Дашковичі Глинські
Микола Жарких
Про протопласта роду – князя (?) Дашка джерела не згадують. Його удова згадана у 1496 р. (як нижче).
Князь Іван Дашкович Глинський
Перша згадка про князя Івана Дашковича належить до 1486 р., коли він одержав жалування з київських доходів.
Наступне пожалування з тих же київських доходів він отримав у 1489 році.
Далі в 1495 році дворянин великого князя – князь Іван Дашкович отримав земельне пожалування – Гостомель біля Києва.
Уже наступного року це пожалування було оскаржене Сеньком Володковичем, і при цій нагоді князя Івана Дашкевича було виразно названо Глинським. За ним і залишився Гостомель.
Розвиваючи свій успіх, наступного дня князь Іван Дашкович отримав пожалування монастиря в Овручі для своєї матері – княгині Дашкової (традиційно не названої на ім’я). Хоча наказ був адресований овруцькому наміснику князю Григорію Борисовичу Глинському, з нього зовсім не видно, щоб між цими Глинськими були якісь родинні зв’язки.
Мабуть, князь Іван збирався їхати до Києва, тому Олександр доручив йому ввести Гришка Поповича у володіння Михайлівським Золотоверхим монастирем у Києві. Але могло бути й так, що це доручення не було принагідним і князь Іван мав якусь постійну посаду в київській адміністрації.
В 1499 р. князь І. Д. Глинський отримав підтвердження своїх володінь. Окрім відомого нам Гостомеля і ще двох сіл, було підтверджене надання короля Казимира біля Житомира. Слід думати, що це останнє було надане десь у 1487..1492 роках. Ця згадка не розсуває хронологічних меж активності князя І. Д. Глинського.
Князь Василь Дашкович
Перша згадка про князя Василя Дашковича належить до 1502 р., коли він одержав пожалування людей Берестовичан у Василишській волості (тобто у сучасній Гродненській області).
В 1504 р. згаданий черкаський намісник князь Василь.
Далі в грудні 1506 р. новий великий князь Сигізмунда надіслав наказ черкаському наміснику князю Василю Дашковичу.
14 серпня 1507 р. розглядалась справа про борг покійного князя Василя Дашковича, який помер, не маючи дружини ані дітей. Його маленький маєток знаходився в Овручі.
Дуже примітно, що цей князь Василь Дашкович ніде прямо не називається Глинським, і тільки з того, що Глинським називався князь Іван Дашкович, виводять, що Василь – його брат і у такий спосіб – теж Глинський.
Висновки
Князі Дашковичі Глинські відомі лише в одному поколінні, причому князь Василь з’являється в документах після того, як з них зникає князь Іван. Вони були бідні, не отримали від батька ніякої нерухомої спадщини, і ми не знаємо ані про поділи отчини, ані про суперечки за неї. Їхні власні вислуги були розмірно невеликі, але стали предметом запеклої боротьби зем’ян Київщини.
Справа спадщини по князях Дашковичах
Коли в 1508 р. після виступу М. Л. Глинського всі три князі Львовичі Глинські подалися до Москви, київське зем’янство (і в першу чергу Сенько Полозович) відчули, що наступив їх зоряний час.
Із боротьби за спадщину по Глинських можна було би зробити комедію під назвою «Держи вора, або Куй залізо поки гаряче».
Дія 1. Сенько Полозович
Першим гравцем тут виступив Сенько Полозович, який 10 квітня 1508 р. випросив собі такі маєтки: 1, Гостомель (біля Києва); 2, Ставки в Житомирському повіті; 3, Гладковичі в Овруцькому повіті; 4, двір та місце в Овруцькому замку, яким володів князь Василь Дашкович.
Сенько зазначив підставу – цей маєток за принципом близькості мав перейти до Львовичів Глинських, які виявились зрадниками. Здається, в цей момент Полозович ще не знав, які конкретно Глинські зрадили, і написав свою чолобитну загально, куючи залізо, поки воно гаряче.
Правди тут стільки, що Гостомель і Ставок були підтверджені 15 травня 1499 р. як володіння Івана Дашковича Глинського. Василь Дашкович володів чимось в Овручі (як вище), можливо, що й двором у замку. Чи Гладковичі належали комусь із Глинських – невідомо.
Але що значить «мав перейти»? Іван Дашкович не згадувався після 1499 р., і якщо Гостомель мав перейти до Львовичів, то вони, користаючись своїми впливами при дворі Олександра, мабуть не упустили б такої можливості. Але ніяких вказівок, щоби хтось із Львовичів володів Гостомелем, нема.
