Глина перша (1514 – 1522 рр.)

Микола Жарких

1 серпня 7022 (1514 р.) Василь 3-й в’їхав у захоплений його військом Смоленськ. Далі

Тово же году (7022) послал князь великий слугу своево и воеводу князя Михаила Лвовича Глинского со многими людьми беречь своей вотчины города Смоленска и иных городов от своево недруга, от Жигимонта, короля польского [РК-1605-2, , с. 145].

Але наслідок такого наказу вийшов цілком несподіваним:

Князь же Михайло Глинский, изменник, забыл бога и свою правду, преступил крестное целование государю великому князю и учал ссылаться с королём да и со всеми паны ляцкими, и литовских людей учал наводити на великого князя людей, а сам хотел бежати к королю. Воеводы же великого князя, князь Михайло Иванович Булгаков и иные воеводы, послышав Глинского измену и с королём и с паны ссылку, и про то, что хочет от государя великого князя к королю бежать, и изымав его, изменника, и послаша ко государю к великому князю [ПСРЛ, 2001 г., т. 6, ч. 2, стб. 402; 1904 г., т. 13, ч. 1, с. 21; скорочено: ПСРЛ, 1959 г., т. 26, с. 304; 1978 г., т. 34, с. 11; 1910 г., т. 20, ч. 1, с. 389; Воскресенський літопис додає: «князь же великий Глинского оковав послал на Москву и велел заточити» (ПСРЛ, 1859 г., т. 8, с. 257), і це доповнення є в Шумиловському томі Лицевого зводу (ПСРЛ, 1904 г., т. 13, ч. 1, с. 21); скорочено й перефразовано: ПХ, с. 278].

Пізній Псковський 1-й літопис подає інакше: «И нача князь Михайло Глинский перевет держать, и человека его изымаша с переветным грамотами к королю, и великого князя воеводы, изымав князя Михаила Глинского послаша его к великому князю» [ПСРЛ, 2005 г., т. 5, с. 98; також Псковський 3-й літопис – Псковские летописи, 1955 г., вып. 2, с. 260]. Цих «грамот» не знає жоден близький до часу подій літопис!

Все це сталось у серпні 1514 р. – запис є останнім у річній статті 7022 р., далі йде 7023-й вересневий рік. Я думаю, Михайло спробував заслати розвідників (одного розвідника?) на захід, звідки можна було очікувати приходу ворожого війська, і це було сприйнято як спроба увійти в контакт із ворогом.

І от 8 вересня вороже військо напало на москалів і побило їх, так що Михайло Булгаков та інші воєводи потрапили у полон [ПСРЛ, 2001 г., т. 6, ч. 2, стб. 403; те саме: 1962, т. 28, с. 349 – 350; Иоасафовская летопись. – М.: 1957 г., с. 164 – 165; ПСРЛ, 1959 г., т. 26, с. 305]. Це була та славна битва під Оршею, в якій литовським військом командував князь Костянтин Острозький.

Почувши таку гарну новину, 10 вересня 1514 р. Василь 3-й поїхав зі Смоленська до Москви. Децій з цього приводу стримано написав, що Василь, наляканий поразкою, швидко подався до Москви [DKZ, s. 84]. Ваповському цього здалося мало – і от в його творі Василь покидає усю здобич у Смоленську і кидається тікати, і не зупиняється аж до самої Москви [KBW, p. 121]. С. Гурському і цього здалося мало, і в нього Василь тікає так швидко, що за одну добу долає 60 німецьких миль і прибуває до Москви (у Герберштейна між цими містами записано 63 милі [ГЗМ, т. 1, с. 629]). Далі С. Г. пояснював: Василь боявся, що свої його схоплять і видадуть королю, і т. д. [AT, t. 3, p. 6 – 7; також є ].

Видно, арештовувати зрадників було простіше, ніж битись із ворожим військом. Чи справді Глинський був зрадником, чи таким його, чужинця, виставили воєводи-сослуживці, і це придалося для виправдання наступної поразки – не знати, але видно, що Михайло Глинський, щасливо уникнувши ув’язнення в Литві, потрапив у московську тюрму.

25 вересня 1514 р. король Сигізмунд надіслав із Вільни листа архібіскупу Яну Лаському, де зокрема коротко згадав:

Dux Michael volebat ad nos transfugere, sed a suis duci Moscovie proditus, captus et vinctus triduo ante conflictum in Moscoviam missus est [AT, t. 3, № 234, p. 185].

