мені здається кращим припустити, що Марина (Красна) – то не Марія (Глинська), що йдеться до різних дочок князя І. Ю. Жеславського.

Князь Володимир Богданович Путивльський

Перша згадка про князя Володимира Путивльського належить до 1532 року (24 лютого). Він подав скаргу на князя Петра Капусту, який звів на Володимира наклеп: нібито Володимир, утікши з Москви, жив у Капусти і від’їхав від нього, «не учинивши йому чолобитної», і ще забрав його (Капусти) коней. Далі Капуста говорив (нібито), що Володимир зве себе сином князя Богдана Путивльського, але не є ним, а тільки сином Василя з Великих Лук.

При розборі справи князь Володимир довів (невідомо у який спосіб), що він походить від князя Богдана; також з’ясувалось, що князь Петро Капуста поширював цей наклеп через підкуп з боку князя Осовицького (мотиви його дій не названі).

Король видав лист, яким заборонив князю Капусті шкодити добрій славі князя Володимира [WK, s. 88, з посиланням на 17-у книгу записів LM, арк. 148 – 150. Книга не опублікована, інформацію треба перевірити за першоджерелом].

Я зі свого боку думаю, що «князь Володимир» цілком міг бути самозванцем. В 1532 р. князь Б. Ф. Глинський був відсутнім у ВКЛ уже понад 30 років, і обставини його життя у Московії майже не були відомі. Обставини його сімейного життя були невідомі в квадраті.

Авторитетні свідчення у питанні – чи був оцей «Володимир» справді сином Богдана – міг би дати сам князь Богдан, але він на той час уже був покійним. Чи була жива княгиня Марія – ми не знаємо, але з екстракту справи не видно, щоби до неї звертались.

До того ж справа про покрадені коні були вирішена королівським декретом 15 травня 1534 р. [WK, s. 88, з посиланням на 1-2-у книгу записів LM, с. 231 і 7-у книгу судових справ, арк. 138. Книги не опубліковані, інформацію треба перевірити за першоджерелом]. Так що не все, що розповідав кн. П. Капуста, було брехнею, а це змушує обережно ставитись до походження цього Володимира.

Далі наступає боротьба за Ірово. Вона почалася раніше і без участі когось із Глинських.

15 червня 1515 р. у Каневі Остафій Дашкевич написав листа до короля Сигізмунда, в якому повідомляв: небіжчик пан Борис Тишкевич заставив свою отчину – маєток Ірово Олевської волості князю Богдану Глинському у 100 копах грошей. І коли князь Богдан Глинський згинув на службі вашої королівської мосці в Путивлі, а зять мій [О. Дашкевича] Борис Тишкевич помер, то Ірово отримав князь Михайло Осовицький, і сестра моя пані Борисова, як удова, не могла того маєтку відібрати. І от вона дозволила, щоб зять наш [О. Дашкевича] пан Олізар Волчкович відкупив той маєток і тримав його за правом близькості.

Тепер О. Дашкевич просив короля, аби той наказав князю Осовицькому узяти сто кіп грошей, а маєток віддати О. Волчковичу [Przeździecki A. Podole, Wołyń, Ukraina: obrazy miejsc i czasów. – Wilno: 1840, , s. 119 – 120].

Із листа видно, що Б. Тишкевич був не зятем, але шурином (чоловіком сестри) О. Дашкевича. Чи був О. Волчкович чоловіком доньки О. Дашкевича – при вільному поводженні з термінологією спорідненості напевно говорити не можна. Натомість видно, що О. Дашкевич мало знав про князя Б. Ф. Глинського, оскільки думав, що він загинув ще в Путивлі (виходить, в 1500 році). Факт набуття Ірова від Б. Тишкевича відповідає згаданому вище документу 1499 року, а застава (передача в тимчасове володіння за гроші) чи продаж (передача у постійно володіння за гроші) в ті часи, мабуть, не розрізнялись. З подальшого видно, що О. Волчкович таки заволодів Іровим.