Видно, що Сенько націлився захопити маєтки Дашковичів Глинських, які на той час уже померли і не могли бути причетними до зради. «Близькість» Львовичів до цих маєтків я вважаю вигадкою, щоб привласнити виморочне майно (яке, теоретично кажучи, мало би перейти до великого князя).
В наступному привілеї для Сенька Полозовича від 26 лютого 1509 р. попереднім власником прямо названо князя Івана Львовича Глинського, але не зазначено, у який спосіб останній набув цю власність. Про Дашковичів уже мови взагалі нема.
В цьому привілеї зазначено: 1, Гостомель; 2, Ставок; 3, Гладковичі. Двір в Овручі зникає, натомість з’являється загальна згадка про «двори городові (тобто замкові) й міські», не конкретизуючи, про які замки / міста йдеться. Додано дві порожніх землі у Білосороцькій волості на Прип’яті.
Третій привілей було дано уже «овруцькому наміснику, шляхетно вродженому пану Семену Федоровичу Полозовичу» 6 травня 1509 р. [LM 9, № 509, p. 286 – 287]. «Сенько» залишився позаду! Там сказано: 1, Гостомель, Ставки і Гладковичі держав був «зрадник наш князь Михайло Іванович Глинський»; 2, дві порожніх землі в Білосороцькій волості дав С. Полозовичу король Олександр. Про те, що цими землями володів хоч якийсь Глинський, мови уже нема.
Михайло Іванович Глинський, як ми бачили в попередньому розділі, справді існував і відомий в 1502 – 1533 роках. Він володів маєтками біля Гродна та на Підляшші і гадки не мав, що якийсь невідомий йому С. Полозович виставить його зрадником.
Отже, в трьох документах передісторія маєтків С. Полозовича викладена в трьох різних варіантах, і всі вони, на мою думку, є фальшивими. А що було насправді? думаю, після смерті братів Дашковичів С. П. тихо заволодів їх маєтками. Чи була там якась близькість – ми знати не можемо, але С. П. почував себе невпевнено у своєму фактичному посіданні і шукав спосіб надати цьому загарбанню вид законності. Коли він почув про зраду Львовичів Глинських, він подав Сигізмунду лукаву чолобитну, де любі йому маєтки названі зрадницькими, і такий привілей Сигізмунд охоче затвердив. Шкоди для дійсних зрадників не було від того ніякої, а спритний чоловічок під виглядом вірності правителю дещо для себе придбав.
Комбінація була цілком зручна, і публіцисти 1-ї чверті 21 ст. придумали для таких оборудок спеціальне слово – «схематоз». Оце він і був.
Дія 2. Князь Дубровицький
Князь Юрій Іванович Дубровицький, почувши, що у Вільні безкоштовно роздають маєтки зрадників Глинських, подумав: «А чим я, князь, гірший за якогось там Сенька?» 14 травня 1508 р. він випросив собі села Кам’яне та Борове Олевської волості. В привілеї (написаному, ясна річ, зі слів князя Дубровицького) сказано, що ці села належали князю Богдану Федоровичу, а потім ними володів (невідомо на якій підставі) князь Іван Львович Глинський, котрий виявився зрадником.
Правди тут лише стільки, що володіння селом Борове (але не Кам’яне!) були підтверджене привілеєм Олександра від 2 жовтня 1497 р. для князя Б. Ф. Глинського.
А далі йде суцільне кривослово. Князь Б. Ф. Глинський не тільки не був зрадником – він перебував у московському полоні власне за свою вірність правителям ВКЛ, і Сигізмунд вживав дипломатичних заходів, щоб його з полону витягнути. Тому захоплювати його маєтки напряму було незручно, і князю Дубровицькому прийшлось вигадати, що цими маєтками володів інший Глинський, зрадник. І ця комбінація теж пройшла успішно.
Дія 3. Васко Жеребятич
Третім користувачем зазначеної схеми був київський зем’янин Васко Жеребятич, котрий 20 жовтня 1508 р. отримав привілей на село Опачичі. Цим селом володів був пан Роман, а після нього – зрадник Іван Глинський.
Схема працювала безвідмовно!
Дія 4. Шляхтичі Івашенцовичі
Але всі заявлені претензії на буцімто-зрадницькі маєтки були нічим у порівнянні з претензією, яку викотили 25 червня 1509 р. три брати Івашенцовичі. Їх четвертий брат – Яків – виїхав до Московії разом з М. Л. Глинським і там його ув’язнили («опалу положили»). Вони перерахували 23 об’єкти, якими буцімто володів Іван Львович Глинський, із яких 11 локалізуються безспірно, 4 – імовірно, а 6 – невідомі (повний географічний коментар – при цитованому документі 1509 р.).