Князь Михайло хотів перебігти до нас, але був зраджений своїми москалями, схоплений, закований і відправлений до Москви за три дні до битви.

Ці відомості король одержав від полонених у битві під Оршею (мабуть, тих самих воєвод, які схопили М. Л. Глинського) і, природно, відбиває їх точку зору.

Сам король нічим не виразив свого особистого ставлення до цієї пригоди, але мабуть зі зловтіхою подумав, що гордим сам бог противиться.

На честь перемоги під Оршею було складено латинську похвальну пісню, добряче довгу (десь 130 терцин, до 400 рядків) [AT, t. 3, № 244, p. 196 – 200]. Згадано там і М. Л. Глинського, навіть двічі:

Volens sibi providere,

Teque bellis detinere,

Commovit Scismaticos:

Hinc Valachum instigando,

Illinc Moscum impulsando,

Michaele stimulo.

[Наш славний король]

Себе забезпечував,

Війнами затримував,

Розігнав схизматиків:

Тут Валаха він ганяє,

Там Московита штовхає,

Що Михайлом збурений.

І далі:

Inter bec clam destinavit,

Qui tot mala fabricavit,

Ad te Glinski nuncium,

Quo redire promittebat,

Ex suorum expetebat

Erratorum veniam.

Quod cum hostes acceperunt,

Statim illum remiserunt

Vinctum in Moscoviam.

Криючися між дзьобами,

Той, що зла зробив багато, –

Глинський до тебе звернувся,

Повернутись обіцявся,

Аби прощення помилок

Від тебе дістати.

Вороги про це дізнались

І негайно відіслали

До Москви закутого.

Як бачимо, факти, згадані у пісні, суворо обмежені тим, що знав король.

Слід знати, що іншу похвальну поему про битву під Оршею склав [ Poloniae regem et magnvm dvcem Lithvaniae […] post partam de Moskis victoriam Andree Krziczki inclite co[n]iugis sue ca[n]cellarij carme[n]. 1515. Також уміщена в AT, t. 3, № 242, p. 191 – 195]. Але там про Глинського нема згадки.

Арешт М. Л. Глинського справив неприємне враження в Криму. Князь Аппак писав до великого князя Василя 3-го:

И которые твои недруги, и они так молвили: который человек [М. Л. Г.] на его дорозе голову свою и душу за него [Василя] покладывал, и он [Василь] над ним [Глинським] так доспел, ино которому добру быти? [СИРИО, 1895 г., т. 95, № 10, ].

Цей лист міститься в пакеті документів за липень – вересень 1515 р. Лист Аппака стилізовано так, що він записував не свої власні думки, а думки царя (можливо, покійного Менглі-Гірея, який помер 15 квітня 1515 р.).

На початку 1516 р. імператор Максиміліан, бажаючи якось залагодити конфлікт між Польщею-Литвою і Московією, надіслав до Москви свого посла – Балтазара Едера. В Москві його не дуже-то злякались і навіть були заарештували, сказавши, що він шпигун, а не посол. На зворотньому шляху він , зокрема, таке:

Narravit vero idem Baltazar, magnam esse in Moscovia rerum omnium angustiam, ducem etiam Michaelem Glinski arctis vinculis teneri; hec se didicisse ex duobus pueris Almanis, quos cesar illic antea miserat, ad Moscam linguam ediscendam, qui clam ad eum ventitabant [AT, t. 4, № 1, p. 2].

Той же Балтазар і справді розповідав, що всі справи в Москві кепські, що навіть князя Михайла Глинського тримають у кайданах; про що він дізнався від двох німецьких хлопців, яких цісар перед тим послав туди вчитися московської мови, і які до нього таємно навідувалися.

Тут варто звернути увагу, що посол зазначив, як він здобув цю секретну інформацію. Давні автори любили записувати обставини, про які вони самі не знали й не могли знати, і при цьому не обтяжували себе вказівками на джерела інформацій. Ну, а сучасні історики залюбки це переповідають, не журячись тим, що це могли бути прості здогади (або, як зараз модно казати, «експертні висновки»).