Також трохи дивно виглядає виставлена в документі «близькість». По смерті Б. Тишкевича близькість першого ступеня до його маєтку мала його дружина. Далі її брат О. Дашкевич – це вже близькість другого ступеня. Дочка О. Дашкевича – близькість третього ступеня. Нарешті, О. Волчкович, чоловік цієї дочки, мав близькість четвертого ступеня. В усьому цьому я геть не розумію, чому маєток не перебрав О. Дашкевич як чоловік значно ближчий до покійного? Здається, тут була якась закулісна комбінація на користь О. Волчковича, тільки замаскована під «близькість».

І ще цей документ показує нам, який мотив міг мати князь Михайло Осовицький, оббріхуючи Володимира Путивльського – перший намагався перешкодити останньому вступити у володіння батьківською спадщиною.

Далі в боротьбу включився князь Володимир.

20 березня 1533 р. король Сигізмунд із Кракова надіслав листа київському воєводі Андрію Немировичу [LM 226, l. 82 – 83v]. Оскільки видання цієї книги мені недоступне, цитую за трохи пізнішою копією від 5 квітня 1533 р. [LM 17, № 329, – 326]. Там сказано:

Поведил перед нами дворенин наш Олизар Волъчкевич, што ж деи земянин повету Киевъского Борис Тишъкевич заставил именье свое властное отчизное ув Олевъской волости, на имя Ирову, князю Богъдану Путивльскому у сту копах грошей, которое ж дей именье князь Богъдан к своим рукам держал до тых часов, поки его в руки неприятельскии до Москвы было поимано.

И потом дворенин наш князь Володимир, з земъли Московъское вышодшы, перед нами поведил, якобы он сын князя Богъдана Путивльского мел быти и бил нам чолом, абыхмо к тым именьям его допустили.

Где ж мы за чоломъбитем его тыи именья князя Богъдановы Путивъльског[о] казали ему на себе держати. То пак дей он тое имене Ирову, близскость его, к своим рукам взял и без дозволенья нашого дворенину нашому Костюшъку Федоровичу заставил в чотырехъсот золотых.

И жедал нас тот дворенин наш Олизар Волъчкевич, абыхмо при той близъкости его зоставили.

Яко ж и твоя милость [А. Немирович] в той речи до нас писал, поведаючи, иж то есть властная отчизъна того боярина Тишъкевича, бо дей тых князей и панов, и земян киевъских в том опытывал, ест ли бы то именье Борисово было.

Ино земяне киевъскии то перед твоею милостью поведили, иж тое именье Борисово звечисто есть, нижъли он тое именье князю Богъдану Путивльскому одно у сту копах грош[ей] заставил.

Где ж и староста черкаський, пан Остафей Дашъкевич здеся будучи при нас, в Кракове, такъже о том перед нами поведил, иж он тому есть сведом, же тое именье Ирова властная отчизъна Борисова есть, леч заставою, одно у сту копах грошей князю Богдану Путивльскому то в руки пришло, к чому ж тот дворенин наш Олизар Вольчкевич з жоною своею близкий есть.

Прото, ач колве есмо за чоломъбитем твоим [Володимира] к тым именям кн[я]зя Богдановым Путивльского тебе допустили. А вед жо то добре перед собою мамы, иж ты с кн[я]зем Капустою некоторые розницы мел и о том есте очывисто перед нами з собою мовили. Как же кн[я]зь Капуста то поведил, ижбы ты неправый сын кн[я]зя Богдана Путивльского был. Где ж мы на он час тую реч отложыли до приеханя н[а]шого к тамошнему панству н[а]шому Великому Кн[я]зству Литовскому. А тобе есмо росказали, ажбы еси до того часу тыи вси именя в целости заховал и ничым не втрачал [цей абзац опущено в LM 17, видавці додали його з LM kn. 226, l. 82–83v].

Што ж нам дивъно есть, иж он без воли нашое смел то вчинити. [Речення стоїть не на місці і мабуть стосується застави Ірова Костюшку.]