Відомі об’єкти розташовані у прямокутнику, який простягається на 300 км з північного заходу на південний схід і на 150 км – з південного заходу на північний схід, охоплюючи 25 тис. кв. км (площа сучасної Київської області – 28 тис. кв. км). Як сказав класик, «тільки на третій день почалася земля Опанаса Марковича Чобота»!
.Івашенцовичі виставили цілком брехливе пояснення своїх претензій.
Я вірю в те, що пан Роман справді існував.
Я вірю в те, що пан Роман справді володів якимось селом (можливо, Опачичами, про які згадав був Васко Жеребятич).
Я вірю в те, що пан Роман мав двох дочок.
Я вірю в те, що дочка пана Романа була дружиною князя І. Л. Глинського.
Я вірю в те, що ця дружина Глинського уже померла.
Я вірю в те, що І. Л. Глинський оженився вдруге, якщо Романівна названа його першою дружиною.
Я вірю в те, що оця Романівна мала посаг у вигляді частини маєтків свого батька.
Я вірю в те, що цей невідомий нам маєток після смерті Романівни затримав був І. Л. Глинський (не знаю, як тут по законах було положено чинити).
Я вірю в те, що пан Роман приходився дядьком Івашенцовичам (що Івашенець був братом Романа або його шурином, чоловіком сестри).
Але в усе інше я не вірю.
Двором у київському замку І. Л. Глинський не володів, лише жив у ньому, коли недовгий час був київським воєводою (це була рангова маєтність – як казали в 17 ст.).
Двір у київському місті (тобто на Подолі), скоріше за все, належав князю Івану Дашковичу Глинському.
Двір в овруцькому замку був ранговою маєтністю овруцьких намісників, і князь Григорій Борисович Глинський жив у ньому, поки був овруцьким намісником.
Загальці належали Івану Дашковичу Глинському за привілеєм 1499 року (як вище).
Далі, Опачичі уже були один раз віддані Васку Жеребятичу, а Кам’яне – князю Дубровицькому. Верховна влада, щедро роздаючи такі привілеї, зовсім не журилась їх суперечністю – нехай вони там на місці між собою розбираються, та й судам буде робота (а там і пожива).
І до такого суду справді дійшло в 1523 році, коли король Сигізмунд написав листа до панів-ради, аби вони відклали розгляд позову Бабинських і Тиші на Дмитра Івашенцовича із братаничами за маєтки у Київському повіті до його приїзду до Литви [LM 224, № 61 с. 84 – 85].
Таким чином, із пожалуваних Івашенцовичам володінь тільки деякі мали в минулому якийсь стосунок до якихось Глинських. Ніяких конкретних даних про те, що ними володів Іван Львович Глинський, нема. Повторюся – він користався впливом при уряді і мабуть міг би виробити собі привілеї на ці маєтки, але ми їх не маємо.
Отже, це пожалування слід розглядати як план майбутніх загарбань, і цікаво було би подивитись, як Івашенцовичі, озброєні цим привілеєм, вибивають овруцького намісника Полозовича з його двора в овруцькому замку.
Всі справи про переділ маєтків на Київщині показані на наступній картосхемі:
(Мабуть, цю картосхему вам буде зручніше переглядати в окремому вікні: .)
Дія 5. Двори біля Клецька
Ще одна справа з конфіскацією зрадницьких маєтків торкалась трьох дворів біля Клецька. Найкраще вона пояснюється документом 1529 року.
Там сказано, що двором на Цепрі (у 7 км від Клецька) володів був ніякийсь князь Іван Юрійович, який утік разом із зрадником М. Л. Глинським, і за його двір тепер точилась суперечка між претендентами.
Отже, князь Іван Юрійович не був Глинським, а тільки діяв спільно з Глинськими.
Цим пояснюється документ 1508 р., яким князь Федір Іванович Ярославич отримав три двори «зрадників наших Глинських» біля Клецька: князя Івана «Глинського», його братанича князя Дмитра Васильовича і князя Юрія Хромого.
Вірю, що зазначені князі утекли до Московії, але не вірю, що вони самі були Глинськими. Зрештою, якщо князю Дубровицькому можна було кривосвідчити, щоб заволодіти майном нібито-Глинських, то чому не можна було кривосвідчити князю Ярославичу?
Фальшиве звинувачення у зраді як інструмент для захоплення маєтків «зрадника» використали і князі Одинцевичі, але їх наклеп було відкинуто і княгиню Голцовську залишено при її володіннях (7 серпня 1508 р.).