Арешт Глинського зробив враження і в Європі, так що (1459 – 1519), відправляючи послом до Москви С. Герберштейна, надав йому 12 грудня 1516 р. спеціальну інструкцію – просити про звільнення Глинського:

[…] так как мы воспитывали названного герцога Михаила Глинского с юных лет при нашем дворе и он оказал себя честным и исправным на нашей службе у нашего любезного дяди и князя, герцога Альбрехта Саксонского, мы особенно расположены к нему […] [ГЗМ, т. 1, с. 748 – 749].

Копія цього листа (із датою 4 листопада 1517 р.!) записана у книзі московської дипломатичної документації [СИРИО, т. 35, № 85, с. 543 – 544]. Там же записано і кучеряву промову С. Герберштейна 19 листопада 1517 р. перед великим князем на цю тему:

Его цесарскому величеству в вуши пришло, как твоя наиясность не безвинно како подвигся, что князя Михаила Глинского поимана держишь, коего занеж от младых лет на своем дворе цесарском воспитал; также он у светлейшего Альберта, князя саксонского, начальника и сродника его величества дражайшего, на его службах всегда бодрена показал.

Того для, цесарская милость о нем сжалилась, не безлепа помыслил; и нечто тот князь Михайло Глинской некогда спротивно твоей ясности учинил, и он уже таким поиманием полно казни пострадал, мнит его цесарское величество; и занеже [у] великих начальников то есть нарочито уставлено, чтобы сверепство остави, и кроткою милостьию и благостию и повинным себя имели, того для твою ясность учинил поискати, чтобы еси изволил, для его величества и для меж вас особные дружбы и братства, того Глинского освободити и в наши руки, его величества советником, дати, и чтобы его величеству служити болши могл.

А с ним его величество так хочет учинити, и толь тяжкою его присягою связати, что противу твоей наиясности или твоих [наступників?] после того николи смеет того учинити.

Можна зробити висновок, що С. Герберштейн показав себе добрим дипломатом. Тримаючись даної йому інструкції і не додаючи до неї нічого по суті, він постарався розвинути довкола неї красномовство і спокушав Василя 3-го перспективою вступу до клубу справжніх начальників, котрі відомі своїм милосердям.

Відповідати на це великий князь наказав боярину Шигоні, і той 21 листопада говорив так:

Ино тот Глинской ещо был у Жигимонта короля, и мы его и там жаловали и берегли; и опосле того приехал к нам служити, и мы его жаловали, во чти у себя в великой учинили и межи великих людей у нас был.

И как есмя почали со своим недругом з Жигимонтом королем, свое дело делати, и мы его у себя в воеводстве учинили и люди с ним наши многие ходили.

И как есмя взяли отчину свою Смоленск, а его есмя послали в недруга своего в Литовскую землю, а с ним своих людей, и он, позабыв своей правды и нашого к себе жалованья, учал ссылатись с нашим недругом с Жигимонтом королем, а учал наводити Жигимонтовых королевых людей на наши люди да и навел.

И наши воеводы, его изымав, к нам прислали, и он был по своим делом дошел великия казни, и велели были есмя его казнити.

И он, попамятовав рожение отца своего и матери (отец и мать у него были греческого закону, а он дан был на училища и Италейские страны, и он молодостью отстал от греческого закону, а пристал к римскому закону) и похотел к своей вере, к греческому закону, да бил челом отцу нашему Варламу, митрополиту всея Руси, чтобы ему опять быти в греческом законе.

И отец наш Варлам, митрополит всея Руси, у нас его от казни взял, да его пытает, чтобы он не неволею приступил в вере, пообшол бы ся гораздо мыслью.

И брат бы наш на нас о том мнения никоторого не подержал, чтобы нам ему за что постояти, ни за что ему брату нашему не стоим, а Глинского нам к нему отпустити нелзе.

И Жигимонт [Герберштейн] говорил: государь мой приказывал о нем того деля, что он был в его земле в науце; и ныне на него такого пришло, ино ему у государя быти непригоже; а и у короля ему у полского быти непригоже же; и государь мой его просил того деля, что его хотел отдати внуку своему Карлу.

А коли государские на то воли нет, что его нашему государю отдати, и государь бы ему свободу учинил, а яз бы то видел [СИРИО, т. 35, № 85, с. 545 – 546].

Відповідь дана у чисто московському стилі – лукава і брехлива.

1, коли і як Василь 3-й оберігав Глинського під час його перебування в Литві? Хіба що це слабкий натяк на ті війська, котрі в 1508 р. Василь посилав на допомогу Глинському?