А вед жо, кды твоя милость через листь свой так нас в том справил, а и пан Остафей Дашъкевич то теж перед нами поведил, иж тое именье близкость того дворенина нашого Олизара Волъчкевича и его жоны есть, мы при той близъкости Олизара и его жону зоставили, и росказали есьмо ему князю Володимеру тыи пенязи, сто коп грош, в чом оное именье князю Богъдану Путивъльскому заставено, ему [Володимиру] отложити, а тое именье к своим рукам взяти. И для того посълали есьмо там дворенина нашого Грицъка Ивашъковича Оранского и казали есьмо

ему в тое именье Олизара увезати. И твоя бы милость о том ведал и вижа своего ему дал, с ким бы тот дворенин наш мел справовати.

[В LM 226, l. 82–83v цей абзац виглядає інакше:]: в то его увезати. Прото ж прыказу[е]м тобе [виходить, Володимиру] под зарукою н[а]шою, пятмасты копами грошей, ажбы еси тую сто коп грошей в него взял, а того имена со всим ему ся поступил и в целости то ему [Волчковичу] держати подал. А што ся дотычет достали тых пенезей, што ты в Костюшка Федоровича назвыш с оных ста коп грошей взял, то ты вжо сам ему [Костюшку] доплативати маешь. А вперед приказуем тобе [Володимиру], ажбы еси, на тых именях мешкаючы, так ся справовал и на то бачность мел, якобы ничым не были ушкожены. [Здається, в LM 17 маємо чистий текст листа до Немировича, а в копії LM 226 зроблено дві вставки з листа листа короля до князя Володимира.]

Король, як бачимо з цього листа, погодився повернути всі батьківські маєтки князю Володимиру. Але недаремно складено приповідку «жалует царь, да не жалует псарь».

Вся місцева київська знать одностайно стала на боці свого – Олізара Волчковича – проти зайди – князя Володимира, якого король ніде не назвав ані Богдановичем, ані Глинським чи Путивльським. Грицько Іванович Оранський названий в документі повним іменем, але не Володимир!

До того ж Володимир і не збирався жити в Іровому, бо скористався дозволом короля лише на те, щоб заставити цей маєток. І от за новим рішенням короля Володимир позбувся Ірова, а лишився при ста копах грошей (6 000 грошей, які ще треба було отримати від Волчковича) і при боргу в 400 золотих (12 000 грошей, яку треба було виплатити Костюшку).

Слід звернути увагу, що князь Володимир був уже другим (після князя Михайла Осовицького) претендентом на Ірово, і їх обох київське зем’янство viribus unitis виперло з цього маєтку. В числі цього зем’янства згадані й князі. Чи справді князі Федір і Богдан мали такі міцні позиції на Київщині, як то виглядає з привілею 1497 р.?

Далі, під час люстрації Канівського староства 1636 року міщани показали люстраторам документи на селище Радивоново: лист князя Володимира Богдановича Путивльського, яким він продав своє дідичне селище Радивоново черкаському боярину Яну Зубриковичу (1537 р.) і підтвердження цього продажу королем Сигізмундом (1539 р.) [Źródła dziejowe, , s. 225].

Далі князь Володимир Богданович Путивльський із дружиною Настасьєю та сином Богданом продали за 300 кіп Черкаський маєток на ріці Вязині Андрію Вінку. Самого акта продажу ми не маємо, натомість маємо скаргу з 1551 року, яку подали на А. Вінка дружина віленського воєводи і литовського канцлера Ганна Федорівна Заславська (вона була третьою дружиною Яна, який помер у 1549 р.) та чоловіки князівен Мстиславських.

Ганна представила справу так: князь Заславський, коли віддавав дочку за князя Путивльського (Богдана Федоровича), дав цей маєток їй як посаг. А князь Путивльський (Володимир Богданович), як приїжджий з Москви, не мав права його продавати. Коли Володимир знову виїхав до Москви, усі його маєтки були узяті на скарб (конфісковані). Мабуть Ганна вимагала повернути цей маєток їй як її отчинний.

Але з огляду на те, що купівля була формально довершена (А. Вінко мав відповідний документ) і з того часу спливла земська давність (10 років?) – король залишив маєток Черкаси у посіданні Вінка.

Так зреферував цю справу із 24-ї книги судових записів Литовської метрики Ю. Вольф [WK, s. 88. Книга не опублікована, інформацію треба перевірити за першоджерелом].

Про який маєток йдеться? Ясно, що це не Черкаси на Дніпрі, сучасний обласний центр України, і не безіменний маєток біля цих Черкас. В Україні немає річки Вязинь і немає якихось подібних гідронімів [Словник гідронімів України. – К.: 1979 р., с. 124 – 125].

Натомість потрібна нам річка без проблем відшукується в Мінській області Білорусії. Там ми бачимо річку , на ній село і село . Ця річка у Радошковичах впадає в річку , і на ній стоїть містечко (я вже згадував про нього у зв’язку з подіями 1495 р.). Нижче цього містечка річка Вязинь впадає у Вілію.

Із цього ясно, що річка Ілія раніше звалась Вязинь, і від неї отримала назву річка Вязинка (тобто Мала Вязинь). Тому маєток Черкаси слід шукати на річці Ілії-Вязині.

В Білорусії є п’ять поселень із назвою , але всі вони лежать досить далеко від басейну річки Вязинь (70..220 км від містечка Вязинь). Думаю, що простіше припустити зникнення / перейменування маленького поселення в Мінській області, ніж зникнення / перейменування ріки в Черкаській області.

Відраховуючи 10 років від дати скарги, висновуємо, що продаж цього маєтку стався не пізніше 1540 року. Згадка про сина (Богдана Володимировича) стосувалась, на мою думку, 1551 року: Ганна хотіла забезпечити свій позов не тільки від самого князя Володимира, але й від можливих спадкоємців по ньому. Отже, вона думала, що Богдан Володимирович на той час уже був повнолітнім, і з цього можна зміркувати його народження в 1534..1536 роках.

Про виїзд князя Володимира до Москви ми знаємо тільки з цієї скарги, і я думаю, що це якась вигадка чи перебільшення, бо про конфіскацію маєтків Володимира ми нічого не знаємо. Ганна була зацікавлена представити відповідача у якнайчорнішому вигляді.

Пізніше за князя Володимира уже не чути.

Княгиня Настасья Путивльська

Ю. Вольф припускав, що ця княгиня, дружина / удова князя Володимира Путивльського, була з роду князів Жижемських і була сестрою княгині Ганни Федорівни Корецької [WK, s. 88]. Прямих свідчень про це немає.

В описі Овруцького замку згадано, що села Борове та Ірове належать княгині Володимировій «Пувлское» (описка замість Путивлское) [Архив юго-западной России, 1867 г., ч. 4, т. 1, с. 48]. В. Б. Антонович, друкуючи цей недатований опис з копії 1684 р., датував його 1545 роком, оскільки овруцький староста Йосип Халецький діяв у 1544 – 1552 роках і в 1545 році проводилась ревізія замків.

Але в книзі ревізії 1545 р. [LM 561 – К.: 2005 р.] опису Овруцького замку нема. Натомість на початку документа є згадка: облята 1684 р. зроблена з видимуса (виписки із актової книги), зробленого за наказом короля Сигізмунда 3-го. Цей видимус починався титулом «вуя нашого, короля его милости Жикгимонта Августа». Отже, опис було укладено за Сигізмунда-Августа, найімовірніше, у серії описів замків 1552 року.

Обома селами володів був Б. Ф. Глинський і, виходить, князю Володимиру таки вдалося увійти в їх посідання, відбивши (у невідомий нам спосіб) їх у попередніх власників – князя Ю. І. Дубровицького (Борове) та О. Волчковича (Ірове). Із того, що власницею записана його княгиня (котра сама по собі не мала ніяких прав до цих сіл), слід припускати, що Володимир на той час уже помер, а його маєтків ніхто не думав конфіскувати.