2, історія з арештом викладена точно так, як і в літописі. Найраніший літопис, який її містить – Софійський 2-й – доведено до 1518 року, і можна думати, що саме літописне оповідання послужило основою для відповіді Шигони, а не навпаки. Якби відповідь Шигони була джерелом літопису, то можна було сподіватись в літописі згадки про намір стратити зрадника і про втручання митрополита – а цього нема.

Оскільки пізніше Глинський знайшовся у московській тюрмі, у Воскресенському літописі зроблено додаток, що Глинського забили в кайдани і ув’язнили у Москві. Ані втручання митрополита, ані навернення Глинського на православ’я жоден московський літопис не знає.

3, отже, я думаю, що намір стратити Глинського і все наступне – це вигадка ad hoc для обдурювання імператорського посла.

4, Герберштейн у цю байку не повірив і навіть не згадав її у своїй розповіді про Глинського (як побачимо далі). Та й як його повірити у «добровільне навернення на православ’я» перед загрозою кари на горло?

5, і наш сучасник, архімандрит Макарій (Веретенников), автор докладної у «Православній енциклопедії», у цю байку теж не повірив і не згадав про неї – попри те, що клопотання за опальних та навернення такої крупної рибини як князь Глинський на православ’я були б дуже позитивними моментами діянь митрополита.

6, в 1508 році московський великий князь Василь у листі до сестри Олени чітко назвав Михайла Глинського православним і навіть зазначив, що релігійні утиски з боку католиків були причиною його, Василя, війни проти Литви.

Так писали москалі в розпал війни, коли православіє Глинського було гарним агітаційним гаслом для мотивування московського наступу на ВКЛ. А через 9 років ті ж самі москалі несподівано «забули», що вони тоді воювали за інтереси православія, бо їм в цю мить стало вигідно представити Глинського католиком.

7, жодне інші джерело не знає переходу Глинського на католицтво. Якби він, оселившись у Москві, збудував на своєму дворі католицьку каплицю, виписав для неї ксьондза і латинські богослужбові книги, причащався в нього тільки опрісноками і ні в якому разі не вином – тоді можна було би мати підозру щодо його католицтва.

А якби він до того ж навернув на католицтво мешканців своїх володінь (Малоярославця та Боровська) і, заходячи в боярську думу, щоразу говорив: « qui non abiit in consilio impiorum» (тобто: як би було добре, якби мені не треба було ходити на оцю раду нечестивих) – тоді можна було би думати про його католицтво упевнено.

Але нічого такого не було. Знаючи надзвичайну пильність московитів щодо найменшого відхилення від православ’я – можна було би сподіватись якихось підозр щодо православності вихідців з Великого князівства Литовського, але ми про такі підозри не знаємо, отже, їх і не було.

Натомість ми твердо знаємо про православність М. Л. Глинського (як виконавця заповіту князя Дмитра Путятича).

Так клопоти імператора скінчилися нічим – москалі відмовились не тільки відпустити Глинського у вільний світ, але навіть перевести із «малої зони» (набережної палати у московському Кремлі) у «велику зону» (Московську державу).

30 листопада 7031 (1522) року великий князь Василь 3-й відправив до короля Сигізмунда своє посольство на чолі з окольничим Василем Григоровичем Морозовим. Посли отримали докладні інструкції, і особлива інструкція щодо Глинських була відправлена уже навздогін послам:

А нечто учнут говорити Василью и Андрею со товарищи о князе Михайле о Глинском, и Василью и Андрею со товарищи князя Михайла Глинского отговаривати накрепко, по великого князя наказу. А говорити:

Ведомо вам, что князь Михайло Глинской ко государю нашему приехал служити; и он позабыл своей правды, на чем государю правду учинил, и государя нашего жалованье, да государю нашему изменил; и государь наш на него за то опалу свою положил, и сидел в крепости у государя нашего.

И опосле того князь Михайло Глинской бил челом великому государю нашему Василью, божьею милостью государю всеа Руси и великому князю, отцем его, митрополитом всеа Руси, и архиепископы и епископы и архимандриты и игумены и всем священным собором о том, что молодостью отступил от греческого закона, приступил к римскому, и он ныне опять хочет приступити к греческому закону; и государь бы пожаловал, дал ему на то волю.