В тому ж 1552 році в описі Канівського замку є згадка, що село Тулибле в 1 версті від замку належить княгині Володимировій Путивльській [Архив юго-западной России, 1886 г., ч. 7, т. 1, с. 99].

В тому ж 1552 році в описі Черкаського замку є згадка: «уход на Днепре, на имя Беловец, князя Володимировский Путивльского» [Архив юго-западной России, 1886 г., ч. 7, т. 1, с. 86]. Ще раз князь Володимир згаданий у цьому описі у зв’язку в продажем Радивонова (як вище). Цей опис не знає ніякої княгині Путивльської, а тільки князя Путивльського. Можливо, в Черкасах ще не мали певних відомостей про смерть Володимира і продовжували вважати його власником, а коли ревізори доїхало до Канева, там уже знали про нову власницю.

Більше про цю княгиню ми не маємо згадок.

Князь Богдан Володимирович Путивльський

Від князя Богдана Володимировича Путивльського не залишилось ніяких документів. У заповіті князя Богуша Корецького, складеному 21 червня 1576 р., є згадки про померлого князя Богдана Путивльського [Архив юго-западной России, К., 1859 г., ч. 1, т. 1, № 17, с. 108 – 109]. Там сказано, що князь Корецький успадкував маєтки князя Путивльського як його родич по жінці, яка походила з князів Жижемських. Спадок складався із сіл Борова та Ярова, Койлова (думаю, це Бориспільського району Київської області, який у податкових реєстрах 1750 – 1756 рр. записаний як Койлів [ лівобережної України 50-х рр. 18 ст. – К.: 1990 р., с. 22, 92]), біля Києва (у Кагарлицькому районі Київської області), Тулеба (Тулибля біля Канева) та Золотоної, яку зовуть Глинщина. Цю звістку прикладають до пізнішої Золотоноші, і так може бути, принаймні іншої назви на золото- я в Київському воєводстві не бачу.

Схему спорідненості Ю. Вольф пояснював так: був князь Михайло Жижемський [WK, s. 624 – 625], а в нього дві дочки. Одна, з них, на ім’я Анна, була дружиною князя Федора Корецького, матір’ю Богдана Федоровича Корецького. А друга дочка, на ім’я Анастасія, як здогадувався Вольф, була дружиною князя Володимира Путивльського і матір’ю князя Богдана Путивльського.

Із заповіту князя Корецького знаємо про деякі майнові оборудки князя Б. В. Путивльського. Зокрема, він заставив Борове та Ірове князю Івану Чорторийському у 500 копах грошей. Корецький, щоб увійти в спадщину, сплатив цей борг удові Чорторийського, княгині Ганні Кузьмівні Жеславській. Також князь Богдан брав гроші в борг від князя Корецького, що на останній мав листи. І от Корецький заповідав: якщо Жижемські захочуть перебрати спадщину по Богдану Путивльському (зокрема, ці два села) за правом близькості, вони мають сплатити ці борги його сину – Йоахиму Корецькому.

Корецький також нічого не згадував про дружину та дітей князя Богдана – напевно, він і не був одружений.

Висновки

Рух маєтків у роді Федоровичів Глинських можна подати у вигляді наступної таблиці:

Бачимо, що їх володіння скорочувались, але все ж таки частину вони зуміли утримати упродовж трьох чи навіть чотирьох поколінь. І хоч як дивно, Б. В. Глинський володів маєтками, один із яких можна було заставити у 30 тисячах грошів, що для сучасних йому Семеновичів Глинських було неймовірним багатством.

Найвищу посаду – путивльського намісника – займав князь Богдан Федорович, про службу його сина та онука ми нічого не знаємо. Викликає певне здивування відсутність маєткових справ по лінії свояків цих князів. Невже ніхто із них не мав доньок?