И государь наш князя Михайла Глинского пожаловал, и на то ему волю дал, и он ныне в греческом законе; и пожаловал его государь наш, в своей опале освободил, и государю нашему князя Михайла Глинского к королю никак не отпустити [СИРИО, т. 35, № 94, с. 660 – 661].

Як видно, в основі інструкції лежала відповідь Герберштейну 1517 року, але з досить характерними змінами:

1, передісторія «зради» рішучо скорочена;

2, уже нема мови про страту, тільки про ув’язнення у фортеці;

3, нема імені митрополита Варлаама, котрий був усунутий з посади рік тому (17 грудня 1521 р.).

4, натомість клопотання «підтримав» весь духовний чин, про що не було згадки раніше.

5, брехливо стверджується, що Глинського звільнено (але інструкцію можна зрозуміти і так, що великий князь дозволив Глинському один раз вийти із в’язниці до церкви для церемонії приєднання до православ’я, а потім новонаверненого православного спровадили знову до в’язниці).

Отак на Москві пишеться історія (у прямому сенсі виразу).

Далі ця інструкція говорила:

А нечто взмолвят о Богдане о Глинском, или о его снохах, о Глинских женах, или о иных, которые за Глинским приехали, опричь Михайла Семенова и Петра Фурсова, и Якуба [Ивашенцовича] и их братьи и братаничев, которые служат великому князю.

И Василью и Андрею говорити, чтоб великого князя воеводы ослобожены были и отпущены [мабуть ті, що потрапили в полон у битві під Оршею в 1514 р.]. И только король воевод великого князя и людей отпустит, и Василью и Андрею того не отговаривати, а класти то на великого князя, а молвити, аж даст бог, скажем государю своему; а толко прикажет Жигимонт король к великому государю нашему, а государя нашего воевод отпустит, и мы чаем, что государь наш Жигимонту королю на за (!) них не стоит [СИРИО, т. 35, № 94, с. 661].

Я розумію цю інструкцію так: якщо на місці виявиться, що король відпустив чи має намір відпустити полонених воєвод, то самі посли не мають цього питання піднімати (того не отговаривати). Якщо ж про звільнення не буде нічого чути, то порушити це питання самим.

Також послам було наказано відмовити у звільненні тих людей, які названі окремо (опричь).

Отже, в Москві розраховували, що король звільнить полонених в обмін на обіцянку великого князя щось подумати.

Посли отримали цю інструкцію у Ворконі в 60 верстах за Вязьмою (це місце нині невідоме, десь перед Дорогобужем) і були збентежені тим, що не знають імен, окрім Михайла Семенова і наступних (зазначених вище).

Цей лист отримали в Москві 19 грудня 1522 року, і того ж дня була складена і відіслана додаткова інструкція:

И нечто взмолвят вам о Глинского племянниках, кто у нас Глинского снохи и племянников, и вы б говорили:

У государя нашего Глинского сноха, княгиня князь Васильева з детьми, да княгиня княж Иванова Мамаева з детьми, да и иных Глинского племянников у государя нашего много, нам их всех не упомнити; и которые королю надобны, и вы нам дайте запись их имена, и како ж даст бог будем у своего государя, и мы государю своему про то скажем.

А нечто вспросят про княж Иванова Мамаева сына про Олешку, и вы б сказали: княж Иванов сын Олешка и ныне у государя нашего [СИРИО, т. 35, № 94, с. 663].

Отже, з цього документу видно, що вираз «снохи и племянники» не можна розуміти буквально, але тільки як «родичі». Сноха – дружина сина, а не брата!

У четвер на тижні Масляної (5 лютого 1523 р.) посли дістались до Кракова, де вели безплідні переговори, під час яких про Глинських не згадували. У Кракові короля оточували польські пани, яким справа Глинських не допікала, і польські представники її не порушували. Це, до речі, ще один аргумент проти міфічного «католицтва» М. Л. Глинського: якби він справді був католиком і королю з його оточенням це було би відомо, то мабуть пани доклали б зусиль, щоб визволити свого брата по вірі. А про православних їм було байдуже.

У відповідності до інструкції московські посли самі не порушували дражливої теми Глинських, 6 березня 1523 року ні з чим виїхали з Кракова, а 2 травня прибули до Москви і подали звіт, в якому знову нема ані слова про Глинських [СИРИО, т. 35, № 94, с. 669 – 672].